Оксана Дяків. Вірші

Оксана ДяківОксана Дяків народилася 10 березня 1969 року в м. Чортків Тернопільської області. Живе у Заліщиках. Закінчила Чортківське педагогічне училище (1988), філологічний факультет Чернівецького державного університету ім.Ю.Федьковича (1995).
Реалізовувала себе як освітянин у навчальних закладах Заліщицького району, починаючи з 1988 року. Понад 5 років довелось вивчати технологію і маркетинг галузі електрозв’язку на місцевому підприємстві, що теж додало життєвого досвіду. Але попри це завжди відчувала прагнення до творчості.

Від 2001 року – редактор Заліщицької районної газети “Колос”, член Національної спілки журналістів України. Учасниця трьох Професійних конкурсів преси у 2003-2005 роках, організованих Українською Асоціацією Видавців Періодичної Преси (УАВПП) за підтримки Посольства США в Україні та проекту IREX U-Media.

Творчі роботи опубліковані у першій в Україні книзі-дайджесті “В епіцентрі подій – журналіст” (Дніпропетровськ: «Журфонд», 2005), що вийшла за сприяння НСЖУ та Асоціації працівників ЗМІ України та містить суспільно вагомі публікації центральних і місцевих періодичних видань країни, публіцистика та поезії О.І.Дяків також знаходять свого читача на шпальтах Заліщицької районної газети «Колос», в обласних газетах Тернопілля «Свобода», «Четверта влада», у літературно-мистецькому і громадсько-політичному журналі «Літературний Тернопіль» та ін.

Нагороджена Почесною грамотою НСЖУ (2006), Дипломом ІІІ ступеня (2006) за ІІІ місце в обласному огляді-конкурсі Тернопілля на краще висвітлення правової тематики, а також відзнакою НСЖУ «Золота медаль української журналістики» (2009), грамотами і подяками обласних та районних органів державної влади і місцевого самоврядування.

І. Життя шліфує, наче камінь

  ГАРМОНІЯ ПРОТИЛЕЖНОСТІ

В душі мирській – і тісно, й простір:
В’юняться-квітнуть думи-гості
Про райський сад надій, бажань,
Про пекло мук, утрати грань.

Любов і ненависть – у парі.
Добро і зло ведуть баталії,
А чорний день і біла ніч
Дорогою йдуть пліч-о-пліч.

Крик немовляти – й смерть буття.
І пам’ять вічна, й забуття.
І людське тіло, з часом тлінне,
І дух високий непокірний…

І горе й радість, пісня й стогін
Злились в ріки єдиний гомін.
Це все – дві сторони медалі.
Без них життя би прісним стало:

Гармонія – у протилежному,
Одне від одного залежному…


 ЗРІЛІСТЬ

Хто я?
                        Стеблинка гравітаційного поля.
Клаптик інших галактик
                                               залетів у мою свідомість.
Вогник земного дому
            прихистив мою космічну бездомність.
                                                                                  Ліна Костенко

Мінорним акордом вривається осінь
У літню мажорність октав.
Запахло смолою вологою сосен,
Пожухлістю стомлених трав.
Так молодість раптом свій біг зупиняє,
Як зрілість ступа на поріг,
І листя-прикраси із себе скидає,
Намул очищає з доріг.
Веселощі, мрії не квапляться в серце.
І вже ностальгує єство
За свіжих чуттів чистим плесом озерця,
Безхмарним і легким чолом.
І що ж залишається, любий мій друже,
Натомість – без юності шат?
Невже порожнеча, мов голос у лузі,
А доля – фіксація дат?
Навряд чи правдиву ми зможем оцінку
Давати собі чи комусь,
Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку,
А мудрість з життям – не союз...
Мінорним акордом ввірвалася осінь
В серпневу мажорність октав...
Лиш той зупинитись цю мить не попросить,
Хто істину справжню пізнав…


ПОЧНИ ІЗ СЕБЕ

В елегійному плині дощу,
В екзекуції-ритмі спеки
Забуваєм про сутність людську
І про те, як злітають лелеки...

У суспільстві хочемо буть
Лиш царем, а ще ліпше – богом,
Убиваєм совість свою
За чужим, не своїм порогом.

У житті прагнем стати кимсь,
Що й самі не вмієм назвати.
Але доля – то довга путь,
На якій перепони й загати.

Білий світ – жорстокий і злий.
Він не любить слабких і кволих,
А шанує тих, непростих,
Хто сягає за видноколо...

І якщо поміняти щось
У житті цьому ти захочеш,
Розпочни із себе самого,
Щоб сміливо дивитись ув очі.

Поважати себе зумій!
І тоді ніхто не посміє
Відібрати у тебе сміх
І убити довічну мрію...


НА СЦЕНІ ЖИТТЯ

У всякого своя доля
                        І свій шлях широкий...
                                      Т. Г. Шевченко «Сон», 1844 р.

Життя шліфує, наче камінь:
Різцем в душі карбує грані,
В одних серцях плекає пломінь,
А в інших – лиш про іскру спомин.

Хтось гниль болотяну збирає
І птаха щастя хвіст лапає,
Хтось крушить все, кайлом руйнує,
А той нове життя будує.

Хтось крутить колесо фортуни,
Друзякам цвяхи б’є у труни.
А ці лікують, книги пишуть,
Щоби нащадкам слід залишить.

              
*** *** ***

Так кожен грає роль –
бездарно чи майстерно,
Де тіням рай чи світло б’є
нестерпно.
Хоч світ – театр, та деякі з нас –
блазні:
Годяться лиш «царкам»
прислужувати
в лазні!


ЧАСОВА ЄДНІСТЬ
    1
Час – гомін.
Життя – спомин...
Піщаний годинник надломлений,
Проблем тягарем пригноблений.
В пошуках істин ми – в лабіринті:
Втратили Аріадни нитку.
Без проводу враз військо гине –
Діждали цейтноту чорної днини.
Грозились зрушить проблем центнери,
А підписати не можуть й паперу.

Беззаконням смітять і душать.
Краще б у душах зробить «благоустрій»:
Зібратись народною толокою –
І розігнать лжепророків мітлою!

                          2
Намисто днів нанизане
На нитку буднів.
Летять літа –
І покоління чергове
безлюдніє.

Роки лишають вензель
В серці й на папері,
Та день новий
У майбуття відчинить двері.

Минуле й завтра
Йдуть в єдиній зв’язці,
Життя і смерть женуть
В одній упряжці...

ПІСОК РОКІВ

Із золотого берега дитинства
Дивлюсь на акварелі синіх гір.
Як в дзеркалі, я розглядаю зблизька
Пісок років – життєвий вододіл.

