Тернистий шлях до правди

«Україно, час на правду, час…»
Дмитро Павличко.

У матеріалі «Хрест над Дністром» («Сільські вісті» від 24.07. 2008 р.) йшлося про страшний злочин, вчинений радянськими репресивно-каральними органами у липні 1941-го: відступаючи, вони підірвали у Заліщиках залізничний міст через Дністер разом із вагонами, у яких були в’язні. У повоєнний час люди на цю тему боялися говорити, аби не загриміти до Сибіру. А факт знищення моста комуністична пропаганда звалила на німецьких окупантів, котрі панічно втікали з міста навесні 1944-го.

Після тієї публікації до редакції надійшло кілька листів. Зокрема, дописувач В. Дудюк із Христинівського району Черкаської області пригадав розповідь свояка, колишнього енкаведиста: «Я його уважно слухав, це мені було інтересно, бо в школі по історії нам такого ніхто не розказував. Він згадував і про вагони із політв’язнями, які були вкинуті у Дністер у липні 1941 року, бо арештантів не встигали вивозити на Схід».

Матеріал «Хрест над Дністром» обговорювався на сесії Заліщицької районної ради у серпні 2008 року. Депутати висловили подяку редакції газети «за активну допомогу у висвітленні невідомих раніше трагічних сторінок історії нашого народу». А прокуратуру області попросили відкрити кримінальну справу за фактом масового знищення невинних людей.

ВІДГУКНУВСЯ і невтомний дослідник тієї «білої плями» Антон Могилюк із Слобідки цього ж району - контурно означив «піраміду смерті», в якій щезали тоді люди. Назавжди і, як видавалося катам, без сліду. Свій лист до редакції учитель-пенсіонер завершував словами: «Я дав слово людям, коли виступав біля пам’ятного Хреста у Заліщиках, що поки битиметься моє серце і рука триматиме олівець, я шукатиму сліди того злочину».

І слова дотримує. Зокрема, повідомив, що знайшов свідка тієї трагедії – Василя Юрійчука, котрий бачив, як вагони із нещасними людьми обливали соляркою і нафтою.

– Його батько Онуфрій був засуджений до примусових робіт і працював тоді на залізничній станції, – розповідає Антон Іванович. — Хлопчина приносив йому обід, отож усе відбувалося на його очах. Це він детально описав у листі до мене. Додав свідчення колишнього солдата військ НКВС Маркова, якого пізніше (так склалася доля) лікував. Стверджує, що сталося це 4-5 липня 1941 року. Тобто, першого дня на мосту були підірвані вагони із в’язнями Чортківської тюрми, а наступного паровоз зіпхнув із протилежного буковинського берега Дністра «телятники» із арештантами Коломийської тюрми. Юрійчук нарахував 14 вагонів: з одного берега – 8, з другого – 6.

Пізніше він дізнався, що в молдовському курортному містечку Вадул-луй-Воде у братській могилі поховано людей, тіла яких принесла колись стрімка течія Дністра. Їх руки, як і в’язнів із тих вагонів, були скручені дротом. Так, відстань від Заліщиків чимала, однак хіба не виявляли тіла воїнів, загиблих при форсуванні Дніпра під час визволення Києва, аж у Чорному морі? Про це свого часу писали і «Сільські вісті», які передплачую і читаю ось уже 40 років. Іще одне свідчення - повідомлення про ту страшну трагедію у газеті «Воля Покуття», наведене в науковій монографії Ігоря Андрухіва «Історія міліції Івано-Франківщини. 1939-2009». Прізвища окремих людей із того ешелону смерті назвав у своїх документально-публіцистичних книгах лауреат Шевченківської премії 2010 року Михайло Андрусяк, із яким теж листуюся. Скільки ж усіх загинуло, я не знаю, мені відомо лише 18 імен. Та мрію, що в Заліщиках, на високому березі Дністра, буде збудована і освячена каплиця, а в ній — імена всіх тих мучеників.

Хочу, щоб на свято Івана Предтечі, 7 липня, до пам’ятного Хреста, якого жертовно витесав інвалід війни Ілля Васильович Тимчишин, прийшли люди і помолилися за душі невинно убієнних. І щоб бодай на 19-му році нашої Незалежності прокинулася совість у слуг народу - народних депутатів, котрі досі не віддали шану борцям за волю України.

… У 1989 році, коли Правда ще торувала шлях, котрий привів Україну до державності, при Заліщицькій міській раді була створена комісія для вивчення факту підриву залізничного моста і загибелі при цьому великої кількості людей. За словами тодішнього голови міськради Василя Дрозда, «бажаних результатів не було досягнуто, бо спогади очевидців, частина з яких була тоді в дитячому віці, часто носили суперечливий характер, були неповними і неточними. Але з усіх свідчень, які мала в своєму розпорядженні комісія, було зроблено висновок, що такий факт був. Комісія звернулася до прокуратури, в органи держбезпеки, направивши відповідні матеріали. Їхні представники приїжджали, але нічого не могли сказати. Письмових відповідей від тих органів не було.

На початку липня 1991 року вперше було відзначено ту трагічну подію біля залізничного мосту панахидою із встановленням дерев’яного хреста (кілька років тому замінили кам’яним). Тоді я у своєму виступі розповів усе, чим володіла на той час комісія, який висновок зробила, куди зверталася щодо порушення кримінальної справи за фактом загибелі людей. З того часу щорічно громадськість міста у ті дні йде на це трагічне місце з молитвою і згадує жертви».

Офіційного підтвердження тієї трагедія немає донині. Антон Могилюк показує відповідь із СБУ: «Факту підриву вагонів із в’язнями у м. Заліщики у липні 1941 року не встановлено… В архівних фондах… будь-яку інформацію про даний факт не виявлено». Відповідно прокуратура не відкрила кримінальної справи.

