5. Турецько-татарські набіги. Знищення села Підгіряни
О земле свята нагорянська,
Ти слухала плач немовлят
І регіт ординців татарських,
Як гнали в неволю дівчат.
Сотні літ край піддавався нападам татарів і турків, з якими вели боротьбу наші краяни під проводом князів київських та галицько–волинських, а потім - у союзі з польськими та литовськими загонами.
Державне утворення - Золота Орда - перебувало в стані розпаду. Кримське ханство проголосило свою незалежність і стало васалом могутньої Туреччини. Тоді прийшли часи найтяжчих нападів татарських орд. Таких нападів на українські землі за 100 років (1450 - 1556 р.р.) нараховувалось 86. Не минали вони і наш край. Після кожного нападу на Червоногород Нагоряни опустошувалися.
За архівними даними з питань оподаткування у 1578 році у Червоногороді нараховувалося 135 будинків, в Нагорянах – до 30. На кінець ХV1 століття на території району було 6 міст та 41 село, в яких проживало 14,5 тисяч жителів. Звичайно, ці цифри умовні, адже базуються на даних оподаткованого населення. Заселеність нашого краю була би значно більшою, якби не татаро–турецькі набіги. За підрахунками істориків, дуже руйнівними були напади у 1516, 1524, 1538, 1578, 1594 роках.
Татарські орди мали три шляхи, якими прямували на Львів. Серед них - Чорний шлях, Кучманський та Волоський. Найгрізнішим для нашої місцевості був Волоський шлях, що вів з Молдовії на Покуття, через Дністер на Поділля і вартував для наших предків багато сліз і крові. Ординські напади здійснювалися через кожні 12-15 років. Чимало сіл та міст знищувалися по кілька разів.
ХV11 століття для нашого краю було періодом безперервних воєнних битв з татарами і турками. Ще з 1612 року відомі битви козаків на півдні України з Ногайською ордою мурзи Кантеміра та перемога татар над козаками і поляками під Цецорою на берегах Прута у 1621 році, після чого татари розбрелися по Поділлю і Галичині, грабуючи міста і села.
Мурза Кантемір у той час був у наших краях і тримав в облозі червоногородську фортецю. Він зі своїм обозом стояв у лісі за сьогоднішнім цвинтарем села Нагоряни. Ця місцина і до сьогодні зветься Кантемирівкою.
Колись тут мурза татарський
Кантемир з військом стояв,
В назві лісу нагорянськім
Він проріс своїм ім’ям.
Переповідають, що тоді татарські війська не могли довго взяти фортецю, яка омивалася водою, і прорубали кам’яний кряж, надавши Джурину нове русло. Фортеця була ворогом взята та зруйнована. А 16–метровий водоспад, що утворився, став згодом окрасою цієї місцевості на віки.
У боротьбі з татаро–турецькими завойовниками важливе значення мала Хотинська битва 1621 року, в якій на допомогу польському війську прийшли полки українського запорізького козацтва на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У цій битві султан Осман ІІ і його союзники - кримський хан Джанібек Гірей і хан Ногайської орди мурза Кантемір- були розбиті.
Спустошливим був татарський набіг 1629 року. Як зазначено в люстрації Червоногородського староства (1636р.), після цього набігу багато поселень стало безлюдними : в Устечку жило 2 родини, Іваньому (нині Іване-Золоте) - 4, Нагорянах - 8, в Червоногороді - 53 сім'ї.
Негативний вплив на народонаселення тих часів у нашому краї мали голод, епідемії та грабунки польськими військовими загонами місцевого населення, втечі жителів із насиджених місць. Та йшли роки, і населення поволі відроджувалось. У 1648 році, за даними люстрацій, на Заліщанщині могло проживати майже 10 тисяч жителів.
У другій половині ХV11 ст. спустошливі набіги татар і турків продовжувалися. Найбільшим містом тоді вважався Червоногород, де у 1661 році проживало 18 родин.
За архівними даними Подільського воєводства, у 1665 році наші села були в своїй більшості малолюдними і малодвірними. Майже у 30 селах проживало по 1-5 родин. У Заліщиках, Устечку, приміром, проживало по три родини.
Історія практично не давала нашому краю перепочинку чи тривалих мирних років. Смерчем пронеслись по Червоногородському староству і всьому краю в 1672 році татаро-турецькі орди на чолі з султаном Магометом 1V.
Архівні матеріали свідчать, що ординці завдали великої шкоди населеним пунктам Іванє, Підгіряни, Устечко та інших. Невдовзі вся Заліщанщина була загарбана турками і включена до складу так званого Чортківського пашаликату.
50-тисячна турецька армія тоді вторгнулась на землі Червоногородського повіту. Твердим горішком виявилося для турків взяття твердині - Червоногорода. Після тривалої облоги туркам вдалося штурмом взяти червоногородську фортецю. Три стіни і дві башти були сильно пошкоджені, які надалі так і не були відбудовані.
Двадцять сім років повіт разом із Червоногородом, а отже, і село Нагоряни, перебували під турецьким ігом (1672 – 1699 роки). Польський дослідник Д. Колодзейчик стверджує, що в цей час наддністрянські села і поля заросли бур’янами. У подимному реєстрі за 1711 рік засвідчено, що Харитонівці і Цапівці - незаселені села.
Розбіглися по лісах і покинули село залишки людей у Нагорянах.
У ці роки турками було знищене село Підгіряни. Про це пише автор відомих “Першовитоків” Петро Сіреджук, посилаючись на фонди Центрального державного архіву у Львові та фонди Львівської наукової бібліотеки Академії наук України. У цих документах тричі згадуються Підгіряни (за 1652, 1671, 1672 роки). Історія цього села сягає у сиву давнину. І, вірогідно, воно з’явилось набагато раніше від Нагорян.
Отже, село Підгіряни знаходилося на північ від нинішнього присілка Поросячка понад потоком, під говдами. До речі, слово ”горда” давнє слов’янське слово і означає “гора”. Очевидно, що назва колишнього села Підгіряни походить від гір, говдів, що над ним височіли.
Люди старшого покоління пригадують, що на цих полях у перші роки колгоспної господарки, коли тут вирощували овочеві культури, в тому числі і кавуни, при обробітку поля знаходили багато черепків від глиняного посуду. Тут є місце на потічку біля мосту, яке здавна називають Млинівкою. Такі назви є у багатьох селах і відповідають розміщенню у минулому млинів. Отже, можна вважати, що осідок Поросячка, який своїми житлами і до сьогодні простягається правим берегом по течії річки, є залишком згадуваного села, яке припинило своє існування в часи турецької навали, понад 300 років тому.
У 1698 році татари досягли Підгайців, але були розбиті. Це був останній татаро–турецький напад на наші землі. Ослаблена поразкою під Віднем, Туреччина змушена була підписати у Карловицях (на Дунаї) мир, за яким усе Поділля було повернуто Польщі.
На відзначення звільнення краю від татаро-турецької неволі люди встановлювали пам’ятні знаки. Такий знак у вигляді вимурованого з червоного каменю високого постаменту, що вивершувався хрестом, був встановлений (1699 р.) на околиці села Нагоряни, приблизно за 30–40 метрів углиб від каплички. Про цю пам’ятку згадується у дослідженні Й.Шварца “Заліщики і околиці”.
На жаль, у 50–ті роки минулого століття, в часи комуністичного атеїзму, цей хрест було зруйновано. У Червоногороді в парку теж стояв пам’ятник з барельєфами із сцен нападу татар. Він був зруйнований набагато раніше.
На світлині – малюнку за спогадами старожилів відтворено вигляд пам’ятника, який був встановлений з нагоди останніх татаро – турецьких нападів на наш край на околиці села Нагоряни.
ХV111 століття означало на наших землях мирні часи, безпечні від нападів орд. Після відходу турків з краю польські магнати та шляхта почали повертатися у свої маєтки і замість оборонних замків будувати собі палаци, використовуючи працю кріпаків. Простежується і відродження населених пунктів. Поряд із селами відродили свій статус і містечка Городок, Касперівці, Товсте, Устечко, Червоногород. Але Червоногород за кількістю населення поступався навіть селам. Тут у 1724 році проживало лише 7 сімей, тоді як у Нагорянах - 63 родини.
Багатий матеріал про мешканців Нагорян тих часів і про те, чим вони займалися дають документи щодо оподаткування сіл Червоногородського староства, до якого на той час входили села Нагоряни, Нирків, Солоне, Жежава, Печорна та містечка Червоногород і Устечко. Ось прізвища мешканців села Нагоряни і як їх називали та перелік податків, які вони сплачували (за даними інвентаря Червоногородського староства від 2 лютого 1724 року): Василь Попович, Андрій Подолюк, Григор Довгий, Тимко Ємчук, Казимир Підлісний, Прокоп Королівський, Філіп Нікіфорів, Петро Драбіг, Федір Хтиславка, Кучерка, Іван Українець, Петро Подолюк, Андрій Пощупинець, Стефан Батунь, Андрій Буляк, Кінаш, Венгерчукі, Василь Лопкавка, Онисько з Більча вийшлий, Кость з Касперовець вийшлий, Ілько Кушнір з Бабина вийшлий - козак, Козак Іван Попович з Лисовець вийшлий, Головачик Андрій з Ягільниці вийшлий, Максим Кечій – слободянин піший, Гаврило Почупнів піший, Побережник Гуцол, Козак Франко, Муляр Тадейко - на услузі двірській. У цьому переліку немає всіх мешканців, оскільки були й такі, які не сплачували податків.
У таблиці проти кожного прізвища стояли цифри (або прочерк) щодо кількості волів, курей, а також скільки треба було здати яєць, мотків пряжі, грошей (злотих), відробити панщини. Серед вище перелічених мешканців села у дев’яти було по парі волів, у чотирьох – по одному волові.
Ось як виглядали повинності підданих Червоногородського староства за переписом 1724 року (подаємо у перекладі з польської за П. Сіреджуком):
відробляти один день панщини в тиждень – до якої роботи скажуть (2 дні весною на орання і 12 днів восени – на заорки, обкоски, оборки, закоски. Сіно роблять і скиртують на панських сіножатях: у Ниркові – скирту - на 18, у Нагорянах – на 15, Устечку – на 15, Жежаві (нині Зелений Гай) – на 15 сажень довжиною. Шириною скирти повинні бути на 3 сажні. Піддані, котрі мають воли, то кожний дає щорічно чиншу (податок) від одного до 8 злотих. Піші сплачують по 8 злотих, а деякі і то менше, як положено. Волові (тяглі) і піші щорічно прядуть по мотку прядива на мотовилі семип’ядовім в 30 пасем, а в пасмі по 30 ниток. Тяглий давав у рік 2 курки, 12 яєць, а піший – 1 курку та 6 яєць. Підводи (віз, фіра) відправляти на 10 миль. Круглорічне сторожування в кожнім селі – окремо. Рогівщина звичайна – від худоби по одному злотому, від озимка (річняка) по 15 грош платять. Десятина бджільна, тобто кожний 10 – й пень ( сім’я) або за нього 12 грош. Від вівці – по 8 грош, від свині - 12 грош щорічно треба давати. Яловиці дають так (за порядком): Нирків – одні, Нагоряни –другі, Устечко – треті, Жежава – четверті або за кожну по 40 злотих платити. Садовини дерево десяте належить.
Був податок на утримання королівського війська, панської поліції, ксьондза, адміністратора, підстарости. З наведеного матеріалу можна зробити відповідні висновки про уклад життя, заняття, про матеріальний стан селян, а також про склад мешканців села, їх міграцію тощо.
Після відходу турків із Заліщанщини життя людей поволі поверталося у безпечне русло. Відновлювалися міста і села, зруйновані нападами ворогів та іншими бідами.
Відомо, що у 40-х роках ХVІІІ століття у наших місцях з’явився загін карпатських опришків народного месника Олекси Довбуша, який пройшов теренами нинішнього району на Борщів і там у травні 1744 року вчинив розправу над ненависним польським магнатом Злотницьким.
Магнат військового чину, жорстоко знущаючись над місцевими селянами, убив чоловіка і забрав у маєток дружину з маленьким хлопчиком. А потім, розважаючись, застрелив і хлопчика. Мати,звали її Мокрина, втекла і добралась у Карпати до Довбуша, поскаржилась на звірства пана. На її прохання Довбуш рушив на Борщівщину. Матеріали про ці події зберігаються у Борщівському краєзнавчому музеї.
Але месники Довбуша діяли тільки в теплу пору року, а на зиму всі розходились по селах і наймалися до господарів, вдаючи з себе звичайних селян із Гуцульщини. Ось тоді у Нагорянах, за родинними переказами, і залишився один із месників (а може і більше). Його покохала сільська дівчина, і ця пара дала початок роду ще однієї вітки Дроздів, бо на той час тут уже проживали селяни з таким прізвищем. Це в якійсь мірі і заплутувало сліди месників між однофамільцями, бо за ними була погоня і нагляд поліції.
Переселення людей з інших країв у село відбувалося постійно. Про це засвідчує перелік прізвищ селян, які проживали в Нагорянах у 1724 році, прибуваючи з Більча, Касперівців, Ягільниці, Бабина, Лисівців. Згодом прибувають сюди втікачі з Теребовлі, з-під Львова, з Прикарпаття, Східної України.
Коханий краю
Ти мене зустрічай, свого вірного сина.
Де шумить сотні літ диво – наш водограй.
Мати рідна моя, ти мала Батьківщино,
Рідний батько здавен над Червоним мій край.
І люблю я тебе, ти мій краю коханий,
Нагоряни мої, ви як мати, одні.
Бо ступив я тут вперше своїми ногами
І почув колискові тут перші пісні.
Я до тебе горнусь, моя земле родинна,
І до тебе спішу , щоб напитись води.
За тобою тужу як маленька дитина
Твоя кров струменить в моїм серці завжди.
Рідний краю ти мій, я з тобою в розлуці
Та до тебе лечу я на крилах пісень.
На коліна впаду і тобі поклонюся,
І наснаги життя наберу на щодень.