Мов кадри зі старого фільму долі,
Спливає в пам’яті колаж –
Відбитки ще непевних кроків
Та зрілості чіткий пейзаж.

Мій погляд – зблизька чи здалека –
Побачить мусить правди сіль,
Як шлях із вирію лелека,
Щоб повернутись в отчий дім…


БЕРЕГИ

Молоко розлив хтось понад річкою,
Заховав у краплях горобину.
А росинки бистрими синичками
Пурхають траві на спину.

Міст старий, та ще стрімкий і дужий,
Над туманом розкриляє руки:
Берегів єднанням вірно служить,
Щоб дідів не забували внуки.

Вже Дністер літа складає в стоси –
Буковину горне й Наддністров’я…
Із молочних глеків диво-осінь
Напуває береги любов’ю…

 

ОТЧИЙ КРАЙ

У дзеркалі душі – безмежний обрій:
Верхівки гір, сповитих у туман,
І береги Дністра, водою повні,
І верб гнучкопохилений гердан.

Люблю тебе, мій милий отчий краю,
Узимку у сніги, в морози і льоди.
Люблю у час весняного розмаю,
Коли земелька кличе до трудів.

А осінь – щедра і золотокоса –
Кидає пригорщі сріблястих рос
В краянок шовковистеє волосся,
Усмішку мудрості дарує серед гроз.

Історія – то мачуха, то мати,
І підіймала, і жбурляла вниз...
Та в серці кожнім іскру треба мати,
Щоб Україну піднімати ввись!


 

СНІГ

Ось і грудень. І випав сніг.
Припорошив дороги, дерева
І кружляв у повітрі, як міг:
Заперечить теплінь йому треба...

Так і в серці – то радість, то лід,
І зима поступатись не хоче.
Та життя – неперервний політ –
Смуток – й щастям осяяні очі…

 

 

РІЗДВО

Селянська хата. Білі стіни,
І піч потріскує вогнем…
А на столі з обрусом білим –
Дванадцять страв… І терпкий щем

Молитвою у серці в’ється.
Свіча горить. І дух Різдва
У грудях кожного озветься:
Надія, як Любов, жива!

Пліч-о-пліч дружная родина
Про рік минулий гомонить.
Вечірня тихая година
Зорею в небі забринить.

Христос родивсь! Тисячоліття
Розтанули, як перший сніг…
Та радість – вселюдська, всесвітня –
Для християн – як оберіг!


  ЗАРОБІТЧАНСТВО
                              (диптих)

З Тернопілля на заробітки за кордон виїхали
на сьогодні майже 200 тисяч жителів,
покинувши свої сім'ї...

                        1. ЧУЖИНА

Манить грішми й прибутком чужа сторона,
Забирає дочок і синів далина.
Залишається пусткою батьківська хата:
Непотоптаний ряст і неприм’ята м’ята.

Ув Іспанії й Польщі – там правда своя,
І в Італії – сонячно й тепло.
Але туга за дітьми сердечко стиска:
Заробітки здаються вже пеклом!

Хворі близькі залишились на самоті.
Заростають бур’яном стежки до могилок.
Дітлахи у вікно виглядають щодня:
Де ж той батько, матусенька мила?

Двадцять перше століття проторює шлях
Інтернету, прогресу, єднанню і миру.
А вкраїнські сини розбрелись по світах:
Боротьба із нестатком висотує сили...

Та чи ж довго Вкраїні себе почувать
На задвірках Європи й нової історії?!
Годі, владні мужі, без кінця висувать
Примітивні, безглузді теорії!

Пильно гляньте ви, врешті, на свій же народ
Із олімпів запишаних й «славних»
І громаддя проблем поможіть розв’язать,
Справи вирішить мудро нагальні,

Щоби праця народ наш удома знайшла,
Життя повнилось сутністю Правди,
Й гордо кожен сказав побратимам: «Це я –
Громадянин Вкраїни-держави!»


2. НЕЗАРОБІТЧАНСЬКІ ДУМИ

      У Зарваниці постане пам’ятник-каплиця
                                заробітчанам-українцям...

Ніколи б не було в душі почину –
Свою покинути родину,
Забути про дзвінкі пташині трелі
І стрімголов пірнути в чужину-пустелю.

Бо проростаєш в землю барвінкову,
Яка вдягає щовесни обнову.
Твої тут корені, могили рідних
І долі креслення – буремне та погідне.

Як хитромудрі шахи, розкладаєш дати:
І чорно-білі дні, і кольорові шати,
З яких мереживо років сплетене.
І, віриться, воно ще нескінчене…

Чи ж хочеться покинути дитину?
Надовго відірватись від родини:
Отих людей, яких на пальцях лічиш,
І батьківські літа вечірні покалічиш?!

Занедбаний вечірній захід сонця
Чи буде серцю приязний твоєму,
Коли в домашнє зоряне віконце
Постука пустка й самота непевна?

Що б не було – дощі чи заметілі,
Добро чи нелад в думах, ділі,
В державі власній хочеться лишитись,
Заробітчанства «чарам» не скоритись!..

Так! Тяжко дихать в Україні,
Бо тут буття на існування схоже.
Коли сім’я залишиться в руїні,
То чужина тобі чи допоможе?

Та дайте ж, владо і суспільство,
З ріднею бути поряд більше!
Всі перешкоди приберіть з дороги,
Щоб відступили вбік тривоги...


ІІ. Вимір часу

САМОТНІСТЬ

Старенька на костур схилилась,
Про долю скрушно зажурилась:
На вервиці – відлік років,
Вже дотліває свічка днів...

Літа злетіли – бистрі коні,
Дітей ростила... У долонях
Ділила навпіл скибку хліба,
Як голод смерть над ними здибив...

Робила гірко день при днині –
Аж руки пухли... І донині
Живе нелегко – у скорботі
В дорогу дивиться з-за плоту:

Вік вікувать їй в самотині
У згорбленій в літах хатині?
Чи смерть – не мачуха, а ненька –
У Божий світ візьме стареньку?..


МУДРИЙ АНГЕЛ

                                               Моїм рідним та близьким присвячено

В хаті діда пахне м’ятою,
І росте спориш біля воріт.
Хилита голівкою патлатою
Цвіт-кульбаба, вирвавшись крізь пліт.

Білі стіни вікнами-очицями
Задивляються у даль доріг.
Срібнодзвінно воду п’є з криниці
Журавель – як дому оберіг.

В хаті цій літа ховаються за сволок,
У світлинах – і любові, й горя тіні.
Яблунька на вітерці шепоче,
Що господар долю склав у скриню.

Він покинув дім свій вже назавше –
По трудах земних ліг спочивати,
Вишиванку чисту вбравши,
Наказав нам довго ряст топтати…

Польське військо і війна – як каторга,
Баланда в концтаборі німецькім,
Остарбайтерство – до сорок п’ятого
І життя колгоспне – по-совєтськи.

Дім, сім’я, робота, господарка,
Діти, внуки і правнуки теж –
Клопотів уже скінченна валка:
Підійшов до Вічності кортеж…

От і дні минають оглашенно,
Вже й роки в десятиліття стиснуті…
Дід Микола – син землі хрещений –
Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях. 


ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

 

Бабусю Ганно, серцем вас люблю...
І цьому почуттю не згинути ніколи!
Пригадую: за рученьку малу
Крутою стежкою водили в гори.
Де материнка і чебрець ростуть,
Вказали ви мені жилавою рукою.
Молитись вчили: «Отче Наш» казать,
Як біди стрінуться в життєвім видноколі.
Та доля жінки згірклою була,
Як в молоді роки залишилась вдовою
І десять літ Сибіру відбула –
Серед боліт із доньками чужою...
Там молодість утратила, красу
Під нагаєм колгоспного розбою.
В думках чекала, щоби час прийшов
І Україна досягла розвою.
Наперекір катам співала: «Ще не вмерла!..»
І «воронком»  вкраїнку везли в Чердинь,
Слабку, знеможену, від горя чорну...
А діточки макуху їли і крутили жорна...
Те сталінське тавро усе життя носила.
У рідному краю їй жить було несила,
Бо діти і вона – то «вороги народу»,
Хоч чоловік Петро загинув за Свободу!

                        *** *** ***
...А гострий біль ятрить донині,
Торкає серця струн глибинних:
Могила у Ворвулинцях, в Заліщиках  могила:
Сім'ю життя тяжке навік зломило...
Та віриться, що й досі ви зі мною
В молитвах щирих, в українській волі.


БЕРЕГИНІ УКРАЇНИ

Тендітність, фемінізм і гендер
На шальках різних чи єдиних?
Чи виграла жіночність тендер
В горнилі чоловічої гордині?..

Літопис світу возвеличив
Княгиню Ольгу та Чурай Марусю.
Зорею на турецькім видноколі
Був час Лісовської Настусі...

Звитяжниці вкраїнські  – берегині,
Козачки й зв’язкові ОУН –
В історії ішли на рівних
Супроти рабства й скверни дум.

Оленою Телігою пишатись
Повинні ми за подвиг її славний
І в Книзі Пам’яті ім’я закарбувати,
Бо кров пролита за святу державність!

Софія Русова, Марія Заньковецька –
Освіта і мистецтво на стезі,
Яка веде від серця і до серця,
Щоб доля не спіткнулась на межі.

Сміливо дійсність висуває
На фронт життя жіноче слово:
Костенко Ліна ПРАВДУ знає,
Бо очищає зерна від полови...

Багато героїнь зростила
Земля Вкраїнськая велична.
А чоловіча слава й сила
Із ними поряд будуть вічно.


НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО

Воістину невичерпна криниця
Вкраїнської мистецької душі!
Пісенне перевесло, як зірниця,
Між небом і землею – на межі.

Висока скрипка і дзвінкі цимбали
Розкинуть звуки поміж діл та гір,
Щоб серце заходилося-співало,
Наснагу беручи із древніх сіл.

Кобзарська дума – як літопис краю –
Збере в єднанні молодих й старих.
Тужливо сопілкар заграє
Мелодію – святую зі святих…

Та раптом легінь стрепенеться,
Дівча запросить в танець пружний.
Любов’ю слово озоветься,
Руки відчувши потиск дружній.

*** *** ***
Обрядів, звичаїв веселка
Забарвить кожен день весною.
Розмаєм творчості з колиски
Нас матері ведуть з собою.

Від поколінь до покоління
Передаємо скарб магічний,
Щоб не всихалося коріння
І гаптувалась доля вічна…


ДРУГОВІ Й БРАТОВІ
Я на уродини до тебе прийду
І подарую чисте небо. В саду
Ще й назбираю цвіту щиро тобі –
Живи, як сад, з землею в мирі й весні.

Хай Довбушева тайстра добра
Тебе не обмина ніколи, мій бра,
Кармелюкова шапка гаразду
Навіки відштовхне всяку біду.

Енеїв кухоль щастя і удач
Веселість верне. Друже мій, не плач!
Гуцульську ватру запалюй чимдуж
Від Сагайдачного люльки вогню!

Трембіта гори полонить круті.
Хай доля щедрою буде в житті.
Дівчини серце, брате, не край –
Весілля троїсте гучно зіграй!

ВИМІР ЧАСУ
Вимір часу в роках –
Як вода у руці.
Але стиснеш в кулак –
Не впіймаєш ніяк!

Так і дні золоті:
Не схопити їх, ні,
Не зв’язати у сніп
Й не покласти до стіп,

Не з’єднати
Тугим перевеслом,
Бо минуле
Навряд чи воскресне.

Ув історії нашій –
Вісті добрі й сумні,
Що ступали у дім
На гостинний поріг,

Відчувалися в пульсі
Вкраїни-держави:
То у радості хвилях,
То в тенетах неслави.

Світ давно йде вперед.
Ми ж вовтузимось тут:
На узбіччі життя,
Без думок каяття.


Мов дороги нема –
Трясовина сама...
Та ще й губим снопи,
Що складали в копи,

З гіркотою нажаті
В житейському полі.
Ще й злочинців розвелось
Між нами доволі!

Тягнуть-смикають з воза,
В кишеню кладуть,
Безсоромно, захланно,
Безсовісно рвуть,

Запопадливо
Дивлячись в очі,
Щоби долю нам
Спільну зурочить...

Не згубити б нам, люди,
В дорозі важкій,
Розчарованим, в смуті,
Голос праведний свій!

Бо ще треба нам жить
І стезю торувать,
Щоби дух не мілів,
Чистим сріблом зорів,

Бо інакше
Не буть нам собою,
Не діждать
Україні розвою…


 

ІІІ. Зірка іскриста небосхил вітчизняний осяла

СОКРОВЕННА ПОЕЗІЯ
                      Присвячується Лицарю української поезії
   Василю Симоненку (8 січня 1935 р. – 13 грудня 1963 р.)
                                   1
Поезія, мов лики одкровення,
Виймає з серця сокровенне
На суду чи хвали тарелю,
Лишає слід на білому папері.
Думки плутають, то стають в колони
І б’ють святково, як в церковні дзвони,
То мукою млоять під серцем,
То враз зриваються до герцю...
І рими тужно квилять над Тобою
І долю болем тчуть, ведуть з собою
Дорогою катарсису-розвою,
Щоб чашу обминуть
з бідою...
Поезія з молитвою
зійдеться,
І пристрасть з мислію
зіткнеться,
Щоб на олтар душі
покласти знову
Чуттів і мудрості
палку розмову.
                                   2
Слово – цеглина мови,
Яка цементує суспільство.
Час – шліфувальник слова:
Крізь нього стає воно віщим.
Слово – це думки злети,
Яка у віках всевишня.
Слова-кліше, трафарети
Завжди бувають грішними.
Поет Василь Симоненко,
Як скальпелем, ним оперує.
Пліснявих ідей естети
Народ пустослів’ям мордують.
Енергія в слові та сила.
Вкраїнська мова могутня!
Важливо, щоб не задушили
Її манкурти безпутні!..


ЛІНА КОСТЕНКО

Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
                       Ліна Костенко

Поезії мужньої нерв оголений –
То сильний стрижнем, то гірко
зболений –
Ліни Костенко – вкраїнки-поетки
На зламі віків нестримнії злети.

Драма сучасності – в слові та погляді.
Людські вершини і ницість поглядів –
Все під лупу епохи взяла,
Щоб Правда від Кривди в бою не злягла!

Мудра, незламна, прискіплива й горда,
Впевнено йде крізь століття акорди,
Розвінчує в душах ноту фальшиву,
Дивиться зверхньо на почесті й славу.

Чиста од скверни, розумом вільна –
Справжня й велична Костенко Ліна.


СИНЬООКА ВКРАЇНСЬКА НАДІЯ
У Львові у грудні 2011 року 
відкрито пам’ятник
Володимирові Івасюку,
видатному українському
композитору, співакові та поетові.
Володимира зірка іскриста
Небосхил вітчизняний осяла:
Буковинське барвисте намисто
Із пісень невмирущих зіткала.

Івасюк молодим був, та раннім:
Майстер слова і нот повелитель…
Але голуба в серце поранив
Яструб владний жорстоко і скритно!

Що то доля! Зрадлива дружина:
Вже й забула дорогу додому,
Занедбала співучого сина,
Оддала на поталу чужому…

Бо в мелодіях-шатах розрісся
Смерековим пахучим світанням…
В Брюховицькому лісі вознісся,
Як агнець, він пішов на заклання.

Не пізнать правди-кривди сьогодні:
Запечатана в чорних архівах.
Та шедеври – мистецькі акорди –
Все гучніше звучать в солоспівах

Діамантами рідного слова,
Відшліфовані в пальцях музичних,
Розсипаються перлами мови
У хатах і у залах столичних.

«Світ без тебе», юначе одвічний,
Посумнів, як земля у смерканні.
Але слава Твоя не зміліє,
Мов ріка навесні у чеканні.

Розлилась правда – щира вкраїнська,
Що з кришталю душі роздобута.
Понад світом, мов птах, – «Рута»-пісня,
Наче воля, з кайданів розкута!

Синьоока Вкраїни надіє,
На калиновім Вічності мості
Не зупиниться пісня! Як мрія,
З журавлями летить в високості…


КНИГ ГЛИБИНА

Книги – морська глибина.
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить...
         Іван Франко

Прорік Франко, що книги – глибина:
В них – мудрість нації та роду,
Фундамент в них. Народ наш не згина
Ворожа міць загарбника-заброди!

Бо Сила й Віра у рядках отих,
Розсипаних зерном на полі білім.
Думки Хмельницького, Шевченків стиль,
І предковічне Мудрого чорнило...

У книгах – вчення, дух і товща знань.
Їх покоління молоде черпає.
На ноги стане наш народ-титан,
Якщо з книжок скарби пізнає…


IV. Доля в різних іпостасях

ТРИЛИКА МАДОННА

Усім жінкам, матерям, бабусям,
                     донечкам присвячую

Ти – одна на всенькім Божім світі
І єдина на усій Землі...
Це для Тебе сонце рясно світить,
Місяць проплива в легкій імлі...

Жінко, нене, донечко ласкава,
В радості, у праці чи в журбі
То зринаєш, мов казкова пава,
То вербою гнешся до землі...

Та нехай не крають блискавиці
Твою долю – мудру й молоду.
Я води джерельної й пшеницю
До підніжжя Твого покладу –

Хліба щире золото і пісню,
Що Тобі судилась на роду.
І життя нехай не буде прісним,
А солодким, наче на меду.

Жінко, нене, донечко ласкава,
Я люблю всім серцем – від душі.
Хай летить осанна величаво
В Боже небо, де добра ключі...

Постаєш щоденно в іпостасях
Матері, дружини чи доньки.
Втому забуваєш, щоб вдалося,
Діточок леліять крізь роки.

О Мадонно! Крига в серці скресне:
Бо весна ступає на поріг,
І любов безмежная вокресне –
Долі людської священний оберіг!


МОЇ ЗАЛІЩИКИ

На землі окрайні, біля небокраю,
Де зірниці полум’ям горять,
Розрослося місто – там деревам тісно,
І каштанів виструнчився ряд.

Голубіють води вікового Дністра
Навколо коханого гнізда.
За рікою – гори. Верби, осокори
Гілля у задумі тягнуть наугад.

Заліщиків серце б’ється неспокійно
В ритмі повсякденного життя.
Гомонить шляхетно мудрість на майдані.
Велелюддям молодість буя.

На гербі прадавнім, ніби в герці славнім,
З гордістю застиг єдиноріг.
А літопис краю, як скарбів бездоння,
На скрижалі в’яззю золотою ліг.

З Києвом рівняти місто нам не варто.
І до Львова верст чимало йти –
Турботливі руки зроблять добру справу,
Воєдино звівши душ людських мости.

В новочассі велич, красу
неповторну,
Наддністрянський краю,
сміло прояви:
Вознесись до неба працею
й любов’ю,
Птаха щастя й долі за крило
злови!

 

УКРАЇНІ

                                                      Написав я «Україну в огні»
                                                        з огненним болем у серці...
                                                                            Олександр Довженко
Україно моя, твоє серце в огні,
Твоє тіло шматують ще чвари.
І спокою не буде, здається мені,
Від манкуртів і від яничарів!
Ті словами жонглюють, з-за горба сичать
І розмахують скіпетром всує.
Ці пером на папері осанну скриплять
І співають щодня: «Алілуя!»
Чи ж співать вам годиться та оди писать
На безхліб’ї щоденному згорда?
Не пора ж рукави вже мерщій засукать,
«Працьовита» еліти когорто?!
Де ж ті славні діла, де дещиця мала
Вкладу кожного в спільну будову?
Чи ж годиться всім нам Україну проспать,
Щоб назавтра боротися знову?!
Україна в огні: б’ється Київ в борні –
У тяжких політичних потугах...
Тож у відповідь знов без прохань і намов
Над майданами зринуть хоругви!
Кров гаряча дідів, гіркі сльози батьків
За державу пролиті намарно?!
Та не хочу я вірить, що крапки над «і»
Кимсь розставлені нагло й безкарно!
Ненька рідна в борні! Серце вкотре щемить
Від нестерпного, сильного болю...
А питання не спить, гострим лезом ятрить:
Чи діждеться Вкраїна розвою?!


ОБІРВАНА СТРУНА

Щороку 15 лютого в Україні вшановують
учасників бойових дій на території
інших держав.

Присвячується воїнам-афганцям, які брали
участь в Афганській війні 1979-1989 років,
а також українським солдатам,
які направлялись
у «гарячі точки» локальних конфліктів
на території колишнього Радянського Союзу
та за його межами з примусу тодішньої
комуністичної тоталітарної держави*.

Зів’ялий лист торкнувся лави,
Струну осінню обірвав...
В очах відбив років заграву
І думку-пам’ять вполював...

Згадавсь Афган і моджахеди,
Змордована солдатська рать,
Війна... Та заклик: «До победы!»
В горах не в силах спрацювать.

Десятиліття кров’ю сплило.
Загибель, рани, ураган...
Як вирок – безвість і пустеля,
Додому шлях – «Чорний тюльпан».

І десять літ цинкові труни
Літали в небі... Матері
Дітей ридма стрічали, з сумом:
Синів вінчали цвинтарі...

Знов наші хлопці «щастя» мали
В Нахічевані воювать.
Розвал Союзу поминали
Баку, Тбілісі, Карабах.

В «гарячих точках» на догоду
Тоталітарній збройній тлі
Без підтримки свого народу
Зникали юнаки в імлі...

Криваву тризну боєнь віку
Вкраїнцям не дали минуть.
Двадцяте лихоліть століття
Шукало в завтра «світлу» путь.

Людською кров’ю упивались
Старі й новітні упирі.
Позбавлені життя й любові,
За вами плачуть журавлі...

Пожухлий лист змертвів на лаві.
Струна обірвана мовчить.
В очах – лиш тінь горя-заграви,
Скупа сльоза болить-бринить.

*Примітка: воїни-інтернаціоналісти брали участь
у бойових діях не тільки на території Афганістану,
але й Алжиру, Анголи, Бангладеш, В’єтнаму, Ефіопії, Єгипту, Ємену, Камбоджі, Куби, Лаосу, Мозамбіку, Сирії, Сомалі, Чехії, Югославії, острова Даманський
та інших прихованих «гарячих точок».

 

 

ЗОРЯ-ПОЛИН

Гірка зоря-полин – Чорнобиль
Спеклася кров’ю у серцях…
Весняний ранок зворохобив
Народ в державі та світах:

Четвертий вибухнув реактор
В квітневу громовицю-ніч...
Зродилось слово: «ЛІКВІДАТОР» –
Про тих, хто з смертю віч-на-віч.

В Європу з України вітер
Розніс радіаційний пил
І Скандинавію «помітив»,
У націй вкравши спокій-мир.

Пожежники, військові, вчені,
Забувши про спочинок й сни,
Дива творили незбагненні,
Щоб жили дочки і сини…

Прості подвижники – Герої,
Бо збудували саркофаг,
В тридцятикілометровій зоні
Здоров’я й мрій пізнали крах.

Чорнобильці – не чорнобривці –
Як квіт, що зірваний в садах:
Їх цезій, йод сто двадцять перший
Розвіяв листом по краях…

Так чорний вісімдесят шостий
Трагедією небо розколов.
Убивчий стронцій дев’яностий
Багнетом Землю розпоров.

Війна світів, війна народів…
Та воював, насправді, хто ж?
Системи зверхники-заброди
Забули, що над ними – БОГ!

Фатальну гру вони злочинно
Із атомом затіяли круту –
Природу покалічили насиллям,
Людей зіткнули з горем упритул.

Гірка зоря-полин – Чорнобиль
Не світить – попелом мрячить,
Як знак біди, неспокій родить,
Свічею Пам’яті горить…

 

БІЛЬ ВТРАТИ

  (диптих)

           Моїм рідним та всім борцям
             за волю України присвячую

                        1
Над рікою – туман-пелена.
Тепло пахне хлібом з вікна.
Сонно глипають білі хатки,
Закосичені в мальви-вінки.

Стала мати на стертий поріг,
У правиці – рушник-оберіг,
Скрушно тулить хустину до губ:
– Де ж то син? Чи про матір забув?

Не забув... А у полі поліг
Серед трав – перехрестя доріг,
Серед бою розхристаних днів –
За Вкраїну він кров’ю скипів...

З печі хліб – на дубовім столі.
Догорає свічка в куті...
Ненька сина жде дні та роки,
А над ним шаленіють вітри...


            2
«Десять років Сибіру!» – цей вирок страшний
Над голівками доньок зависнув.
Мати хустку взяла, діточок одягла,
У вагон повели їх залізний...

Довгі ночі та дні у замерзлій тюрмі
Везли з Заходу тих українців –
Їх батьки і сини в сорокових роках
Не змирилися з долею бранців.

Із криївок, лісів у тривожні часи
Із московською бились ордою...
Когось куля знайшла, на той світ затягла,
Інших мучили довго в неволі.

Діти їхні й жінки за спротив вояків
Поплатились чужинцеві сповна:
Шахти, сніг і ліси, кров, хвороби, ясир –
Це перелік знущань ще неповний.

Десять років спливло... Кат помер! У село
Поверталися куці родини.
На могилах борців в дев’яностих роках –
Запізнілі хрести появились.

Хоч минають літа, а незгоєний біль
Ятрить серце вже внуків нестерпно...
А Вкраїнській землі й досі треба синів,
Що готові за неї померти!..

 

V. Неповторне українське слово

       НАША КНИГА

Українська книго, бідності вериги
Скинути не можеш із плечей...
Скільки в тебе сили вклали й замісили,
Волелюбних улили ідей!

Наш Кобзар Великий, дочка Прометея
У світах прославили себе.
Та в своїй державі – самостійній, славній –
Не доходять руки, щоб плекать тебе –

Книгу українську. А любов синівську
Вже давно пора її віддать:
Щоби неповторне українське слово
В чільний європейський поставити ряд.


ТАРАСОВЕ СЛОВО

22 травня 1861 року прах Тараса Григоровича Шевченка (9 березня 1814 р. – 10 березня 1861 р.) – українського поета, письменника (драматурга, прозаїка), художника (живописця, гравера), громадського діяча, філософа, політика, фольклориста, етнографа, історика – перепоховано на Чернечій горі в Каневі.
Великий Кобзар назавжди повернувся в Україну…

Минули сотня й п’ять десятків літ,
Як Батька сповнивсь заповіт:
Тараса прах із Петербурга
У Канів дух людський привіз.

І на жалобному шляху
Поетову труну з свинцю
Стрічало українське море,
Бо для людей то справжнє горе –

Вкраїна
             втратила
                              співця…

Кобзар не з нами... Є лиш Слово –
Тверде, мов криця, влучна зброя,
Якою Він вражав без жалю
Запроданців і яничарів...

Літа минули. У новім столітті
Шевченка мова й далі в гніті,
Обділена... Мов яблуко розбрату,
Її експлуатує брат супроти брата.

Тарасе, встань! Поглянь навколо
І напророч Вкраїні довге
Й щасливеє життя-буття,
Якщо настане каяття

За марно втрачені літа:
Їх проковтнула суєта
Толокою, усім народом
За розбудову взяться варт

Й гуртом шукати того броду,
Що виведе нас до свободи
І демократії – в Європу шлях.
Не скніймо тихо по кутках,

Не думаймо, що «хата – скраю»,
Бо ще Пророк вважав: немає
Важливіш діла і турботи,
Ніж ПРАВДІ відчинить ворота!


ЛІРІ

Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово…

Т. Г. Шевченко «Подражаніє 11 псалму» (1859)

О ліро милозвучна й скорбна ліро!
Співай правдиві славоспіви
Не тим, глухим, що на престолі
Грошей згребли в мішки доволі.

А цим, малим, німим – не ницим,
Котрі печальнеє обличчя
До Бога часто підіймають
Й знаменням хресним осіняють.

На себе тільки уповають,
Коли Пророк прийде, не знають...
Царки нові, які свічі в торті,
Біснуються, бомондом горді,

Забувши про людські потреби:
Народ вже їм давно не треба.
Хвалять себе на кожнім кроці,
Шукають скалку в чужім оці,

Сваряться, б’ються, сквернословлять,
«Старшого брата» слово ловлять.
На кого ж люди уповали?
В тенета власних мрій попали...

О ліро семизвучна, мудра ліро,
Живи по правді, не осліпни в вірі!


ЛЕСИН  ВОГОНЬ

Лариса Косач-волинянка –
Не мрій зманіжених панянка,
А ліри-зброї полонянка.
Рабів ізвечора й до ранку,
Як справжня дочка Прометея,
Зривала з теплої постелі.
В слабкому тілі дух високий
Вкраїнцям дарував неспокій.
А слово Лесі – чистий пломінь –
Людський породжувало гомін,
Щоб не заскніть під каблуками
Зайд, іменованих панами:
Ярмо російської неволі
Хай скине нарід! Вже доволі
Вкраїнці натерпілись ката,
Що величався «старшим братом».
Той невпокорений огень
Із саду Лесиних пісень
Будив і кличе люд до скону
Не тиші пошукать, а грому...
Скептична, та гаряча серцем,
Пекла манкуртів словом з перцем.
І вийшла з-під пера палкою
Красуня-Мавка, що любов’ю
Ліс розбудила і без зброї
Серця забрала із собою...
Так Леся щедрою рукою
Скарби залишила нам свої...

              *** *** ***

... Літа минули. Вже держави
Будуєм стіни. Та ще слави
Країни Правди не зажили...
Тож душі щоб не іржавіли,
Снагу черпаймо в Українки –
Високої чуттями Жінки.


ПІСНЯ

Вкраїнська пісня мелодійна...
У ній не знайдеш слів подвійних:
Там простір і безмежна щирість –
Народу серця голос милий...

Часи народжують пісні:
Сумні, веселі й запальні,
Про людську долю та неволю,
Життя з сльозами і з любов’ю...

Пісні кохання ніжать душу,
Росу з троянди тихо струсять,
Вином душі наповнять келих,
Роздмухають жаринки спалах.

Пісні козацькі і повстанські
На бій піднімуть рано-вранці,
Вогонь запалять незгасенний
У боротьбі за край стражденний...

В рожденні й смерті буть собою –
Нескореною, не німою,
Вкраїну Бог прирік назавше,
Їй вічність в пісні дарувавши...

ВИШИВАНКА

У вишиванці українській – небо
І світло зір далеких, і світи,
Яких землянам досягти ще треба,
Злетівши до жаданої мети...

У вишиванці – ніжність і кохання...
Та вдів і матерів самотній сум.
Мереживсь візерунок у чеканні –
Чумацький шлях любові й дум...

У вишиванці предковічній – доля
І горя-радості буремний плин.
У хрестиках – бажання волі
Й державності всіх поколінь...

У вишиванці –  плекана надія
На самобутність майбуття.
На полотні – незгасна мрія,
Червоно-чорне дзеркало життя...


ГУЦУЛЬСЬКІ МОТИВИ

Самобутній килим полонин зелених
Вклався у міжгір’ї потічків,
По ночах зірчастих, днів крутих раменах
Розплескавши пахощі смерек-лісів.

На верстатах ткані килими руками
Бережуть гуцулочок тепло.
А трембіти сурмлять дзвінко над горами,
Вівчарям співаючи про нове зело.

Голубіє небо над потічком бистрим,
Дзвінко б’є вода об камінці,
Поспішають хвилі швидкопінням чистим,
Щоб скупатись разом у гірській ріці.

Соковиті трави під ноги лягають,
Цвіт весняний сиплеться дощем.
Троїсті музики селом витинають
І плекають в грудях автентичний щем...

 

ОПТИМІСТИЧНЕ

За перо упіймати жар-птицю,
Щоб позбутись безсоння тривог
І побачить в вечірній криниці,
Як розсипав хтось перли зірок.

Не тужить, не мовчать... І не плакать
За невдалим плутанням доріг,
Щоб любить, веселиться й ударить
Бог бідою об землю поміг.

Доля людська – не те вже забуте
Людьми й Небом злиденне буття,
А весною і сонцем розкуте
Сильних душ повнокровне життя!


  БУТИ ІКАРОМ

У кожного в житті по-різному буває:
Той стане лідером, а той – ніким, здолає
Стежину звивисту життя,
Так й не відчувши каяття...

Одному спокій-харч – володар милий,
А іншому цікавий плід незрілий:
Щоденно у думках він б’ється,
Аж поки істина озветься...