– Але ж люди кажуть, що це було, просто енкаведисти приховали свій злочин, – хвилюється Антон Іванович. - Такий був (тепер уже розсекречений) наказ їхнього зверхника Сєрова: не залишати жодних слідів і документів. Однак ще є свідки.

Наприклад, Віра Панчак. Та мене питають: «Ви їй вірите, адже вона тоді мала лише 7 років?». Вірю, бо ТАКЕ врізається у пам’ять на все життя.
До фактів, точніше — їх достовірності, Антон Могилюк ставиться фахово – півстоліття викладав у школі історію. Він із тих людей, у котрих, за «діагнозом» Григорія Сковороди, болить душа від того, що болять думки. Вони розболілися знову, коли на початку квітня у столичному Українському домі недруги, як вважає, нашої державності організували скандально відому документальну фотовиставку «Волинська різанина: польські і єврейські жертви ОУН -УПА». Роздобув її каталог, узявся вивчати і – жахнувся: яка груба фальш!

– Щоб переконатися у тому, достатньо було детальніше поцікавитися історією свого села, – ділиться Антон Іванович результатами власного розслідування. — Якщо вірити матеріалам виставки, то в моїй Слобідці було замордовано 50 поляків. Але ж це неправда, бо в той непростий час загинуло 3. До речі, коли у 1965 році в селі відкривали пам’ятник жертвам минулої війни, я запропонував увічнити і їх, однак КДБ не дозволив. Тепер я подав заяву до сільської ради із проханням, щоб на тому пам’ятнику були дописані прізвища тих односельців. Також мені відомо, що на околиці села в сутичці з українськими повстанцями загинули 5 вояків польської Армії Крайової. Отож разом 8, а не 50. Звичайно, шкода кожного обірваного життя. Але ж надто запеклою була боротьба за право називати цю землю рідною.

І я би покривив душею, якби сказав, що в тому протиборстві не було втрат з обох сторін. Однак згадувана виставка затівалася, очевидно, не для того, аби об’єктивно висвітлити ті трагічні події у житті українців і поляків, а вбити клин між народами, які вже знайшли порозуміння, спровокувати ворожнечу. Кому це потрібно? Думаймо.

ЛІТНІЙ УЧИТЕЛЬ дав провокаторам відкритий урок відновлення історичної справедливості на прикладі рідної Слобідки.

Переговорив із старожилами, у тому числі й польської національності. І достовірно встановив: абсолютна брехня, що, як твердять організатори виставки, у селі було спалено 56 хат поляків. Їх узагалі було 56. І якби згоріли, то куди б поселилися українці, вигнані з Польщі під час сумновідомої операції «Вісла»? А знищив вогонь лише 2 хати.

А чому, цікавиться історик, виставка замовчує, як у люті морози 1940-го більшовики масово вивозили поляків із Західної України до Сибіру? Не обминула, каже, та насильницька депортація і Слобідку.

– Біля мене живуть Марковські, яких у ті роки на колишній так званій «колонії» було 4 сім’ї. Пригадують, як прийшов батько і каже синові, що їх вивозитимуть. А той не вірить: «То що, горобця з-під стріхи вигнати?». А наступного дня вивезли. І багато їх повмирало на чужині. Особисто пам’ятаю, як хвору дружину місцевого урядника Жиманця на вереті виносили до саней. Люди казали, що навряд чи до станції її довезуть. Тоді ж у концтаборі загинув рідний брат мого батька, який на початок Другої світової війни у 1939 році був вахмістром (як нині кажуть — надстроковиком) у польському війську. Не відомо, що сталося із його дружиною, до речі, полькою, і дитиною.

Гортаю каталог виставки і помічаю на різних сторінках дві однакові світлини. Підпис: «Ігнацій Рак, жертва геноциду поляків». Але ж місце загибелі вказане двічі – у різних населених пунктах колишніх Чортківського і Заліщицького повітів. Помилка? Скоріше за все, потуги «документалістів» розширити масштаби «різанини».

Антон Іванович звертає увагу на ще одне фото з тієї виставки: згорьована мати схилилася над убитими дітьми. Підпис засвідчує, що з ними розправилися «бандити з УПА» у Бережанському районі Тернопільської області в січні 1944 року. Та вчитель витягує із папки збережену вирізку з газети «Радянська Україна» від 5 березня 1965 року. Її, каже, використовував на уроках для ілюстрації жорстокості німецько-фашистських окупантів. Те ж саме фото, але текстівка іншого змісту: «Відступаючи під ударами Радянської Армії, фашисти зривали свою злобу на мирних жителях. Хіба можна спокійно дивитися на ці фото, зроблені в Донбасі військовим фотокореспондентом В. Івановим, який потім загинув на фронті Великої Вітчизняної війни в 1944 році. Чим, питається, винен цей трирічний маленький хлопчик, на лобику якого «арійські надлюди» пробили п’ятикутну зірку?».

– Кому потрібна така «правда»? – запитує старий учитель.

- Спекулювати на людському горі, топтатися по невинних дитячих душах – верх цинізму.

Очевидно, ті, хто влаштовував ту виставку, керувалися геббельсівською настановою: брехня має бути такою страшною, щоб у неї повірили. Ні, святу справу — відновлення історичної справедливості – треба робити чистими руками і з добрими намірами. Настав час молитви і прощення, а не брудних провокацій.

І це – свята правда.
Тернопільська область.

 Антон Іванович Могилюк

На фото автора: історик із 50-річним стажем Антон Іванович Могилюк.

Сільські вісті Вівторок, 1червня2010 року № 62 (18499)

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus