У ці дні журналісту, письменнику Петру Івановичу КОВАЛЬЧУКУ виповнилось би 78. Уже 13 років нашого колеги, побратима по перу немає з нами. Залишились його книги, які видано за життя, а також спогади про нього багатьох визначних людей, його учнів, друзів, колег, котрі підготувала і впорядкувала дружина письменника Ірина Олексіївна. Нещодавно у видавництві «Тернограф» вийшла чергова її книжка «Живий у слові», спогад із якої під назвою «Світло для людей» підготувала вчителька Заліщицької школи №2 Ірина ГАЛЬКО.
Єлюди, які своєю присутністю приносять в наше життя частку світла, які самі стають світлом в житті інших людей.
СВІТЛО ДЛЯ ЛЮДЕЙ
Для мене Петро Іванович був саме такою людиною. Він мав унікальну для нашого часу рису - глибокий і живий інтерес до людей. Це не залежало від віку, суспільного статусу, - він умів бачити в людях щось особливе, чого не відчували інші, що допомагало пізнавати саму себе. Його інтерес до людей був не банальний і не споглядальний. Наскільки знаю, він брав активну участь у житті багатьох людей, допомагаючи їм самореалізуватись чи навіть вирішити якісь проблеми. У цьому для мене був увесь він - ніколи не байдужий і глибокоінте-лігентний.
Ми познайомилися на репетиції його п’єси «Ніч перед визволенням».
Постановка була успішною, і пригадую, як Петро Іванович виходив на сцену як автор схвильований, щирий і вдячний. Таким я його пам ‘ятаю. У його творах відчувається глибока любов до своєї землі, її історії, переплетена з болем і тривогою за її майбутнє, щире вболівання за долю української нації і справжнє, непафо-сне відчуття приналежності до великого народу. Цей народ, який Петро Іванович так любив, жив не лише в його книгах, але й у кожному з нас. Можливо, тому він так уважно ставився до людей, які траплялися на його дорозі. Його доброта й інтелігентність привертали серця багатьох.
З ним неможливо було бути нещирим. Пригадую наші розмови про українську історію. Петро Іванович завжди казав, що в душі він історик. Говорив про стан сучасної української історичної науки, про проблеми розвитку нашого суспільства, про майбутнє України. Був настільки молодим й душею, що він і смерть здавалися мені несумісними речами. Звістка про те, що Петро Іванович перейшов за межу Вічності, застала мене в Києві. І хоча перед тим ми вже рідше бачилися, почуття втрати було дуже болючим. Здавалося, з мого життя пішла частка світла, добра, Божої любові, яку Господь дарує нам через дорогих людей. І сьогодні я вірю, що наші молитви, наша вдячність і любов стануть світлом надії і запевненням для душі Петра Івановича на дорозі до Вічності.