Та краще пробувать літати, як Ікар,
Й згоріти ближче сонця, серед хмар,
Аніж, як миші в норах, скніти,
Душею й серцем спопеліти.

 

ПРОСТО ЖИТЬ

Я не прагну писати вірші,
Що не гріють теплом душу.
Як відчую у серці вістря,
Ось тоді за перо братись мушу...

Плину днів не спинить, часу
Миготіння, років лету...
Не об’їхать долю Пегасом
І не варто гнатись за злетом.

Треба просто жить і радіти
Диву з див – зорі на світанні,
Щоб росли здоровими діти...
Тоді й рима не вмре остання.


VI. Душі криниця

НАШІ ДІТИ І МИ

Чому не розумієм друга,
Дитину, матір чи вдову?
Чому гірку біду, як плуга,
Ті тягнуть, наче ніч – пітьму?..
Плач дитячий згубився у гаморі вулиць.
Пригортає матуся малечу до серця,
До грудей ніжно личко заплакане тулить
І цілує в сльозах оченята-озерця...
Онде інше хлопча у сорочці подертій
Простягає за хлібом замурзану руку:
Вчиться буть жебраком, може, навіть до смерті,
Не пізнавши просту материнську науку...
Хоч живем не в розруху й руїну сьогодні,
Діти наші, полишені часто на себе,
За батьківськії кревні ступають в безодню,
Прогайновують світле дитинство безмежне...
Скільки ж треба ще часу і досвіду мати,
Щоби наші кровинки плекати в любові,
Щоб жили серед нас не малі потерчата,
Виростали щоб люди –
за духом близькі і за кров’ю?..

ПРОТИСТАВЛЕННЯ

Усьому є кінець й початок:
Існують бідність і достаток.
Кохання й ненависть – у парі.
Живуть народи в мирі й чварах.

Весна з зимою грають в ігри,
Сміються й плачуть наші діти.
Читаєм книги. Хтось їх пише,
А не мовчить про смисл
одвічний.

Майстерні вірші є й прості,
Льоди – міцні та нетривкі,
Мінорні ріки й швидкоплинні.
Буває небо грізним й синім...

Минущий день.
І в долі край є...
Та квітне і не одцвітає
Любов до тебе, отчий краю!


людська душа

З чим можна людську душу порівняти?
Вона ж – мов легіт, ніжний чар весни.
Нестримний вітер прагне цвіт зірвати,
А човен літа плине в смутку сни…

Палає жаром золотий диск сонця.
Та в царстві тіней потопає він.
Краса ошатна – лист зів’ялий серця,
Коли лунає шляхом долі дзвін…

У Вічності душа не згасне,
Не втратить первозданних барв красу.
І небуттю той образ не підвладний:
В поезії його я воскрешу…

Допоки очі бачать й серце мріє,
Доти в рядках цих дух людський зоріє.

ОНОВЛЕННЯ

Світ тримає сонце у долонях.
Квіти очі підняли спросоння.
Б’ють в литаври промені весни,
Додивившися зимові сни…

Під вітру гомін, птахів трелі
Весна з смарагду килим стелить,
Топтати ряст зове малечу,
Зачувши в небі крик лелечий.

Радіють небо, гори й води.
Дівча весняночку заводить.
Земля жде в полі хлібороба.
Сади у цвіті хороводять.

Узявши в руки акварелі,
Весна кладе мазки-пастелі,
То барви творить соковиті,
Жагою до життя налиті.

Так рік за роком воскресає
Природа й край наш.
Не згасає
Оновлення магічна сила,
Що душі знову возродила.


ПЛАЩАНИЦЯ

Як очищення, душі зірниця,
Передвеликодня плащаниця –
Йсуса образ – в церкву люд скликає.
Йдуть усі вклонитись, хто жадає...

Руки й ноги, зранені цвяхами,
Груди, біля серця сколоті списами,
Голова в вінку гостротерновім –
Хресний шлях страждань і крові...

Зраджений Іудою, розп’ятий
На Голгофі в тижня днину п’яту,
Наш Христос пожертвував собою,
Щоб народи йшли дорогою святою.

Без гріхів слід кожному з нас жити.
Йсуса жертвою насправді дорожити.
У молитві дух зносить до Бога:
Це полегшить біль, зніме тривоги...

ВЕЛИКДЕНЬ
Великодні дзвонять дзвони,
Іскри в людські душі ронять
Радості й величної краси
І добра єднають полюси.

На землі весна панує ніжна,
Перемігши зиму грізну
І принісши благість із небес –
Христос воскрес! Воістину воскрес!

Гріхів, страждань пута залізні
Скидають  душі рано, хто й запізно
Взиваючи до Бога без прикрас...
Христос воскрес! Воістину воскрес!

Вкраїнський люд із хати в хату
Несе цю вість, мов птах,
крилату
В очікуванні Господа чудес:
«Христос воскрес!
Воістину воскрес!»

Спливає час – бурхлива течія.
Мигають, як в вікні, буття
картини.
Та віра в воскресіння
Нашого Христа
Допомагає жить й творить
щоднини!


МОНАСТИР

А ми з бабусею ходили в гори,
Де з вершечка розляглись простори
Золото-багряних килимів,
Павутинням посріблених днів...
Скільки ж літ спливло-минуло,
Днів і ночей промайнуло,
Коли йшли ми крок за кроком
В монастир – «на тому боці»?!
Кликав він цілющою водою –
В шрамах від червоного розбою,
У хрестах – старий мудрець.
Не настав його кінець…
Нова хвиля – сила справжня –
Піднялась на прю з безправ’ям,
Й відродився храм духовний,
Молитов й харизми повний.
А долоня рідна й досі
Тепло гладить по волоссі
І дарує Віру в серці,
Непідвладну навіть смерті…

VII.  Звукопис отчого краю

КРИНИЦЯ

Медами й воском пахне літо,
Розхлюпане понад Дністром,
Розлогим вкрите буйноцвіттям
Пливе туманцем над селом.
Сплелись в повітрі трунок й сила
Землі розкішної моєї.
Їх і зима не підкосила –
Лиш влади додала своєї.
Зелом убране ложе спеки
До себе маревом схиляє.
А над криницею лелека
Студениці ковтнуть благає.
На дні колодязя зірками
Ніч раптом лунко сполошиться.
Відро в цямрину свіжо вдарить –
У струни срібної криниці.
Спекотна млість упаде долі,
Прицмокуючи з дна глибинно.
В гнучкім веселковім півколі
Піде в танок село нестримно...


СПЕКА

Коле спека у душу багнетом,
Запікає мізки в млинець.
Владарює сонце над містом...
І здається – життю вже кінець.

До ріки стягаються люди,
Та Дністер не в змозі втолить
Спрагле тіло літа, а в грудях
Пеклом болю серце ятрить.

