Агрегатор новин Заліщик в Інтернеті

В.Дрозд. Село Нагоряни на тлі історії України - 13. Друге більшовицьке пришестя

Зміст статті

13. Друге більшовицьке пришестя

Тим часом закінчувався перший весняний місяць 1944 року. На світанку 24 березня передові сили 20 - ї мотомехбригади полковника А.Х.Бабаджаняна, розгромивши німецьке угруповання у Чорткові, пішли на Товсте – Заліщики до Дністра, наздоганяючи німецькі тилові частини .
Знаючи, що в Заліщиках мости через річку підірвані, велика тилова німецька колона рушила на Устечко. Передові танкові загони М. Гавришка, Н. Сулими розбили в Товстому концтабір і звільнили майже 3 тисячі в’язнів (в основному євреїв), по дорозі на Устечко наздогнали тилову автоколону, розгромили сотні німецьких машин і прорвались через Дністер.

Довжелезна колона зупинилась по всій дорозі від Берестка до Устечка. Через уцілілий міст ще встиг пройти підрозділ червоноармійців, як у повітря злетів його один прогін. За Дністром червоноармійці оточили величезну групу німців на широкому фронті вздовж Дністра на Бучач. Розгорілися жорстокі бої, особливо на переправах. Їх було чути на всю округу.

По селу швидко розлетілася звістка про розбиту тилову колону на дорозі біля Пісків з великими запасами продуктів харчування, одягу, що спочатку й не мала охорони. Сміливці з села відразу пішли по продукти, одяг. Декому вдавалось дещо взяти.

Та через день–два колону було взято під охорону червоноармійцями. І в одному з таких білоденних походів мешканців села Нагоряни за продуктами був охороною несподівано і без попередження убитий уже немолодий Федір Дрозд, тяжко поранена Фоврона Коханюк, інші втекли, і більше сюди ніхто не з’являвся.

У пам’яті старших людей села залишився похорон Федора. Всупереч народному звичаю (рідні не несуть домовини) труну з його тілом несли, не змінюючись до цвинтаря, шість дорослих синів, сьомий, наймолодший 20 - річний Іван (згодом боєць УПА) йшов зі свічкою за гробом.

Під звуки канонад засинали і прокидалися мешканці села. У селі ширилися чутки про повстанську армію на Волині. Уже тоді говорили про односельців, які брали участь у тих подіях. Одним із них міг бути Семен Мотринчук, який у той час зник і ніхто не знає його подальшої долі. Активізувалися групи повстанців у селі. Проводилась робота по залученню молодих хлопців у їх ряди. Кількість учасників та симпатиків підпілля зростала, особливо в період мобілізації чоловіків на фронт.

У перших числах квітня випав великий сніг. Дороги перетворились на суцільне місиво. Тим часом оточене в районі Скали–Подільської велике німецьке угруповання військ проривалось понад Дністром на Бучач. Згодом про них скажуть, що це була найбрудніша виснажена німецька армія, яка прагнула об’єднатись з іншими роздрібненими понад Дністром з одного і другого боку частинами.

Під кінець квітня підрозділи цієї армії з’явились у Нагорянах і сусідніх селах. Її переслідували червоноармійці 129-ї Житомирської стрілецької дивізії через Торське на Нагоряни та через Лисівці на Товсте –Нирків, звужуючи прохід та очищаючи населені пункти від живої сили противника.

Просуваючись на захід, гітлерівці забирали з собою коней, худобу і молодих здорових чоловіків. Знаючи про свій відступ, на провідну неділю біля церкви було оголошено, щоб у понеділок на 14 годин у приміщення школи з’явились усі чоловіки віком до 50 років.

Однак події розгортались досить швидко, і, щоб не було пізно, уже з 6 – ї години ранку німці йшли по хатах і забирали чоловіків, відправляючи їх на захід. Для багатьох чоловіків ситуація була невизначеною: як поступити, до кого примкнути, як зберегти життя?

Ось як згадують про цей фронтовий квітневий день 1944 року уродженки села Ганна Забчук (1923 р.н) та Марія Зозуляк (1930 р.н.),що мешкали у центрі села:. “Зранку почалася гарматна і кулеметна стрілянина. Через городи з гостинця у напрямі школи і Червоного бігли німці. 19- річний Федір Дрозд (брат) із сіней скочив у комин хати. Кілька німців забігли в хату, захопивши з собою батька Гриця Дрозда, який ледве встиг кинути у торбину буханець хліба і шматок сала. З різних кінців села гнали фашисти односельців у напрямі Червоного.

Тим часом артилерійська канонада не вщухала. Сидіти в комині Федорові було вже небезпечно і він спустився на землю. Через хвилину-другу у крівлю хати влучає артилерійський снаряд (на щастя хата була під бляхою) і розносить комин… Менших п’ятеро дітей сиділи в хаті, та після влучення бомби почали шукати порятунку у сусідських підвалах. У цей момент, перебігаючи подвір’я, падає пораненим 7–річний брат Петро. Його на руках занесли у сусідський підвал, куди встигла забігти мама і старші і менші діти”.

Та бойові дії не припинялися, вони перенеслись уже на центральну вулицю. Ще з подвір’я школи відстрілюються німці, а на сусідньому подвір’ї Адама Забчука червоноармійці встановили міномет і поливали шквалом куль останні бойові позиції німців. Десь під вечір стрілянина перемістилась у район Червоного, куди пішли німецькі війська . Їм навздогін наступали червоноармійці.

І тут варто згадати, що німець, який поперед себе гнав уже немолодого Гриця Дрозда, під шквальним вогнем червоноармійської артилерії наказав прилягти під скалою на схилі до Червоного. Рятуючи себе, німець узяв запропоновану полоненим торбину з салом і хлібом, і побіг униз. Оскільки вечоріло, то й пролежав Гриць під скалою до ранку і з першими сонячними променями повернувся додому. У селі господарювала комендатура червоноармійців, яка організувала захоронення військових.

Через 10 років останки червоноармійців були зібрані і перезахоронені у Товстому, де у травні 1954 року було відкрито пам’ятник.

У той час десятки сільських чоловіків фашисти погнали у Німеччину. Їм довелось ще сьорбнути німецького “раю”. А потім їх доля складалась по-різному: одні після війни повернулись додому. Інші так і залишились на Заході чи виїхали за океан (до 20 чоловік), де вони чи їх нащадки живуть і нині. Уже згодом стало відомо, що з утікаючими німцями втекла більша частина західноукраїнської інтелігенції.

А тим часом, вибивши фашистів із Торського, Нагорян, Устечка, червоноармійці 325 полку пішли понад Дністром до Летячого, Хмелевої. Правий фланг дивізії (320 полк) йшов через Рожанівку, Цапівці, Кошилівці, Нирків, Садки. На лінії Летяче-Буряківка фронт зупинився.

Почалась загальна мобілізація всіх військовозобов’язаних чоловіків на фронт. Перший забір був 7 травня, другий -15 травня. З села було призвано понад 60 військовозобов’язаних чоловіків, понад двадцять уникли призову і влились у лави УПА.

Одних відправляли відразу (після короткого вишколу) на західний фронт, у місиво війни: Прибалтику, Білорусію та інші «палаючі котли», звідки, як правило, дуже мало вернулось живими наших краян. Інших готували до відправки на Далекий Схід, де мала початися війна Радянського Союзу з Японією. Туди пішла значна частина наших односельців. На фронті до наших краян армійські політвідділи ставились насторожено. Деяким навіть на Далекому Сході чи в Китаї влаштовували допити.

Окремі мешканці Нагорян (Петро Зозуляк, Дмитро Зозуляк, Войтко Забчук та ін.) зголосились до Армії Людової (Народної), організованої у 1944 році на території Польщі, окупованій гітлерівцями. Вона вела бойові дії проти німців і підтримувалась Радянським Союзом.

Про один із випадків, що трапився у Шепетівці, де відбувалася остаточна комплектація фронтового поповнення, односельці розповідають таке: командири вишикували новобранців, у тому числі і з нашого району, села і почали за алфавітом робити перевірку. Виявилось, що за прізвищем Дрозд та ще по батькові Федорович вийшло сім новобранців. Командир запитав:
- А вы - родные братья?
На що отримав ствердну відповідь.
- А хто дома залишився? – допитувався з українським акцентом командир.
У відповідь:
- Одна мама.
- А між вами ковалі є?- запитав офіцер.

Зі строю вийшов уже немолодий один із братів Марко (жив у Солоному). Того вечора він був відправлений додому (була бронь на ковалів). А з ним під тим же приводом вдалося вийти зі строю і наймолодшому братові Івану, який, добравшись додому, невдовзі поповнив ряди вояків УПА

Повернемось до перших днів другого «визволення» села червоноармійцями. Енкаведисти почали відразу вишукувати усіх членів ОУН, а також тих, хто брав участь у національно–патріотичних організаціях. Для цього вони використовували дані донощиків, провокаторів, залишених від “перших більшовиків”.

5 травня 1944 року заарештували з дому члена ОУН Петра Федоровича Онуляка, 1923 року народження. А 12 липня у Чорткові відбувся суд, і йому дали 15 років тюрми. Коли через кілька днів приїхали родичі, Петра в Чорткові вже не було. Рідним сказали, що його повезли у Сибір. Там його слід пропав.

Тієї весни був арештований і закатований у тюрмі Рудольф Довганюк, 1921 року народження, член ОУН. А призваний тоді ж на фронт брат Рудольфа Довганюка Михайло брав участь в одному з найжорстокіших боїв на Західному фронті, за що був удостоєний бойового ордена. Того року польською боївкою був забитий у Нагорянах симпатик ОУН Василь Матвійович Гуменюк.

Чимало людських доль було скалічено у ті часи. По різних сторонах опинялись рідні брати чи сестри. Так, у сім’ї Івана Онуляка було п’ять синів: Степан воював повстанцем в УПА (загинув), Василь загинув на фронті, Никифор був на фронті, попав у німецький полон і повернувся додому, Кіндрата і Дмитра забрали німці в Німеччину, звідти вони виїхали в Англію і там залишились.

Або взяти багатодітну родину Івана Мотринчука. Двох братів – Петра і Михайла – забрали на фронт. Після закінчення війни вони повернулися додому. А Никифора, Павла і Василя з 17–річним сином Павлом забрали німці. Вони з Німеччини переїхали до США і там залишились. Сестра Параска за зв'язок із повстанцями отримала сибірську каторгу. А після повернення не мала права проживати у рідному краї. Перелік подібних людських доль можна було би продовжувати.

З відходом німців і зупинкою неподалік лінії фронту Нагоряни опинилися у прифронтовій зоні. Нова влада зажадала негайної евакуації людей на безпечну відстань від фронту. Мешканці Нагорян були евакуйовані до села Ширшенівці Борщівського району. Жили люди по 2–3 сім”ї під одним дахом разом із місцевими жителями.

Оскільки в селі активних бойових дій не було, то люди по можливості навідувались до Нагорян, наглядали за житлом, обробляли городи, поле. У селі були розквартировані червоноармійці. На початок липня фронт посунувся на захід. Люди повернулись у домівки. Як згадують старожили, в окремих хатах були влаштовані лазні. Коли люди повернулись із евакуації, то жаби квакали і всередині, і навколо хати. На жолобках та на городах від гостинця ще довго чорніли, нагадуючи людям про жорстокі бої, два підбитих німецьких танки.

Поля, городи, зриті окопами, на кожному кроці таїли в собі смерть. Літом на пасовиську снарядом убило 12 – річного хлопчика Павла Дрозда. У село почали приходити похоронки. У серпні почалася війна з Японією, на якій за короткий час загинуло чимало сільських чоловіків.

Село жило тривожно. Люди чекали вістей від тих, хто на фронті, кого забрали німці, хто веде нерівну боротьбу з новими господарями – «другими більшовиками».

Після переходу фронту углиб західних областей України більшовицька влада, закріпившись у тринадцяти селах Товстенського району, в тому числі і в Нагорянах, негайно організувала сільські ради й поставила перед ними 20 квітня 1944 року невідкладні першочергові завдання: здати у фонд Червоної армії зазначену кількість хліба та організувати посівну кампанію. Головою сільської ради було призначено Петра Пастушака, який був на цій посаді до війни.

Люди протестували, не хотіли здавати зерно, бо не було звідки його брати. Але хлібопоставки завжди збиралися силою, під страхом звинувачення у саботажі, а звідси - притягнення до суду. Районна газета “Більшовицьким шляхом”, що почала виходити, уже з перших номерів повідомляла, що за саботаж засуджено селян з Ворвулинців, Берестка, Садок та інших сіл.

Селян примушували виконувати лісову повинність. Відповідно до постанови Тернопільського обкому партії від 17 жовтня 1944 року товстенська влада розпочала масову вирубку лісів у тих місцях, де передбачалося найбільше скупчення партизанських сил, які під осінь 1944 року активізували свою боротьбу.

Для вирубки було відведено червоногородський лісовий масив, який потрібно було вирубати за декілька днів і здати державі 1000 кубічних метрів деревини. Для цього із сіл району було наказано направити 1500 пар коней і 200 лісорубів. (Архівні дані, наведені у книзі Н. Мизака, «За тебе, свята Україно»).

У надзвичайно тяжкій ситуації, між молотом і ковадлом перебували тоді голови та секретарі сільських рад. Тільки окремим дивом вдалось залишитись живими, витримавши немало фізичних знущань. Петра Пастушака, голову Нагорянської сільради (1895 р.н.), заарештували у 1945 році за те, що бандерівці спалили в полі скирту соломи і молотарку. Після нього головою обирають Г.Дрозда.

Продовжується шалений тиск влади на селян за несплату податків, позики, за що орган компартійної влади районна газета «Більшовицьким шляхом» уже 1 листопада 1945 року з наголосом на саботаж пише «…Ще й досі не розрахувалися з державою Нагорянська (голова Г.Дрозд), Нирківська (голова Д. Бендзар), Кошилівська (С. Скрипка) сільські ради…».

Після чергового виклику у район і “розмови” Григорій Дрозд захворів, попав до лікарні і невдовзі був звільнений від обов’язків голови сільради. Нирківський голова ще трохи працював, але згодом був вивезений у Сибір, а Скрипку заарештували, і він пропав...

Навесні 1946 року головою сільради в Нагорянах був обраний демобілізований з фронту по інвалідності Петро Мотринчук.

Для мешканців села, і не тільки Нагорян, перших п’ять повоєнних років були чи не найстрашнішими після татарських нападів. Якщо вночі допоміг чим-небудь бандерівцям, то через день уже міг попасти на Сибір. І навпаки, якщо вдень дав їсти москалям, то вночі міг отримати в кращому випадку шомполами по спині, а то й опинитись на гіллі. На кожному кроці треба було бути дуже обачним, бо донощиків було немало. Жорстокість із одного боку викликала адекватну відповідь із другого.

Були непоодинокі випадки провокацій з боку енкавидистів. Переодягнувшись та видаючи себе за підпільників, енкаведисти здійснювали глум та убивства ні в чому не винних людей. Чимало жертв серед сільських мешканців і до сьогодні залишається загадкою.

Літньої ночі 1946 року був повішаний посеред села секретар сільської ради Андрій Гуменюк. В одну з ночей наступного року до сільради (у центрі села) невідомими особами, відправивши чергового, були приведені три молодих сільських жінки й убиті.

Загадковою залишається смерть Данила Пастушака. Невідомі забрали з дому молодих дівчат Маланку Гнатюк, Тетяну Тухлінович, які так і не повернулись до хати. Були й інші трагічні випадки. Чимало людей зі страхом лягали спати і з тривогою вставали.

У зв’язку з виборами до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року виборча дільниця була обладнана у школі. Недалеко у сільській раді чергували гарнізонники. Вночі була спроба повстанців на сусідньому сараї написати антирадянський заклик.

Інші з групи пішли просити хліба під вікно до господаря через одну хату. Гарнізонна варта помітила повстанців. Зчинилась стрілянина. Вона скоро вщухла, але у кількох хатах у центрі села люди не спали до ранку і не виходили з хат навіть тоді, коли настав білий день: було страшно. Якщо б хтось загинув під хатою чи на подвір’ї, то дорога на Сибір була б гарантована. На щастя, лише на одному з городів другого дня були загублені шапка, ліхтар і фарба.

Селян душили податки. Вони накладались на все: на домашніх тварин, на швейну машинку, навіть на дерева. Тому люди почали вирізати фруктові дерева.

А ще позика! Ось дані про так звану третю позику на відновлення народного господарства. Для Нагорян, в яких у 1946 році нараховувалось 250 дворів, було визначено зібрати 38 тисяч крб. позики, на кожне господарство в середньому – по 152 крб. Селяни не отримували ніяких грошей, крім від продажу продукції з власного господарства, яка на ринках була дешевою, та й лишків не було.

Високими були цифри поставок м’яса і молока державі. Завдання в літрах доводилися поквартально, помісячно, подекадно і на щодень для кожного двору.

Для забезпечення виконання цих завдань владою створювалися спеціальні групи, до яких, крім районних чиновників, входили і активісти села, які ночами ходили і витрясали все від господаря, від сім”ї, часто застосовуючи брутальні методи поведінки і впливу на людей. Усе це впліталась у глибоко продуману більшовиками підготовку до колективізації.

Ситуація була нестерпною. Переважна більшість людей жила під постійним страхом: аби не вбили, аби не засудили, аби не вивезли, аби не глумили, аби не забрали останньої крихти хліба від дітей і т.д. Страх залишався головним стимулом для радянської влади до кінця її панування.

Разом із закінченням війни у Європі (травень 1945р.), а потім з Японією (вересень 1945 р.) відбувалася демобілізація фронтовиків, повернення чоловіків, яких забрали з собою німці. Демобілізація відбувалася до 1947 року включно, зокрема, зі Східного фронту. На жаль, понад 30 чоловіків не повернулись до своїх родин і домівок.

Нижче подаємо їх список :
1.Винничук Іван Олексійович 16. Коханок Йосип Васильович
2. Винничук Никифір Романович 17. Кибюк Кіндрат Петрович
3. Винничук Михайло Семенович 18. Николяк Йосип Степанович
4. Винничук Федір Іванович 19. Онуляк Василь Іванович
5. Витрикуш Іван Васильович 20. Онуляк Петро Васильович
6. Гуменюк Іван Степанович 21. Підручник Михайло Степан.
7. Гуменюк Петро Матвійович 22. Підручник Федір Іванович
8. Грицюк Дмитро Юркович 23. Підручник Яків Миколайович
9. Дрозд Іван Петрович 24. Пастушак Тимофій Петрович
10. Забчук Василь Андрійович 25. Різник Петро Степанович
11. Забчук Іван Тимофійович 26. Сюсяйло Костянтин Михайлов.
12. Казюк Дмитро Васильович 27. Черешньовський Василь Якуб.
13. Капчик Василь Федорович 28. Черешньовський Іван Франк.
14. Капчик Федір Федорович 29. Черешньовський Михайло Якб.
15. Корчинський Іван Федорович 30. Черешньовський Михайло Мик.
31. Гнатюк Іван Степанович
Вони загинули на різних фронтах Другої світової війни і переважно у чужих країнах. Вічна їм пам'ять!

Відкриття обеліска

Відкриття обеліска 9 травня 1965 року .
Виступає директор Нагорянської школи
Теодозій Ящишин.

1965 року вперше 9 травня стало неробочим днем. Тоді відбулося широке святкування 20–річчя Перемоги і вшанування ветеранів війни. У Ниркові біля клубу того дня було відкрито один із перших у районі обелісків на честь загиблих односельців Ниркова та Нагорян. Автором його був Василь Сюсяйло.

Пам’ятник загиблим воїнам Ниркова і Нагорян у роки Другої світової війни.

Пам’ятник загиблим воїнам Ниркова і Нагорян у роки Другої світової війни.

Через три роки, 9 травня 1968 року, на честь 23 – ї річниці закінчення Другої світової війни у Європі на перехресті доріг при в’їзді у Нирків було відкрито пам’ятник, який стоїть і по нині. Тут була влаштована меморіальна дошка з іменами загиблих на війні уродженців Ниркова і Нагорян. Встановлення хреста і освячення пам’ятника відбулося вже при незалежній Україні.

У ті часи щорічно у травневі дні вшановували ветеранів Другої світової війни, а з часу незалежності України - і учасників національно–визвольних змагань.

Ветерани бойових дій Другої світової війни, ветерани колгоспної праці села Нагоряни

Ветерани бойових дій Другої світової війни, ветерани колгоспної праці села Нагоряни: Михайло Винничук, Михайло Мотринчук, Іван Николяк, Володимир Дрозд, Йосиф Дрозд, Іван Гуменюк, інші - ветерани з Ниркова (90-ті роки).

Пошук

Система Orphus