І природа тане, мов свічка,
У розплавленій лаві асфальту.
Кам’яніє без руху повітря,
Із голів знімаючи скальпель...

Хто ж отой винуватець у зміні
Літа-літепла в Африку справжню?
Ти – прогресу жертво, людино,
Що запродалась технодияволу!


ЗВУКОПИС НЕГОДИ

                        1. ЗЛИВА

Стукотять краплини за вікном,
Вибивають барабанний дріб.
Упивається земля вином
Чистої води за хмару діб!

Спраглими вустами шамотить
Спекою порепана верба.
Ловить листям життєдайну мить
Яблуня весняно молода.

Вся природа стрепенулась враз
Від гарячки – летаргії сну,
Щоб прислухатись до зливи фраз,
Порадіть живій стіні дощу...

                        2. ВІТЕР

Вітер рвучко шарпа віти:
Хоче ліс він оголити,
Зрива хустки і сорочки,
Крутить вихором листочки.

Сонце заховалось в хмари.
Вітер гонить їх в Стожари,
Зачіпає за верхівки,
Соснам вішає на гілки.

Буйний вітер, бистроногий,
Сильний, панівний, розлогий,
Краєм над Дністром гуляє –
Хвилі в серці підіймає...


ПОЕЗІЄЮ ПАХНЕ ОСІНЬ
                           1
Поезією пахне юна осінь,
Замилувана в посмішку очей,
Пірнуть в перину з листя просить,
Що назліталось зграями з ночей.

Березово-кленова позолота,
Загорнуте в туман русло ріки –
Жива краса! Як пензликом достоту,
На полотні життя відбита на віки…

                            2
Заховалося сонце за хмарами.
Стиха падають краплі на гай.
Чорний лебідь, втомившись туманами,
Срібнодзвінно зітхає: «Прощай!»

Сизий голуб каменем кинувся
До солодкого літа – і зник…
Сум посипався горошинами
Із осіннього плаття журби…

ПРОНИКновенне
                                 1
Не сприймаймо чорно-білим світ:
Кольорова гама – сонця світло,
Людські долі – не бездушний лід –
Боже провидіння в них розквітло…

                                   2
Зерна доль у колосі життя:
Не спеклись земних шляхів хлібини.
Та не буде у начало вороття –
Нанизались у коралі ночі й днини.

Знов жива душа ступає на поріг
Нового розвою та пізнання –
Буде все: і злети, й смертний гріх,
І митарства звечора й до рання.

Подолавши днів мирських стезі,
Біля Врат ми спинимось в чеканні –
Присуду очікувать собі,
Сліз чи радощів, на жаль, останніх…

Слово й вчинок, мудрість чи межа –
Все від нас залежить, смертних й грішних.
Не заріжмо долю без ножа!
Щоби Богом буть утішеними…

 

АВТОРСЬКЕ ПІСЛЯСЛОВО

Що таке книга віршів? Мені довелось глибше задуматись над цим питанням, укладаючи поетичну збірку, яку ти тримаєш у руках, дорогий читачу. Чи це має бути просто збірка чи хронологічна низка або ліричний роман у розділах зі своїми сюжетом, композицією, ліричним героєм і наскрізною мелодією, на якій тримається строкатість ритмів, інтонацій, строфіки? Адже, коли вірші поєднані у збірці, вони наче  виручають один одного, простягають один одному руки, перегукуються, перешіптуються, утворюють ланцюг, хоровод, який важко розірвати. Виникає та спільність, та єдність, реалізується те надзавдання, що ледь просвічувало при створенні кожного з віршів окремо...
А розділи всередині поетичної книги взаємозбагачують один одного, бо кожен вірш  незалежний, але й вони можуть бути зібрані компаніями, як мовиться, за інтересами. Якщо ж про підхід суто творчий, то, як на мене, книгу варто будувати на певних  асоціаціях, майже інтуїтивно, водночас враховуючи різні ракурси співіснування поезій: і смислово-філософський, і хронологічний... Яким би не був підхід до роботи над книгою віршів, її підготовка в будь-якому випадку за напругою завжди дорівнює створенню окремого грунто­вного тексту. Книга віршів як єдність залежить і від виразності загальної назви, в якій переплетені найважливіші мотиви збірки. У назві «Гармонія протилежності» мені хотілось поділитись думкою про те, що для мене поняття  гармонії охоплює широкий смисловий спектр. Назву розгорнуто в однойменному титульному вірші книжки.
Це гармонія людської душі та світу, природи й космосу, мистецтва та життя, відчуття ідеалу, без якого буття немислиме, відчуття особливої божественної субстанції, яка творчо проймає все суще. Гармонія – це і філософська категорія, і  поетична ознака. А загалом у своїй різноликості й протилежності – це гармонія Всесвіту.
У семи розділах я розкриваю сім іпостасей душі моєї книги або єдиного за духом і настроєм ліричного цілого, де картини природи пов'язані з душевними настроями, а події людського життя часто виступають як паралель до явищ природи.
Таким чином, відчутна єдність пейзажного образу і ліричного настрою. Духовну спорідненість ліричного героя зі світом природи я прагнула передати всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Підсилює назву книги «Гармонія протилежності», на мій погляд, й епіграф – як ключ-камертон. Це – віршовані рядки української поетеси та письменниці, совісті нації – Ліни Костенко. Епіграф, я переконана, повинен наче підключати книгу до існуючої української літературної традиції.
Усе це – опори, на яких книга тримається ритмічно, а також художньо перегукується з ілюстраціями – переважно фрагментами репродукцій картин сучасних художників: Олени Савчук, Наталії Курій-Максимів, Наталії  Дерев’янко,  Ешер, Віталія Дороша, Лариси Іванової, а також Євгена Дмитрієва. Художньо оформлена книга має стати синте­ти­чним твором мистецтва. Це дозволяє розрізнені віршо­вані нитки переплітати в несподіваний візерунок, виникає ніби свіжий танець зі свіжою поетичною музикою.
Отож, дорогий читачу, сподіваюсь, що у своїй поетичній збірці мені вдалось накреслити одну з вагомих  координат поетичного світу – це спроба віднайти втрачену в цивілізації гармонію людини та космосу природи, що є плідною поетичною концепцією. Вона утверджує єдність світу,  підпорядкованого законам природного саморозвитку, і включає людину, яка протистоїть суспільним колізіям, соціальним потрясінням, у «мудре коло життя» як органічну частинку природи. І ця думка звернена вперед – у дальню перспективу – до гармонії Правди та Краси.

                             З повагою – Оксана Дяків

 

Читайте також

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus