В.Дрозд. Село Нагоряни на тлі історії України

Василь Дрозд

Село Нагоряни
на тлі історії України

Нагоряни. Фотознімок з космосу

 

Василь Дрозд

515 – літтю першої письмової
згадки про село Нагоряни,
а також  батькам, братам і сестрам,
які своїм життям і спогадами
прилучилися до написання цієї книжки,
п р и с в я ч у ю…

Автор

 

Від автора

Кожне місто, містечко чи село має свою неповторну історію, переважно невідому навіть більшості його мешканців. Дітям треба пам’ятати, що історія не десь за морями-океанами й навіть не у великих містах, а тут у Нагорянах, де вони народилися.

Святе відчуття Батьківщини починається саме з рідного краю, свого села чи міста, вулиці, своєї оселі, де людина народилася і виросла, де пройшло її дитинство. Ці відчуття передаються з покоління в покоління з молоком матері, мелодією пісні, поетикою рідної мови. Без знання історії краю годі й говорити про національну гідність.

Безперечно, знайомство з багатою, документально засвідченою історією рідного села збагатить душу усіх нагорянців високими думками і глибокими почуттями вірності батьківській землі, Україні, материнській вірі. Отож, щоб не загубитися у повсякденній суєті життя сьогоднішнього глобального світу, треба знати свої першовитоки, їх не цуратися, не забувати, ними гордитися.

Історія села – це біографія кожної людини, кожної сім’ї чи родини, що в ньому народилась чи проживає. Це - літопис нашого родоводу з діда-прадіда.

Ми пережили той час, коли нам заборонялось навіть усвідомлювати, що ми українці, що ми нащадки великої знаної у всій Європі і за її межами держави – Київської Руси–України. Останні півстоліття нам твердили, що справжня історія нашого краю розпочинається лише з 1939 року, коли нас «ощасливили визволителі» зі Сходу. Було небезпечно навіть згадувати про свої прадавні витоки, про своїх дідів і прадідів, їх боротьбу за своє національне визволення впродовж багатьох віків...

Історико-краєзнавчий літературно-художній нарис про рідне село – це своєрідна данина шани і пам’яті до всіх односельців, які тут жили. У книжці немає вигаданих прізвищ і ситуацій. При написанні історії села використані унікальні фотоматеріали. Названо сотні прізвищ – творців історії рідного села.

Книжка написана з погляду сучасної української історичної науки, на основі архівних джерел та спогадів десятків людей – безпосередніх свідків і учасників тих подій, які відбувалися у Нагорянах, в Україні і навіть у світі.

Зрозуміло, що село Нагоряни – звичайне село, яких є тисячі в Україні. У своєму розвитку воно зазнавало великих демографічних змін – від кількох хат до майже 300 сімей. З перемінним спадом та піднесенням.

На очах нинішнього покоління село різко скорочує свій людський потенціал. В порівнянні з серединою минулого століття на початок сьогоднішнього у селі вдвоє скоротилось число мешканців. Такі реалії нашого часу. Але село живе. Одні мешканці виїжджають, інші повертаються до своєї материзни.

 


1. Де коріння твоє, село рідне моє?

Добре знають всі дорослі і діти малі,
Що криниць дуже багато у нас На селі.
Видно, звідси й почалося село Нагоряни,
Бо селились перші люди завше долинами.

Історія села Нагоряни невіддільна від літопису України, зокрема її західних областей. Це - барвисте вишиття на тілі України, мережане світлими і темними нитками, як життя народу, що віками живе у цих місцях. Як у минулому, так і тепер Нагоряни - невелике село, що розташоване у північно – західній частині Заліщицького району, за 25 кілометрів від райцентру Заліщики. Західними околицями село примикає до Червоногородського каньйону.

“Гостинець” – так здавна називали крайню з північного боку дорогу - є найвищим місцем у селі. І цей тракт далі веде до Червоного та Ниркова. Від крайніх будинків Нагорян до крайніх осель Ниркова - рукою подати. Зліва довжиною понад 2 кілометри і вниз, на південь, аж до лісу на 2 – 3 кілометри розкинулись Нагоряни. З півдня видніється внизу село Устечко.

Нагоряни займають площу 217 гектарів. Село має вісім основних вулиць, їх довжина складає понад 22 кілометри. Із західної окраїни села, як на долоні, видно всю панораму колись добре відомого центру всього Подільського краю – Червоногорода. Нагоряни вже п’ятдесят років входять до Нирківської сільської ради. До того село постійно мало свою місцеву управу.

Практично усі земельні угіддя села розкинулись у північно – східному напрямі, де межують із полями села Солоного. Зі сходу частково землі Нагорян примикають до устечківських та торських угідь.

З південного сходу і півдня село облягають мішані ліси. Найближчі залізничні станції - Торське, Тлусте та Ворвулинці - знаходяться за 8-10 кілометрів від села. На початок 2007 року село нараховувало 200 дворів. У них проживало 608 чоловік. За національним складом – українці.

В околицях Нагорян, у Червоному, тече давня річка Джурин, що бере свій початок біля села Мартинівка у Бучацькому районі, а далі протікає територіями Чортківського та Заліщицького районів і в Устечку впадає в Дністер.

Довжина річки - 51 км, ширина – 6-7 метрів, глибина – до 1,2 м, похил річки - 4 м на кілометр. За твердженням дослідника Валентина Стецюка, назва річки походить від слова курдського походження “зоран” (джоран), що означає ”текти”. Це засвідчує про велику міграцію наших предків і присутність у наших краях народів Сходу.

Тече земельними масивами маленький потічок Поросячка, який бере свій початок з джерел у нирківських урочищах Вила, Стави. Там він отримав і свою назву, яка, за версією місцевих мешканців, походить від слів «по росі». На нирківських угіддях на потічку створений ставок. А далі річка поповнюється джерельними водами, зокрема з - під нагорянських говдів.

Тут найбільшим джерелом є Студена. Назва говорить сама про себе. Із всіх навколишніх джерел з нього завжди і особливо літом випливає дуже холодна вода. Потічок впадає у річку Джурин. Він дав назву давньому присілку Поросячка, крайня хата якого від крайніх осель Нагорян десь за кілометр.

Село Нагоряни є типовим поселенням галицького Поділля. По відношенню до інших сусідніх поселень, зокрема Червоного, Устечка, Поросячки, які виникли у низинах, на берегах річок, і мають значно давнішу історію, Нагоряни розташовані на підвищенні, “на горі”. Звідси, зрозуміло, походить і назва села.

Але тут слід звернути увагу, що здавна сільські люди у розмовній мові вживали назву Нагоріни. У повоєнний час тричі у назві села міняли букву «о» на «і». Спочатку писали Нагіряни. З 60 – х років - Нагоряни. Потім знову стали писати і пишуть до нині Нагіряни.

Автор схильний до назви Нагоряни, бо вона має зрозуміле пояснення, про яке йшлося вище. Це, по-перше. А, по-друге, навіть за Австро-Угорщини, коли записи у церковних книгах робилися латинською мовою, писали Нагоряни. У 1908 році на печатці, якою засвідчували такі записи, було написано українською мовою: «Греко-католицький парохіяльний уряд в Нагорянах».

Однак започатковувалося село з низин, з-під лісу, від води. Бо основною умовою поселення перших людей на місцевості була наявність відкритих джерел.

Криниця на селі. Справа капличка св. Миколая.

Показовим для дослідження минулого Нагорян є назва джерельної місцини, що зветься На селі. Сьогодні ця місцевість опинилася на окраїні. Вірогідно, що село в давнину було поряд. Та й розміщення церкви, а вона була не першою на цьому місці, говорить про те, що село було десь тут, недалеко. Бо церкви споруджувались, як правило, у центрі поселення.

На селі з білого каменю б’є не одне джерело, а кілька, які стали основою для облаштування відповідних криниць, що мали свої призначення. Вода у цих джерелах досить смачна, м’яка. Вона потоками спадає по скелях до Червоного і повнить собою Джурин.

Тут є криниця, з якої люди ще до 70-х років минулого століття на коромислах носили воду літом і зимою далеко у село. Її постійно доглядали, впорядковували. Тут здавна святили воду.

Поряд були криниці для напування коней, овець. Інше джерело використовувалося людьми для прання, так зване “прало”. По обидві сторони від жолоба були встановлені плоскі плити, на яких виминали білизну, а в жолобі полоскали під протічною водою. Одночасно тут жінки мали можливість поділитися сільськими новинами.

Біля джерел, у пагорбі, стоїть давня капличка святого Миколая. На ній напис:” 1890-1990 рр.”

Ще одна відкрита джерельна місцина має назву На жолобках. Вона – в ярі, в жолобі. Це джерело, як і попереднє, використовувалось для прання. Звідси друга частина села носила на коромислах воду для споживання. Тут, як і а інших місцях, де було хоч трохи води, облаштовувались мочила – невеликі водойми для затримання і прогрівання води та вимочування у них конопель.

Однак у селі є дуже мало колодязів із достатньою кількістю води. А тому в 70–х роках минулого століття в Нагорянах було проведено водогін довжиною понад п’ять кілометрів і встановлено до ста водоколонок. Це дало можливість забезпечити водою практично усі кути села. Для цього було використано воду з двох збірників На жолобках, які свого часу використовували господарі червоногородської фортеці (палацу) для споживання, для фонтанів у парку, подаючи її з висоти понад 100 метрів. За колгоспних часів цю воду подавали спочатку тараном, згодом за допомогою електричних насосів на висоту понад 50 метрів на нагорянський колгоспний двір, а потім - і у водопровідну систему села.

Давні назви урочищ, частин села (кутів), околиць, вулиць, полів, навколишніх лісів, прізвища людей кидають світло на минувшину нашого краю, рідного села. Давно відома частина села, що зветься Корнивою. Назва походить від слів корінь, кореневище. Наші предки корчували ліс, корені і оселялися на цих землях, обробляючи їх.

У багатьох селах є подібні назви урочищ, вулиць, навіть прізвища, що вказують на викорчовування лісу для наступного освоєння цих земель. Вивчення прізвищ людей часто допомагає дослідити їх міграцію, причини і підстави переселень, професію тощо. Про це буде написано далі.
До сьогодні на Корниві, у лісі, збереглися назви джерел Кринички, Сажівка (копанка). Їх водою ще донедавна користувалися мешканці цієї частини Нагорян.

Інша частина села - Під лісом чи Під грабником, що межує з Корнивою, є також давньою територією розселення та проживання людей. Незаперечним є і те, що поселялись люди ближче до уже заселених місць. У даному випадку важливе значення мала близькість з раніше заселеною благодатною місцевістю - Червоним.

Територія, що заселялася давніми поселенцями Нагорян, була оточена лісом і глибоким каньйоном. При потребі втечі від нападників поселенці могли ховатися у ліси та скали. Лише з півночі поселення залишалось відкритим.

Близькість до лісу значно полегшувало людям здобувати засоби для проживання (дрова, полювання, гриби, ягоди тощо). І в той же час мешканці поселення відгороджувалися від лісу тинами, щоб звірі не завдавали шкоди посівам, житлу. У селі є назва вулиці (кута) - За плотами. І до сьогодні збереглись, крім уже згаданих, назви вулиць(кутів): Польська гора, Гостинець, Центр, Провал та інші. А ось якими були, і багато з яких уживаються й до нині, назви навколишніх лісів, урочищ, полів, зокрема Кантемирівка, Жолоб, Зруб, Під гаями (там до другої світової війни мали власні ділянки лісу Ф.Гоменюк, І.Онуляк, Г.Дрозд та ін.), Лісничівка, Грабник, Лиса гора, Соснина, Вишеньки, Кадовби (перші, другі), Коло Семена, Чагор, Говди (Микити Дрозда, Філипа Забчука, Лисакові, Члекові, Онулякові ), Під говдами, Блисці, Поплави, Руди, Під вільхами, Поперечна, Горби, За ґуральнею, Коло фільварку, Вертеб, На болоті, Зарва та інші.

Окремі назви відходять у минуле, народжуються нові, залишаючи свій слід у біографії рідного краю. Одні слова несуть на собі печать глибокої історичної давнини, інші мають за основу географічне, рельєфне значення місцевості, засвідчують приналежність власникові поля, лісу тощо. Чимало назв вимовляються у народній транскрипції. Приміром, у селі говорять: Блисці, а походить назва від слова «близький», оскільки ці поля знаходяться близько до села. Або назва місцини Вертеб, що розташована за 150 метрів на північ від автобусної станції. Правильно було б «вертеба», оскільки слово має слов’янське походження і означає “печера”, “яруга”. Тут здавна виглядали із землі скали з великими тріщинами. За переказами, а також припущеннями науковців, у глибині цієї місцини є печери, які поєднуються з відомою печерою, що знаходиться за 2-3 кілометри від Нагорян на полі Горби чи За ґуральнею, біля присілка Поросячка.

Нагорянську печеру розпочали досліджувати спелеологи зі Львова ще у 60-х роках минулого століття. Печера, за враженнями очевидців, учених є унікальною. Вона має багато лабіринтів, джерел і є незвичайної, первісної краси, своєрідним підземним царством. Вхідний коридор до печери – це низький хід із рідкою глиною на дні. На верхньому поверсі немає нічого цікавого. Нижній поверх вражає красою та різноманітністю кристалічних форм. Довжина гіпсових кристалів сягає 60 сантиметрів. На сьогодні вхід у печеру законсервовано. Рішенням тернопільської обласної ради від 18 березня 1994 року карстова печера, геологічна пам’ятка природи місцевого значення оглошена об’єктом природо-заповідного фонду. Довжина вивчених лабіринтів становить понад один кілометр. Охоронна зона печери - 5 га.

Природний об’єкт з великими перспективами для вивчення і використання у пізнавальних, лікувальних та туристичних цілях чекає інвестора. І тоді печера Нагорянська (Джуринська) стане одним із привабливих об’єктів на туристичних маршрутах краю.

Минали віки, поступово село розросталось, а його мешканці розселялись все далі на північ та на схід, виходячи на рівнину, в поле. Однак навколишні ліси й надалі становили важливу частину його багатств та безпеки.

З давніх -давен наші пращури займалися землеробством, полюванням, бортництвом, скотарством, рибальством, саморобним виготовленням одягу та іншими ремеслами.

Околиці Нагорян багаті на глину, пісок, червоний та білий будівельний камінь, алебастр, який здавна місцеві жителі видобували і випалювали, використовуючи для побілки приміщень.

Біля села є поклади вапняку. На його розробках та переробці спеціалізувався гіпсовий звавод, який був споруджений у 80-ті роки колгоспом і нетривалий час діяв у Поросячці.

Перша письмова згадка про село Нагоряни датується 1493 роком. Про це пише, посилаючись на архівні документи, історик П. Сіреджук у своїх «Нарисах історії заселення Заліщанщини від найдавніших часів до наших днів» (Київ, 1994 р.). Про Нирків перша письмова згадка датується 1714 роком, про Устечко – 1414 роком. Безсумнівно, населені пукти існували набагато раніше, ніж про них є письмові згадки.

Вивчення минулого Наддністрянського краю започаткував понад 300 років тому видатний український вчений XVII століття Феодосій Софонович, котрий описав політичні події, пов’язані з містом Червоногородом у 1392 і 1430 роках, у своїй праці “Хроніка з літописців стародавніх”.

Досліджувати сьогодні історію Нагорян неможливо без вивчення минувшини навколишніх сіл чи містечок і, в першу чергу, без історії Червоногорода, яке вважається одним найстаріших поселень у нашому краї. Зрозуміло, що поселенці, які започатковували Нагоряни, “прив’язувалися” до Червоного. І до сьогодні старші люди вживають вислів «на долині» у значенні “у Червоному”. Панорама Червоногорода була завжди на виду в нагорянських чи нирківських мешканців.

 


2. У глибинах рідної землі
пливе історія твоя…

Селилися люди у наших краях з давніх часів. Про це сьогодні засвідчують розкопані матеріальні пам’ятки минувшини. Щедра природа, родюча земля, багато сонця і тепла, достатня кількість опадів, помірний клімат, незліченні природні дари лісів, вод сприяли заселенню нашого краю різними племенами багато тисяч років тому.

Як засвідчують археологічні знахідки, територія сучасного нашого району була заселена ще в кам’яну добу /100-38 тис. років тому/. Однак глибинні тисячоліття тієї історії вивчені в нашому краї дуже мало, хоча дослідження пам’яток старовини проводилося на території нашого району ще у 70-х роках ХІХ століття. Вели їх українські, польські й австрійські вчені-археологи, які робили розкопки у багатьох селах по Дністру, на берегах Джурина і знайшли чимало знарядь, предметів, які засвідчують про спосіб життя людей, що населяли цей край із прадавніх часів.

Уламок бивня мамонта, знайдений у Поросячці (80–ті роки).

У Заліщицькому краєзнавчому музеї зберігається уламок бивня мамонта, знайдений 20 років тому у Поросячці при будівництві гіпсового заводу. Ось як про цю знахідку писав у газеті “Колос” 9 серпня 1985 року директор Заліщицького краєзнавчого музею Василь Олійник: “У кар’єрі неподалік потоку Поросячка на глибині 4,5 метра від поверхні грунту, знайдено частину скелета мамонта. Видобув кості вимерлої тварини з товщі лесового суглинку, що перекриває гіпси, бульдозерист Степан Забчук. Остеологічній матеріал складається з двох уламків бивня, двох зубів, фрагмента лопатки і ребра. За розмірами найбільшим був бивень. Подібні знахідки виявлені і в інших місцях нашого району…”.

Ці тварини вимерли багато тисяч років тому. А унікальна знахідка свідчить про величезні природні зміни глибокої давнини. Дуже багато пам’яток старовини знаходять археологи у наших краях із часів трипільської культури (5-2 тисячоліття до нашої ери). Вчені назвали цю культуру трипільською за назвою села під Києвом, де було вперше знайдено її сліди.

Понад 100 років археологи досліджують розкопки трипільського селища біля Кошилівців, яке відносять до ІІІ тисячоліття до нашої ери. Тут виявлено велику кількість крем’яного й кісткового знаряддя праці, залишки багатьох наземних хат, поховання тощо. У Торському, Товстому, Ворвулинцях, Слобідці та інших селах розкопано гробниці, а також знайдено глиняні ложки, кістяні, кам’яні та мідні знаряддя праці, срібні прикраси.

Слобідська гробниця, яку розкопано у 2001 році за кількістю похованих у ній людей (9 скелетів) є другою за величиною в Україні. Багато розкопок на території району у наш час проводиться під керівництвом директора Заліщицького краєзнавчого музею В.І.Олійника, в тому числі і в Червоному, де археологам давно відоме трипільське поселення.

У Нагорянах розкопок не проводилося, але про один факт варто нагадати. Це було на початку 60-х років минулого століття. Учень п’ятого класу Павло Забчук із Нагорян приніс у школу знайдений ним на полі в урочищі Під говдами крем’яний наконечник, яких немало можна побачити в музеях між експонатами кам’яної доби. Місце цієї знахідки - не випадкове. Тут уже в пізніші віки існувало поселення, про яке ми ще згадаємо.
Чимало бронзових, залізних знарядь праці, предметів побуту,елементів зброї, монет пізніших часів (ІІІ-І тис.до н.е.) розкопано археологами у навколишніх селах, які вказують на переселення різних племен на Поділля, дальший розвиток землеробства, розширення торгових зв’язків наших предків із Закарпаттям, грецькими містами Причорномор’я.


З ранньослов’янської (перші століття нашої ери) та княжої доби(800-1340 рр.) чи доби Київської Русі на теренах західного Поділля ще мало віднайдено пам’яток старовини. Це був час великих змін, коли в Україні з ранньослов’янських родових угруповань організовувалися літописні племена, що згодом злились в один український народ.

У літописі Нестора говориться про те, що союзи східнослов’янських племен або князівства внаслідок багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів занепадали. Найдовше існувала держава полян у Києві. Літопис виводить її від антського князя Кия і його братів, які започаткували(VI ст.) династію київських князів Києвичів.

У 882 році новгородський князь Олег здійснив похід на Київ, убив князів Аскольда і Діра і разом із варязьким ватажком Рюриком, який княжив у Новгороді, створив князівську династію Рюриковичів, що правили київською державою з ІХ по ХV століття. Князь Володимир Великий у кінці Х на початку ХІ ст. внаслідок походів повернув усі етнічні землі на заході, в тому числі Наддністров’я до України–Руси.

Про участь мешканців Подністров’я у політичному житті Київської держави свідчить обрядова творчість (колядки, щедрівки), в яких зображується спільна участь наддністрянців разом із східними братами у походах на Візантію, які спускалися вниз по Дністру в Чорне море, де з’єднувалися з основними силами князівського війська і разом йшли на Царгород. До таких висновків приходять учені, аналізуючи текст колядки, яка записана в Галичині В.Гнатюком (Колядки і щедрівки. К. 1965р.), де описана підготовка князя до походу:
А в неділю пораненьку готуймося на війноньку,
Бо князь бояр забирає та в Царгород відправляє.

А в іншій колядці з цієї книжки йдеться про набір князівської дружини з простого народу.

Найбільш помітні на території нашого краю пам’ятки старовини княжої доби – це городища, валами та ровами укріплеі поселення, які збереглися у багатьох селах Заліщицького району. На жаль, вони дуже мало досліджені.

Другу велику групу пам’яток княжої доби становлять погребища-цвинтарі, які досліджувались у ряді сіл нашого району. Матеріали цих розкопок зберігаються у Заліщицькому краєзнавчому музеї. Чимало таємниць із минулого краю зберігає у своїх глибинах червоногородська земля.

Гостинець


3. У складі Галицько-Волинського князівства

У письмових джерелах Червоногород (на той час його давньоруська назва була Черлений городок) згадується ще в ІХ столітті як резиденція руських князів. Перед нашестям татаро-монгольських завойовників тут був дерев’яний замок, в якому відпочивали і розважалися полюванням князі Галицької землі та інших околиць Київської Русі.

Сама назва «Червоне» походить від кольру навколишньої місцевості. Науковцям відомий землетрус, що стався у прадавні часи на Прикарпатті, який викинув на поверхню грунти з оксидом заліза, від чого навколишня місцевість (грунти, каміння) мають червоний колір. Вважають, що кратер вулкану знаходився у Червоному.

Важливе значення для зростання могутності Київської держави, усіх її земель мало прийняття християнства, яке офіційно Русь прийняла з Візантії 988 року.

На той час воно було ще єдиним. Але коли у 1054 році у християнстві відбувся розкол, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та найближчими сусідами католицької віри – поляками.

Професор П. Яроцький зазначає, що християнство Червенських городів за своїм походженням старше Київського християнства. Мелентій Смотрицький, український вчений початку ХVІІ століття, відзначав, що Галичина прийняла християнську віру ще 872 року, тобто за часів рівноапостольного святителя Мефодія.

У 1018 році Червенські землі захопив польський князь Болеслав Хоробрий. Окупація тривала 13 років. У 1031 році київський князь Ярослав Мудрий відвоював Червенські міста.

У наступні 100-150 років у результаті княжих міжусобиць Червенські землі переходили від одного князя до другого. І, зрештою, вони ввійшли до складу Галицького князівства з центром у Галичі, яке набуло великої могутності при князюванні Ярослава Осмомисла (1152-1187 рр.).
Докор історичних наук М. Стрішенець(Тернопіль) та деякі інші прив’язують ці події до нашого Червоного (Економічна історія Тернопільщини, 2001р.). Хоча є історики, які не поділяють такої думки. Однак польське видання “Словник географічний” та відомі українські історики М.Грушевський, І.Крип’якевич посилаються на літописи ІХ століття, в яких є свідчення про існування на південному-західному Поділлі Червоного городу.

Саме з даної місцевості і вище згаданого раннього середньовічного міста польські історики пояснюють походження терміну “Червона Русь”, під якою розуміється вся Західна Україна. До речі, слово “Україна” у значенні князівства, держави вперше згадується у літописі від 1187 року.
У 1199 році волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галичину з Волинню, створивши могутню Галицько-Волинську державу, до якої входила більшість українських земель від Карпат і до Дніпра, в тому числі і Київ. До неї ввійшли землі нашого краю. На цей період припадає зміцнення польської держави, знать якої завжди дивилась на Галичину, як на свою околицю – “креси”.

Князівство успішно вело боротьбу з половецькими (зі сходу), литовськими, польськими та угорськими загарбниками. У ході війни з поляками у 1205 році загинув князь Роман Мстиславович. Він залишив по собі трилітнього сина Данила. Розпочалася довголітня міжусобна боротьба за владу в князівстві, аж поки не підріс молодий князь Данило Романович (1238 – 1264 рр.).

Та, незважаючи на міжусобицю, князівство зміцніло не тільки економічно, але й у військово–оборонному відношенні. Але на його землі постійно зазіхали сусіди: угорські та польські загарбники.

Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила стала татаро-монгольська навала. Захопивши у 1240 році Київ, орди хана Батия у 1241 році пройшли Галичиною та Волинню і рушили на захід. Була створена ординська держава - Золота Орда, під владою якої опинилось багато народів і країн, у тому числі і Русь.

У часи древньої Русі Заліщанщина вважалася густозаселеною. Тоді в наддністрянських околицях існувало 25 поселень. Серед них – 2 міста (Червоне і Городок), 5 городищ і 18 селищ. За підрахунками вчених, у 1200 році на території нинішнього району могло проживати 6386 жителів, у 1300 році - 7,5 тисяч, а в 1400 – майже 9 тисяч жителів. Виходячи з цього, твердить історик П.Сіреджук, у 1200 -1240 роках у Нагорянах могло проживати приблизно 40-50 мешканців.

Вторгнення татарської орди в наш край супроводжувалось спустошенням всіх населених пунктів, жорстокою розправою над населенням. Нагоряни стояли на дорозі завойовників, які прагнули взяти Червоногород. Тому в селі часто залишалися лише ті, хто уцілів, заховавшись у печери чи ліси. Про це нагадує нам фольклор, народні перекази.

Але князь Данило не хотів коритися хану. Він першим із руських князів готував широку антимонголо-татарську коаліцію, до якої прагнув залучити навіть Папу Римського Інокентія IV, угорського короля, польських і литовських князів. Не отримавши допомоги із Заходу, Данило Романович і бояри, які його підтримували, вирішили виступити проти татар, спираючись на власні сили.

Відбулися жорстокі битви. Зокрема, під Кременцем війська Данила Галицького завдали поразки завойовникам. І хоча надалі князівство залишалось під владою татар, місцеві князі та бояри перебували у меншій залежності від Золотої Орди, ніж північно–східні. Після чергового нападу Бурундая, у 1259 році, Данило змушений був підкоритися Золотій Орді.

У 1264 році Данило Романович помер. При правлінні його сина Лева І столиця князівства була перенесена до Львова. Князівство залишалось опорою української державності і запобігало в цей час захопленню західно- українських земель Польщею. У 1303 році за згодою Константинополя у Галичині засновано окрему православну митрополію. У 1340 році закінчилось правління династії Романовичів.

------------------


Вже на майданах, в парках, на проспектах –
Ніде не бовваніють ідоли катів.
Тепер до нас зійшов із постаменту
Данило - князь з прадавніх русичів!

І приземлився твердо, скеля - глиба,
Щоби своїм нащадкам нагадать
Як жить, творить й боротись треба
І як в борні за волю помирать!

( Уривок з вірша «Тернопіль»)


4. Польсько–литовська доба (1352 -1772рр.). Нагоряни - складова Червоногородського повіту.

Нас топтала татарва,
У ясир нас гнали.
Польща, Австрія й Литва,
Під собою мали.

У 1349 році Галицько–Волинське князівство припинило своє існування. Між сусідніми державами розпочалася боротьба за Галичину і Волинь та інші українські землі.

Литва зайняла Волинь, а Галичину (1352 р.) – польський король Казимир ІІІ. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо–татарам. Але протягом цього періоду чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Із цього часу доля населення України, за винятком кількох коротких періодів національного самоствердження, сотні літ вирішуватиметься у таких далеких столицях, як Варшава, Відень чи Москва.

У 1362 році литовське військо зайняло Київ. Наступного року воно вирушило на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. Наш край, у тому числі і Нагоряни, став частиною Великого князівства Литовського.

Не слід вважати, пише Орест Субтельний в «Історії України», захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. Під час просування Литви у глиб України населення часто вітало її війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. А ще для населення України, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. У польсько–литовську добу українці називали себе русинами – слово, утворене від “Русь”. Росіян у ті часи головним чином називали московітами, згодом москалями - від слова “Москва”.

Великий князь литовський Ольгерд подарував Поділля трьом українсько-литовським князям-братам із роду Коріатовичів. Від Кам’янця на сході ці володіння сягали аж до Стрипи на заході. На цій території вони розбудовували городи. На західному Поділлі Коріатовичі збудували дерев’яні замки в Червоногороді над річкою Джурин і в Скалі над Збручем.

Міжусобні війни, невпинні чвари польських і литовських князів за Поділля пришвидшили крах панування Коріатовичів(1393р.). У наступні роки наша земля переходила від литовських до польських намісників.

Червоногород на той час був у числі великих міст Поділля. Про це свідчать літописні дані. Так, зокрема, Феодосій Софонович у своїй “Хроніці з літописців стародавніх” пише, що у 1392 році великий князь литовський Вітовт пішов на Поділля, захопив і ув’язнив Федора Коріатовича, а сам завоював міста Смотрич, Брацлав, Червоногород, Скалу, Кам’янець і всі інші подільські міста, котрі тримали Коріатовичі.

У цій же праці пише автор, що у 1430 році в процесі міжусобної боротьби за Поділля між королями Польщі та Литви були повернуті Литві міста Вінниця, Скала, Смотрич і Червоногород. У цьому ж році Червоногород перейшов у власність польського магната, каменецького старости Теофіла Язловецького.

Згодом до своїх рук прибрав це місто найбільший землевласник Прикарпаття і Поділля, снятинський і коломийський староста Михайло Бучацький. Початок ХV століття ознаменувався наступом польської шляхти на західне Поділля з Червоногородом і на середнє з Кам’янцем. У 1434р. західну частину Поділля захоплюють поляки і витісняють нечисленну українську шляхту на Поділлі, а державною мовою стає польська. Полонізовано назви багатьох населених пунктів. Так, давньоруське містечко Черлений городок став називатися Червоногрудом, Товсте – Тлустем.
Урожайні чорноземи та сприятливі кліматичні умови приваблювали польську шляхту з їхніх пісків, а королі щедро роздавали нові землі прислужникам. Першими приходили представники духовенства. Відомо, що ще 1331 року прийшли до Червоногорода монахи домініканського ордену і заклали свій монастир (кляштор), який через 200 років був зруйнований волохами (попередниками румунів та молдаван).
У 1435 році у західному Поділлі був запроваджений новий адміністративно-територіальний устрій. До новоутвореного Подільського воєводства з центром у Кам’янці ввійшли Кам’янецький, Летичівськиий та Червоногородський повіти. Останній сягав своєю територією від Стрипи до Збруча, а містечко протрималося повітовим 340 років - до 1774 року, коли повітом стали Заліщики.

1434 року Червоноград отримує статус королівського міста. А в 1448 році польський король надав Червоногороду, одному з перших міст на Тернопіллі, магдебурзьке право (вільне самоврядування). Для порівняння: Бучач отримав магдебурзьке право 1515 р., Чортків - 1522р. , Товсте – 1548, Заліщики – 1766 р.

За цим правом керував населеним пунктом виборний орган – магістрат на чолі з бургомістром. Разом із війтом, якого призначав власник міста, магістрат складав загальну містечкову адміністрацію. Усе це давало певну автономію в господарюванні і сприяло розвитку ремесла, торгівлі, консолідувало громаду.

Герб Червоногорода
Герб Червоногорода

Перші дані про залюдненість заліщицьких поселень збереглись в архівах за 1493 рік. Саме там і згадується вперше село Нагоряни. На той час села краю ділились на малі – до 10 сімей, середні – 11-20 сімей і великі – понад 20 сімей. Так, у Товстому тоді проживало 11 сімей, в Устечку – 18, в Печорні та Нагорянах - по 6 сімей. Такою тоді була залюдненість сіл практично по всій Україні.

Більшість населених пунктів Заліщанщини, твердять історичні джерела, у ХIV–ХV століттях були в руках у нащадків галицьких бояр. Але протягом ХV1 - ХV11 ст. усі села опинилися у руках польських магнатів та шляхти. Не були винятком і Нагоряни. У цей час починається колонізація краю польським селянством та бідною служилою шляхтою. За підрахунками істориків, у 1789 році на Заліщанщині мешкало 2148, у 1821 р. - 2412 поляків різних верств населення. Їх кількість постійно зростала у відповідності до політики ополячення наших територій.

На території нинішнього району, крім Червоного і Городка, протягом ХV1- першої половини ХVІІ століть виникає ще 8 міст. Виникнення цих та багатьох інших міст і містечок у ті часи пояснюється, перш за все, високою щільністю сіл, а також вигідним географічним розташуванням краю, що знаходився на перехресті торгових доріг: із Поділля на Буковину, Волинь, Прикарпаття (містечка Городок, Заліщики, Товсте, Устечко, Кошилівці ).
У переважній більшості міста були у приватній власності панів-магнатів, шляхтичів, а також церков, костелів. Міста і містечка охоплювала широка сітка ярмарків і торгів. Торги, як правило, були одноденними і проводились 1-2 рази на тиждень. Ярмарки були 2-4 рази на рік і продовжувались до 5 днів. Для цього приїжджим, які були не тільки з України, але й із інших держав, створювались відповідні умови.

У Червоногороді влаштовувалися великі ярмарки. Тут був будинок для приїжджих (готель). У 1615 році власником міста став львівський каштелян(охоронець) Микола Данилович. Він був власником ще кількох міст, у тому числі і Чигирина та їх оборонних замків. Новий господар на місці дерев’яного у Червоногороді спорудив кам’яний замок.

замок подібної архітектури

На фото: замок подібної архітектури з парком, що з тих часів до сьогодні зберігся у м.Красицин у Польщі.

Він мав вигляд правильного паралелепіпеда з високими оборонними мурами і чотирма баштами, в’їзною брамою. Замок омивався водою Джурина. Але з розвитком артилерії Червоногород втрачає своє військове значення. Дуже вже зручно було обстрілювати фортецю, що розташувалась у глибокому яру (каньйоні).

До Червоногорода на той час були приписані Нагоряни, Нирків, Кошилівці, Поділля, Летяче та інші ближні села. За користування землею селяни мусили відробляти 3-4 дні панщини на тиждень, віддавати феодалові данину натурою, сплачувати подимне. Як повідомляє люстрація (королівський перепис), селяни- кріпаки Миколі Даниловичу орали і засівали поля, збирали трави і робили сіно. Крім того, ще платили йому податок від вівці, свині, десятину або очкове від пасік. Ремісники, які користувалися панською землею, теж платили податки, але менші.

Жорстока експлуатація викликала невдоволення селян і загострення боротьби. Особливо великого розмаху набрав антифеодальний рух у повіті під час народно- визвольної війни 1648-1654 років. Одним із центрів такої боротьби на Тернопільщині стало містечко Тлусте, де був маєток і оборонний двір батька гетьмана Богдана Хмельницького Михайла Хмельницького.

Документи свідчать, що Михайло Хмельницький у 1572 році володів маєтком у містечку Тлусте Червоногородського повіту. Події часів Хмельниччини у нашому краї детально описує в «Історії Товстого» Я.Павлик. У них брали участь селяни з Нагорян.

Козацькі підрозділи, серед яких був і полк Максима Кривоноса, восени 1648 року підступили до Червоногорода. До них приєднались селянські загони сіл Лисівці, Шипівців, Торське, Головчинці і містечка Товсте. Після облоги і штурму вони з допомогою місцевого населення оволоділи замком, зруйнувавши костел та панський маєток. Козацькі загони і полк Максима Кривоноса пішли далі на захід, до Львова.

Близькість такого центру торгівлі та ремесла як Червоногород, від села Нагоряни позитивно позначалася на подальшому розвитку поселення. Основним заняттям селян було землеробство, утримання корів, волів, свиней, овець, а також ремісництво, що обслуговувало селян і їх працю.
У Нагорянах уже в той час випалювали алебастр. Ним ще у 50 - х роках минулого століття білили селяни хати. Сировини – кристалічного вапняку-гіпсу в околицях було достатньо. Ті, хто мав волів, їздили по сіль у Карпати або наймалися для цього до багатших візників солі. Через Устечко до кінця ХІХ століття (поки не з’явилась залізниця) проходив один із чумацьких шляхів. Ними на довжелезних возах, що їх тягнули дві пари волів возили сіль із солеварень Коломиї, Косова на Поділля. У наших місцях перевізників солі – чумаків називали “коломийцями”.

У 1615 році ченці–домінікани відкривають костел у Червоногороді (його руїни збереглися до сьогодні). Ця духовна римо–католицька споруда була першою у нашому краї і стала могутнім оплотом ополячення “кресів”. У власності костелу було 300 моргів дуже доброї землі. В останні десятиліття перед Другою світовою війною парохом червоногородських латинників був ксьондз Юраш. У Заліщиках костел був споруджений 1763 року. В Устечку для невеликої кількості латинників був споруджений костел як експозитура костела в Червоногороді. Поступово кількість костелів по селах збільшувалася.

У Нагорянах селились поляки ближче до панського маєтку (фільварку). І ця частина села (вулиця) і до сьогодні називається в народі Польська гора. Нагорянські римо-католики були приписані до червоногородської парохії.

На початку ХVII ст. розпочалося в нашому краї розселення євреїв. Спочатку вони осідали в містах, потім і в селах. У 1765 році в Нагорянах проживало 4 єврейських сім”ї. В майбутньому їх кількість не набагато зросла. Займалися вони, як правило, торгівлею товарами першої необхідності, володіли корчмами тощо. Характерно, що будинки , в яких вони жили, складалися не з двох , а з чотирьох і більше кімнат (так звані чвураки). Вони ще донедавна стояли в селі.


5. Турецько-татарські набіги. Знищення села Підгіряни

О земле свята нагорянська,
Ти слухала плач немовлят
І регіт ординців татарських,
Як гнали в неволю дівчат.

Сотні літ край піддавався нападам татарів і турків, з якими вели боротьбу наші краяни під проводом князів київських та галицько–волинських, а потім - у союзі з польськими та литовськими загонами.

Державне утворення - Золота Орда - перебувало в стані розпаду. Кримське ханство проголосило свою незалежність і стало васалом могутньої Туреччини. Тоді прийшли часи найтяжчих нападів татарських орд. Таких нападів на українські землі за 100 років (1450 - 1556 р.р.) нараховувалось 86. Не минали вони і наш край. Після кожного нападу на Червоногород Нагоряни опустошувалися.

За архівними даними з питань оподаткування у 1578 році у Червоногороді нараховувалося 135 будинків, в Нагорянах – до 30. На кінець ХV1 століття на території району було 6 міст та 41 село, в яких проживало 14,5 тисяч жителів. Звичайно, ці цифри умовні, адже базуються на даних оподаткованого населення. Заселеність нашого краю була би значно більшою, якби не татаро–турецькі набіги. За підрахунками істориків, дуже руйнівними були напади у 1516, 1524, 1538, 1578, 1594 роках.

Татарські орди мали три шляхи, якими прямували на Львів. Серед них - Чорний шлях, Кучманський та Волоський. Найгрізнішим для нашої місцевості був Волоський шлях, що вів з Молдовії на Покуття, через Дністер на Поділля і вартував для наших предків багато сліз і крові. Ординські напади здійснювалися через кожні 12-15 років. Чимало сіл та міст знищувалися по кілька разів.

ХV11 століття для нашого краю було періодом безперервних воєнних битв з татарами і турками. Ще з 1612 року відомі битви козаків на півдні України з Ногайською ордою мурзи Кантеміра та перемога татар над козаками і поляками під Цецорою на берегах Прута у 1621 році, після чого татари розбрелися по Поділлю і Галичині, грабуючи міста і села.

Мурза Кантемір у той час був у наших краях і тримав в облозі червоногородську фортецю. Він зі своїм обозом стояв у лісі за сьогоднішнім цвинтарем села Нагоряни. Ця місцина і до сьогодні зветься Кантемирівкою.

Колись тут мурза татарський
Кантемир з військом стояв,
В назві лісу нагорянськім
Він проріс своїм ім’ям.

Переповідають, що тоді татарські війська не могли довго взяти фортецю, яка омивалася водою, і прорубали кам’яний кряж, надавши Джурину нове русло. Фортеця була ворогом взята та зруйнована. А 16–метровий водоспад, що утворився, став згодом окрасою цієї місцевості на віки.

У боротьбі з татаро–турецькими завойовниками важливе значення мала Хотинська битва 1621 року, в якій на допомогу польському війську прийшли полки українського запорізького козацтва на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У цій битві султан Осман ІІ і його союзники - кримський хан Джанібек Гірей і хан Ногайської орди мурза Кантемір- були розбиті.

Спустошливим був татарський набіг 1629 року. Як зазначено в люстрації Червоногородського староства (1636р.), після цього набігу багато поселень стало безлюдними : в Устечку жило 2 родини, Іваньому (нині Іване-Золоте) - 4, Нагорянах - 8, в Червоногороді - 53 сім'ї.

Негативний вплив на народонаселення тих часів у нашому краї мали голод, епідемії та грабунки польськими військовими загонами місцевого населення, втечі жителів із насиджених місць. Та йшли роки, і населення поволі відроджувалось. У 1648 році, за даними люстрацій, на Заліщанщині могло проживати майже 10 тисяч жителів.

У другій половині ХV11 ст. спустошливі набіги татар і турків продовжувалися. Найбільшим містом тоді вважався Червоногород, де у 1661 році проживало 18 родин.

За архівними даними Подільського воєводства, у 1665 році наші села були в своїй більшості малолюдними і малодвірними. Майже у 30 селах проживало по 1-5 родин. У Заліщиках, Устечку, приміром, проживало по три родини.

Історія практично не давала нашому краю перепочинку чи тривалих мирних років. Смерчем пронеслись по Червоногородському староству і всьому краю в 1672 році татаро-турецькі орди на чолі з султаном Магометом 1V.

Архівні матеріали свідчать, що ординці завдали великої шкоди населеним пунктам Іванє, Підгіряни, Устечко та інших. Невдовзі вся Заліщанщина була загарбана турками і включена до складу так званого Чортківського пашаликату.

50-тисячна турецька армія тоді вторгнулась на землі Червоногородського повіту. Твердим горішком виявилося для турків взяття твердині - Червоногорода. Після тривалої облоги туркам вдалося штурмом взяти червоногородську фортецю. Три стіни і дві башти були сильно пошкоджені, які надалі так і не були відбудовані.

Двадцять сім років повіт разом із Червоногородом, а отже, і село Нагоряни, перебували під турецьким ігом (1672 – 1699 роки). Польський дослідник Д. Колодзейчик стверджує, що в цей час наддністрянські села і поля заросли бур’янами. У подимному реєстрі за 1711 рік засвідчено, що Харитонівці і Цапівці - незаселені села.

Розбіглися по лісах і покинули село залишки людей у Нагорянах.

У ці роки турками було знищене село Підгіряни. Про це пише автор відомих “Першовитоків” Петро Сіреджук, посилаючись на фонди Центрального державного архіву у Львові та фонди Львівської наукової бібліотеки Академії наук України. У цих документах тричі згадуються Підгіряни (за 1652, 1671, 1672 роки). Історія цього села сягає у сиву давнину. І, вірогідно, воно з’явилось набагато раніше від Нагорян.

Отже, село Підгіряни знаходилося на північ від нинішнього присілка Поросячка понад потоком, під говдами. До речі, слово ”горда” давнє слов’янське слово і означає “гора”. Очевидно, що назва колишнього села Підгіряни походить від гір, говдів, що над ним височіли.

Люди старшого покоління пригадують, що на цих полях у перші роки колгоспної господарки, коли тут вирощували овочеві культури, в тому числі і кавуни, при обробітку поля знаходили багато черепків від глиняного посуду. Тут є місце на потічку біля мосту, яке здавна називають Млинівкою. Такі назви є у багатьох селах і відповідають розміщенню у минулому млинів. Отже, можна вважати, що осідок Поросячка, який своїми житлами і до сьогодні простягається правим берегом по течії річки, є залишком згадуваного села, яке припинило своє існування в часи турецької навали, понад 300 років тому.

У 1698 році татари досягли Підгайців, але були розбиті. Це був останній татаро–турецький напад на наші землі. Ослаблена поразкою під Віднем, Туреччина змушена була підписати у Карловицях (на Дунаї) мир, за яким усе Поділля було повернуто Польщі.

На відзначення звільнення краю від татаро-турецької неволі люди встановлювали пам’ятні знаки. Такий знак у вигляді вимурованого з червоного каменю високого постаменту, що вивершувався хрестом, був встановлений (1699 р.) на околиці села Нагоряни, приблизно за 30–40 метрів углиб від каплички. Про цю пам’ятку згадується у дослідженні Й.Шварца “Заліщики і околиці”.

На жаль, у 50–ті роки минулого століття, в часи комуністичного атеїзму, цей хрест було зруйновано. У Червоногороді в парку теж стояв пам’ятник з барельєфами із сцен нападу татар. Він був зруйнований набагато раніше.

вигляд пам’ятника, який був встановлений з нагоди останніх татаро – турецьких нападів

На світлині – малюнку за спогадами старожилів відтворено вигляд пам’ятника, який був встановлений з нагоди останніх татаро – турецьких нападів на наш край на околиці села Нагоряни.

ХV111 століття означало на наших землях мирні часи, безпечні від нападів орд. Після відходу турків з краю польські магнати та шляхта почали повертатися у свої маєтки і замість оборонних замків будувати собі палаци, використовуючи працю кріпаків. Простежується і відродження населених пунктів. Поряд із селами відродили свій статус і містечка Городок, Касперівці, Товсте, Устечко, Червоногород. Але Червоногород за кількістю населення поступався навіть селам. Тут у 1724 році проживало лише 7 сімей, тоді як у Нагорянах - 63 родини.

Багатий матеріал про мешканців Нагорян тих часів і про те, чим вони займалися дають документи щодо оподаткування сіл Червоногородського староства, до якого на той час входили села Нагоряни, Нирків, Солоне, Жежава, Печорна та містечка Червоногород і Устечко. Ось прізвища мешканців села Нагоряни і як їх називали та перелік податків, які вони сплачували (за даними інвентаря Червоногородського староства від 2 лютого 1724 року): Василь Попович, Андрій Подолюк, Григор Довгий, Тимко Ємчук, Казимир Підлісний, Прокоп Королівський, Філіп Нікіфорів, Петро Драбіг, Федір Хтиславка, Кучерка, Іван Українець, Петро Подолюк, Андрій Пощупинець, Стефан Батунь, Андрій Буляк, Кінаш, Венгерчукі, Василь Лопкавка, Онисько з Більча вийшлий, Кость з Касперовець вийшлий, Ілько Кушнір з Бабина вийшлий - козак, Козак Іван Попович з Лисовець вийшлий, Головачик Андрій з Ягільниці вийшлий, Максим Кечій – слободянин піший, Гаврило Почупнів піший, Побережник Гуцол, Козак Франко, Муляр Тадейко - на услузі двірській. У цьому переліку немає всіх мешканців, оскільки були й такі, які не сплачували податків.

У таблиці проти кожного прізвища стояли цифри (або прочерк) щодо кількості волів, курей, а також скільки треба було здати яєць, мотків пряжі, грошей (злотих), відробити панщини. Серед вище перелічених мешканців села у дев’яти було по парі волів, у чотирьох – по одному волові.

Ось як виглядали повинності підданих Червоногородського староства за переписом 1724 року (подаємо у перекладі з польської за П. Сіреджуком):
відробляти один день панщини в тиждень – до якої роботи скажуть (2 дні весною на орання і 12 днів восени – на заорки, обкоски, оборки, закоски. Сіно роблять і скиртують на панських сіножатях: у Ниркові – скирту - на 18, у Нагорянах – на 15, Устечку – на 15, Жежаві (нині Зелений Гай) – на 15 сажень довжиною. Шириною скирти повинні бути на 3 сажні. Піддані, котрі мають воли, то кожний дає щорічно чиншу (податок) від одного до 8 злотих. Піші сплачують по 8 злотих, а деякі і то менше, як положено. Волові (тяглі) і піші щорічно прядуть по мотку прядива на мотовилі семип’ядовім в 30 пасем, а в пасмі по 30 ниток. Тяглий давав у рік 2 курки, 12 яєць, а піший – 1 курку та 6 яєць. Підводи (віз, фіра) відправляти на 10 миль. Круглорічне сторожування в кожнім селі – окремо. Рогівщина звичайна – від худоби по одному злотому, від озимка (річняка) по 15 грош платять. Десятина бджільна, тобто кожний 10 – й пень ( сім’я) або за нього 12 грош. Від вівці – по 8 грош, від свині - 12 грош щорічно треба давати. Яловиці дають так (за порядком): Нирків – одні, Нагоряни –другі, Устечко – треті, Жежава – четверті або за кожну по 40 злотих платити. Садовини дерево десяте належить.

Був податок на утримання королівського війська, панської поліції, ксьондза, адміністратора, підстарости. З наведеного матеріалу можна зробити відповідні висновки про уклад життя, заняття, про матеріальний стан селян, а також про склад мешканців села, їх міграцію тощо.
Після відходу турків із Заліщанщини життя людей поволі поверталося у безпечне русло. Відновлювалися міста і села, зруйновані нападами ворогів та іншими бідами.

Відомо, що у 40-х роках ХVІІІ століття у наших місцях з’явився загін карпатських опришків народного месника Олекси Довбуша, який пройшов теренами нинішнього району на Борщів і там у травні 1744 року вчинив розправу над ненависним польським магнатом Злотницьким.

Магнат військового чину, жорстоко знущаючись над місцевими селянами, убив чоловіка і забрав у маєток дружину з маленьким хлопчиком. А потім, розважаючись, застрелив і хлопчика. Мати,звали її Мокрина, втекла і добралась у Карпати до Довбуша, поскаржилась на звірства пана. На її прохання Довбуш рушив на Борщівщину. Матеріали про ці події зберігаються у Борщівському краєзнавчому музеї.

Але месники Довбуша діяли тільки в теплу пору року, а на зиму всі розходились по селах і наймалися до господарів, вдаючи з себе звичайних селян із Гуцульщини. Ось тоді у Нагорянах, за родинними переказами, і залишився один із месників (а може і більше). Його покохала сільська дівчина, і ця пара дала початок роду ще однієї вітки Дроздів, бо на той час тут уже проживали селяни з таким прізвищем. Це в якійсь мірі і заплутувало сліди месників між однофамільцями, бо за ними була погоня і нагляд поліції.

Переселення людей з інших країв у село відбувалося постійно. Про це засвідчує перелік прізвищ селян, які проживали в Нагорянах у 1724 році, прибуваючи з Більча, Касперівців, Ягільниці, Бабина, Лисівців. Згодом прибувають сюди втікачі з Теребовлі, з-під Львова, з Прикарпаття, Східної України.

Коханий краю

Ти мене зустрічай, свого вірного сина.
Де шумить сотні літ диво – наш водограй.
Мати рідна моя, ти мала Батьківщино,
Рідний батько здавен над Червоним мій край.

І люблю я тебе, ти мій краю коханий,
Нагоряни мої, ви як мати, одні.
Бо ступив я тут вперше своїми ногами
І почув колискові тут перші пісні.

Я до тебе горнусь, моя земле родинна,
І до тебе спішу , щоб напитись води.
За тобою тужу як маленька дитина
Твоя кров струменить в моїм серці завжди.

Рідний краю ти мій, я з тобою в розлуці
Та до тебе лечу я на крилах пісень.
На коліна впаду і тобі поклонюся,
І наснаги життя наберу на щодень.


6. Нагорянські святині

Після татаро-турецької неволі села і міста Придністров’я почали відроджуватися. Найкраще цей проце простежується на прикладі зведення й освячення зруйнованих турками церков. На цей час припадає активізація і в спорудженні костелів. За архівними даними Львівського музею українського мистецтва, у 1700-1724 роках було споруджено та відремонтовано церкви у 40 селах на території нинішнього району. Тут згадується і церква в селі Нагоряни.

Очевидно, мова йшла про її відновлення,, оскільки церква святого Миколая в Нагорянах є однією з найдавніших у нашому краї. За довідкою Тернопільського обласного управління архітектури, її спорудження відноситься до 1623 року. Про це засвідчує і пам’ятна дошка на дзвіниці. Треба мати на увазі, що перед нині збереженою, в Нагорянах була церква, і не одна. Але під час кожного нападу татари і турки в першу чергу нищили християнські святині, які на той час були дерев’яними і під солом’яними стріхами. Про останню, що була перед нині збереженою, згадується у документах Львівського національного музею.

Як відомо, Київська Русь, у тому числі і наш край, прийняла християнство від Константинополя у 988 році. Але так склалося, що західні землі України у ХІV столітті опинилися під владою Польщі, а східні – під владою Росії. Український народ протягом століть жив під різними не тільки національними, державними, але й релігійними впливами.

На основі Берестейської унії (1596 р.) у нашому краї діяла греко–католицька церква. Як і будь–які релігійні напрями, вона впроваджувалась поволі, з відповідним опором. Згодом стала пануючою у західних областях України і проіснувала до 1946 року, коли стала одним із перших об’єктів атаки радянської влади за те, що була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла головним чином як церква національна.

Нагорянська церква споруджувалася в епоху жорстоких татаро-турецьких навал у 17 столітті і за своєю первинною архітектурою мала оборонне значення. Таких церков у нашому краї залишилось небагато. Певні ознаки споруди оборонного типу й досі зберегла Тернопільська (у центрі міста) церква Різдва Христового, що споруджувалась наприкінці 16 – на початку 17 століть. Подібної архітектури стоїть (на містечку) церква-воїн у Касперівцях нашого району. Це старі православні святині. До речі, Тернопільська парафія вслід за Львовом, приймає Берестейську унію аж у 1700 році.

Про нагорянську церкву пише чотиритомник “Пам’ятники містобудування і архітектури УРСР”. Там же є фотографія і план кам’яної тричастної Миколаївської церкви. Біля храму – дзвіниця. Четверик на четверику. Перший ярус мурований, другий - із дерева, з традиційною для таких споруд відкритою аркадою. І церква, і дзвіниця датуються ХVII століттям, хоч другий поверх дзвіниці, твердить література, було надбудовано значно пізніше – у ХVIII столітті.

Зовнішній вигляд нинішньої церкви і її план до закриття

Зовнішній вигляд нинішньої церкви і її план до закриття.

Село Нагоряни було самостійною експозитурою парохії в Ниркові. У ній служили: до 1864 року (попередніх відомостей немає) о. Іван Кисілевський (учасник з’їзду “руських вчених” у 1848 році), священики Йосиф Гоцький, Євстахій Бурковський, А.Білінкевич, М.Бокащук, Іван Кудрикевич (до 1915р.), потім - отець Володимир Барнич.

За спогадами старожилів дяком у церкві до Першої світової війни був Михайло Іванович Грицюк. Після закінчення Першої світової війни і до закінчення Другої світової війни священиком був о.Юліан Свістель, заліщицький декан (1921 -1932 рр.). Мешкав у Ниркові.
Юліана Свістеля ще й до сьогодні пам’ятають старожили села. Це був високоосвічений духівник і патріот України, добрий порадник людей у всіх справах, активний громадський діяч. Завжди тримав руку на пульсі часу, був справжнім будителем українського духу і свободи, як і багато інших греко–католицьких священиків тієї пори.

Два сини Ю. Свістеля – Данило та Ярослав - у повоєнний час віддали своє життя у боротьбі за незалежність України. За розповідями людей, вирвавшись із рук німців при відступі, Ю. Свістель разом із дружиною доживав у Городенківському районі. З довоєнних років і до закриття церкви у Нагорянах дяками були Федір Дрозд, Іван Львівський, старшим братом - Микита Дрозд.

Весною 1946 року неканонічний Львівський синод оголосив про скасування Берестейської унії, розрив із Римом і “возз’єднання” греко–католицької церкви з Російською православною церквою. На цьому силоміць зібраному синоді був присутній священик від Нирківської парафії (Нирків, Нагоряни, Солоне) Петро Маркевич, який тут служив з 1944 по 1950 рік. Після приїзду зі Львова він на богослужінні оголосив про перехід церкви до Московського патріархату.

Про якийсь відкритий спротив мови не могло бути. Хто із священників не переходив під опіку Московського патріархату чи не зрікався греко–католицького сану, піддавався репресіям.

Виписка з книги реєстрації смертей у Нагорянах за 1908 р.

Виписка з книги реєстрації смертей у Нагорянах за 1908 р.

Після о. П. Маркевича на парафії служив Степан Гунчак (до 1957 р.), потім - Валеріан Волоцький, який після закриття нагорянської церкви служив у Ниркові до 1977 року. Це був високоосвічений, старого загартування служитель культу, який знав кілька іноземних мов.

У 1920 році церква була реставрована. Ще раніше поряд було споруджено проборство, але ним не скористався практично жоден із духівників. Одне село не могло утримати священика, хоча у 1908 році село було окремою парохією, в якій служив отець Бокащук, про що засвідчує печатка і підпис, якими скріплено облік зареєстрованих смертей у цьому році в Нагорянах.

Згодом приміщення проборства стало читальнею, його добудували, а в радянські часи - клубом (до 1970 р.). Пізніше будівля стала аварійною і на початку нового століття її розібрали. Цеглу використали для спорудження православної церкви.

На початку 60–х років, у часи розгулу комуністичного атеїзму, церква була закрита і в ній зробили склад будівельних матеріалів, хоча практично нічого в приміщенні не зберігалося. Ніхто будівлю храму не підтримував і не мав права цього робити. Такою жорстокою була ідеологія тієї державно–партійної системи. Згодом покрівля храму прогнила і провалилася. Понад 30 років віруючі Нагорян ходили у нирківську церкву, яка не закривалася.

І тільки наприкінці 80–х років минулого століття, коли Україна наближалася до незалежності, а під тиском громадськості було дозволено відновлювати діяльність релігійних громад, мешканці села своїм коштом і силами відремонтували приміщення храму, який уже був в аварійному стані. Під час ремонту була проведена реконструкція будівлі. Але відремонтований храм практично не змінив свого старого історичного вигляду.
Залишено могутні контрфорси, які підтримували благенькі від старості стіни із західного боку.

Тепер апсида перекрита хрестовим склепінням, а притвор – пласким дерев’яним перекриттям, до входу прибудовано звичайну веранду. Впорядковано подвір’я. Замість колишніх мурів довкола покладено металеву огорожу, відновлено та встановлено нові пам’ятні знаки та фігури святих.

У 1989 році церкву було відкрито і вона обслуговувала віруючих єдиної православної громади села.

Стара церква св.Миколая і дзвіниця після реконструкції та ремонту

Такий вигляд має сьогодні стара церква св.Миколая і дзвіниця після реконструкції та ремонту.

З початку 90-х років релігійна громада села поділилась на греко-католицьку та православну Київського патріархату.

Церквою заволоділа греко–католицька громада.

На цьому ґрунті відбувалися суперечки за користування храмом аж до розгляду їх судами. І хоч рішення Вищого господарського суду було на стороні православної громади, будівлею храму користується більша за кількістю греко–католицька громада.

Незважаючи на післясудову тяганину, стало зрозумілим, що такі делікатні питання, як спір між громадами за користування храмом, судом вирішити неможливо. Законодавча база в державі з цих питань не врегульована. Порозуміння між громадами про об’єднання і перехід до однієї конфесії чи про спільне користування храмом обома громадами не вдалося досягти.

Процесія з Ниркова

Процесія з Ниркова

Процесія з Ниркова

Освячення церкви в Нагорянах

Освячення церкви в Нагорянах , 1989 р.

Православна громада для задоволення своїх потреб збудувала при в’їзді в село у 1994 році капличку, а потім протягом чотирьох років за кошти віруючих і при активній організаторській роботі Михайла Забчука, Івана Казюка, Марії Мальованої, Павла Винничука та інших був споруджений у центрі села храм православної громади Київського Патріархату.

Підготовчі роботи розпочато у 1998 році, закладено фундамент літом 2000 року. Тоді ж його освятили отці Олександр місцевої парафії та Василь з Касперівців. Всіляко сприяли розв’язанню конфлікту між громадами, а потім будівництву нової церкви Василь Дрозд, Богдан Николяк, Іван Дрозд, Василь Самборський та інші.

Закладено фундамент під нову православну церкву в с. Нагоряни

Закладено фундамент під нову православну церкву в с. Нагоряни (2000 р.).

Будівничі церкви сидять (зліва направо): Тимофій Підручняк, Богдан Дрозд, Микола Гоменюк, Іван Казюк, Павло Винничук, Микола Аналій, Іван Саливончик, Микола Лисак, Ярослав Виничук, Михайло Чемерис, Богдан Сиванич, Дмитро Пастушак. Стоять (зліва направо): Богдан Флентей, Йосип Костюк, Богдан Зозуляк, Йосиф Шабатура, Степан Гуменюк, Олександр Саливончик, Богдан Білінський, Ігор Вийванко, Ярослав Забчук, Василь Куцей, Іван Черешньовський.

Опріч уже згаданих, активну участь у спорудженні святині брали майстер кованих виробів Богдан Казюк та майстер різьби по дереву Павло Довганюк, який виготовив і подарував для церкви високохудожній виріб ручної роботи – іконостас. Практично не було прихожанина (сім’ї), які б не брали участі у будівництві та облаштуванні церкви. Допомогла коштами православна громада Ниркова. На спорудження храму одну тисячу гривень виділив тодішній депутат Верховної Ради України Ростислав Шиллер.

У грудні 2004 року за участю православних громад та священиків сусідніх сіл церкву було освячено владикою Тернопільської єпархії Василієм. Її назвали церквою святого Миколая.

З часу відновлення греко–католицької громади її обслуговує священик із Устечка Михайло Вітовський, а православну - священик із Ниркова Олександр Процишин. Між віруючими села відновились нормальні людські стосунки.

Цвинтар – місце вічного спочинку усіх мешканців з прадавніх віків. Ще півстоліття тому старожили говорили, що старий цвинтар дуже давній. Липа, яка росте посередині, такою запам’яталась їм ще з перших років минулого століття.

У ті давні часи на гробах ставили в основному дерев’яні хрести, яких давно немає. Новий цвинтар було освячено на початку 50–х років минулого століття.

Церква св.Миколая,2000-2004 рр.

Церква св.Миколая,2000-2004 рр.

Стоять в хрестах наші батьки,
Стоять в них прадіди й діди.
Стоять рядами, мов солдати,
Хрести, хрести, а на них дати.

То шлях життя людьми прожитий,
Сльозами й потом він обмитий.
Тут радість з сумом обнялись,
Що було в кожного колись.

Тут нині тиша.Сюди йдуть
І до могил вінки кладуть.
Листки життя перегортають
Й на цьому місці все прощають.

Лежать тут всі, хто прожив славно
І ті, хто помирав безславно.
Найвища правда є від Бога –
Для всіх сюди одна дорога.

Після проголошення незалежності України у центрі села на пам'ять про полеглих борців за волю України у 90–х роках сільською громадою було споруджено пам’ятник, ініціаторами та активними будівничими якого були Ілько Коханюк, Василь Сюсяйло, Степан Тухлінович, Богдан Улюхно, Данило Грицюк та інші.

Пам’ятник борцям за незалежність України в Нагорянах

Пам’ятник борцям за незалежність України в Нагорянах

Каплички св.Миколая в Нагорянах :

1890 р. Біля джерел

1994 р. На гостинці

Родинне тепло

Малу батьківщину вітаю
І серцем до неї горнусь.
У рідні краї поспішаю,
Тут пам’яті предків вклонюсь.

Спішу на Різдво і Великдень,
На Трійцю зелену спішу.
Спішу я на день чи на тиждень,
Знайомою стежкою йду.

І я не забуду ніколи
Дорогу різдвяну в снігу.
Макітру, що мак в ній мололи,
Й сімейну вечерю святу.

Спішу на святе Воскресіння,
На дзвони пасхальні вночі.
Яке ж бо це диво всесильне –
Холодний вогонь у руці !

На Трійцю стрічай мене, рідна,
Моя батьківщино мала.
Я в тебе візьму принагідно
Родинного жменьку тепла.

Західна околиця села

Західна околиця села


7. Під владою Австрії та Австро–Угорщини (1772 -1914рр.). Червоногород – сільська садиба.

Після першого поділу Польщі (1772 р.) Червоногородський повіт (по р. Збруч), у тому числі і Нагоряни, відійшли до Австрії. Правда, з 1809 р. на п’ять років Заліщанщина попадає під владу Росії. А з літа 1815 року знову переходить під Австрію і в складі Австрійської (згодом Австро–Угорської) імперії наш край був аж до 1 листопада 1918 року.

Оскільки Австрія стала володаркою двох територій (Галичини і Буковини), то постало питання про докорінне поліпшення їх зв’язків. На цей час припадає активний розвиток міста Заліщики, яке знаходилося на переправі через Дністер до Буковини. Червоногород як адміністративний центр занепадає і перетворюється у затишний сільський маєток із старою назвою Червоногород і, зрозуміло, з фортецею-палацом, яку то руйнували, то відновлювали, залишаючись володінням то одного, то іншого власника. З 1774 року повітовим центром стають Заліщики.

Панорама Червоногорода в 30 –х роках ХХ століття.

Панорама Червоногорода в 30 –х роках ХХ століття.

Продовжується переселення людей на Заліщанщину і навпаки: наші люди через такі ж причини (гніт, напади ворогів і т.д.) покидають насиджені місця. Є документальні свідчення про те, що вже у першій чверті ХVІІІ століття в Нагоряни прибули по одній сім’ї переселенців із Галицької землі, з Покуття та Львівської землі, сім родин із Бурштина, Галича, Рогатина, одна родина з Подільської землі.

До Заліщиків були запрошені німці для роботи на щойно збудованій одній із найбільших у Галичині мануфактурі з виробництва тонкого сукна. Під кінець ХІХ століття на Заліщанщині проживали 64 німці, в тому числі 41 у Заліщиках.

В останній чверті ХVIII століття до заліщицьких сіл переселилось кільканадцять чоловік із Буковини російських старовірців, яких за приналежність до Московської держави називали москалями. У 1789 році за таким прізвищем проживала одна родина у Нагорянах.

Серед інонаціонального етносу найбільшими групами були євреї та поляки. Та все–таки головна заслуга у заселенні та господарському освоєнні багатостраждальної землі України, в тому числі і нашого краю, належить представникам корінної української нації та переселенцям з різних регіонів України.

Незважаючи на понесені в 1770 році втрати населення через російсько–турецьку війну і трирічну окупацію краю турками, а також холеру, про що засвідчують дані перепису (1785 - 1788 рр.), Заліщанщина виглядала густо заселеним краєм. У малих селах налічувалось 10 - 50, середніх - 100, а у великих селах - до 160 дворів. У Нагорянах у 1789 році проживало 106 родин. У 1820 р. - 95 родин, а в 1832р. у Нагорянах разом із Червоногородом проживало 492 людини.

Наш край після переходу його до Австрії був у тяжкому економічному й освітньому становищі, бо поляки на наших землях не хотіли мати освічених людей не тільки серед селян, але й серед духовенства. Австрійський уряд, очолений цесарівною Марією-Терезою, а потім її сином Йосифом II провели низку реформ щодо поліпшення суспільних відносин у Галичині і, в першу чергу, було приділено увагу обороні української культури та духовенства.

Зокрема, цісар зменшив привілеї магнатів, запровадив свободу релігії. Греко–католицьке духовенство зрівняв у правах з латинським і відкрив для нього в 1774 році духовну семінарію у Відні, запровадив нову систему освіти. У 1784 року було засновано Львівський університет.

До того часу у селі практично не було письменних людей, окрім священика, дяка, війта і євреїв, якщо вони були. З кінця XVIII століття по всій Галичині у селах виникали церковно–парафіяльні школи, де дяковчителі та священики вчили основ грамоти українською (руською, як її тоді називали) мовою.

У Заліщицькому повіті, за даними шематизму греко–католицької Львівської архидієцезії на 1853 рік, такі школи існували у 16 парохіях, в тому числі і в Ниркові. У наступні роки сітка шкіл була розширена. І вже в 1887 році у Нагорянах, за даними шематизму, діяла однокласна школа, в якій було 70 дітей.

Будівля школи у Нагорянах була там, де зараз сільський магазин. Це місце старші люди ще донедавна називали “на старій школі”. Поряд зі школою була корчма, толока для зібрань, молодіжних забав. У сільській школі дітей навчали писати, читати, рахувати. У ті часи та й у пізніші діти ходили по два роки в один клас. У Ниркові з початку ХХ століття була 4 – класна школа, куди ходили (за бажанням) діти з Нагорян.

Навчання було не обов’язковим, тому багато дітей до школи не ходило: треба було худобу пасти, менших дітей бавити… У Першу світову війну школа згоріла.

Та з часу приєднання краю до Австрії треба було ще півстоліття, щоб розбудити приспаний народ і вдихнути в нього національну свідомість. Будителем стала “Руська Трійця”(1833 р.) – перша демократично–просвітницька організація у Львові, що проголосила ідею єдності Західноукраїнських земель, які на той час входили до складу Австрійської імперії, з основною частиною України, яка перебувала у складі Росії. А також “Русалка Дністрова” (1837 р.) - перша книжка українською мовою в Галичині, яку видали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

Яків Головацький два роки жив і працював священиком у Хмелеві (1847-1848рр.). Під час революційних подій 1848 року священик їздить по селах Заліщанщини, виступає на селянських зборах. На хмелівському цвинтарі збереглася могила з хрестом, в якій захоронено 5-річного сина Головацького. Наприкінці 1848 року Якова Головацького запрошено викладати українську літературу в Львівському університеті.

Цісар поступово почав впроваджувати заходи щодо скасування кріпацтва, що відчули і селяни Нагорян. Землевласникам, наприклад, заборонялось вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень. А для найбідніших селян вона була ще меншою. Закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, право одружуватися без дозволу пана, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Важливим етапом національного пробудження наших краян став декрет від 16 травня 1848 року про скасування панщини. А ще - проголошення конституції в Австрії, заснування першої української політичної організації “Головної руської ради” та “Народної Гвардії”, скликання “Собору (з’їзду) руських учених” та участь українців у Слов’янському з’їзді у Празі в червні 1848 року.У роботі “Собору руських учених” брав участь греко–католицький священик о. Іван Кисілевський, який був парохом Ниркова, Нагорян до 1864 року. Після скасування панщини селяни стали рівноправними громадянами Австрійської імперії і мали право вільно переселятися, учитися ремесла і т.д. Але це не була в повному розумінні воля.
Кращі землі пани залишали собі, гірші давали за викуп селянам. Селянин отримав шматок землі і волю. Але в нього не було тягла, насіння, не було грошей, щоб все це купити. Тому селянин знову повинен був іти до пана працювати, але вже за платню. Якщо не було змоги обробляти землю, власник здавав її в оренду за половину або продавав.

На честь скасування панщини у центрі села Нагоряни (біля нинішнього магазину) був установлений хрест і посаджено липи. Встановленням і освяченням пам’ятних хрестів ця подія відзначалась у кожному селі. У часи розгулу комуністичного атеїзму (у 50–ті роки ХХ ст.) цей хрест у Нагорянах було знищено. Уже за незалежної України пам’ятку відновлено( на світлині).

Хрест в честь скасування панщини

У другій половині ХХ століття Австрія на своїх кордонах у Галичині, на теренах Надзбруччя і Придністров’я, почала будувати дороги. Це було також пов’язано з підготовкою Австрії до Кримської війни, в якій вона брала участь як союзниця Росії.
У 1854 – 1856 роках збудовано кам’яну цісарську (ще донедавна старі люди так називали гостинці тієї пори) дорогу з Бучача до Скали–Подільської, а в 1858 році закінчено будівництво дороги з Чорткова до Заліщиків. Будівництвом займалося австрійське військо.
Уже пізніше (у 30–ті роки 19 ст.) власники Червоногорода проклали кам’яну дорогу (гостинець) до Червоногорода північною окраїною села Нагоряни.

Шосе з Тернополя й Чорткова до Чернівців з’єднувало Галичину і Буковину в Заліщиках мостом через Дністер, який на той час вважався одним із найвищих у Східній Європі.

У 1867 році Австрійська монархія реформувалася у двоїсте державоутворення – Австро-Угорщину.

На межі століть була прокладена залізнична колія з Тернополя на Станіслав та Чернівці через Заліщики. Проект локальної залізниці Чортків–Заліщики було складено у Відні 1895 року. З Товстого дорогу розпочали прокладати у 1897 р. і завершили у Заліщиках 1901 року.

Залізниця будувалася одночасно у різних місцях, по частинах. Побудована в обхід Устечка, вона стала причиною остаточного занепаду містечка. Будівництво шосейних доріг та залізничних колій було потрібне державі для кращого сполучення її земель: Буковини і Галичини.

Від часів скасування панщини почали з’являтися у селах, біля доріг шинки, корчми. Їх власниками були євреї. Була і в Нагорянах корчма, шинок, на фільварках у Нагорянах і Поросячці -- гуральні. Ще до тепер переповідають старі люди випадки, коли окремі селяни пропивали все до нитки. За кріпаччини не давали сільському населенню горілки ані інших одурманюючих напоїв, бо пани хотіли мати здорових і сильних робітників, тверезих і здатних до тяжкої праці.

У селі з’явилася гміна (сільська управа). Селом керував війт. Довгий час за Австрії у Нагорянах війтом був Василь Казюк.

Життя селян було важким, але зі своїм укладом, з радощами і болями, що їх супроводжували. Кожен двір мав номер, за яким священики реєстрували у книгах новонароджених, шлюби, смерті. Сільська управа за номерами вела облік своїх даних.

До Першої світової війни церковні книги велися латинською мовою. І тільки при наданні батьками дозволу на шлюб дітей цей запис в останній чверті ХІХ століття робили українською мовою.

Людей косили хвороби, епідемії, про що засвідчують дані хоча б кількох років останньої чверті ХІХ століття. Смертність була високою, особливо - дітей. Але й високою була народжуваність. На жаль, не за всі роки збереглися записи. При цьому треба мати на увазі, що ці дані стосуються мешканців села греко–католицького вірування. А в селі проживали ще й римо–католики (поляки) та іудеї (євреї). Їх чисельність подається далі.


Роки

Народилось дітей

Повінчалось пар

Померло всього

У  т.ч.  дітей

1874

Не відомо

8

38

15 (до 5 р,)

1875

53

7

36

30 (до 5 р., дифтерія)

1876

29

Не відомо

61

28 (до 5 р., дифтерія)

1885

36

6

30

18 (до 5р.,
диф.,кокл.

1887

Не відомо

12

54 (тиф)

40 (диф.)

1888

Не відомо

8

26

18 (до 5 р., коклюш)

1889

Не відомо

Не відомо

43

25  (епід.хвор.

1908

Не відомо

Не відомо

16

10 (до 3 р.)


За виданням “Заліщицька земля у спогадах емігрантів” (Тернопіль, 1993 рік) на Заліщанщині в 1900 році проживало 45147 українців, 9743 євреї, 7863 поляків і до трьох десятків інших національностей, а в 1921 році - 45286 греко-католиків (це – українці, які становили 75 %), 11369 римо-католиків (поляки - 19%), 4484 іудеї (євреї -5,9%). У Заліщиках діяла синагога, приміщення якої збереглось до наших днів.

У Нагорянах у 1900 році проживало 1115, а в 1910 році - 1148 мешканців. За австрійською статистикою, у 1900 р. у громаді було 896 греко-католиків (українців), 147 – римо-католиків (поляків), 17 іудеїв (євреїв), у тому числі на фільварку (у панському маєтку) працювало 8 греко-католиків, 45 римо-католиків, 2 євреї. У громаді 861 людина говорила українською мовою, для 199 мешканців села польська. мова була рідною. На фільварку 7 людей говорило українською, 48 – польською.

Незважаючи на Австрійську державу, влада на місцях належала полякам. Українців, яким із різних причин не можна було відмовити у праці в освітніх установах, поляки переводили працювати на західні польські землі, де вони, будучи відірваними від свого середовища, не могли своєю співучастю скріпляти український національний дух.

Тому українці змушені були організовувати свою власну соціально–економічну і культурну інфраструктуру: діяла система кооперативів, молочарень, гуртків “Сільського господаря”, які сприяли селянам у веденні господарки, збуті продукції. Ще до Першої світової війни виникали молодіжні організації “Луг”, “Союз Українок”, читальні “Просвіти” та ін.

У Заліщиках у 1899 році було відкрито чотирирічну учительську семінарію з двомовним навчанням. Але це - тільки на словах, бо практично все навчання перших п’ять років велося польською мовою. Однак це був успіх, бо селянські діти мали можливість вступити до середньої школи після двокласної і проходження відповідного підготовчого курсу.

Група учнів Заліщицької учительської семінарії (1908 р.) зі своїм катехитом о. Іваном Туркевичем ( у центрі). Сидить на лавці перший зліва Орест Онуляк з Нагорян.
Фото з книжки В.Вериги “Там , де Дністер круто в’ється”.

Першим учнем Заліщицької семінарії з Нагорян став Орест Онуляк, навчання в якій він завершив у 1910 році і був направлений учителем на Лемківщину. Орест Онуляк був членом самоосвітнього гуртка, який діяв у Заліщицький семінарії.

А в 1909 -1910 роках він став керівником цього гуртка, завданням якого були національна самоосвіта, а згодом, організаційне, політичне виховання та боротьба за національні права в школі. Гурток організовував спротив польським намаганням надати семінарії виключно польський характер, не дивлячись на те, що вона законно була двомовною.

За спогадами окремих старожилів у ті роки у Чорткові вчилися два сини Якова Николяка, які виїхали за океан.

Пробудження національної свідомості у мешканців Нагорян відбувалося під впливом змін, які проходили в Заліщиках, Товстому. Те, що в першому десятилітті ХХ століття Заліщицький повіт, був покритий мережею читалень “Просвіти”, було у великій мірі заслугою і студентів та випускників Заліщицької вчительської семінарії. Вони їздили по селах повіту й організовували концерти та вистави, які пробуджували національну свідомість українського селянства.

Серед активістів–семінаристів у цій справі був і Орест Онуляк, який, крім інших сіл, багато уваги приділяв просвітницькій роботі у рідних Нагорянах.
Упродовж ХVIII століття червоногородський замок залишався у напівзруйнованому стані. У 1778 році Червоногород із містечком Устечко та селами Нирків, Нагоряни, Солоне австрійським урядом були продані князю Каролю Понінському. До речі, власники Устечка мали право перевозу через Дністер у всьому повіті.

У 1789 році в Червоногороді проживало 48 сімей (у Нагорянах - 106). У Заліщиках на той час налічувалось 347 сімей.

Князь Кароль Понінський, у володіння якого перейшов Червоногород, 1820 році наказав своїм підданим селянам навколишніх сіл, у тому числі і Нагорян, розібрати три крила будинку - фортеці, які вже руйнувалися. А крило та дві башти, що до нього прилягали, перетворив на палац у неоготичному стилі за проектом відомого львівського архітектора Юліана Захаревича.

Син Кароля, вважаючи оті дві башти занадто низькими, наказав розібрати їх до фундаментів та побудувати на їх місці нові, більші, в неоготичному стилі. Якщо придивитися уважно до башт, що збереглися до сьогодні, то вже здалеку видно, що вони за товщиною (діаметром) неоднакові. А коли підійти ближче чи походити руїнами будови, то можна побачити, що вони відрізняються і за своїм проектом.

Вид на палац із південного боку у 30-х роках ХХ ст.

Вид на палац із південного боку у 30-х роках ХХ ст.

За даними польських джерел, права вежа (якщо дивитися з боку костелу) за діаметром є меншою і майже на сторіччя старшою, давнішою. Вона (це видно здалека) уже має зверху тріщину. Башта, що стоїть зліва, набагато ширша і виглядає потужнішою, надійнішою. Вона споруджена уже в останню чергу тих перебудов (у XIX ст.), про які йшлося вище.

За задумами архітекторів, щоб зберегти її давній оборонний вигляд (хоч уже такої потреби не було), тут влаштовані віконні отвори у вигляді бійниць та подвійні стіни, між якими були викладені кругові сходи. По них можна було дійти аж до верхнього поверху і одночасно виходити у відкриті зали, що були влаштовані на поверхах башт.

Було важко впізнати замок, що пережив не одну ворожу навалу. Це була пишна будівля з новомодними кам’яними терасами, літніми салонами, балюстрадами та балконами. Кімнати були умебльовані скромно, але елегантно, про що свідчать світлини 30–х років ХХ століття. Широкі сходи вели до парадного входу повз клумби до прикрашеного фонтанами дивовижного парку, в якому росли реліктові дерева. Вода у фортецю та до фонтанів подавалась із водозабору, що зберігся і по нині на горі з північного боку за два кілометри.

Внутрішній вигляд однієї з кімнат палацу

Внутрішній вигляд однієї з кімнат палацу.

Говорячи про фортецю, згодом - палац, треба відзначити високу майстерність не тільки архітекторів, але й будівельників, техніку спорудження ними такої потужної і складної будови на непростому за рельєфом місці. Це викликає не тільки подив, але й захоплення. І сумніву немає, що значний тягар будови припадав на наших краян, селян, ремісників навколишніх сіл, у тому числі і Нагорян, які і податки платили, і брали безпосередню участь у будівельних роботах по спорудженню фортеці, палацу.

Після передчасної смерті своїх дітей княгиня Понінська спорудила величний мавзолей в їх пам’ять, який став родинним. Руїни його збереглися до наших днів (біля нирківського цвинтаря). Понінська встановила в мавзолеї надгробок, виконаний геніальним данцем Торвальдсеном. Цей надгробок нині зберігається у Львівському музеї.

На початку ХХ століття Червоногород перейшов у руки князів Любомирських як центр “панства Червоногорода”, до якого і далі належали села Нирків, Устечко, Солоне, Нагоряни з фільварками.

У володінні М. Любомирської перед війною було 3045 гектарів земель у цих селах, які вона віддавала в оренду. Орендарем таких земель перед війною, зокрема у На горянах, був Жаровський. Віддаючи в оренду землю, княгиня ставила жорсткі умови щодо її ефективного використання.

Вид палацу з північного боку, від парку.

Вид палацу з північного боку, від парку.

Для цього існувала відповідна служба, яка стежила за виконанням умов договору. Оскільки княгиня мешкала у Львові, замок залишався під опікою службовця маєтку, який звався “маршалком”.

Ось як згадує очевидець палацу, який відвідав його перед Першою світовою війною: “Всі кімнати мали історичну обстановку з тяжких нюрнбергських меблів, набір сакської порцеляни і кришталів та окрему кімнату із колекцією старовинної польської зброї, зокрема зброї польських гусарів із крильми…” (Заліщицька земля в спогадах емігрантів. Тернопіль, 1993).

У згаданому вище збірнику наводяться статистичні дані щодо кількості населення у Червоногороді на початку і в першій третині ХХ століття. Зокрема, населення: у 1900 р. - 437 чол., 1910 р. - 407 чол., 1921 р. - 368 чол., 1931 р. – 361 чоловік. За австрійською статистикою, у 1900 році в громаді (селі) було 85 греко–католиків, 259 римо–католиків, 5 іудеїв. У 1921 році у Червоногороді налічувалось 67, а в 1931 р. – 75 житлових будинків.

Окремо наводяться дані про двір, де було 22 греко–католики, 50 римо–католиків і 16 іудеїв (євреїв). І в громаді, і в дворі греко–католики говорили українською мовою, римо–католики і євреї – польською.

Населення жило в основному за рахунок праці в дворі. До 300 моргів землі мав костел, 346 га було двірської посілості. Великим благом для краю були ліси, які облягали і Нагоряни, і Червоногород із заходу, півдня та південного сходу. І хоча вони не належали людям, але можна було хоча б за плату (роботу) скористатися їх дарами.

Колись росли тут віковічні дуби, сосни та інші цінні породи дерев. Директором усіх лісів при Польщі з 20-х років був павел Санті, поляк із Наддніпрянщини італійського походження, а лісниками в Нагорянах були в ті роки Підгорецький, Шиманський. Лісове господарство –лісничівка – розташовувалось на Корниві, під лісом. Поряд, до південного схилу попід ліс, було закладено на кільканадцяти гектарах абрикосовий, черешневий, горіховий, сливовий сади. Їх залишки тут є до сьогодні.

Тоді ранні черешні, абрикоси, виноград, інші фрукти та ягоди з Нагорян, Червоного і багатьох населених пунктів Подністров’я возили у Варшаву, Краків та інші міста. У 20-30-х роках Заліщики, Червоногород вважалися відпочинковими місцями для польських вельмож. Для цього у літні місяці Заліщики були сполучені з Варшавою поспішним поїздом, що складався з трьох вагонів і звався “люксторпедою”.

Щодо використання лісових багатств діяли суворі закони. За все треба було платити: за збирання грибів, випас худоби, збір сіна, не кажучи про деревину. Однак пани не шкодували для себе і своїх статків лісової сировини.

”Княгиня Любомирська, - написано у збірнику “Заліщицька земля у спогадах емігрантів”, - продала львівським євреям 4-метрові відземки дубів без гудзів червоного подільського дуба за 200 мільйонів польських марок. Дубина пішла на форніри до вишуканих меблів, а купці за самі тріски вибрали вкладений капітал. Із чарівних наддністрянських дібров залишились голі зруби, на яких у цих місцях засаджено скоро ростучу грабину”. Такі “лісові акції” вчиняли і наступні господарі краю.

За Нагорянською дільницею Дорогичівського лісництва тепер рахується 494 гектари лісів. У повоєнний час лісниками працювали М.Семенюк, П.Стахира, І Кавулич та інші. А Іван Пастушак з Нагорян тривалий час був на керівній роботі у Дорогичівському лісництві. У 50–х роках між нагорянським цвинтарем і лісом колгоспом посаджено великий сад.

Червоногород. Селянські забудови, 30–ті роки ХХ ст.

Червоногород. Селянські забудови, 30–ті роки ХХ ст.


8. Нагоряни у роки Першої світової війни. ЗУНР. Зростання національної свідомості

1 серпня 1914 року почалася Перша світова війна. Усі придатні чоловіки австрійською владою були мобілізовані на війну. Десятки нагорянців брали участь у цій війні на боці Австро-Угорщини Одні воювали на російському (Східному) фронті, інші - на італійському (в Європі). Протягом усієї війни Галичина, як і наш край, була ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті.

Уже в серпні–вересні російські війська окупували наші землі. У травні–червні 1916 року, в результаті відомого прориву російських військ генерала Брусилова, Росія знову окупувала наш край. Ще й до тепер на узліссях видно сліди від фронтових шанців та окопів. І до нині залишилась назва місцини в лісі, що зветься Обожище, де стояв обоз – тилова частина війська.

Наше населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Під час війни зазнав руйнувань замок у Червоногороді. Російські війська його сплюндрували, цінності пограбували і вивезли.

Багато українців боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема Росія, знищити їхній національний дух. Це була для українців братовбивча війна за “цісаря” і “царя”, оскільки українці були у складі воюючих одна з одною армій - австрійської та російської.

У зв’язку з революційним рухом у середині країни і тяжкими поразками на фронтах війни у жовтні 1918 року Австро–Угорська монархія розпалася. Утворилися нові держави, які воювали між собою. Почали повертатися додому мешканці села, які воювали в австрійській армії.

Чимало галичан, у тому числі і нагорянських вояків, які воювали на італійському фронті, попали у полон до Італії. Повернення додому для них стало проблемою, бо після закінчення війни їх не було кому зажадати. Всі інші держави своїх полонених забирали, а нашим людям відповідали, що у них не має визнаної держави.

Учасники Першої та Другої світових воєн

У першому ряду зліва направо учасники Першої світової війни Олекса Зозуляк і Григорій Дрозд. У другому ряду учасники Другої світової війни: перший справа-Федір Дрозд, посередині–Петро Зозуляк. Фото 1961 р.

Про це часто згадував колишній полонений 1894 р.н. Григорій Дрозд, який після майже чотирьох років полону і закінчення війни ще протягом кількох місяців з Італії морським шляхом через Румунію, а далі напівлегально добирався до рідного села.

Після розпаду Австро–Угорщини, 19 жовтня (1 листопада) 1918 року, у Львові була проголошена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Ця подія викликала у польського населення Львова та всієї Галичини переполох. Розгорілася польсько–українська війна.

Українська Національна Рада (уряд ЗУНР) 5 листопада оголосила відозву до українського народу стати на захист народної держави. Наші краяни відгукнулися на заклик уряду ЗУНР і, повертаючись із фронту, поповнювали ряди УГА, брали активну участь у великих політичних та військових діях, що відбувалися тоді в Україні і в тому числі у нашому краї.

Свідченням цього є могила (з відповідним написом) двом воїнам УГА, яка стоїть на перехресті доріг Нагоряни –Устечко (На пісках), на місці, де відбувся бій між Українськими Січовими Стрільцями і польськими кіннотниками. Двоє стрільців тоді загинули (Герман і Данилюк). Один із них – Петро Герман із Колодрібки. Батьки Петра поставили хрест на місці загибелі сина. За радянської влади пам’ятник було зруйновано. У 90–х роках минулого століття його відновлено. Нагорянці брали участь у битві з московськими військами під Бережанами.

могила (з відповідним написом) двом воїнам УГАНа заклик уряду ЗУНР була оголошена мобілізація чоловіків віком до 35 років до українського війська. Нижче подаємо список Українських Січових Стрільців та воїнів Української Галицької Армії - мешканців села Нагоряни, які брали участь у Визвольних Змаганнях 1918-1920 рр. Ось вони: Бідочко Дмитро (1895 р.н.), Винничук Павло Іванович, Гнатюк Степан Григорович, Демида Юрій (1898 р.н.), Дрозд Микита Степанович (1888р.н.),Казюк Іван (1888 р.н.), Капчик Михайло Іванович (1895 р.н., загинув за Бережани), Коханок Павло Панькович (1886 р.н.), Львівський Іван Григорович, Мотринчук Іван Васильович, Онуляк Петро Васильович (1895 р.н.), Павчак Дмитро Данилович, Пасяка Семен, Підручняк Василь Васильович (1900 р.н., загинув за Бережани), Пастушак Петро Васильович, Семенюк Микита.

Однак цей перелік неповний. Уже пізніше виявилось, що у Визвольних Змаганнях брав активну участь уродженець Нагорян Орест Онуляк, який у складі військ УГА був у східному поході. Він прийшов в українське військо з Лемківщини, де вчителював після закінчення Заліщицької семінарії.
У книзі “Українські Січові Стрільці” (1914-920), виданій 1931 року, відзначено, що Юрій Демида (з Нагорян) воював у складі Першого полку шостої сотні.

Листопадові бої у Львові закінчилися польською перемогою. Українське військо 21 листопада змушене було залишити місто. Після захоплення Львова поляками вищі органи державної влади ЗУНР переїхали до Тернополя, який із 22 листопада до 30 грудня 1918 року став столицею республіки. Після Акту Злуки ( 22 січня 1919 р. у Києві) ЗУНР формально стала Західною областю Української Народної Республіки, але фактично об’єднання через військові дії так і не відбулося.

Внаслідок наступу польських військ у червні 1919 р. територія Західної області УНР звузилася до невеличкої частини півдня Тернопільщини, яка проходила лінією Заліщики – Чортків – Гусятин. Уряд ЗУНР у той час перебував у Заліщиках. Підтримувані населенням УГА та УСС самовіддано боролись із загарбниками, та сили були нерівні.

17-18 липня УГА і керівництво ЗУНР остаточно втратили свої території, перейшовши за Збруч. З цього часу Західно– Українська держава реально перестала існувати. У липні 1919 року УГА перейшла Збруч і пішла на допомогу армії УНР. Учасники цього походу повернулися після закінчення фронтових боїв у 1920 році.

Повертаючись на захід по шляху на Устечко, знесилений боями та дорогою, вночі заїхав на короткий час додому, до батьків у Нагоряни Орест Онуляк. За спогадами племінниці, що донедавна проживала на Івано – Франківщині, Орест прибув у село, щоб побачитися з рідними, і просив поховати фотографії та нікому не говорити, що він був. Після закінчення Визвольних Змагань Орест Онуляк перейшов на постійне проживання до Чехословаччини і працював на Пряшівщині у селі Вишні Комарні, де 1953 р. і помер.

У липні–серпні 1920 року з перемінним успіхом тривала польсько–радянська війна, внаслідок якої на західноукраїнських землях протягом двох місяців існувала Галицька Соціалістична Радянська Республіка зі столицею у Тернополі. Лінія фронту була на Дністрі. Нові господарі приступили до поділу майна червоногородського маєтку, зазнали руйнування фільварки в Нагорянах та Поросячці.

Єдиним добрим ділом, жартуючи, згадували старожили московських окупантів: вони знищили корчми по селах у повіті. Керувала ними, очевидно, думка про небезпеку пияцтва серед солдатів, бо на той час у російській армії діяв “сухий закон”.

21 вересня 1920 року після нового польського наступу Галицька Соціалістична Республіка перестала існувати, оскільки територія її була зайнята поляками. Про якусь стабільність влади у селі на той час складно говорити, бо часто події так швидко мінялись, що в Нагорянах люди не завжди могли і знати, чия у краї влада.

За даними перепису в 1921 році в Нагорянах було 209 дворів, в яких мешкало 900 чоловік.


9. І знову під владою Польщі. “Всходня Малопольська”

За Ризьким мирним договором 18 березня 1921 року Польща визнала УРСР і після цього практично перестала існувати УНР, було вирішено долю Східної Галичини. У вересні 1921 року польський уряд споконвічні українські землі – Галичину – перейменував на “Всходню Малопольську” і запровадив на нових “кресах” цивільну адміністрацію. Село Нагоряни відносилось до Заліщицького повіту Тернопільського воєводства. У селі після Першої світової війни війтом села було обрано Івана Онуляка, згодом - Микиту Дрозда, який залишався на цій посаді майже до Другої світової війни.

Польща вживала заходів щодо ополячення територій. У 1924 році її уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Було перетворено більшість україномовних шкіл на двомовні з переважанням польської мови.

Особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. Полякам, котрі переселялись у наш край, надавали найкращі землі, всілякі привілеї. Виникали цілі польські (мазурські) колонії. Одна з таких колоній (Якубівка) була при дорозі, що йде з Берестка на Устечко й Нагоряни. Тут було понад 20 господарств. Поселенцям разом із багатьма пільгами віддавалися у власність благоустроєні садиби. Тут же була школа.
У складних умовах життя село долало наслідки війни. Людей косили хвороби. У 1919 році на тиф померло 15 людей. У 1920 році від цієї хвороби померло 40, у тому числі 9 осіб віком від 15 до 30 років, 6 дітей – до одного року. У 1921 р. померло від тифу 5 людей, 8 дітей віком до одного року (в основному - на коклюш).

Ось якою була статистика народжуваності і смертності в 1919 -1937 рр. по селу Нагоряни за даними метричних книг греко-католицької церкви:

Рік

Народ.

Пом.

Рік

Народ.

Померло

Рік

Народ.

Пом.

1919

30

23

1926

22

10

1933

20

13

1920

22

52

1927

22

20

1934

23

13

1921

26

12

1928

22

30

1935

19

18

1922

27

26

1929

20

20

1936

20

13

1923

42

15

1930

29

15

1937

16

17

1924

22

18

1931

23

12

 

 

 

1925

19

21

1932

21

10

 

 

 

 

188

167

159

117

98

70

1922 року померло 13 маленьких дітей в основному на тиф, коклюш, кір. В 1925 році на тиф померло 9 людей. В Олекси Зозуляка за січень того року від цієї хвороби померло троє дітей – 5, 11 та 17 років. У 1928 році померло від скарлатини 17 дітей до 7 років. Люди з хворобами боролись народними методами.

Багато людей хворіло на сухоти (туберкульоз) та запалення легень. Від цих недуг майже щорічно (між війнами) помирало по 3-5 осіб працездатного віку, що засвідчувало про тяжку працю, некалорійне, збіднене харчування, незадовільні санітарні умови, а головне-- відсутність будь–якої медичної допомоги на селі.

Протягом 19 років (1919 -1937 рр.) у селі дожили до 90-94 років троє людей, у віці 80 - 89 років померло 9 людей, у віці 70-79 років померло 25 людей. За цей час було 3 смерті від нещасних випадків (юнак попав під лавину снігу, жінку забила глина, 12–річний хлопчик підірвався на гранаті). Чотири особи померли від отруєння грибами.

У селі чимало сімей мали по 8 -10 і більше дітей, не рахуючи тих, які помирали маленькими. Так, лише на одній вулиці Нагорян - від нинішнього клубу до розвилки доріг біля цвинтаря - проживало між світовими війнами 12 господарів. Серед них у семи було п”ятеро і більше дітей, не рахуючи тих, що помирали маленьким.. Зокрема, у Софії і Войтка Забчуків було 6 дітей, у Юстини і Гриця Дроздів - 8, у Марії та Івана Мотринчуків – 8, у Насті та Микити Сюсяйлів – 6, у Югаськи та Микити Дроздів -5, Олени та Павла Винничуків - 5, у Ганни та Федора Дроздів – 9.
Нестатки гнали селян в еміграцію, переважно до Канади, частково Америки (США), Аргентини, Бразилії. Активною була еміграція у 20 – ті роки минулого століття. Окремі люди їздили по 2 рази, щоб заробити грошей і купити поле, господарський реманент. Деякі виїжджали за океан і не поверталися. Так, на початку ХХ століття з сім’ї Войтка Забчука поїхало в Аргентину два сини – Віктор та Микола - і там залишилися. Були й такі, які ледве верталися з порожніми кишенями.

Поряд із цим у селі пожвавлювалася робота з формування національної самосвідомості. У зв’язку з тим, що стара школа під час війни згоріла, дітей кілька років дяк учив читати, писати, рахувати по хатах: у К. Пастушака, М.Лисака, Ф. Онуляка. На той час у Заліщиках працювала державна семикласна народна школа, в Товстому - шестикласна.

На межі 20-30–х років, була збудована нова школа, де були навчальні класи та помешкання для директора. Школа була двокласна, утраквістична (з польською та українською мовами навчання). Довгий час навчав дітей професор (як тоді говорили) Южак. Уроки релігії у школі вів священик Ю. Свістель.

Незважаючи на утиски польських властей, активізується робота читальні “Просвіта”. Тут працювали хоровий та драматичний гуртки, в яких активну участь брала сільська молодь. Для керівництва хором запрошували спеціаліста із Заліщиків. А перед війною і аж до 50–х років цю місію виконував мешканець Нагорян Іван Шабатура.

Драмгуртківцями керував Федір Тухлінович. Сільські аматори ставили п’єси М.Кропивницького, Т.Шевченка, І.Франка та інших українських авторів. Самодіяльні артисти часто виступали у стодолах, на сільських подвір’ях. Молодь брала участь у молодіжних повітових заходах – фестинах.
У 20-х роках у селах Заліщанщини створюються товариства ”Луг”. Їх організатором на Заліщанщині, повітовим комендантом був Мар’ян Долинський. Він закінчив Краківський медичний університет. У студентські роки був чемпіоном Австрії зі стрибків у висоту. Працював у Перемишлі, звідки його у 1912 році перевели у Заліщики на посаду директора лікарні.

На цій посаді М. Долинський повністю віддавав себе служінню українському населенню повіту. Безплатно лікував, захищав селян від переслідувань польськими можновладцями. Водночас займався вихованням молодого покоління, чим заслужив собі авторитет і повагу українців.

Захопивши Східну Галичину, польські окупанти звільнили М. Долинського з посади, але він не розгубився, організував приватну лікарську практику, роз’їжджав по селах, зустрічався з молоддю, бував і в Нагорянах. Із вдячністю як про лікаря, людину, патріота згадують про Долинського і до сьогодні старожили села. Це був здоровань спортивної статури, з довгими козацькими вусами. Зимової пори завжди ходив з оголеною головою. Він дружив із директором семінарії О. Маковеєм.

Більшовицькі таємні служби володіли інформацією про діяльність М. Долинського. Тому, коли прийшли до краю, вони його заарештували (в грудні 1939 року). Наступного року М. Долинського у Тернопільській тюрмі розстріляли. Трагічна доля не обминула всієї його родини. Тоді ж були арештовані і загинули його два сина, дружина і три племінниці.

Керівником “Лугу” у З0–х роках у Нагорянах був Кіндрат Різник. Активними членами товариства були Петро Підручнняк, Федір Тухлінович, Михайло Дрозд, Дмитро Онуляк, Параска Різник, Фросина Пастушак, Фросина

Гнатюк, Марія Грицюк, Степан Онуляк та інші. Кожного року нагорянські “луговики” брали участь у маніфестаціях, спортивних змаганнях, фестивалях, які проводилися у Заліщиках, Товстому та сусідніх селах. У репертуарі хорового колективу було чимало творів нашого краянина із Заліщиків, сурмача стрілецької пісні Михайла Гайворонського.

Читальня “Просвіти” у 20-30 –х роках стає центром просвітницького життя та місцем проведення молодіжних вечорів, особливо у неділі та свята. Тут для молоді читали і книжки та українські журнали.

Хоровий колектив “Просвіти” у с. Нагоряни.

Хоровий колектив “Просвіти” у с. Нагоряни.

Активною участю у культурно–освітніх заходах відзначалася тоді Параска Різник (1920 р.н.), яка перед війною закінчила Заліщицьку гімназію. Потім впродовж кількох років учителювала у Нагорянській, Нирківській школах як під час війни, так і в перші повоєнні роки. Тоді ж вступила в Чернівецький держуніверситет, де її 2 січня 1948 року арештували. А далі - тюрма. Після реабілітації і повернення додому П.Різник (Приймак) закінчила вуз і до пенсії працювала у Подільській середній школі Заліщицького району викладачем іноземної мови. Останні роки життя провела в Нагорянах, де й померла у 2005 році.

Утвердження української національної свідомості у селі, як і по всій Галичині, відбувалося у безкомпромісній боротьбі. Захопивши землі Галичини, поляки розпочали жорстокі репресії, офіційно назвавши їх “пацифікацією” (умиротворенням).

Основним змістом пацифікації було виявлення “непевних”, запідозрених громадян, особливо тих, які брали участь у керівних органах української влади, а також учасників українсько–польської війни, національних громадсько-політичних організацій. В читальні “Просвіти” поляки знищували українські книжки.

Параска Різник

Параска Різник

На зразок соловецької тюрми в СРСР поляки побудували тюрму у Березі Картузькій (на території білоруського Полісся). Через польські Соловки перейшли тисячі українських патріотів, серед них - і мешканці села Нагоряни. Очевидці розповідають, що одного травневого дня 1939 року у Нагоряни на возі в’їхали польські поліцаї і по дорозі схопили у наручники Кіндрата Різника, Семена Мотринчука, Петра Підручняка, яких відправили у концтабір - Березу Картузьку.

Пацифікація не могла не викликати обурення серед українського населення. Активну роль у протестному русі відігравала ОУН. Серед громадських організацій на чолі цього процесу стояли, як уже згадувалося, “Просвіта”, стрілецькі ветеранські організації (чимало їх учасників жили в селі). Вони сміливо проповідували героїку Стрілецтва, збуджували юнацьку уяву про потоптану гідність та знищену поляками державність.У Нагорянах перед війною уже діяла ОУН, яка мала чималий загін своїх симпатиків серед молоді.

Як уже згадувалось, велику роль у збудженні та розвитку національної свідомості людей нашого краю відігравали священики греко–католицької церкви. У Нагорянах обслуговував парафію від часу закінчення Першої світової війни до кінця Другої світової отець Юліан Свістель (жив у Ниркові)

активісти громадсько–політичних організацій, учасники художньої самодіяльності с. Нагоряни під час війни

На світлині: активісти громадсько–політичних організацій, учасники художньої самодіяльності с. Нагоряни під час війни. У першому ряду зліва направо: Параска Різник, Параска Коник, Дмитро Онуляк, Ганна Тухлінович, Ганна Грицюк. У другому ряду зліва направо: Михайло Николяк, Петро Онуляк,Володимир Гнатюк, Семен Мотринчук, Йосип Грицюк, Михайло Мотринчук, Ілько Різник.

Пригадують представники старшого покоління Нагорян священика Свістеля на уроках релігії в Нагорянській школі, які велися українською мовою. Коли йому учні говорили, що вони русини (бо так нас називали поляки), він, обурюючись, питав: “Що ти рушив? Ти ж українець!” Як освічена людина, він бачив розвиток подій, що вели до розв’язання Другої світової війни, і з тривогою наголошував: “ Мапа Європи міняється!”

У повітрі розносився запах пороху Другої світової війни: гітлерівська Німеччина вже розгортала військові дії проти держав Європи.

У думках ми єдині з тобою

У думках ми єдині з тобою,
Рідний краю ти мій чарівний.
У далеких світах ти зі мною,
Чую батьківський голос я твій.

Лиш у небі побачу лелеки,
Як пливуть їх додому ключі.
Я тебе відчуваю здалека
У глибинах своєї душі.

Я серпанком травневим прилину
Небесами у рідні краї.
І ніколи я їх не покину,
Там дитинства джерела мої.

У моєму краї ластівки щебечуть,
Рано-вранці тьохка соловей в саду.
А тут на чужині я крізь сльози бачу
Як на Україні яблуні цвітуть.


10. Деякі картини сільського життя, побуту в останні століття. Традиції та обряди


У Нагорянах люди були в основному безземельні та малоземельні: до 2-3 моргів (морг – 0,58 га) поля на двір. Врожайних полів було небагато, що, напевно, й не сприяло розширенню села. Кільканадцять господарів мали по 5-9 моргів поля. І лише два господарі - Олекса Зозуляк та Микита Дрозд за Польщі мали в межах 20 і більше моргів землі, у господарці використовували молотарки, кінні кірати, сівалки, млинки. Утримували по одній - дві пари коней, жеребця, бика–плідника, великі пасіки, сади, крупорушки.

До десяти господарів утримували по парі коней, четверта частина мали по одному коневі, а третина–жодного. Були випадки, коли селянин навесні купував коня, використовував його у господарстві, а під зиму продавав. А взагалі селяни, які мали по одному коневі, спрягалися парами, навіть реманент мали до спілки.

При такій малоземельності багатьом селянам не вистачало хліба до нового врожаю, навесні наставав так званий “переднівок”. Чимало людей уже в березні позичали збіжжя у лихварів–євреїв, а потім доводилось віддавати з процентами і знову кінці з кінцями складно було звести. Були сім’ї, в яких діти не могли досита наїстися хліба.

Праця на селі ніколи не була легкою: від ранньої весни і до пізньої осені, і взимку працею був заповнений світловий день, бо з настанням ночі, як правило, люди лягали спати. У сім’ї вимушені були працювати всі: і дорослі, і діти. Менші випасали худобу, овець не тільки своїх, але й родичів чи сусідів, зрозуміло, за відповідну платню. Підлітки разом із дорослими ішли в поле чи до іншої роботи.

Ті, хто мав обмаль землі, вимушений був (хто хотів) ще додатково заробляти на фільварку або найматися у багатшого господаря на роботу. У Нагорянах, як ми про це згадували, було здавна два фільварки. Один – на краю села, над Червоним, другий – у Поросячці. Їм належали кращі поля, ліси й луки.

На фільварку були господарські і житлові будівлі (хатки), ґуральня. Останнім орендарем панських угідь перед Другою світовою війною був Жаровський. Із приходом перших більшовиків він утік до Польщі.

У його оренді було понад 700 гектарів землі. У господарстві утримувалась худоба, коні, відповідний інвентар та техніка для обробітку полів. Старші люди пам’ятають фільварок ще в доброму стані, а руїни цього господарства пригадують школярі, які ходили до школи в Нирків після війни. Фільварок (філія) у Поросячці залишився у назві місцини: “за ґуральнею”. Економом (керуючим господарством) у цьому фільварку працював Іван Білінський із Озерян. Він був вдівцем, оженився з Софією Юзвін і замешкав у Нагорянах. Про це повідомляє запис у церковній книзі вінчань села Нагоряни за 1928 рік.

Тих, хто працював на фільварку, називали форналями (наймані робітники, батраки). Хоч і оплата була не стільки високою, та все-таки й тих кілька злотих у господарстві були часто єдиними. З розповідей старших людей відомо, що для батраків пан старався встановити відповідні умови роботи. Плата була, як правило, щоденна, під кінець робочого дня. Для тих робітників, хто не мав можливості утримувати худобу вдома, виділялось місце у панській стайні і молодняк для відгодівлі з використанням корму, що йшов для панської худоби. Це заохочувало людей до праці і, головне, не спонукало до крадіжок.

Злодійство жорстоко каралося. Навіть при бідності – це явище на селі було ганебним. У селі люди знали, хто, що і коли може вкрасти. Хати, як правило, не закривалися.

На обох фільварках працювали, крім місцевих, і заробітники з Теребовлі, Базару, Свидови, Могильниці та інших місцевостей. Серед них - Бекира, Войтович, Коцюбійчук, Чубатий, Кравецький, Золотоцький, Данилишин та інші, які, як правило, жили у дворі. Про це повідомляють метричні джерела ще з 70-х років ХІХ століття та 20 – 30 –х років ХХ століття.

Обидва фільварки були знищені при появі у наших краях “визволителів” у 1939 році, а потім руйнація довершена при їх другому поверненні уже після війни, а також під час проходження фронту. Зрозуміло, що сільські мешканці, а потім колгоспи не стояли осторонь руйнівних процесів. Життя офіційної сільської громади зосереджувалося, головним чином, навколо війта (старости) та його радників, які обиралися з авторитетних господарів і користувалися повагою у селян. Якщо між мешканцями села виникали невеликі суперечки через межу, потрави на полі чи городі, тоді війт посилав своїх радних (радників). Ті уважно вислуховували спірні сторони, оглядали об’єкт суперечки і виносили своє рішення, яке могла відмінити тільки судова інстанція.

Щороку місцева влада організовувала “шарварки”, тобто обов’язкове залучення населення до ремонту та розширення доріг, мостів, громадських криниць, копання каналів, зимою - прочищення вулиць до церкви, цвинтаря, школи тощо. Час від часу поліцейський (поліцейська дільниця була в Устечку), у відповідній формі (кашкет, підв’язаний під бородою, зброя на плечах та ін.), проходив селом, обстежував вулиці, подвір’я (навіть на наявність надвірних туалетів).

Якщо у когось було виявлено захаращене подвір’я, витік гноївки на вулицю, нечищена фоса (канава), відсутність бочки з водою для гасіння пожежі, того чекав великий штраф. Останнє було дуже важливим, оскільки майже всі житла були під соломою, а плетені з лози та обліплені глиною димарі, часто загорялися. Час від часу ходив селом від хати до хати задля перестороги коминяр і вимітав за відповідну плату сажу.

Здавна село жило дружно. Люди допомагали один одному в роботі. Для цього організовували толоки. Сусіди, родина, друзі сходились вечорами до одного з господарів і гуртом обчищали кукурудзу, вдень ліпили (валькували) хату чи допомагали у польових роботах. Під час праці жартували, співали, розказували різні бувальщини. Якщо господар мав можливість, то пригощав робітників вечерею, іноді запрошував музик, і толока закінчувалася танцями.

А ще мешканці села любили довгими зимовими вечорами чи у святкові дні сходитись до сусідів, родичів по кілька чоловік. Кожен говорив про якісь життєві випадки чи новини, чоловіки ділилися спогадами про службу в армії, участь у війні, дискусували про справи господарські тощо. Це була одна із форм поповнення інформації.

Оскільки багато людей жили бідно, не могли купити дітям зимовий одяг, особливо взуття, то чимало дітей узимку не ходили до школи, або пара взуття була зимою на двох: один взувався і йшов до школи, на ковзанку, інший тим часом сидів на печі. Навесні, як тільки сходив сніг, з’являлись стежки, діти вже босоніж ходили аж до глибокої осені і до школи, і пасти гонили. І взагалі більшість дорослих людей у теплу пору року також ходили босими. Так було ще до повоєнних 50–х років ХХ століття.

Мешканці Нагорян займалися в основному рільництвом, тваринництвом і ремеслом, яке обслуговувало життєвий побут чи господарську діяльність. Селяни вирощували зернові, картоплю, буряки, коноплі та інші культури. Мололи зерно здебільшого в Червоному, Устечку, де були потужні млини. У бідніших сім’ях користувалися жорнами.

У ґуральнях, які належали панам, виробляли з картоплі та ячменю спирт. Брага йшла на відгодівлю худоби.

Жорна (музейний експонат).

Жорна (музейний експонат).

Важливою культурою, що вимагала праці і в той же час була необхідною для забезпечення життєвих потреб людей з прадавніх часів аж до початку 50–х років ХХ століття залишалася конопля, з якої виготовляли полотно, а також олію, макуху. Це була копітка і тривала робота.

Висівали коноплю всі селяни на своїх городах біля хати або в полі. Після дозрівання рослини висмикували, висушували, обмолочували. А далі вимочували у підготовлених мочилах із стоячою водою, і стебло ставало м’яким, від нього відділялась верхня частина (кора) – волокно. І знову цю конопляну сировину сушили. Вона перетворювалась із сіро–зеленої на білу.

У кожного господаря або в багатьох були дерев’яні терлиці, на яких вручну, як правило жінки, ламали (терли) сушені коноплі, вибиваючи зі стебел клітковину (терміття), яке йшло на паливо.

Терлиця. Зліва – ніжна прядка.

Терлиця. Зліва – ніжна прядка.

У руках залишалось первинне сіруватого кольору прядиво. На цьому робота не припинялась. Йшла очистка, шліфовка цієї сировини на спеціальних щітках. І тільки після цього прядиво (повісмо) можна було накутувати на куделю і знову вручну (а дехто мав і ніжну прядку) прясти, намотуючи на веретено тонку чи товстішу нитку в залежності від того, на яке полотно вона використовувалася. Все це вимагало і високої майстерності, і копіткої тривалої праці.

Довгими зимовими вечорами збирались, як правило, окремо молоді жінки і дівчата до більшої сільської хати на вечорниці і при каганці, а згодом при керосиновій лампі зі склом пряли. На вечорниці, щоб зустрітися з дівчатами, приходили і сільські хлопці. У молодіжній компанії точилися розмови, наспівували пісень, жартували, а потім хлопці підводили дівчат додому.

Вулик для вибілювання. У ньому - куделя, лопата, ціп (музейні експонати)

Вулик для вибілювання. У ньому - куделя, лопата, ціп (музейні експонати)

Із веретен намотували на мотовила відповідну кількість (пасмо – тридцять ниток) пряжі. Виходили мотки (мітки), які вибілювали, прали. А далі їх натягували на віяшки, снувалки. Намотані на клубки (котушки) нитки йшли на ткацький верстат для виготовлення полотна.

У селі було кілька майстринь (майстрів), які мали ткацькі верстати і обслуговували за визначену плату людей зі свого чи сусідніх сіл, виготовляючи відповідне полотно. У селі старші люди пам’ятають таких ткаль (ткачів), як Софія Черешньовська, Микола Чемерис, Маланка Гнатюк, Катерина Николяк, Параска Казюк, Варвара Винничук та інші. Окремі з них займалися цим ремеслом ще в 40 -50 – ті роки минулого століття.

Робота з виготовлення домотканого одягу була досить тяжкою. Виткане полотно треба було ще довести до такого стану, з якого можна було би пошити чоловічу чи жіночу святкову сорочку. Тож треба було його вибілити. Для цього з давніх–давен сирове (тобто свіже) полотно укладали у так званий вулий (вулик).

Вулик - порожня кругла дерев’яна колода до метра висоти. На полотно насипали попіл, а потім зверху обливали гарячим окропом. Щоб вода не витікала, вулик ставили у цебер. Таке обливання проводили кілька разів, а потім полокали і на сонці (на морозі) висушували (вибілювали).

Багато людей вирощували овець, з яких отримували м'ясо, шкіри, вовну. Після відповідної обробки вовну пряли і використовували для виготовлення шерстяних виробів (сукна), з якого шили на зиму чоловічі штани (холошні), сардаки (верхній одяг). Вовняні нитки в перемішку з конопляними йшли на ткацький верстат, і виходило полотно, з якого виготовляли скатерті, теплі верети тощо.

Трудомісткою була і підготовка овечих шкір для пошиття з них кожухів, а також телячих шкір для взуття. Але у селі були майстри, які ці роботи виконували досить якісно. Їх називали кушнірами. З якісно вироблених овечих шкір шили сніжно–білі або фарбовані з різними оздобами чоловічі та жіночі кожухи (короткі і довгі).

Народний національнийа одяг був у постійному вжитку. Практично кожна дівчина (жінка) вміла вишивати. Вишивані сорочки, як правило, обновляли до Великодніх свят. У вишиванках ходили як дорослі, так і діти. Вишивками оздоблювали станіки, лейбики, кожухи, сардаки та інший одяг.

Дівчат завжди прикрашали коси. Вони в неділю і свята одягали вишиванки, квітчасті спідниці, підтички, запаски, станіки. Перед Другою світовою війною у дівчат уже були елегантні шнуровані на високих каблуках черевики, але їх треба було мати за що купити.

Багато елементів цього одягу залишилось і до повоєнних років. У селі були свої шевці, столяри, бондарі, теслі, кушніри, ткачі, ковалі, кравці, весільні кухарки та інші спеціалісти-ремісники. Добрі фахівці були у повазі не лише в своєму селі, але й у сусідніх.

Група дівчат-учасниць художньої самодіяльності сільського клубу першої половини 50–років минулого століття

Група дівчат-учасниць художньої самодіяльності сільського клубу першої половини 50–років минулого століття. Зліва направо: Ганна Сюсяйло, Марія Голик, Параска Гуменюк, Ганна Казюк, Ярослав Зозуляк, Марія Черешньовська, Марія Капчик, Марія Сюсяйло, Маланка Онуляк, Фросина Львівська, Ганна Пастушак, Марія Чемерис, Гафія Коханюк.

Окремих часто так і називали: швець, кравець, коваль. У Нагорянах, приміром, знали, кравчинь Ганну Логуш, Ванду Капчик, Ганну Корчинську, шевців Михайла Мотринчука, Андрія Коханюка, ковалів Миколу Черешньовського, Василя Шевчука, Юська Черешньовського, Михайла Яроцького, муляра Йосипа Логуша, майстра широкого профілю Івана Винничука, бляхаря Михайла Довганюка, столярів Федора Шабатуру, Петра Зозуляка, Дмитра Забчука і багатьох інших фахівців, без чиїх рук не обходилось село. А Скульптурні вироби Василя Сюсяйла та надгробні пам’ятники з білого каменю Петра і Павла Гуменюка знають не тільки у селі, а й далеко за межами району.

Більшість сільських умільців у давні часи проходили науку у досвідчених майстрів у своєму або іншому селі. Як правило, батьки думали, якого ремесла і де навчити сина чи дочку.

Жив у селі ще з 20–х років ХХ ст. відомий на всю округу спеціаліст кастрування жеребців Олекса Зозуляк. Цієї професії він навчився під час Першої світової війни, коли, отримавши поранення, лікувався у Чехії, а потім там до кінця війни служив у пана, де й оволодів цим фахом.

У пошані була професія пошивальників дахів солом’яними сніпками. Бо в селі до Другої світової війни лише кілька хат було під бляхою, кілька під дерев’яними ґонтами, а решту всі будови - під сніпками, які виготовляли з житньої соломи. Будівлі під таким накриттям часто горіли.

З метою попередження конокрадства, хуліганських вчинків, пожеж та своєчасного їх гасіння здавна, за Австрії чи Польщі, сільська управа (гміна) призначала вуличне нічне чергування сільських мешканців.

У гміні була палиця (одна чи більше), яку кожного ранку по черзі передавали у хату, і вона служила повідомленням і жезлом, символом недоторканості до вартового, який з нею ходив уночі вулицею чи селом. Її можна було застосувати до непокірних порушників вуличного спокою. Ходили по селу не один, а 2-3 вартових, перегукуючись між собою для впевненості у своїй і сільських людей безпеці.

Селяни в переважній більшості жили убого. Вся сім’я взимку тулилась в одній кімнаті (хаті), в якій майже чверть площі займала піч. Хати були глинобитні, невеликі, з низькою стелею (1,8 -2 м) і виступом посередині сволка. Долівка вимощена глиною, яку періодично змащували глиняним розчином. Часто в одному будинку, навіть в одній кімнаті проживало по дві сім’ї. Викладати підлоги дошками в селі почали з кінця 50-х років ХХ століття.

Фундаменти під хатами були неглибокі. На них зводили дубові стовпи, зв’язані у верхній частині платвами. Між платвою і фундаментом на всю висоту стіни ставили “коли”, обмотані (обвальковані) глиною з соломою, на стелю теж давали обвальковані стрихульці. Це була тяжка робота. Тому в селі організовувалися толоки і люди допомагали одні одним.

Оскільки зими були в нас у давні часи холодні, а палива вдосталь не було, то навколо хати на зиму ставили загати (утеплення) з листя, картопляної гички, кукурудзянки чи соломи. Такі загати ще ставили під багатьма хатами у 60–х роках, допоки не з’явилось вдосталь вугілля для опалення.

У середині ХІХ століття в Нагорянах, як і по всій Західній Україні, поширення набуває тип трикамерного житла (хата-сіни-хата). Як правило, одна кімната була менша (хатчина), друга – більша. Поміж ними – сіни та комора для зберігання борошна, бочок із квашеними огірками і капустою, а часом і скринь із одягом.

Хатчина використовувалася протягом року, а більша хата – переважно у літній період та на свята. У холодну пору велика хата була додатковою коморою. Таких хат, як на світлині, у Нагорянах ще на початку 50-х років було більше двадцяти. Їх вік сягав до ста літ. Найстарші з них були споруджені практично без жодної металевої деталі. Навіть дверна ручка була дерев’яною.

А в кутку біля дверей стояв стіл з гладкої плити на кам’яних опорах. На ньому - дерев’яна бочівка (гарчик) з водою. У такій хаті з двору до сіней внизу була дірка, якою літом заходила квочка з курчатами, коли господарів не було вдома.

Таких хат, як на світлині, у Нагорянах ще на початку 50-х років було більше двадцяти

З кожної кімнати до сіней виходила кагла, яку взимку закладали ганчір’ям, щоб не втікало тепло з хати. Коли перед Великодніми святами треба було вудити шинку чи ковбасу, їх підвішували на жердинах проти кагли. М’ясо морили багато днів холодним димом, і воно добре зберігалося. Зрозуміло, що для цього дим був тільки з дерева (фруктового, дубового, грабового та ін.).

Внутрішнє планування житла складалося протягом століть, і воно характеризується значною однотипністю. Зліва, справа ( залежно від вхідних дверей) стояла піч, а далі – постіль (ліжко), над нею під стелею були підвішені дві рейки (жердки), на які вішали одяг. Традиційним елементом інтер’єру житла була дитяча колиска, яку підвішували до сволка або стелі впоперек постелі.

Невід’ємним атрибутом житла у Нагорянах, як і в інших селах краю, була скриня. За народним звичаєм, вона була приданим дівчини, в якій господарі зберігали найцінніші речі, одяг, кожухи, полотно, різні документи. Вона часом служила і за стіл. Із внутрішнього боку на вікові скрині позначали, записували якісь важливі дати чи робили інші помітки.

Скрині. перша – простіша, друга - оздоблена

Переважно селяни спали на ліжку (постелі) на соломі, вкритій веретою, тапчані (бамбетлі), на печі. На стінах у хаті висіли великі образи, між якими часто були родинні фотографії. Попід вільними стінами стояли довгі лави, посередині - довгий стіл, перед ним – стілець, у стільці - дірка, щоб можна було куделю закласти. Була, правда, і переносна дошка – прядка, на яку сідали, а з другого кінця у дірку вставляли куделю. З нею ходили на вечорниці. Біля печі стояв припічок (столик).

Стіл накривався домотканою скатертиною, за звичаєм на ньому завжди мали бути хліб та сіль. Часто біля стола або печі ставили переносний стільчик, ослін, у кутку між дверима і піччю – у запічку – було місце для коцюби, а біля мисника – місце для відра (гарчика) з водою.

Природне світло в житло потрапляло через вікна. У Х1Х – першій половині ХХ ст. вікна в сільській хаті робили квадратними і невеликими з чотирма або шістьма шибками. Штучне освітлення житла в Х1Х столітті здійснювалося за допомогою каганця – невеликого світильника, що складався з гнота та посудини, в яку наливали олію, гас, тощо. Його ставили на стіл чи грубку печі. Ним користувалися у селі ще у перші роки після Другої світової війни.

З кінця Х1Х – початку ХХ ст. заможніші селяни для освітлення почали ширше використовувати лампу під склом (шкелком), яку підвішували до сволка чи стелі над столом.

Відсутність елементарних санітарно–гігієнічних умов була характерною для житла селян. Особливо відчутною вона ставала в холодну пору року, коли виникала потреба в опаленні. Часто у морози в сінях, а то й у хаті утримували корову (теля), вівцю з ягням.

Незважаючи на бідність, абсолютна більшість людей взаємно один одного поважали, були акуратними і завжди одягали чисту білизну у недільні чи святкові дні або коли йшли до церкви, в гості, на весілля.

Часто між людьми, за Австрії чи Польщі, жінок, особливо старших, називали за іменем чоловіка: Грициха, Павлиха, Федориха, Іваниха, Василиха, Ільчиха, Філипиха, Якубиха. Якщо сходились імена, то додавали ще прізвище, приміром, Петриха Дроздова.

Праска могла бути хіба що у кравчині (кравця). Для праски використовували деревне вугілля, яке здавна випалювалося в наших сусідів – в Устечку. Домоткану випрану білизну вигладжували за допомогою качалки (тачівки) та маглівниці, рукави у жіночих сорочках на круглих тачівках складали у гармонію.

Чоловіки, особливо старші, ходили у домотканих штанах (гацях, кальсонах) з поверх опущеною і підв’язаною сорочкою навіть у святкові дні, а зимою - у штанах з домотканого сукна, довгих і коротких кожухах, сардаках, баранкових шапках, саморобних ялових чоботах. Уже за Польщі хлопці носили широкі штани, жакети, камізельки (жилети), кашкети – мазепинки.

Ще до Другої світової війни годинників у селі майже не було, хіба що у професора, в окремих євреїв, поляків (кишенькові) чи в деяких заможніших господарів - настінні або будильники. Перші наручні годинники у селі з’явились з початку 50-х років в окремих представників сільської інтелігенції, студентів.

Для визначення часу в довоєнні часи удень люди орієнтувалися по тіні від сонця, а вночі добре зналися, коли співають півні: перші, другі, треті. Дітей до школи зранку скликав повішаний на високому стовпі дзвін. Всілякі оголошення для людей робилися, як правило, біля церкви.

Крім хати, на подвір’ї у господаря, як правило, була стайня, шопа для воза, оборіг для снопів, кошниця (для зберігання кукурудзи), могла бути сушарня для сушіння тютюну, надвірна комора, стодола, в якій протягом зими ціпами обмолочували снопи пшениці, жита. Хто мав можливість, наймав чоловіків для обмолоту зернових.

У печах, кухнях палили дровами (ліс все–таки недалеко). Страви в основному готували у печах у великих глиняних горшках. Щоб горшки не билися, були міцними, їх “вдягали” у дротяну сітку. У вжитку були глиняні миски, макітри, дерев’яні ложки. Для того, щоб їжа зберігалася теплою, її тримали або в печі, або у братрурі поряд із котелком для нагрівання і зберігання теплої води, вмонтованих в ансамбль сільської печі.

Харчувалися люди натуральними продуктами, виробленими у домашньому господарстві. Це - борщ, капуста, картопля, кулеша, огірки, квасоля, затирка, деруни (галайдушки), гриби (зимою сушені), різні каші (пшоняна, кукурудзяна, гречана, ячмінна). У неділю, на свята, як правило, варили вареники (пироги) з картоплею сиром, капустою і т. ін., по можливості – душенину з птиці. Зимою часто готували вар із сушених фруктів.

Асортимент готових страв залежав від майстерності господині. У великих дерев’яних бочках на зиму квасили капусту, головки для голубців, огірки, буряки на борщ. Помідори в Нагорянах почали вирощувати в основному після війни.

Сільське весілля кінця 40-х років ХХ століття.

Сільське весілля кінця 40-х років ХХ століття.

Перед Великоднем та Різдвом, престольним празником (Миколая) різали свиню (теля) й розбирали (позичали) по половині, чвертці, восьмій частині (осемці) між родичами чи сусідами, частину продавали. Ковбасу в абсолютній більшості сімей готували і споживали тільки на Великдень. Солонину топили чи солили і споживали довший час.

Корова практично була у кожній сім’ї. Господарство без корови вважалося дуже бідним. А тому повсякденними продуктами споживання були молочні страви. Люди, особливо старші, суворо дотримувались постів. Багато господарів утримували овець.

Кури, яйця, масло носили у Товсте на торговицю і продавали, бо треба було купити солі, нафти (гасу), мила, сірників, тощо. Хоча дуже багато людей їздили чи навіть ходили на базар до Городенки, у селі товарами найпершого вжитку селян забезпечували євреї. Але й були приватні магазини. Так, перед війною мали магазини у власній хаті Юлія Флентей, Федір Різник.

У теплу пору року в село час від часу заїжджали гуцули із своїм крамом. Вони привозили дерево на будову, дошки, бочки, цебри, барильця, тачівки, ложки тощо.

Але найбільше гуцули привозили гончарні вироби різного сорту та величини. Ще інші привозили шмір для возів, дьоготь, оливу. Свій товар гуцули міняли тільки на збіжжя.

Сільське весілля середини 50 – х років ХХ століття..

Сільське весілля середини 50 – х років ХХ століття.

Нагоряни, як і будь яке інше село, дотримувалися своїх, вироблених віками звичаїв, обрядів, традицій. Чимало з них збереглося і до сьогодні, народилися й нові. Частина відійшла і залишилася лише у спогадах старожилів.

Сільське весілля кінця 50 –х років.

Сільське весілля кінця 50 –х років.

Взяти хоча б весілля. Страви, ще в повоєнний час, як правило, готували в печах. Багатого асортименту страв на весілля не готували, напоїв було дуже мало. Пили по черзі за столом одним маленьким келішком. Їжу подавали у великих мисках (тарілках) із таким розрахунком, щоб з однієї тарілки їли по 2–4 гостей. Води, компотів на столах не було.

Видозмінювати набір страв, викладку, сервірування з використанням вилок, окремих тарілок в основному розпочали вже у 60–х роках минулого століття. Хоча кількість спиртних напоїв збільшувалась на столах набагато швидше. Горілка була тільки саморобна (самогонка).

На весілля просили окремо молода з дружками та молодий із дружбами. У Нагорянах вони йшли хата в хату, щоб не образити односельців. Але приходили на весілля найближчі люди, родичі -- 40-60 чоловік. Так було десь ще і в перші повоєнні роки. Гості поміщалися в двох хатах господаря. А вже на крайній випадок у холодну пору року могли попросити сусіда, щоб відпустив хати.

У теплу пору столи ставили на подвір’я чи в саду під відкритим небом. До шлюбу молодій плели вінок із лісового барвінку: сходились жінки перед весіллям для вінкоплетення. У день весілля брати розплітали молоду, а жінки її прибирали, наспівуючи відповідних весільних мелодій.

До вінка кріпили понад чоло спеціально виготовлений віночок із кучерявого темного пір’я качурів, на спині звисали з голови різнокольорові стрічки. Атрибутом молодого був маленький віночок на головному уборі (капелюсі, кашкеті чи шапці) і хустка шалінова, що звисала з правого боку на стегні. Зрозуміло, що у молодої пари були розкішні букети, вишивані сорочки. Такий весільний одяг молодих ще можна було побачити у 50–роках минулого століття.

Після шлюбу молоді розходилися по своїх домівках для продовження весілля окремо. І тільки ввечері (після завітання) молодий із відповідною обрядовістю приходив з невеликою кількістю гостей за молодою. А коли (над ранком) приводив її додому, то характерною ознакою шлюбного обряду (заміжжя дівчини) було те, що, посадивши молоду жінку на коліна, чоловік під спів народної пісні “Ой коси, коси ви мої…”, обрізав її косу. І відтоді жінка вже коси не відпускала, постійно ходила зав’язана у хустині “назад”, по–молодицьки.

Цього звичаю дотримувались до 50–х років минулого століття. Поступово він відходив, а молоді жінки, що мали обрізані коси, за своїм бажанням їх відпускали і могли вже ходити без хустини. Одночасно з середини 50–х років почала входити у весільний атрибут для молодої фата (вельон). Спочатку це було у представників інтелігенції.

Весілля 80-х років ХХ століття

Весілля 80-х років ХХ століття

Розлучень у давні часи (за Австрії чи Польщі) було дуже мало, хоча сім’ї часто створювалися без любові, за домовленістю між батьками. У селі пригадують випадки, коли хлопець вперше побачив дівчину під час сватання, оскільки батько на ярмарку домовився з господарем із сусіднього села, у якого була дівчина на відданні. Виходили у першу чергу з того, щоб молода пара мала де жити, бо хату збудувати було дуже трудно. А також дивились на те, який посаг (віно) за молодою можна було взяти.

Незважаючи на нелегке життя, у селі протягом віків складались традиції та обряди. Це давало людям можливість краще долати повсякденні труднощі. Село жило своїм життям. І сумувало, і веселилось.

З 60-х років почали практикувати встановлення наметів (шалашів), у яких приймали гостей, кількість яких сягала 200-300 осіб. Багатолюдними були не тільки весілля, але й проводи в армію.

Радісно проводили Великодні та Різдвяні свята. Всі три дні Великодня діти і дорослі, особливо хлопці та дівчата, гралися біля церкви ”гаївки”. У понеділок хлопці вливали дівчат. Надто веселим був третій день свят, коли все село виходило до церкви на забави, ігри, які велися коло церкви і аж до джерел “на селі”. Старші люди спостерігали за цим дійством, згадуючи та перегортаючи у пам’яті сторінки своєї молодості.

Літом, перед жнивами, зі священиком, хоругвами селяни обходили й освячували поля, джерела води, хрести, які люди встановлювали на честь важливих подій чи нещасних випадків. Із дотриманням давніх традицій відзначались Зелені та інші свята.

Завчасно готувалися всі люди, особливо молодь, діти до Різдвяних свят. З цією метою формувалися гурти колядників: дівчата, хлопці, чоловіки (ґазди), жінки. У кожній групі розучували коляди. З 30–х років і до повоєнного часу керував цими колективами, а, зокрема дівочими, сільський аматор Іван Шабатура. Він тривалий час дуже сумлінно працював сільським поштарем.

Упродовж усіх Різдвяних свят, особливо вечорами, вулиці села переповнювались задушевним божественним співом –то колядували, щедрували, засівали, ходили з вертепом газди і газдині, хлопці і дівчата, школярі і маленькі діти. А на Йордан люди разом із священиком збиралися “на селі”, святили воду, на толоці влаштовувалися зимові забави. Напередодні Нового року (13 січня) ходили в селі з “Маланкою”. Але в такому обсязі пишно й неповторно це відбувалося у довоєнні часи.

При радянській владі народні традиції і обряди, які були наповнені релігійним змістом, не підтримувалися владою, чинились всілякі перешкоди їх дотриманню, організаторів переслідували аж до звільнення з роботи, особливо з числа інтелігенції.

Шлюби у церкві замінялись урочистою реєстрацією у клубах чи сільраді. Та більшість молодих пар (хто відкрито, а хто потаємно) після цього вінчались за церковним обрядом. Так було і з хрещенням, з похоронами рідних.

І, незважаючи на перешкоди та переслідування, старі християнські традиції та обряди все-таки зберігалися, село їх не позбулося. Вони відновились, живуть і житимуть разом зі своїми носіями – мешканцями Нагорян. З особливим піднесенням відновлювались ці обряди під час перебудовних процесів на шляху до незалежності України.

Реєстрація шлюбу у клубі с.Нагоряни за радянських часів (70-ті роки).

Реєстрація шлюбу у клубі с.Нагоряни за радянських часів (70-ті роки).

У селі завжди були свої музиканти. На початку минулого століття на весіллях, молодіжних забавах у читальні чи на толоці грали Панько Коханюк (скрипка), Семен Лисюк (цимбали), Роман Николяк (бас, бубен). У перші повоєнні роки молодь забавляли сільські музиканти І. Зозуляк, Ф. Онуляк, згодом – М. Забчук, П.Черешньовський, І. Киб’юк та інші.

Різдвяний “Вертеп” у с. Нагоряни, 1992 р.

Різдвяний “Вертеп” у с. Нагоряни, 1992 р.

Отаке весілля було в мого діда

На старих світлинах бачу хустку в діда,
Френзлями звисає в нього на стегні.
У вінку весільнім стоїть бабця рідна,
А дід вже уланом сидить на коні.

Весілля у діда було гонористе,
Гостей на подвір’ї - чотири столи.
Він спішив женитись, бо ішов до війська,
Лиш прийшли від шлюбу – обід почали.

Бабця молодою була в своїм домі,
В кожного весілля окремо було.
Музики троїсті гостей забавляли,
Співи було чути на усе село.

Хлопці і дівчата, газди й молодиці
Танцюють, співають аж земля гуде.
Весілля триває, та скоро вже вечір,
Молодий додому жінку приведе.

Бубен та цимбали і скрипка співали,
Рум’янець з’явився на лиці в людей.
З одного келішка усіх частували,
Збаночок горілки - для гостей.

Пішли танцювати. Коломийки скачуть,
Шевця, краков’яка, потім козака,
Йде кума канади – танцює з ким хоче,
Бо кум у стодолі грає “дупака”.

Веселої грають музики троїсті
І пісні лунають попід небеса.
Вже ніхто не хоче ні пити, ні їсти,
В танцях витворяють різні чудеса.

Наступив світанок, а дід вже уланом
Покидав галопом ріднеє село,
Бо стрільця чекала Січ у Бережанах,
Бабця проводжала у сльозах його.

Стільки літ минуло з тих часів тривожних !
І води багато уже утекло,
Та цього забути ніколи не можна,
Бо дід - моя гордість, духу – джерело.


11. Друга світова війна. Перша більшовицька окупація (1939-1941 рр.)

Більшовики і фашисти
В табори нас гнали
Та голодом й нагаями
Усіх частували.

Серед багатьох чинників, що призвели до Другої світової війни, був нацистсько–радянський пакт Ріббентропа – Молотова, укладений 23 серпня 1939 року. Це був договір про ненапад. До нього входив таємний протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер 1 вересня 1939 року напав на Польщу, поклавши початок Другій світовій війні.

У селі людей турбувало питання: а хто ж прийде? Одні казали, що німці, інші – москалі. Інформації практично не було ніякої. Газети не виходили, радіоприймачів у людей не було. Тому обмінювалися чутками, які якимось чином пробивалися у село. Час від часу десь у повітрі було чути гул літаків. Поверталися до села, додому молоді хлопці, які служили у польській армії.

А тим часом у Москві вже готувалися до “визволення” західних областей. 17 вересня, в неділю, 1939 року Червона Армія перейшла Збруч і практично без опору, під гаслами возз’єднання всіх українських земель в єдину Українську державу в складі СРСР просувалася по селах Галичини. В окремих перестрілках із польськими стрільцями були поодинокі втрати як з однієї, так і з другої сторони. Свідчення цього є могила загиблих червоноармійців із надгробком при дорозі на Устечко біля Пісків. Його встановила радянська влада уже після війни.

Осадники, як і багато іншого польського населення, покидали обжиті обійстя. Одні виїжджали на захід, інших радянський режим відправляв у Сибір. Залишені поселення руйнувалися, грабувалися.

Три дні йшли колони солдат на конях, танках і машинах. У кожному селі політруки проводили мітинги, говорили українською мовою. Таке зібрання було посеред села і в Нагорянах. У процесі розмови люди питали “визволителів” :”А якої ви віри?” На що ті відповідали: ”Нікакой!” І хоч люди в основному доброзичливо зустрічали червоноармійців, проте такі відповіді, як і розповіді про колгоспи та інші складові радянського способу життя, багатьох насторожували.

А тим часом 18 вересня 1939 року після чергового нальоту німецької авіації на табір у Березі Картузькій польські наглядачі покинули в’язницю. В’язні підзапаслись їжею з розгромлених складів і колоною з білим прапором рушили на південь. Через кілька днів повернулися у Нагоряни К.Різник, С.Мотринчук, П.Підручняк. По– різному склалися в майбутньому їх долі. Одні загинули у наступних національно–визвольних змаганнях, інших випробувала доля ще й у більшовицьких таборах, підірвавши остаточно здоров’я у молодому віці.

Довго не чекаючи, нова влада приступила до формування своїх органів на місцях. Головою сільської ради був обраний селянин Петро Пастушак. У грудні був створений Заліщицький район, до якого ввійшли Нагоряни. А в червні 1940 року село відійшло до новоствореного Товстенського району.

У березні 1940 року відбулися вибори у місцеві ради. З початку першої окупації Західної України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти “серцями й думками” населення.

Відчутними були заходи радянської влади щодо українізації та зміцнення системи освіти. Були обліковані всі діти шкільного віку і залучені до школи з українською мовою навчання. Учителем, запам’ятали старожили, був тоді Гоцуляк. Він учив дітей і грамоти, і хорового співу, приспівуючи: ”Нам ся буде добре жило, з нами Сталін, Ворошилов...”. У 1940 році багатодітні сім”ї на народження дитини в селі вперше одержали відчутну одноразову допомогу. Було відкрито державний магазин, організовано закупівельний кооператив.

Грабувалися панські маєтки у Червоному, фільварки, гуральні. І одночасно на селян були накладені великі натуральні податки. У селі ще з осені запрацював Тимчасовий комітет, який приступив до розподілу панської землі між бідняками. А з початком 1940 року розгорнуто роботу по створенню колгоспу. Основною його базою стала панська земля. До нього записалось кільканадцять бідняків. Головою колгоспу імені Кірова було призначено (обрано) Івана Винниченка.

З кожним днем проявлялися чорні сторони “визволення”. Винищуючи місцеву українську інтелігенцію, у наш край почали присилати зі східних областей “підкованих” марксистів. Напередодні 1940 навчального року у Товстенський район уже було прислано 67 учителів, а чиновників районної ланки прислали ще з осені 39 – го.

У школах було введено вивчення російської мови. Селяни все більше довідувалися про колгоспний “рай”, і заможніші не хотіли туди вступати. У створений колгосп ледве назбирали до двох десятків членів, які навіть не встигли засіяти колишню панську землю.

Паралельно з цими реформами нова влада розпустила створені українцями структури. Припинила свою діяльність “Просвіта”, “Луг” та інші громадські організації. Радянська влада заборонила викладання релігії в школах і розпочала обережну антирелігійну пропаганду. Читальня стала клубом. Змінився зміст культурно–масових заходів. Почали готуватися до річниці жовтневих свят. Це викликало здивування у людей. Хоча на другий рік відзначали і роковини Тараса Шевченка.

З перших днів НКВС приступив до арештів активних політичних лідерів, інтелігенції. Нагорян, на щастя, це практично не торкнулося. Але в Заліщиках, Товстому, по інших селах арештовували і розстрілювали десятки українських патріотів. У 1940-1941 рр. на Заліщанщині знищено біля 200 місцевих представників національно свідомої української інтелігенції в тому числі в Товстому - 24, Синькові -18, Винятинцях -19, у Торському -17 чоловік. Сільська клітина ОУН пішла у глибоке підпілля.

Слід зазначити, що, крім масових репресій, арештів, катувань і розстрілів у тюрмах Чорткова, Тернополя та інших міст, паралельно більшовики здійснювали виселення до Сибіру. Перші депортації у лютому 1940 року розпочалися з польських колоністів–осадників, а закінчилися українцями. У цей період вони не були ще надто масовими.

Свою злочинну справу “визволителі” надолужили вже під час другого пришестя. Але окремі сім’ї членів ОУН (сім’я С. Мотринчука з Нагорян), заслужених просвітніх діячів, і так званих “куркулів” із сусідніх сіл нашого району були депортовані до Сибіру ще до війни. У той час з Галичини радянська влада депортувала майже 400 тисяч українців.

28 червня 1940 р. була окупована більшовиками Буковина і кордон по Дністру у нашому районі перестав існувати. Тієї ж осені розпочалася радянсько–фінська війна, на яку кинули необстріляних, щойно призваних на строкову службу молодих хлопців, у тому числі і з Нагорян. А вже невдовзі на чужій війні і за чужі інтереси у фінських болотах загинув недавно призваний у Червону армію Йосиф Федорович Дрозд.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з’єдналися в межах однієї державної структури. Але вже перше знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого багато з них дійшли висновку, що “більшовицької” влади слід уникати будь–якою ціною.

Навесні 1941 року в селі настирливо заговорили про війну, а тому всі інші справи, у тому числі і колгосп, відійшли на задній план. Розносились чутки, що “совіти” мають скоро відступити. У повітрі все частіше було чути звуки швидких винищувачів та важких бомбардувальників. Між Чортковом і Ягольницею терміново будувався військовий аеродром.

Більшість людей не переставала вірити, що, можливо, все якось обійдеться, оскільки війна, як підтверджував досвід минулого, нікому користі не приносить. Тому людей, які б із захопленням чекали приходу німецької армії у наших краях, було дуже мало. Більшість просто будь–яку війну сприймала, як величезне людське горе.

А тим часом більшовики затирали свої злочинні сліди. Вони сотнями, тисячами знищували у тюрмах українських патріотів. Уже після відходу більшовиків на території Чортківської тюрми було знайдено майже 800 знівечених трупів. Близько тисячі в’язнів етапували на Умань і там розстріляли, серед них було майже 70 заліщан.

7 липня 1941 року відступаючі енкаведисти підірвали у Заліщиках залізничний міст і в прірву мосту в Дністер скинули два вагони з політв’язнями. Вірогідно, це були в’язні чортківської тюрми, серед яких, як свідчать очевидці, були мешканці і Заліщицького району.

Слава на віки

Були в нас з прадавна князі та гетьмани,
Що світять нам славою через віки.
Ніколи й ніхто тих імен не затьмарить,
Що їх погубили Сибір, Соловки.

Згадаймо сьогодні синів наших вчених,
Що з неба науки знімали зірки,
Вони штурмували і космос й рентгени -
Це гордість і слава для нас на віки.

Ми книги читаємо їхні премудрі,
В них доля вкраїнська і знань глибина,
Сторінки історії наші незгубні
І горда Вкраїни свята давнина.

Ми горді сьогодні як Гімн наш заграють
На честь переможців спортивних подій,
Чи наших артистів, яких уже знають,
Як слави Вкраїни палких носіїв.

Лише патріоти своєї країни,
Що люблять Вітчизну як матір свою,
Врятують народ від нової руїни,
Засвітять майбутнього славну зорю.


12. Під тінню свастики (1941 – 1944 рр.)

У неділю, 22 червня 1941 року, віроломним нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз почалася німецько-радянська війна – другий етап Другої світової війни. Уже другого дня була оголошена мобілізація. Однак у нас вона не відбулася, бо, як стало відомо, всі шляхи на схід були розірвані, і не ходив транспорт.

Оскільки війна проходила десь далеко, не було чути ні вибухів бомб, ні тріскотні кулеметів, хіба що високо у небі проносились групами та поодинці літаки. Люди думали про хліб: на порозі були жнива. А ще про сіль, мило сірники та інші товари першої необхідності. У перших числах липня у краї з’явилися німці.

Активізувалась діяльність ОУН. 30 червня 1941 року у Львові були скликані Національні збори, на яких схвалено Акт, в якому йшлося, що “волею українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави”. Через кілька днів був сформований уряд на чолі з Я.Стецьком. ОУН почала організовувати масові маніфестації на честь Акта 30 червня. Такий мітинг відбувся і в Нагорянах.

Ось як про це згадує 82–річний житель села Михайло Пацанюк: “Це було у перших числах липня. Біля могили, що була висипана в центі села Нагоряни (нині магазин), зібралися люди. Були 2 священики, вони освятили могилу. З яскравою промовою виступив священик з Устечка Степан Малофій, який говорив, що «ми відновлюємо Українську державу, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України...». Був покладений вінок із тризубом. Сільські хористи виконували українські пісні. Могила простояла до приходу других більшовиків”.

Почали створюватись органи влади на місцях. В один із перших днів липня 1941 року у центрі села були зібрані мешканці Нагорян. Серед організаторів, як згадують старожили, було два чужих чоловіки, один із них у німецькій формі зі зброєю. Біля них - кілька знайомих односельців, серед яких - Степан Онуляк, Семен Мотринчук. Незнайомий оратор щось говорив про війну, про Україну і т.д., а потім сказав, що маємо обрати місцеву владу.

“Кого би ви хотіли бачити на посаді старости села?” – запитав незнайомець. Кілька голосів із гурту вигукнули : «Гриця Дрозда». І хоч я не погоджувався, - згадував Дрозд, - скаржився на здоров’я (катаракта ока), люди підняли руки. До виконання обов’язків я не приступав щонайменше з тиждень. Кілька разів підходили до мене сільські активісти із застереженням: “Грицю, не жартуйте, приступайте до роботи”. Я відчув, що дійсно гратися небезпечно.”

В ініціаторів висунення був мотив: будучи в італійському полоні майже чотири роки, новий керівник села розумів німецьку та деякі інші мови. Тоді ж було обрано і заступника (мужа довір’я) члена ОУН Семена Мотринчука, згодом ці обов’язки виконував Данило Николяк, а секретарем став Степан Онуляк – районний провідник, референт Служби безпеки ОУН, пізніше - Дмитро Онуляк.

Люди були розгублені. Але більшість усвідомлювала, що німці не принесуть для нас краще життя, не маючи якоїсь вигоди особисто для себе. Та й України не допустять. Це було видно хоча б із того, що уже 1 серпня 1941 року наш край став складовою дистрикту “Галіція” генеральної губернії Німеччини, куди ввійшли колишні польські, Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства. Дистрикт “Галичина” ділився на повітові староства. У Тернопільській окрузі було три староства. Нагоряни входили до Чортківського. Гміна була у Торському, в селі - сільська управа.

Через деякий час німці заарештували ініціаторів створення Української держави у Львові. Сільські активісти ОУН пішли у підпілля. За ними почалася гонитва.

Незважаючи на зміну прапора, важкий гніт і постійні нестатки в буденному житті, жорстоке ставлення до місцевих жителів з боку окупантів, національно–культурне життя, перерване у тридцять дев’ятому році, розпочало тепер набирати більшого розмаху.

По–справжньому ожила читальня “Просвіти”. Тепер тут частіше збиралася молодь, проходили репетиції, влаштовувалися вистави. Пішли у школу діти, яких навчала Параска Різник. Уперше у школі почали вчити історію України. Підручників, звичайно, не було. Хоч для вивчення української мови використовувались підручники, видані при радянській владі, але учителями вносились зміни.

Якщо культурне життя при новій владі, звичайно, без її підтримки, навіть пожвавилось, то господарські будні погіршувалися з кожним днем. Німецьким окупаційним режимом встановлювався жорстокий “новий порядок”. Усім дорослим мешканцям села були виготовлені посвідчення з фотографією.

Для забезпечення німецької держави продуктами харчування на початку 1942 року на базі фільварку і на його землях був створений “лігеншафт”. Тому в село приїхали поліцейські і “посприяли” повернути на фільварок усе, що було роздано біднякам у 1939 році. У цьому господарстві здійснювалася система примусових робіт.

Для селян були запроваджені високі податки: контингент (зерном, худобою, м’ясом), запломбовані млини. Люди ночами старались на жорнах змолоти муки хоча б для дітей.

Фотографія вєнних років. Хоровий колектив сільської самодіяльності.

Фотографія вєнних років. Хоровий колектив сільської самодіяльності.
Верхній ряд зліва на право: Йосиф Шабатура, Іван Вас. Онуляк, Ілько Різник, Йосип Грицюк, Василь Іван. Онуляк, Петро Фед. Онуляк, Петро Зозуляк, Тимко Пастушак, Іван Казюк, Йосиф Витрикуш. Дівчата – зліва направо: Стефанія Флентей, Маланка Львівська, Ганна Зозуляк, Фросина Коханюк, Ганна Гнатюк, Іван Шабатура, Ганна Николяк, Фросина Пастушак, Фросина Гнатюк, Ганна Грицюк. Сидять: Ганна Казюк, Йосиф Дрозд, Маланка Дроздінська.

Більшість цих молодих на той час хлопців і дівчат загинули в національно-визвольній боротьбі або відсиділи в тюрмах, на виселенні за зв'язки з ОУН. Ще інші воювали на фронтах війни або були забрані німцями.

У сорок другому році, щоб “навести порядок” з худобою, було проведене кульчикування корів, свиней та інших сільськогосподарських тварин. З того часу кожна тварина переставала бути власністю господаря, тому що він мав право її лише годувати. Молоко кожен день необхідно було здавати у державну молочарню.

За повну здачу контингенту видавали талони (бецугшайни), на які можна було отримати черевики з дерев’яною підошвою, два чи три метри матерії, мило та інші товари. Однак люди виходили з цього скрутного становища. Із шкір телят, вичинивши їх відповідно, виготовляли досить добрі чоботи та черевики. А з домашнього полотна, пофарбувавши його бузиною, вільхою, шили і сорочки, і штани.

Стоїть крайній справа Дмитро Онуляк.

Стоїть крайній справа Дмитро Онуляк.

Громадські організації, створювані українцями, допомагали людям у діяльності магазинів, зокрема організовували навчання книговодів (ведення книг обліку) для низових кооперативів. Курси діяли по кущах. Мешканець Нагорян Дмитро Онуляк навчався на таких короткочасних курсах у Цапівцях зимою 1943 року. У 1944 році його забрали німці в Німеччину, звідки він переїхав до США, де 1994 року помер.

Тим часом німецька влада спочатку висліджували активістів радянського довоєнного періоду, а потім і членів ОУН. Німці хотіли прибрати першого голову колгоспу Івана Винниченка, молодого хлопця (ніби активіста довоєнного часу) Петра Костюка. Якщо першого залишили у спокої, то Петра Костюка вдалось таки піймати і закрити у підвал з метою майбутньої розправи. Ключ поліцейським був переданий у сільську управу. Григорій Дрозд під покровом ночі випустив арештанта, пояснюючи другого дня, що той втік, за що староста отримав «нагороду»: кілька нагайок через спину.
Жахливим для місцевих жителів було насильне відправлення молоді до Німеччини. Добровольців майже не було. І тоді все частіше почали застосовуватись облави. До села приїжджала група німецьких поліцейських, вони непомітно оточували толоку чи вулицю, де саме тоді збиралася молодь, і, відкривши стрілянину, зненацька ловили всіх, хто потрапляв у руки. Керівники сільської влади, якщо їм вдавалось дізнатись завчасно, завжди старались потайки повідомити людей про подібні акції.

За час окупації добровільно і примусово на роботу до Німеччини з села було вивезено до 10 осіб. Інша справа, при відступі німці забрали з собою понад 50 чоловіків. Практично всі залишились здоровими, повернулись додому і, на відміну від більшовицьких жертв – сибірських виселенців, окремі дожили до отримання відповідної компенсації від нинішньої Німецької держави. Хто не хотів повертатися відразу, той уже пізніше боявся це зробити через репресії, яких не можна було б уникнути, і з- за океану надавав згодом відчутну допомогу своїм родичам.

Німецька окупація Галичини тривала 42 місяці. «Хоч німці не називали себе «братами», та, незважаючи на воєнні вимоги та поневолення, - пише Василь Верига у книзі «Там, де Дністер круто в’ється», - в селі було далеко вільніше жити, ніж це було за большевиків. Навіть «татарські напади» німців на село, щоб здобути людей до Німеччини, не були такими безнадійними, як большевицькі вивожування на Сибір».

Під час однієї з облав 1943 року було виловлено кілька молодих нагорянців. До відправки у Німеччину їх утримували у Торському під вартою. Але не без участі активістів ОУН під покровом ночі їм вдалося утекти. І такий випадок був непоодинокий.

Будь–який опір діям, розпорядженням окупантів приводив до нових акцій чи смерті непокірних. Так, у результаті пострілу фашиста залишився без ноги селянин Грицюк. Посилені репресії і утиски окупантів не могли не викликати опору і ненависті до поневолювачів.

Під кінець зими 1944 року четверо підпільників із Нагорян вирішили роззброїти двох німецьких поліцаїв, що бешкетували у селі, але безуспішно. Іван Бідочко (1920 р.н.) мав обріз і крикнув: “Руки вгору!”. Поліцай підняв руки, а потім блискавично вистрелив із гвинтівки й убив Бідочка.

Хоча час був неспокійний, проте не стояв на місці. Наступав сорок четвертий рік. Село жило невизначеним тривожним життям. Доходили чутки, що німці терплять поразку за поразкою, що знову повертаються більшовики. Але в основному люди боялися говорити про такі події, а вірніше, давати їм оцінку.

Активнішою стала діяльність ОУН, її молодіжного крила. Представники Нагорян, зокрема Онуляк Степан, Мотринчук Семен, Подолюк Петро, ввійшли до районного керівного складу проводів ОУН –УПА ( у 1941 -1945 рр.).

Німецькі окупанти у своїх агресивних цілях використовували давні незгоди українців із поляками, залучаючи до співпраці частину польських підпільників. Поруч із агентурною діяльністю на службі гестапо польські імперіалісти додатково засновували організовані сили Армії Крайової (АК), у програмі якої планувалося шляхом збройної боротьби відновити колишню Річ Посполиту в кордонах старої держави по річці Збруч. На території району відбувалися збройні інциденти між силами ОУН і польськими прислужниками фашистів.

Уже спочатку 1944 року відчувалося повне безвладдя. У селі рідко з’являлися поліцаї. У великих придорожніх селах та в містах встановлений ритм життя ще продовжувався, але в таких, як Нагоряни, він немовби припинився. Не проводилися більше облави за молоддю до Німеччини, зменшились каральні акції за контингентами. Наступила тиша, мов перед великою бурею.

Але тепер активізувалось життя інше: понуре, злочинне, життя за законами безвладдя, хоча воно було і впродовж усієї окупації. У темряві ночі то тут, то там чулися постріли, спалахували пожежі, гинули люди. Десь це були наслідки колишньої ненависті, викликаної ще політикою польського уряду, десь через сусідські чи особисті непорозуміння, зведення порахунків, наклепи або й із політичних міркувань.

Так, в одну з ночей до сільського коваля Миколи Черешньовського постукали у вікно. Почувся знайомий голос односельця з проханням вийти. Нашвидку одягнувшись, чоловік вийшов. Йому запропонували піти разом (на Корниву) до Войтка Забчука. А коли підійшли до хати, сказали стукати у вікно і попросити господаря вийти. Той так і вчинив. Войтко, почувши знайомий голос Миколи, не роздумуючи, вийшов з хати. Що їм говорили і що думали вони у ці останні хвилини свого життя, ніхто не знає. Войтко і Микола пропали безслідно.

У селі пройшла чутка, що десь в Устечку пройшли партизани, що ніби кілька їх навіть було в Нагорянах. Але швидко це забулось: хтось вірив, хтось не вірив. Уже пізніше стало відомо, що це були партизани Ковпака. Під час збройної сутички двоє з них загинуло, їм за радянських часів у селі Устечко встановлено пам’ятник біля клубу.


13. Друге більшовицьке пришестя

Тим часом закінчувався перший весняний місяць 1944 року. На світанку 24 березня передові сили 20 - ї мотомехбригади полковника А.Х.Бабаджаняна, розгромивши німецьке угруповання у Чорткові, пішли на Товсте – Заліщики до Дністра, наздоганяючи німецькі тилові частини .
Знаючи, що в Заліщиках мости через річку підірвані, велика тилова німецька колона рушила на Устечко. Передові танкові загони М. Гавришка, Н. Сулими розбили в Товстому концтабір і звільнили майже 3 тисячі в’язнів (в основному євреїв), по дорозі на Устечко наздогнали тилову автоколону, розгромили сотні німецьких машин і прорвались через Дністер.

Довжелезна колона зупинилась по всій дорозі від Берестка до Устечка. Через уцілілий міст ще встиг пройти підрозділ червоноармійців, як у повітря злетів його один прогін. За Дністром червоноармійці оточили величезну групу німців на широкому фронті вздовж Дністра на Бучач. Розгорілися жорстокі бої, особливо на переправах. Їх було чути на всю округу.

По селу швидко розлетілася звістка про розбиту тилову колону на дорозі біля Пісків з великими запасами продуктів харчування, одягу, що спочатку й не мала охорони. Сміливці з села відразу пішли по продукти, одяг. Декому вдавалось дещо взяти.

Та через день–два колону було взято під охорону червоноармійцями. І в одному з таких білоденних походів мешканців села Нагоряни за продуктами був охороною несподівано і без попередження убитий уже немолодий Федір Дрозд, тяжко поранена Фоврона Коханюк, інші втекли, і більше сюди ніхто не з’являвся.

У пам’яті старших людей села залишився похорон Федора. Всупереч народному звичаю (рідні не несуть домовини) труну з його тілом несли, не змінюючись до цвинтаря, шість дорослих синів, сьомий, наймолодший 20 - річний Іван (згодом боєць УПА) йшов зі свічкою за гробом.

Під звуки канонад засинали і прокидалися мешканці села. У селі ширилися чутки про повстанську армію на Волині. Уже тоді говорили про односельців, які брали участь у тих подіях. Одним із них міг бути Семен Мотринчук, який у той час зник і ніхто не знає його подальшої долі. Активізувалися групи повстанців у селі. Проводилась робота по залученню молодих хлопців у їх ряди. Кількість учасників та симпатиків підпілля зростала, особливо в період мобілізації чоловіків на фронт.

У перших числах квітня випав великий сніг. Дороги перетворились на суцільне місиво. Тим часом оточене в районі Скали–Подільської велике німецьке угруповання військ проривалось понад Дністром на Бучач. Згодом про них скажуть, що це була найбрудніша виснажена німецька армія, яка прагнула об’єднатись з іншими роздрібненими понад Дністром з одного і другого боку частинами.

Під кінець квітня підрозділи цієї армії з’явились у Нагорянах і сусідніх селах. Її переслідували червоноармійці 129-ї Житомирської стрілецької дивізії через Торське на Нагоряни та через Лисівці на Товсте –Нирків, звужуючи прохід та очищаючи населені пункти від живої сили противника.

Просуваючись на захід, гітлерівці забирали з собою коней, худобу і молодих здорових чоловіків. Знаючи про свій відступ, на провідну неділю біля церкви було оголошено, щоб у понеділок на 14 годин у приміщення школи з’явились усі чоловіки віком до 50 років.

Однак події розгортались досить швидко, і, щоб не було пізно, уже з 6 – ї години ранку німці йшли по хатах і забирали чоловіків, відправляючи їх на захід. Для багатьох чоловіків ситуація була невизначеною: як поступити, до кого примкнути, як зберегти життя?

Ось як згадують про цей фронтовий квітневий день 1944 року уродженки села Ганна Забчук (1923 р.н) та Марія Зозуляк (1930 р.н.),що мешкали у центрі села:. “Зранку почалася гарматна і кулеметна стрілянина. Через городи з гостинця у напрямі школи і Червоного бігли німці. 19- річний Федір Дрозд (брат) із сіней скочив у комин хати. Кілька німців забігли в хату, захопивши з собою батька Гриця Дрозда, який ледве встиг кинути у торбину буханець хліба і шматок сала. З різних кінців села гнали фашисти односельців у напрямі Червоного.

Тим часом артилерійська канонада не вщухала. Сидіти в комині Федорові було вже небезпечно і він спустився на землю. Через хвилину-другу у крівлю хати влучає артилерійський снаряд (на щастя хата була під бляхою) і розносить комин… Менших п’ятеро дітей сиділи в хаті, та після влучення бомби почали шукати порятунку у сусідських підвалах. У цей момент, перебігаючи подвір’я, падає пораненим 7–річний брат Петро. Його на руках занесли у сусідський підвал, куди встигла забігти мама і старші і менші діти”.

Та бойові дії не припинялися, вони перенеслись уже на центральну вулицю. Ще з подвір’я школи відстрілюються німці, а на сусідньому подвір’ї Адама Забчука червоноармійці встановили міномет і поливали шквалом куль останні бойові позиції німців. Десь під вечір стрілянина перемістилась у район Червоного, куди пішли німецькі війська . Їм навздогін наступали червоноармійці.

І тут варто згадати, що німець, який поперед себе гнав уже немолодого Гриця Дрозда, під шквальним вогнем червоноармійської артилерії наказав прилягти під скалою на схилі до Червоного. Рятуючи себе, німець узяв запропоновану полоненим торбину з салом і хлібом, і побіг униз. Оскільки вечоріло, то й пролежав Гриць під скалою до ранку і з першими сонячними променями повернувся додому. У селі господарювала комендатура червоноармійців, яка організувала захоронення військових.

Через 10 років останки червоноармійців були зібрані і перезахоронені у Товстому, де у травні 1954 року було відкрито пам’ятник.

У той час десятки сільських чоловіків фашисти погнали у Німеччину. Їм довелось ще сьорбнути німецького “раю”. А потім їх доля складалась по-різному: одні після війни повернулись додому. Інші так і залишились на Заході чи виїхали за океан (до 20 чоловік), де вони чи їх нащадки живуть і нині. Уже згодом стало відомо, що з утікаючими німцями втекла більша частина західноукраїнської інтелігенції.

А тим часом, вибивши фашистів із Торського, Нагорян, Устечка, червоноармійці 325 полку пішли понад Дністром до Летячого, Хмелевої. Правий фланг дивізії (320 полк) йшов через Рожанівку, Цапівці, Кошилівці, Нирків, Садки. На лінії Летяче-Буряківка фронт зупинився.

Почалась загальна мобілізація всіх військовозобов’язаних чоловіків на фронт. Перший забір був 7 травня, другий -15 травня. З села було призвано понад 60 військовозобов’язаних чоловіків, понад двадцять уникли призову і влились у лави УПА.

Одних відправляли відразу (після короткого вишколу) на західний фронт, у місиво війни: Прибалтику, Білорусію та інші «палаючі котли», звідки, як правило, дуже мало вернулось живими наших краян. Інших готували до відправки на Далекий Схід, де мала початися війна Радянського Союзу з Японією. Туди пішла значна частина наших односельців. На фронті до наших краян армійські політвідділи ставились насторожено. Деяким навіть на Далекому Сході чи в Китаї влаштовували допити.

Окремі мешканці Нагорян (Петро Зозуляк, Дмитро Зозуляк, Войтко Забчук та ін.) зголосились до Армії Людової (Народної), організованої у 1944 році на території Польщі, окупованій гітлерівцями. Вона вела бойові дії проти німців і підтримувалась Радянським Союзом.

Про один із випадків, що трапився у Шепетівці, де відбувалася остаточна комплектація фронтового поповнення, односельці розповідають таке: командири вишикували новобранців, у тому числі і з нашого району, села і почали за алфавітом робити перевірку. Виявилось, що за прізвищем Дрозд та ще по батькові Федорович вийшло сім новобранців. Командир запитав:
- А вы - родные братья?
На що отримав ствердну відповідь.
- А хто дома залишився? – допитувався з українським акцентом командир.
У відповідь:
- Одна мама.
- А між вами ковалі є?- запитав офіцер.

Зі строю вийшов уже немолодий один із братів Марко (жив у Солоному). Того вечора він був відправлений додому (була бронь на ковалів). А з ним під тим же приводом вдалося вийти зі строю і наймолодшому братові Івану, який, добравшись додому, невдовзі поповнив ряди вояків УПА

Повернемось до перших днів другого «визволення» села червоноармійцями. Енкаведисти почали відразу вишукувати усіх членів ОУН, а також тих, хто брав участь у національно–патріотичних організаціях. Для цього вони використовували дані донощиків, провокаторів, залишених від “перших більшовиків”.

5 травня 1944 року заарештували з дому члена ОУН Петра Федоровича Онуляка, 1923 року народження. А 12 липня у Чорткові відбувся суд, і йому дали 15 років тюрми. Коли через кілька днів приїхали родичі, Петра в Чорткові вже не було. Рідним сказали, що його повезли у Сибір. Там його слід пропав.

Тієї весни був арештований і закатований у тюрмі Рудольф Довганюк, 1921 року народження, член ОУН. А призваний тоді ж на фронт брат Рудольфа Довганюка Михайло брав участь в одному з найжорстокіших боїв на Західному фронті, за що був удостоєний бойового ордена. Того року польською боївкою був забитий у Нагорянах симпатик ОУН Василь Матвійович Гуменюк.

Чимало людських доль було скалічено у ті часи. По різних сторонах опинялись рідні брати чи сестри. Так, у сім’ї Івана Онуляка було п’ять синів: Степан воював повстанцем в УПА (загинув), Василь загинув на фронті, Никифор був на фронті, попав у німецький полон і повернувся додому, Кіндрата і Дмитра забрали німці в Німеччину, звідти вони виїхали в Англію і там залишились.

Або взяти багатодітну родину Івана Мотринчука. Двох братів – Петра і Михайла – забрали на фронт. Після закінчення війни вони повернулися додому. А Никифора, Павла і Василя з 17–річним сином Павлом забрали німці. Вони з Німеччини переїхали до США і там залишились. Сестра Параска за зв'язок із повстанцями отримала сибірську каторгу. А після повернення не мала права проживати у рідному краї. Перелік подібних людських доль можна було би продовжувати.

З відходом німців і зупинкою неподалік лінії фронту Нагоряни опинилися у прифронтовій зоні. Нова влада зажадала негайної евакуації людей на безпечну відстань від фронту. Мешканці Нагорян були евакуйовані до села Ширшенівці Борщівського району. Жили люди по 2–3 сім”ї під одним дахом разом із місцевими жителями.

Оскільки в селі активних бойових дій не було, то люди по можливості навідувались до Нагорян, наглядали за житлом, обробляли городи, поле. У селі були розквартировані червоноармійці. На початок липня фронт посунувся на захід. Люди повернулись у домівки. Як згадують старожили, в окремих хатах були влаштовані лазні. Коли люди повернулись із евакуації, то жаби квакали і всередині, і навколо хати. На жолобках та на городах від гостинця ще довго чорніли, нагадуючи людям про жорстокі бої, два підбитих німецьких танки.

Поля, городи, зриті окопами, на кожному кроці таїли в собі смерть. Літом на пасовиську снарядом убило 12 – річного хлопчика Павла Дрозда. У село почали приходити похоронки. У серпні почалася війна з Японією, на якій за короткий час загинуло чимало сільських чоловіків.

Село жило тривожно. Люди чекали вістей від тих, хто на фронті, кого забрали німці, хто веде нерівну боротьбу з новими господарями – «другими більшовиками».

Після переходу фронту углиб західних областей України більшовицька влада, закріпившись у тринадцяти селах Товстенського району, в тому числі і в Нагорянах, негайно організувала сільські ради й поставила перед ними 20 квітня 1944 року невідкладні першочергові завдання: здати у фонд Червоної армії зазначену кількість хліба та організувати посівну кампанію. Головою сільської ради було призначено Петра Пастушака, який був на цій посаді до війни.

Люди протестували, не хотіли здавати зерно, бо не було звідки його брати. Але хлібопоставки завжди збиралися силою, під страхом звинувачення у саботажі, а звідси - притягнення до суду. Районна газета “Більшовицьким шляхом”, що почала виходити, уже з перших номерів повідомляла, що за саботаж засуджено селян з Ворвулинців, Берестка, Садок та інших сіл.

Селян примушували виконувати лісову повинність. Відповідно до постанови Тернопільського обкому партії від 17 жовтня 1944 року товстенська влада розпочала масову вирубку лісів у тих місцях, де передбачалося найбільше скупчення партизанських сил, які під осінь 1944 року активізували свою боротьбу.

Для вирубки було відведено червоногородський лісовий масив, який потрібно було вирубати за декілька днів і здати державі 1000 кубічних метрів деревини. Для цього із сіл району було наказано направити 1500 пар коней і 200 лісорубів. (Архівні дані, наведені у книзі Н. Мизака, «За тебе, свята Україно»).

У надзвичайно тяжкій ситуації, між молотом і ковадлом перебували тоді голови та секретарі сільських рад. Тільки окремим дивом вдалось залишитись живими, витримавши немало фізичних знущань. Петра Пастушака, голову Нагорянської сільради (1895 р.н.), заарештували у 1945 році за те, що бандерівці спалили в полі скирту соломи і молотарку. Після нього головою обирають Г.Дрозда.

Продовжується шалений тиск влади на селян за несплату податків, позики, за що орган компартійної влади районна газета «Більшовицьким шляхом» уже 1 листопада 1945 року з наголосом на саботаж пише «…Ще й досі не розрахувалися з державою Нагорянська (голова Г.Дрозд), Нирківська (голова Д. Бендзар), Кошилівська (С. Скрипка) сільські ради…».

Після чергового виклику у район і “розмови” Григорій Дрозд захворів, попав до лікарні і невдовзі був звільнений від обов’язків голови сільради. Нирківський голова ще трохи працював, але згодом був вивезений у Сибір, а Скрипку заарештували, і він пропав...

Навесні 1946 року головою сільради в Нагорянах був обраний демобілізований з фронту по інвалідності Петро Мотринчук.

Для мешканців села, і не тільки Нагорян, перших п’ять повоєнних років були чи не найстрашнішими після татарських нападів. Якщо вночі допоміг чим-небудь бандерівцям, то через день уже міг попасти на Сибір. І навпаки, якщо вдень дав їсти москалям, то вночі міг отримати в кращому випадку шомполами по спині, а то й опинитись на гіллі. На кожному кроці треба було бути дуже обачним, бо донощиків було немало. Жорстокість із одного боку викликала адекватну відповідь із другого.

Були непоодинокі випадки провокацій з боку енкавидистів. Переодягнувшись та видаючи себе за підпільників, енкаведисти здійснювали глум та убивства ні в чому не винних людей. Чимало жертв серед сільських мешканців і до сьогодні залишається загадкою.

Літньої ночі 1946 року був повішаний посеред села секретар сільської ради Андрій Гуменюк. В одну з ночей наступного року до сільради (у центрі села) невідомими особами, відправивши чергового, були приведені три молодих сільських жінки й убиті.

Загадковою залишається смерть Данила Пастушака. Невідомі забрали з дому молодих дівчат Маланку Гнатюк, Тетяну Тухлінович, які так і не повернулись до хати. Були й інші трагічні випадки. Чимало людей зі страхом лягали спати і з тривогою вставали.

У зв’язку з виборами до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року виборча дільниця була обладнана у школі. Недалеко у сільській раді чергували гарнізонники. Вночі була спроба повстанців на сусідньому сараї написати антирадянський заклик.

Інші з групи пішли просити хліба під вікно до господаря через одну хату. Гарнізонна варта помітила повстанців. Зчинилась стрілянина. Вона скоро вщухла, але у кількох хатах у центрі села люди не спали до ранку і не виходили з хат навіть тоді, коли настав білий день: було страшно. Якщо б хтось загинув під хатою чи на подвір’ї, то дорога на Сибір була б гарантована. На щастя, лише на одному з городів другого дня були загублені шапка, ліхтар і фарба.

Селян душили податки. Вони накладались на все: на домашніх тварин, на швейну машинку, навіть на дерева. Тому люди почали вирізати фруктові дерева.

А ще позика! Ось дані про так звану третю позику на відновлення народного господарства. Для Нагорян, в яких у 1946 році нараховувалось 250 дворів, було визначено зібрати 38 тисяч крб. позики, на кожне господарство в середньому – по 152 крб. Селяни не отримували ніяких грошей, крім від продажу продукції з власного господарства, яка на ринках була дешевою, та й лишків не було.

Високими були цифри поставок м’яса і молока державі. Завдання в літрах доводилися поквартально, помісячно, подекадно і на щодень для кожного двору.

Для забезпечення виконання цих завдань владою створювалися спеціальні групи, до яких, крім районних чиновників, входили і активісти села, які ночами ходили і витрясали все від господаря, від сім”ї, часто застосовуючи брутальні методи поведінки і впливу на людей. Усе це впліталась у глибоко продуману більшовиками підготовку до колективізації.

Ситуація була нестерпною. Переважна більшість людей жила під постійним страхом: аби не вбили, аби не засудили, аби не вивезли, аби не глумили, аби не забрали останньої крихти хліба від дітей і т.д. Страх залишався головним стимулом для радянської влади до кінця її панування.

Разом із закінченням війни у Європі (травень 1945р.), а потім з Японією (вересень 1945 р.) відбувалася демобілізація фронтовиків, повернення чоловіків, яких забрали з собою німці. Демобілізація відбувалася до 1947 року включно, зокрема, зі Східного фронту. На жаль, понад 30 чоловіків не повернулись до своїх родин і домівок.

Нижче подаємо їх список :
1.Винничук Іван Олексійович 16. Коханок Йосип Васильович
2. Винничук Никифір Романович 17. Кибюк Кіндрат Петрович
3. Винничук Михайло Семенович 18. Николяк Йосип Степанович
4. Винничук Федір Іванович 19. Онуляк Василь Іванович
5. Витрикуш Іван Васильович 20. Онуляк Петро Васильович
6. Гуменюк Іван Степанович 21. Підручник Михайло Степан.
7. Гуменюк Петро Матвійович 22. Підручник Федір Іванович
8. Грицюк Дмитро Юркович 23. Підручник Яків Миколайович
9. Дрозд Іван Петрович 24. Пастушак Тимофій Петрович
10. Забчук Василь Андрійович 25. Різник Петро Степанович
11. Забчук Іван Тимофійович 26. Сюсяйло Костянтин Михайлов.
12. Казюк Дмитро Васильович 27. Черешньовський Василь Якуб.
13. Капчик Василь Федорович 28. Черешньовський Іван Франк.
14. Капчик Федір Федорович 29. Черешньовський Михайло Якб.
15. Корчинський Іван Федорович 30. Черешньовський Михайло Мик.
31. Гнатюк Іван Степанович
Вони загинули на різних фронтах Другої світової війни і переважно у чужих країнах. Вічна їм пам'ять!

Відкриття обеліска

Відкриття обеліска 9 травня 1965 року .
Виступає директор Нагорянської школи
Теодозій Ящишин.

1965 року вперше 9 травня стало неробочим днем. Тоді відбулося широке святкування 20–річчя Перемоги і вшанування ветеранів війни. У Ниркові біля клубу того дня було відкрито один із перших у районі обелісків на честь загиблих односельців Ниркова та Нагорян. Автором його був Василь Сюсяйло.

Пам’ятник загиблим воїнам Ниркова і Нагорян у роки Другої світової війни.

Пам’ятник загиблим воїнам Ниркова і Нагорян у роки Другої світової війни.

Через три роки, 9 травня 1968 року, на честь 23 – ї річниці закінчення Другої світової війни у Європі на перехресті доріг при в’їзді у Нирків було відкрито пам’ятник, який стоїть і по нині. Тут була влаштована меморіальна дошка з іменами загиблих на війні уродженців Ниркова і Нагорян. Встановлення хреста і освячення пам’ятника відбулося вже при незалежній Україні.

У ті часи щорічно у травневі дні вшановували ветеранів Другої світової війни, а з часу незалежності України - і учасників національно–визвольних змагань.

Ветерани бойових дій Другої світової війни, ветерани колгоспної праці села Нагоряни

Ветерани бойових дій Другої світової війни, ветерани колгоспної праці села Нагоряни: Михайло Винничук, Михайло Мотринчук, Іван Николяк, Володимир Дрозд, Йосиф Дрозд, Іван Гуменюк, інші - ветерани з Ниркова (90-ті роки).


14. За тебе, свята Україно !

Збройні формування ОУН-УПА мали свою структуру. На території нинішнього району діяло два районні Проводи: Товстенський та Заліщицький.
У другій половині 1945 року курені були розформовані через велику кількість у них людей, і упівці діяли сотнями, а потім чотами, роями, боївками, окремими одиницями, які належали до Самооборонних кущових відділів. Один із таких відділів знаходився в Устечку, до якого належали підпільники Нагорян.

Після закінчення війни у Європі радянська влада активізувала свої дії проти бандерівців, використовуючи для цього озброєні загони регулярної армії, так звані гарнізони, які мали свої місця дислокації по селах.

За кожним селом для боротьби з підпіллям були розкріплені уповноважені з числа НКВС, РВ МДБ та іншого радянського активу. До сьогодні старожили пам’ятають жорстокі акції гарнізонників під керівництвом Мікадзе, Шалигіна, Шаріпи, які діяли у Нагорянах та сусідніх селах - Ниркові, Устечку. З місцевих молодих хлопців вони створювали в кожному селі винищувальні загони «стрибків». Був такий підрозділ і в Нагорянах. І хоч це були, як кажуть, свої люди, та, на жаль не всі.

Пам’ятають у Нагорянах про такий випадок. У надвечір’ї на вулиці, що веде до криниць На селі зустрівся нирківський стрілець УПА з нагорянським сільським стрибком М. Бекирою і забрав у нього карабіна. Той почав плакати, що його за втрату зброї покарають. Змилосердившись над ним, повстанець вийняв із магазину набої і віддав Бекирі гвинтівку, наказавши іти і нікому нічого не говорити. Відійшовши кільканадцять метрів Бекира повернувся і єдиним патроном, який випадково залишився у стволі карабіна, убив повстанця. За це Бекиру забрали на службу у районний відділ міліції. З тих пір його у селі ніхто не бачив.

На боротьбу з боївкарями УПА була спрямована державна, могутня партійно–пропагандистська, внутрішня репресивна машина НКВС, розгалужена система запроданців тощо. Заохочувалася добровільна здача бандерівців радянській владі. Таким дарували волю і залучали до боротьби з повстанцями.

Зрозуміло, що у простих людей не було симпатії до нових господарів, бо майже кожна сім’я, родина мала родичів серед бандерівців і всіляко сприяла їх нелегкій боротьбі. Та сили були нерівні. У цій боротьбі загинуло з Нагорян до 20 підпільників. З району – понад тисячу. Кого схопили живим, того чекали тортури і сибірська каторга.

Про смерть І.Бідочка ми уже згадували. Не про всіх відомі подробиці боротьби і загибелі. Час забирає свідків тих подій, але пам'ять залишається вічною. У ніч з 5 на 6 травня 1945 року три повстанці, серед яких були Іван Федорович Дрозд, 1924 р.н. (псевдо «Лис»), Іван Федорович Онуляк, 1927 р.н. (псевдо «Граб») йшли на певній віддалі один від одного із Нагорян до криївки, що знаходилась у лісі.

На околиці лісу повстанці попали у засідку. Дрозд та Онуляк були тяжко поранені, а третій повстанець добіг до Устечка і повідомив про це у відділку. Тієї ж ночі бойові побратими віднайшли смертельно пораненого Івана Дрозда і принесли у хату на околиці Устечка, де він, не прийшовши до пам’яті, помер, і під покровом ночі був похоронений на Устечківському цвинтарі.

Тяжко поранений Іван Онуляк, щоб не попасти живим у руки сатрапів, зробив останній постріл у підборіддя. Гарнізонники забрали його тіло у крайню хату Нагорян, а вранці везли вулицею села до Товстого, в НКВС, пропонуючи людям впізнати повстанця. Але таких не було.

Жила у селі сім’я Вінтонів. Їх оселя була чи не першою справа, якщо йти від криниць На селі до магазину. Старенька, під соломою, з високою призьбою хата. А в ній - вдова Петрунеля (Петруська, 1896 р. н., чоловік Михайло помер) з трьома синами: Василем, 1926р.н., Іваном, 1928 р.н., Дмитром, 1922 р.н. Сьогодні й сліду не залишилось від цього місця.

Ім’я В. Вінтоніва (псевдо «Ясень») пов’язане з діяльністю друкарні крайового проводу ОУН «Поділля» ім. Я. Старуха (Стяга). Друкарня була організована у криївці під коморою Івана Мотички у Товстому і працювала з осені 1948 до травня 1951 року. Там безпосередньо працювало три-чотири повстанці. «Ясень» в основному друкував на друкарському апараті. Інші – на друкарських машинках, був свій художник. Тут, у підземеллі, масово випускались брошури, листівки, звернення до народу, які потім розповсюджувались серед людей.

7 травня 1951 року друкарню було викрито. А три герої - «Хмель», «Славко» та «Ясень» (Вінтонів) живими не здались. Молоді друзі проспівали гімн і пролунали три постріли. Коли ввійшли до криївки, повстанці лежали мертвими, обнявши один одного.

Сім’ю Мотичків (господаря, господиню та дочку) після катувань засудили кожного на 25 років позбавлення волі.

Про другого брата Івана Вінтоніва (1928 р.н.), стрільця УПА, розповідають, що незадовго до своєї загибелі він попав у складну ситуацію. Тієї зими під вечір Іван зайшов до крайньої хати у Нагорянах, де проживала мати з двома 12 – ти і 16- річними дочками, щоб зігрітися і висушити взуття, роззувся. А тим часом старша з дочок взяла відра і пішла по воду. По дорозі додому її наздогнало кілька гарнізонників і, пристаючи до неї, прийшли за дівчиною аж на подвір’я.

Коли Вінтонів почув гамір на подвір’ї, він не мав уже часу взутися, а відразу стрибнув на горище. Гарнізонники зайшли до хати і, як завжди, давай перевіряти, чи нема кого у хаті. Виставили шапку на багнеті карабіна на горище– спокійно, та коли по драбині виліз один із них, то посипалася автоматна черга і гарнізонник упав.

Вінтонів прорвав солом’яне накриття хати і побіг у напрямку лісу. За ним полетіли кулі, одна з них поранила повстанця. Знемагаючи від болю, він босим добіг до Поросячки. Там повстанець отримав першу допомогу, і на возі його відвезли в Устечко. Та невдовзі у новій сутичці з гарнізонниками Іван Вінтонів в Устечку загинув. Тоді ж загинув стрілець УПА з Нагорян Білінський Євген Іванович, 1928 р.н. Там повстанці і поховані.

А третього брата Дмитра Вінтоніва з матір’ю за співучасть у визвольній боротьбі вивезли у Сибір. Мати там померла, а Дмитро після звільнення один раз навідався в село.

За даними, зібраними у селі і поміщеними у книзі Н. Мизака «За тебе свята, Україно», та розповідями родичів долі інших учасників визвольної боротьби ОУН-УПА з села Нагорян були такими: Онуляк Степан Іванович, 1914 р.н., районний референт СБ, пс. «Вовк», після відходу німців включився в активну боротьбу з більшовиками та їх посібниками. Уже в травні 1944 року районна боївка СБ під керівництвом Степана Онуляка роззброїла гарнізон “стрибків” у селі Угриньківцях. До повстанців приєдналося шестеро “стрибків”. С. Онуляк загинув у 1945 році в одному з боїв з гарнізонниками біля села Блищанка. Сім’ю вислали на Сибір.

Підручняк Петро Іванович, 1927 р.н., підпільник, член ОУН, загинув у житловому будинку одного з побратимів Нагорян у 1945 році при необережному поводженні з гранатою.

Мотринчук Семен Іванович, 1910 р.н. організаційний референт районного Проводу ОУН, пропав безвісти у 1943-1944 рр., ймовірно, пішов на Волинь в УПА. Дружину і неповнолітнього сина вислали на Сибір.

Зазначимо, що велика кількість агентурних працівників НКВС під час відступу червоних улітку 1941 року залишилася на місцях з метою збору розвідданих про збройне підпілля ОУН. У Нагорянах залишився після більшовиків якийсь молодий утікач на прізвище Сютик. Він подружився з місцевими патріотами, увійшов до них у довір’я. З поверненням червоних у 1944 році Сютик об’явився лейтенантом НКВС. Від його кулі загинув Петро Подолюк, 1900 р.н., коли останній його вів до Червоного, де гніздилися польські “стрибки”. Його доноси вкоротили життя й іншим.

Збройна боротьба повстанців отримувала підтримку в населення. До неї прилучалися десятки молодих хлопців та дівчат – зв’язкових, станичних та інших активістів, які допомагали харчуванням, одягом, виконували важливі оперативні доручення.

Вони під час допитів переносили жорстокі тортури і були покарані більшовицьким режимом. Понад 30 мешканців села Нагорян, в основному молодих дівчат та хлопців, були засуджені на великі терміни сибірської каторги у 1944 -1953 рр. Серед них - 16 дівчат та молодих жінок. Ось вони:

Грицюк Ганна

Підручняк Тетяна

Юріївна ,1926

Іванівна, 1922

Гомзяк Франко

Потапінський Михайло

Учитель,1915

Дмитрович,1921

Гоменюк Михайло

Пастушак Єфросинія

Іванович,1927

Петрівна, 1927

Пшик Михайло

Дрозд Михайло

Тимофійович,1915

Петрович,1921

Зозуляк Ганна

Флентей Степанія

Олексіївна, 1927

Марківна, 1928

Зозуляк Михайло

Різник Параска

Олексійович, 1929

Федорівна, 1920

Іванків Єфросинія

Різник Кіндрат

Андріївна, 1925

Степанович,1905

Іванків Левко

Тухлінович Софія

Лукянович,1922

Василівна,1915

Казюк Марія

Юзвін Володимир

Федорівна,1927

Корнилович, 1915

Коханок Андрій

Чопик(Забчук)Єфросинія

Максимович,1898

Войтківна,1928

Та жорстокому більшовицькому режиму цих жертв було мало. Одночасно відбувалось виселення сімей, яких звинувачували у зв’язках з повстанським підпіллям чи за так зване «куркульство». І тут теж не обходилось без наклепів, зведення порахунків. У результаті й до нині окремі жертви або уже їх нащадки питають: ”А за що нас виселили на Сибір?”

Наймасовіші виселення розпочалися на Західній Україні, в тому числі і в нашому районі, з осені 1947 року. Ці акції продовжувались до початку 50–х років. За цей час із Нагорян було виселено на Сибір 38 осіб, із села Слобідки – 160, Садок – 122 , Ниркова – 89 осіб.

Акції виселення проводились таємно, як правило, під ранок. У село вночі приїжджала машина, або сільрадою замовлялись підводи у селян. На збори давали до двох годин часу.

Брати з собою можна було дещо з одягу і трохи їжі. Тому чимало сімей старалися завжди мати у запасі сухарі, але для багатьох ці акції були несподіваними. Ось як розповідають про ці події очевидці та люди, що повернулись через роки із заслання.

“На фірах сиділи діти та перестарілі, що не могли іти пішки. Обабіч дороги (у світлу пору дня) стояли односельці, а в повітрі було чути плач і стогін. Виїжджаючі махали руками, близькі та рідні кидались до фір, щоб попрощатись, але їх відганяли солдати, що супроводжували підводи. Коли усі були зібрані, колона рушала, а за нею ще довго йшли люди. Плакали одні і ридали другі.

Для багатьох це був останній погляд на родичів, на рідне село, аж поки воно не сховалось за горбами чи туманом. Виселенці доїжджали до Товстого, а потім до Копичинець, де сформованим із товарних вагонів ешелоном із усієї області везли людей у Сибір, на Далекий Схід. По дорозі гинули хворі, діти, яких викидали з вагонів…”

Все майно виселених конфісковували. Нижче подано список сімей, виселених із села на Сибір у ті роки.

 

 

 

 

 

 

Николяк Марія Іванівна

1902

Онищук Василь Мих.

1897

Витрикуш Ганна Гнатівна

1897
р.н.

Онищук Тетяна Іванівна

1907

Витрикуш Василь Дмитрович

1934

Онищук  Михайло Вас.

1933

Витрикуш Юрій Дмитрович

1931

Онуляк Марія Миколаївна

1921

Витрикуш Параска Дмитрівна

 

1933

Онуляк Ірина Степанівна

 

1939

 

 

Витрикуш Євгенія Михайлівна

 

 

1933

 

 

Онуляк Ганна Степанівна

 

 

1949

Вінтонів Дмитро Михайлович

1922

Онуляк Параска  Федорівна

1922

Вінтонів Петрунеля Кирилівна

1896

Онуляк Орест Павлович

1945

Гуменюк Іван Михайлович

1894

Онуляк Федір Степанович

1929

Гуменюк-Чопик Єфросинія  Іван.

1930

Онуляк Ганна Ільківна

1909

Гуменюк Василь Іванович

1937

Онуляк Степан Федорович

1905

Грицюк Юрій Федорович

1885

Пастушак Марія Романівна

1903

Грицюк Варвара Тимофіїївна

1895

Пастушак Іван Петрович

1942

Грицюк Йосип Юрійович

1921

Пастушак Тетяна  Василівна

1905

Забчук Ганна Іванівна

1902

Пастушак  Меланія Данил.

1929

Забчук Софія Войтківна

1934

Підручник Іван Семенович

1897

Забчук Степан Войткович

1937

Підручняк Маланія Яківна

1903

Мотринчук Ганна Ільківна

1921

Підручняк Марія Іванівна

1934

Мотринчук Петро Семенович

1938

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Разом із тим більшовики все більше сил і засобів направляли на знищення українського підпілля. До кінця 1946 року більшість нагорянських підпільників уже загинула, і тільки Дмитро Вінтонів протримався до 1950 року. Одночасно органи НКВС-НКДБ захоплювали тих, хто надавав допомогу повстанцям чи іншим чином був пов’язаний з національно–визвольним рухом. У катівнях НКВС–МДБ у Товстому відбувалися жорстокі допити. Сільського жителя Івана Львівського (та й не тільки його) так били і знущалися при допиті (за дочку), що його все тіло було чорним. А під кінець посадили на розпечену від вогню піч. Усі засоби катувань складно і перелічити.

Насиллю, яке здійснювали більшовицькі сатрапи у нашому краї, не було меж. Зимового дня 1946 року 20- річна сільська дівчина Тетяна Николяк везла саньми сільське молоко на пункт до Солоного. Побачивши уже під селом групу незнайомих людей, дівчина пришвидшила їзду. Та це не врятувало її. Гарнізонники наздогнали Тетяну і замордували її. Обуренню селян не було меж. Похорон сільської красуні перетворився на маніфестацію ненависті до ворогів.

1946 рік був неврожайним, насувався голод 1947 року. Це був черговий (після 1932-33 рр. у Радянській Україні) поголовний голод, організований Сталіним і його режимом. Від недоїдання пухли і вмирали дорослі і діти. Його використовували більшовики у боротьбі з повстанським рухом. Котингенти та податки супроводжувалися арештами та постійними залякуваннями селянства. Страх панував у кожному домі, сім’ї, у душах людей.
У Нагорянах, як і всюди, люди страждали від голоду. Звичним продуктом селян була кропива, лобода, засипана ложкою муки чи крупи, якщо така могла бути. По селах було багато жебраків. На щастя, масової загибелі від голодної смерті серед мешканців Нагорян не було. Але з голоду окремі люди пухли і , звичайно, дочасно йшли з життя. В Устечку від голоду загинуло понад 30 осіб. Допомоги ніхто не давав, хоч в селі працювала ґуральня, на подвір’ї якої було чимало награбованого збіжжя, буряків, з чого продукували спирт. Та його пильно охороняли жорстокі «стрибки».

Сумний спогад

Казковий скарб з далекого дитинства
До мене в снах приходить вже не раз.
Так мало нас лишилось товариства,
Що пережили той тривожний час.

Коли гриміли в небі канонади
І похоронки круками плили.
А ми зривали у полях снаряди,
Вони за нами смерть в собі несли.

Вночі у сінях жорна жорнували,
А ми чекали на кулак муки.
І всі боялись, щоб її не взяли
У сорок сьомому більшовики.

Голодний рік, а податей багато:
За курку, дерево чи за вівцю.
І ось вже сунуть посіпаки в хату -
Щоби поживність вимести усю.

І знову ніч обняла сільську хату,
Не знаєш, хто постукає в вікно.
На піч залізли діти–ластів’ята,
Вони не їли хліба вже давно.


15. Червоногородська трагедія

Описуючи події тих часів у Нагорянах не можна не згадати трагедію Червоного та його мешканців, яка сталася в ніч з 2 на 3 лютого 1945 року. Детальний опис цієї події у наш час зробив її очевидець та учасник, колишній житель Ниркова, Червоного Казимір Карасовський (проживає в Польщі) у своїх «Спогадах із заслання», виданих у 1998 та перевиданих у 2001 році польською мовою. Правда, вони написані з погляду і колишнього, і нинішнього поляка, громадянина Польської держави, який і досі вважає ці землі польськими «кресами».

На основі вивчення опублікованих матеріалів українсько–польських відносин варто нагадати, що у тисячолітній історії Польщі та України було чимало яскравих прикладів добросусідства й співробітництва. Однак польсько – українські взаємини впродовж віків не були позбавлені й складних проблем, трагічних сторінок. Чи не найбільшої гостроти вони досягли на Волині у 1943-44 роках. Їх треба розглядати в історичному контексті, а не поза часом і простором.

Ось як пояснює причини українсько–польської різанини автор «Історії України», виданої у Канаді і визнаної кращим популярним викладом історії України, професор Йоркського університету (Канада) українського походження Орест Субтельний: “УПА не лише виступала проти нацистів і більшовиків, а й ув’язла в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних українсько-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Незалежно від того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків із територій, де українці становили більшість.

У свою чергу, польська підпільна націоналістична Армія Крайова не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього стала кривава боротьба між українськими і польським силами за територію та за зведення давніх порахунків. І цю боротьбу підігрівали і використовували у своїх цілях і німці, і більшовики.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943–1944 рр. українці, й насамперед загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60 - 80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей.

Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 році, коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944 – 1945 роках серед безборонної меншості на захід від р. Сян. Так чи інакше очевидно, що польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління.”

Повернемось до подій у Червоногороді початку лютого 1945 року. На той час у цьому селі було до 80 будинків, у яких проживали в основному поляки, але було тут небагато й українських сімей. Всього тут мешкало до 400 осіб.

Розуміючи відносини ОУН, УПА і поляків, більшовики стали використовувати поляків у боротьбі з повстанцями. То в одному, то в іншому селі виникали серйозні сутички між збройними формуваннями: повстанцями та загонами польської самооборони і розправи над мирним населенням (Якубівка, Торське та ін.).

Для свого захисту у листопаді 1944 року поляки Червоного організували загін самооборони. Невдовзі до Товстенського гарнізону НКВС було приєднано 120 особовий відділ польської Армії Крайової. У Червоногороді їхня група налічувала 79 вояків і розквартировувалась у колишньому палаці князів Любомирських. Вояки Червоногорода залучались енкаведистами до облав на українських повстанців.

Польський комітет національного визволення та уряд УРСР 9 вересня 1944 року уклали угоду про переселення українців із Польщі, а поляків - із Західної України на їхню історичну батьківщину. Згідно з цією угодою українці, котрі проживали у 22 повітах тодішніх Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств, мали переїхати в Радянський Союз.

Акцію планувалося розпочати 15 жовтня 1944 р. і завершити 5 лютого 1945 р.. Та добровольців виявилось мало. Тимчасом активісти ОУН не забували нагадувати про терміни полякам, а польська Армія Крайова - українцям, що жили у Польщі.

У Нагорянах проживало небагато поляків. У Ниркові їх було значно більше (понад 100 сімей). Усі вони на початку лютого переїхали до Червоного, щоб наступного дня організовано виїхати до Львова.

Увечері 2 лютого 1945 року повстанські сотні «Сича», «Хмеля», «Бистрого», «Сірі вовки» здійснили напад на червоногородський гарнізон. В операції брали участь стрільці самооборонних кущових відділків із сіл Цапівці, Хмелева, Ворвулинці.

Бій розпочався опівночі і продовжувався до ранку. Палац було взято. Залишки гарнізонників із панського замку відступили до млина. Відійшли і повстанці. Вони втратили 7 чоловік убитими. Другого дня двох із них похоронили у Хмелеві.

Палали будинки у Червоному, над селом піднімалась червона заграва, що світилася у багатьох вікнах Ниркова та Нагорян. Від трасуючих куль загорілося кілька крайніх хат у Нагорянах. Під ранок до Червоного під’їхало кілька машин з гарнізонниками, які при підтримці поляків з Червоного пішли в атаку на бандерівців. Другого дня після тієї ночі мешканці, що залишились у Червоному, зібрали 50 трупів і не тільки тих, що були в самообороні, але й стариків, жінок, дітей. Список цих жертв подає К. Карасовський у згадуваній книжці. Серед них - 9 дітей до 10 років, 26 жінок. 14 особам було за 60 років. Усі вони були похоронені у спільній могилі біля костелу без трун і християнських почестей.

У наступні дні в Ниркові згоріло понад 150 хат, запалених озлобленими польськими самооборонцями. Білоденно разом із гарнізонниками ними була проведена облава в Нагорянах. Кого піймали на дорозі з дорослих (навіть ішли жінки з прала) – всіх погнали у Червоне і закрили у підвали. Потім після перевірки, допиту одних відпускали додому, підозрілих – у Товсте. Тиждень у НКВС допитували Володимира Онуляка, Михайла Дрозда та інших юнаків із Нагорян, яких було схоплено на вулиці у той час.
Під час такої облави 5 лютого був убитий Василь Пастушак (1923 р.н.), який направлявся з села до лісу в напрямі Кантимирівки. Гарнізонна погоня (зі слів очевидця) піймала сільську жінку, яка випадково їхала саньми вулицею села. Її примусили везти убитого до Червоного.

Практично до кінця війни усі мешканці Червоного, Нагорян, Ниркова, які вважалися поляками, виїхали до Польщі. У Перемишлі, на пересильному пункті вони затримувалися. А в той час уже (після капітуляції Берліна) з Німеччини поверталися ті, кого німці забрали при відступі.

При зустрічах переселенці розповідали про трагедію Червоного та інших польських поселень. І той, хто мав польське коріння, уже боявся повертатись у рідні місця. І відразу себе записував до репатріантів. Їх відправляли на західні землі Польщі, що після війни відійшли від Німеччини. З Нагорян таких було 7 чоловік, дружини і діти яких залишились у селі. Окремі згодом об’єднали свої сім’ї.

панахиду по загиблих з 2 на 3 лютого 1945 року у Червоному

22 жовтня 2000 р. священики Михайло та Олександр (Нирків, Нагоряни) і ксьондз Станіслав із Заліщиків освятили хреста і відслужили панахиду по загиблих з 2 на 3 лютого 1945 року у Червоному.

Півстоліття про трагедію Червоного говорили хіба що потай у навколишніх селах. Та не заживала рана у душах тих, хто там втратив ні в чому не винних рідних. Карасовський, про якого ми згадували (його батько загинув у той час), у тому ж 45–му році був засуджений, відсидів у магаданських таборах і нині живе у Польщі. З його ініціативи та інших колишніх мешканців Червоного, що залишились живими, при сприянні нирківських та нагорянських людей, сільської влади (голова М. Гасин) у 2000 році біля костела, на місці захоронення їх родичів, був встановлений на триступінчатому постаменті залізний хрест. На хресті - табличка з написом польською та українською мовами: «У пам'ять тих, що тут загинули з 2 на 3 лютого 1945 року».

22 жовтня того року була відправлена панахида священиками трьох конфесій: римо–католицької, греко-католицької та православної Київського патріархату. Цю розповідь варто закінчити згадкою про подібну подію у Польщі. У травні 2006 року було відкрито пам’ятник – меморіал загиблим у 1945 році від польського підрозділу Армії Крайової 366 українцям у селі Павлокомі над Сяном, з яких 177 жінки, дівчата, діти.

На урочистостях були Президенти Польщі та України - Лєх Качинський та Віктор Ющенко. З уст Качинського прозвучали слова: ”Ми не можемо змінити минулого, але можемо зробити так, щоб воно не визначало майбутнього…”

На цьму завершимо розповідь про Червоногородську трагедію. Але продовжимо розповідь про трагедію Червоного. Цього поселення сьогодні немає на жодній карті світу, його немає і наяву.

Занепад Червоногорода у повоєнний час як поселення можна пояснити багатьма причинами, але кілька з них були доленосними. Випадок із Червоногородом – не унікальний. У світовій історії у різні часи зникали, пропадали, руйнувались ще не такі міста, населені пункти, а то й цілі держави. Зрозуміло, що це гірко усвідомлювати, але…

У Червоного було піднесення від поселення аж до Княжого міста і навпаки – його знищення. І якби не знаменита фортеця з відповідним палацом та збереженою протягом віків пам’яттю – матеріальними цінностями у вигляді пам’яток природи, історії, культури тощо - про нього, напевно, вже давно б забули, як про багато інших сіл чи присілків у нашому краї. Та скільки б не зникав Княжий, панський, селянський чи міський Червоногород, він по собі залишив вічну пам'ять. Це - наша історія, і ми не маємо права її забувати.

Але у кожного, хто знайомився з багатовіковою історією Червоногорода, виникає запитання: а де поділося село будинки, люди?

До речі, якщо не рахувати руїн фортеці, костелу, то тут залишилася одна–єдина хата із селянських осель тих давніх, ще довоєнних часів, господиня якої уже давно померла, а хата була успадкована нащадками.

Головного удару по Червоногороду як історичній місцевості зі всіма її принадами завдала Друга світова війна і всі політичні та соціально–економічні події, що з нею пов’язані. Восени 1939 року змінились господарі, змінилася влада у нашому краї. 17 вересня стало початком нової окупації краю. У попередніх господарів як і в наступних, радянських, були протилежні політичні та економічні основи суспільних відносин.

Силою, зброєю, тюрмами, смертями впроваджувалась комуністична ідеологія, носіями якої були перші більшовики. Їх ідеологія закладена у лозунгах: “Руйнуй усе, що паном звалось!”, ”Ми до основ усе зруйнуєм, а потім ми наш, ми новий світ збудуєм!”, ” Мир хатам – війна палацам!” І хоч миру та спокою не було, зате палаців не стало.

На фоні такої пролетарської (комуністичної) ідеології не тільки в Червоному, але й по всіх селах краю руйнувалися добротні будинки, фільварки (панські господарства), маєтки господарів, храми і т.д. І тут не має значення, хто їх руйнував - голови колгоспів чи прості люди, адже всьому цьому потурала держава. Вона і стала головним винуватцем знищення пам'яток історії, культури. Хто з цим не погоджувався, той був ворогом народу і його чекала незавидна доля.

Прихід німців ситуацію поглибив, йшла війна, а за нею- відомі результати політичних подій, у тому числі і події 2-3 лютого 1945 року в Червоному. Того року практично виїхали всі польські сім’ї з Червоного. Залишилось кілька українських сімей.

Починаючи з квітня 1945 року до Нагорян, Червоного та інших сіл почали прибувати депортовані сім’ї українців із Польщі, яких поселяли у будинки, де раніше жили поляки. У Нагорянах у ті роки поселилось кілька сімей переселенців: Попель, Лазарищак, Яроцький, Сиванич, Лаврик. Однак у Червоному переселенці довго не затримувались і переїжджали у більші села або й зовсім за межі області.

Людям, які у Червоному в цей час мешкали, було нелегко. Для вирішення багатьох життєвих проблем мешканцям Червоного треба було добиратися у Нагоряни, Нирків. Працював ту ще кілька років млин. Він був спочатку водяним, а на початку ХХ століття його перебудували на двотурбінний. До сьогодні залишились руїни каскаду бетонних басейнів, по яких частина води водоспаду направлялась на турбіни млина.

Повернення радянської влади, колективізація пішли за сценарієм, про який йдеться в інших розділах книжки. Каміння із багатьох палаців, маєтків йшло на спорудження ферм, у тому числі і з Червоногорода. Навіть святиню – костел - руйнували прості люди.

Про мешканців цього поселення ніхто не дбав. Проводилась державна політика по ліквідації хуторів, неперспективних сіл. Тому переселення людей з Червоного всіляко підштовхувалося, будівлі руйнувалися.

На початку 50-х років життя в Червоному дещо пожвавилось у зв’язку з будівництвом, а потім і роботою ГЕС. Тут уже працювали люди, було відкрито магазин, у теплі вихідні дні збиралося чимало людей на водосховищі.

ГЕС була здана в експлуатацію в липні 1957 року. Її спорудження велось під керівництвом інженера-енергетика Миколи Остапця, який згодом очолив усю електромережу району. На будівництві ГЕС працювали люди з Нагорян, Ниркова. Під час будівництва від ураження електричним струмом загинув юнак–допризовник із Нагорян Павло Львівський.

Водосховище і гребля Червоногородської ГЕС, 1963 р.

Водосховище і гребля Червоногородської ГЕС, 1963 р.

Невдовзі розпочалося будівництво Касперівської ГЕС, яка дала перший струм 1964 року. Червоногородську треба було закривати, бо виявилась неперспективною, замулювалось водосховище. А вичищувати його вважали спеціалісти справою недоцільною. Після закриття ГЕС (на початку 60-х років) у Червоному життя знову затухло. Обладнання електростанції енергетиками було вивезено, а виробничі приміщення машинного залу руйнувались, водосховище зникло.

Тут була розміщена колгоспна пасіка, плодоносили у садах фруктові дерева, колгоспом оброблялась родюча земля. Під кінець 50–х років під час великого бурелому були викорчувані останні липи, дуби та інші віковічні дерева, що століттями прикрашали старовинний парк.

У 1970 році село Червоногород перестало офіційно існувати, а урочище залишило за собою назву Червоне з територією 72 гектари землі, що належить Нирківській сільській раді. Згодом службові приміщення енергетиків за кошти колгоспів було переобладнано, добудовано і використано під оздоровчий дитячий табір, який може прийняти в одну зміну до ста дітей. З того часу у літню пору Червоне наповнюється дитячим сміхом, музикою, піснями. Приїжджає сюди багато неорганізованих туристів.

Панорама Червоного у 50 –х роках ХХ ст.

Панорама Червоного у 50 –х роках ХХ ст.

Червогородський каньйон має сприятливі кліматичні та рекреаційні умови. Чисте небо, свіже повітря, річка, водоспад, долини і діброви, п’янкі запахи різнотрав’я – усе це благотворно впливає на організм людини, бадьорить і збуджує добрий настрій.

У довоєнні часи сюди на відпочинок приїжджали навіть дочки маршалка Пілсудського Ванда та Ядвіга. За своїми оздоровчими умовами тут міг би бути своєрідний подільський «Артек».

Під водоспадом..

Під водоспадом..

Учені довели, що водяний пил водоспаду позитивно впливає на центральну нервову та серцево–судинну систему. Рекомендації медиків було взято за основу програми використання природних можливостей Червоного та околиць для спорудження тут великого оздоровчого комплексу сімейного відпочинку.

Ініціаторм цієї справи ще на початку 80-х років минулого століття був голова Тернопільської обласної ради профспілок В. С. Чернець. За фахом - високопрофесійний будівельник, він двічі спроваджував сюди повноважні комісіїї. Було розпочато проектування цього комплексу, до якого входила і реставрація стародавньої фортеці – палацу.
На жаль, В. Чернець передчасно пішов із життя, а з ним була похоронена його ідею щодо спорудження тут потужної здравниці. В останній час зацікавленість у використанні Червоногородського каньйону зростає не тільки у наших, але й у зарубіжних інвесторів.

Водограй

Я стою під водоспадом
В небесній райдузі краси.
Наді мною пада градом
Вода казково з висоти.

Червень-град, водограй.
Ти на кобзі заграй,
Хай кобзар за тобою не плаче,
Бо в історії ти
Залишив назавжди
Кров гарячу і серце козаче!

В Червонім диво-водоспад
Нас вабить всякої пори:
Коли там сонце, снігопад
Чи зорі падають згори...

Червень-град, водограй,
Ти прославив наш край
Чистим небом і срібним буянням.
П’янкий запах дібров
Кличе нас сюди знов
Поділитися вірним коханням!

У хаосі піни і грому
Вдихаємо водні пари,
Знімаємо ми свою втому
Й не чуєм жнивної жари.

Червень-град, водограй,
Ти завжди зустрічай
Людей щирих, душею багатих.
Хто тебе полюбив,
Назавжди подружив,
Той навіки почувся крилатим.


16. В “обіймах” колгоспного способу життя

Село, вимучене стражданнями (голод і холод, нестатки, знущання, втрата рідних та близьких), вступало у 1948 рік. У кінці 1947 року була проведена грошова реформа. Заговорили в селі про відновлення довоєнного колгоспу імені Кірова. У деяких інших селах колгоспи «відновлювалися» трохи раніше.

У Нагорянах активна робота з організації колгоспу розпочалася з літа 1948 року. Першим головою колгоспу ім. Кірова з осені 1948 року був Дмитро Николяк. Невдовзі його змінив Едуард Балан. А далі ще керували колгоспом Чемерис, Іванський, Шличок. Загалом організація колгоспів йшла з великим супротивом сільського населення. На людських сльозах і крові творився «колгоспний рай».

Безземельні, малоземельні селяни записувались у колгосп сміливіше. Заяви були заготовлені, залишалось лише підписати або поставити хрестик (для неписьменних). Заможніші селяни не хотіли вступати до колгоспу. Його потайки висміювали у прслівяї та анекдотах на зразок: “Ні корови, ні свині – лише Сталін на стіні”. Тих, хто опирався, кликали до сільради і там “агітували” з участю озброєного уповноваженого з району. Ним у селі був Петро Новохатній. Звідти вже виходили колгоспниками.
Від людей забирали коней, сільськогосподарський реманент, поле, обмежували користування присадибними ділянками. У кого було більше, то забирали і корів, овець. У стайнях Микити Дрозда організували ферму, у стодолі Олекси Зозуляка – зерносклад, у Адаська Забчука – конюшню. У Гриця Дрозда розібрали стодолу і використали весь матеріал та бляху для колгоспної комори. Для потреб нового колгоспу були використані ще кілька господарок.

Дивною була позиція (ідеологія) нової влади: добротне панське (фільварки, маєтки, господарські будівлі, навіть палаци) – руйнувати, а на порожньому місці будувати набагато гірше, але радянське! Хати, господарські будівлі виселених на Сибір господарів (Онищук, Підручняк, Онуляк, Забчук), використали під медпункт, молочарню, кузню, сільраду і т.д. Розбирали у людей добротні стодоли, обороги, мури. Матеріал забирали і вивозили на майбутній колгоспний двір. Щось використовували, а більше нищилось, розтягували.

Під осінь 1948 року вербування у колгосп дійшло до апогею. З одного боку - тиск йти до колгоспу під загрозою вивезення у Сибір, з другого – попередження від ОУН: хто перший запишеться, того чекає жорстока кара. У селах були жертви як від одних рук, так і від других. У всякому випадку фізичні знущання не обминуло багатьох нагорянських господарів.

Натерпівся з цього приводу селянин Проць Гнатюк. Він вважав, як про це твердила влада, що колективізація – це справді добровільна справа, і тому вперто не писав заяви до колгоспу. Тримав коня, не віддавав реманент. Прийша весна 1949 року. Гнатюкові такі умови створили, що й не мав де коня вигнати пасти, бо все стало колгоспним. За сім’єю закріпився надовго ярлик саботажника, ворога радянської влади і т. д. Податками, іншими заходами довели селянина до того, що сам змушений був ще й проситися до колгоспу. Куди було діватися!?

У Товстенському районі (23 населених пункти) за 1948 рік було створено лише 14 колгоспів. 1949 рік став роком суцільної колективізації не тільки у селі, але й у районі. Навесні 1949 року розпочалося будівництво колгоспного двору. Село (колгосп) було поділено на бригади, ланки.

З організацією колгоспу виникла потреба у керівних кадрах, у спеціалістах для нової системи господарювання. Спочатку це були звичайні сільські чоловіки та жінки, часто навіть без повної початкової освіти, тим більше- досвіду. Потім вони проходили відповідне навчання на різних курсах, які організовувала влада. Одночасно направлялися спеціалісти зі східних областей.

Агрономом став демобілізований інвалід війни Іван Львівський, який згодом закінчив заочно Заліщицький технікум. Ветеринарами на фермі працювали самоучки Петро Грицюк, Йосиф Дрозд, завідуючими фермою, бригадирами, заступниками голови колгоспу - Едурд Черешньовський, Степан Дрозд, Ілько Різник, Роман Львівський, Степан Онуляк, бухгалтерами Ольга Флентей, Степан Коханюк, Іван Николяк.

Згодом на посаду головного бухгалтера колгоспу був присланий Михайло Кузнецов, який переїхав разом з сім’єю, синами-шоферами. Уже пізніше в колгоспі «17 вересня» тривалий час головним бухгалтером працював Петро Черешньовський із Нагорян.

Перший рік довелося обробляти поле практично тим же реманентом, що був забраний у селян. Можна уявити, чим працювали люди першого літа, якщо районна газета «Більшовицьким шляхом» 12 червня 1949 року повідомляла, що “…у колгоспі готуються до жнив і відремонтували 60 кіс, 50 серпів, 40 вил, 3 бестарки, 40 ручних грабель”. У Кошилівську МТС (машинно- тракторна станція), що обслуговувала колгоспи Товстенського району з 1945 року, почала поступати техніка.

І якщо 1949 року в МТС було лише 8 тракторів, 5 молотарок і ні одного комбайна, то в 1952 році на полях Товстенського району працювало вже 49 тракторів, 18 комбайнів, 19 молотарок, 87 сівалок, 105 плугів, культиваторів, лущильників. Сільські хлопчаки тих років, як на чудо, дивилися на комбайни, які залишали за собою стерню до півметра.

Через МТС поступали у колгоспи дизельні електростанції. 7 грудня 1950 року района газета повідомляла, що у колгосп ім. Кірова і в побут нагорянських колгоспників поступила електроенергія від електростанції. Це була велика подія у житті села і його мешканців.

Одночасно колгоспники були позбавлені права мати паспорти, що перетворювало їх фактично на радянських кріпаків. Селянина, особливо молодь насильно прив’язували до землі, до ферми, до села, де умови праці і життя були набагато гіршими, ніж у місті. Мешканець села (колгоспник) міг виробити паспорт лише тоді, коли виїжджав на навчання або по вербуванням на шахти Донбасу чи інші «будови комунізму», які на той час були поширені.

Одними з перших по такому державному вербуванню з Нагорян у південні області України виїхало у 1949 році дві жінки – Катерина Гарвасюк і Юстина Львівська. Їм держава надала для цього відповідну грошову допомогу. У майбутньому така форма переселення наших краян продовжувалась. Як правило, вони там і залишались назавжди.

Мірилом праці колгоспника став трудодень (трудовий день). Старожили пам’ятають, як у перші роки колгоспної господарки на трудодень видавали по 100 інколи по 200 грамів будь–якого зерна і по 10-15 копійок. І цю оплату можна було отримати тільки двічі на рік: аванс за півріччя і розрахунок на початку наступного року.

У багатьох випадках на трудодень треба було працювати по 2–3 дні. Часто колгоспник приносив річний розрахунок на плечах у мішку, бо ще треба було заплатити за бика, за оранку города і т. д. На селі з’явилися нові для людей професії (спеціальності): тваринник, доярка, свинарка, телятниця, буряківниця, тракторист, механізатор та інші.

Провідною технічною культурою у колгоспі стає цукровий буряк, вирощення якого аж до ліквідації колгоспів вимагало тяжкої ручної праці, зокрема жіночої. Тільки встигла дівчина досягти повноліття - її уже записували у буряківничу ланку. Навантаження сягало до 2-3 гектарів на жінку.

У перші роки буряківниці вручну формували густоту рослин, копачами копали і чистили кожний корінь руками. Навантаживши вручну на машини, зверху сідали на буряк для супроводу та розвантаження на бурякопункті у Товстому.

Трудомісткою була праця на тваринницьких фермах, де щорічно відбувалось нарощення поголів’я худоби. За рахунок колгоспних прибутків, а також допомоги держави проводилось будівництво тваринницьких приміщень, інших господарських будівель. Процеси механізації робіт, як у буряківництві, так і в тваринництві відбувалися дуже повільно.

Жінки–колгоспниці від зорі до зорі трудилися у полі, на фермах, отруюючись дустом, дексахлораном, аміаком і випарами інших хімікатів та нечистот. Чимало з них від важкої фізичної праці та отрутохімікатів передчасно старіли, їх супроводжували хвороби.

Багато з колгоспних буднів нині видаються дикими, коли наші люди, особливо жінки, поїхали за кордон і подивились, як живуть такі ж люди на гірших землях у європейських країнах…

Корову–годувальницю сім’ї на селі не було чим зимою годувати. Соломи не видавали зовсім. Уже з перших років існування колгоспів людей ставили в такі умови, за яких, якщо не вкрадеш, то не проживеш. Зло, яке на селі в усі часи було соромом, стало у колгоспі способом виживання.

Як не згадати ті часи (50–ті роки), коли зимовими ночами збирались люди (чоловіки і жінки) і йшли за 2-3 кілометри під Вишеньки чи на Горби з мішками, шнурками чи ряднами до скирди за соломою, щоб прогодувати корову, мати молоко для дітей і навіть для продажу державі. А за ними сільські, колгоспні чиновники часто з дільничним уповноваженим гналися з псами, на санях, а згодом і на машинах, стріляючи з рушниць, підпалюючи на спині цю тяжку своїми руками вирощену ношу…

Але і в ті часи люди не втрачали духу. Навіть під час короткого перепочинку на полі, жінки співали тужливих пісень, а молодь вечорами у вихідні забавлялась у клубі. У селі, хоч і небагаті, але відбувалися весілля, інші традиційні свята та обряди.

Породивши таке ганебне явище, як крадіжки, водночас влада запровадила жорстоку кару за те, що люди у безвиході, з голоду йшли на ці вчинки. Уже з перших років створення колгоспів у нашому краї став активно застосовуватись Закон СРСР, прийнятий у розгул голодомору 1932 року, так званий «закон про п’ять колосків». За ним часто засуджували селян, які збирали залишки колосків із колгоспного поля.

У Нагорянах літом 1950 року був організований показовий виїзний суд у школі над колгоспниками Іваном Винниченком та Едуардом Забчуком, які, працюючи їздовими на жнивах, взяли в опалку відро чи два зернових відходів (за їх твердженням) для коней. За це Винниченко отримав 7 років суворого режиму, а Забчук - 5 років. Останній, незважачи на свою молодість, у тюромі помер.

Здійснивши небачену у світі колективізацію на селі, держава вживала заходів для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. У МТС помітно зростала кількість техніки, посилено направлялись кадри зі східних областей України у колгоспи, сілськогосподарські організаціїї, а з райцентру чиновників, часто зовсім не
компетентних у сільському господарстві, направляли керувати колгоспами (так звані тисячники), заохочквалось навчання молоді у сільськогосподарських закладах, профтехучилищах.

Протягом першої половини 50–х років курси механізаторів, водіїв пройшли понад 30 в основному молодих хлопців із Нагорян. Збільшувалась кількість мінеральних добрив, запроваджувались нові сорти зернових, технічних культур. Усе це супроводжувалося організаційними, пропагандистськими та іншими заходами утвердження колгоспного ладу.

У цей час на пропагандистський клич більшовицької партії про оволодіння жінками, дівчатами механізаторською професією у Кошилівській МТС весною 1951 року була створена жіноча тракторна бригада. Однією з перших, пройшовши курс навчання, у районі стала трактористкою дівчина з Нагорян Фросина Гоменюк.

Згодом ці бригади розпалися. Застосовувались різні стимули до праці: від примусу до тих, хто не хотів (часом не міг) працювати, до заохочування моральними та матеріальними(пізніше) нагородами передовиків. Тих, хто не виробляв мінімуму трудоднів, позбавляли багатьох чинників соціального захисту (стажу, доплат і т.д.). У травні 1952 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР, в якому за одержання високих урожаїв цукрових буряків, кукурудзи і досягнення високих показників на збиранні та обмолоті зернових культур у 1951 році було нагороджено 44 колгоспниці району орденами і медалями.

З них орденом Трудового Червонного Прапора удостоєно ланкових із колгоспу ім. Кірова (Нагоряни) Марію Ільківну Казюк, Маланію Матвіївну Ленчинську, Параску Петрівну Мотринчук, Марію Гнатівну Палагнюк. А медаллю «За трудову доблесть» нагороджено Ганну Федорівну Зозуляк, Юстину Гнатівну Палагнюк, Єфросинію Михайлівну Львівську, Марію Стахівну Собко. Через рік ланкові Львівська Фросина та Палагнюк Марія їздили у Москву на Всесоюзну сільськогосподарську виставку.
Того року по району було зібрано в межах 300 ц цукрових буряків із гектара. Нагороджені виростили дещо більше. Але не слід забувати, що комуністична пропаганда завищувала урожайність постійно. Хоча люди працювали сумлінно.

Та, незважаючи на це, рівень життя, побуту колгоспників, як і всіх людей, був дуже низьким. За винятком механізаторів, які дещо кращу мали оплату праці, буряківники, тваринники та інші категорії селян отримували мізерну платню. Гумові та кирзові робочі чоботи, валянки–бурки та гумові калоші, куфайки у переважної більшості сільських людей були і для буднів, і для свят.

Купівельна спроможність населення всього району, в т.ч. і Нагорян, була низькою. Районна газета «За перемогу комунізму» 19 листопада 1953 року писала, що в цьому році тудящі в районі купили 4 мотоцикли, 25 велосипедів, 44 швейних машинки, 9 радіоприймачів. У селі на той час був хіба що один мотоцикл «Мінськ», мопед і один велосипед. Про побутову техніку мови не могло бути.

На колгоспних полях району у 1953 році уже працювало 96 тракторів, 38 комбайнів, більше 250 різних сільськогосподарських машин. (7 листопада 1953р. районна газ. «За перемогу..»). На копанні солодких коренів уже працювали бурякові комбайни. А газета «Переможець» Кошилівської МТС 7 листопада 1953 року відзначала, що “комбайнер Степан Дрозд зібрав буряковим комбайном 70 гектарів цукрових буряків”.

У 1955 році в районі 4 літаки підживлювали озимину. Урожай зернових того року у колгоспі ім. Кірова склав 14 центнерів, цукрових буряків – 230 ц. З кожним роком зростала кількість механізаторів, які досконало володіли технікою. У 1955 році у тракторній бригаді від МТС на два села - Нирків, Нагоряни (бригадир Й. Джумак) - було понад 30 механізаторів. Серед них - уже досвідчені мешканці Нагорян: Василь Лаврик, Дмитро Зозуляк, Михайло Демида, Василь Підручняк, Богдан Коханюк, Павло Корчинський, водії Василь Сюсяйло, Юрій та Володимир Кузнецові та інші. Окремі з них згодом очолювали колгоспні тракторні бригади, займали інженерні посади. За сумлінну працю відзначалися відповідними нагородами.

Нелегкою була механізаторська праця у перші роки, коли не було мінімальних умов для утримання та ремонту техніки. Але час минав і вже у 70-80 – ті роки у всіх колгоспах, у тому числі і в господарстві «17 вересня» був спорудждений машинно–тракторний стан із відповідними майстернями та гаражами. Згодом під час роботи у полі почали забезпечувати механізаторів гарячим харчуванням.

Життя села Нагоряни, як і всієї сільської спільноти краю, України, було невіддільне від політичних, економічних змін у всьому СРСР. У 1953 році помер Сталін. Після нетривалих інтриг у системі верховної влади до керма партією і державою прийшов Микита Хрущов. Повіяло вітром перемін. У 1956 році було засуджено культ особи Сталіна.

Для мільйонів українців, ув’язнених у сибірських таборах, десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл повернутися додому. Отримали волю і десятки колишніх табірників та виселених із Нагорян, чиї імена уже називалися, хоча багатьом так і не дозволили повернутися до рідних домівок.

У 1957 році у Товстенській МТС було 37 бурякозбиральних комбайнів, використання яких значно полегшувало надважку працю: збирання цукрових буряків. Хоча вони лише викопували корені, а брати в руки і чистити треба було кожний з 80-100 тисяч на одному гектарі. Ще багато часу пройде поки з’являться бурякокомбайни, що збиратимуть в основному без ручної доочистки.

З 1952 року почали будувати Червоногородську ГЕС. У липні 1957 року ГЕС дала перший струм. Її потужність становила 386 кіловат. За повідомленням районної газети «За перемогу…» від 11 травня 1958 року, ГЕС уже подавала світло в 11 колгоспів району, в т.ч. у колгосп і село Нагоряни.

Важливим кроком для поліпшення справ у колгоспах стала реорганізація МТС і продаж їм сільськогосподарської техніки (з 1958 року). Із збільшенням техніки у колгоспах зростала потреба у механізаторських кадрах широкого профілю. Багато юнаків села навчалися у Товстенському та інших профтехучилищах, на курсах, освоюючи професію водія, механізатора, підвищуючи свою кваліфікацію.

Підготовці механізаторських, технічних кадрів сприяла тоді підготовка і служба юнаків у Радянській армії. Окремі йшли в армію, набувши спеціальності водія через військкомати. Починаючи з 50-х років таку підготовку пройшли допризивники І.Попіль, О.Забчук, В.Кузнецов та багато інших.

Службу в Радянській армії пройшли сотні юнаків села. І які б сьогодні не були оцінки тієї армії, для більшості сільських хлопців це була велика школа змужніння, фізичного загартуваня, пізнання світу, набуття технічних спеціальностей, незважаючи на те, що СРСР був агресивною, мілітаристською державою.

Згадаймо вторгнення радянських військ в Угорщину (1956 р.), Чехословаччину (1968 р.), Афганістан (1979 р.) і жертви, в тому числі українських юнаків, з вини бездумних дій керівників партії і держави. На щастя, наше село за повоєнний час обійшлося без цинкових трун. Однак служба в армії майже у кожного чоловіка зайняла кілька років життя, які з біографії не викинеш.

У торговельній мережі зростає продаж товарів культурно-побутового призначення. У першому кварталі 1959 року магазинами Товстенського району було продано 205 годинників, 5 мотоциклів, 62 велосипеди, 60 радіоприймачів. Ці предмети та засоби пересування все більше з’являються у селян Нагорян.

Незважаючи на те, що колгоспи ледве дихали, партійно–радянській системі не давала спокою навіть найменша увага селян до свого підсобного господарства, з якого вони отримували основні продукти харчування та ще й державі продавали. У цей час (1958-59 рр.) було зініційовано компартійним режимом один експеримент, який починали з активу колгоспу: віддати власних корів у колгосп, а молоко отримувати з колгоспних ферм. Хто на цю приманку клюнув в окремих колгоспах, той позбувся і корови, і молока навіть для дітей.

Експерементам радянського режиму не було меж. Черговим із них стала ліквідація хуторів, малих неперспективних сіл. Ця доля у 50–х роках спіткала давню Поросячку і її мешканців. На той час там проживало більше десяти сімей. “Місцевою владою, - згадує старожил Поросячки Павло Безушко, - мешканців було попереджено, щоб розбирали хати, розвалювали господарки і забиралися. Ніякого ні забезпечення, ні компенсації. Хто не хотів цього зробити, до того приводили будівельників із ломами. Господарі опиралися, діти, жінки плакали, покидаючи насиджені оселі”.

І тільки через роки мешканці повернулися на руїни Поросячки і, живучи у сараях, землянках, своїми силами відбудовували хати. З інших хуторів людей насильно виселяли в кращому випадку в південні області України.

Це стосується і Червоного.

Через кілька років (1961р.) стане смішним ще один експеримент, що проводився під гаслом: «Нинішнє покоління житиме при комунізмі!» Було запроваджено навіть безплатне споживання хліба у закладах громадського харчування та інша видимість «рогу достатку». А вже через два роки у містах люди стояли у чергах за хлібом, який випікали з домішками кукрудзяної або горохової муки.

Невдачі в економічній політиці партійно–радянський режим прикривав всілякими організаційними та пропагандистськими заходами. Зокрема, за ініціативою верхніх ешелонів влади проводилися то укрупнення, то роз’єднання колгоспів, районів, сільських рад тощо.

15 серпня 1958 року відбулося спільне засідання Нагорянської та Нирківської сільських рад, на якій відбулося їх об’єднання з центром у Ниркові. Головами Нирківської сільської ради протягом останніх 40 років працювали, крім мешканців Ниркова (Бензар М. Й., Озимінська Н. М., Гасин М.І.), і нагорянські мешканці: Бензар П. М., Мальована М.О., Підручняк Д.Т. У даний час сільським головою працює вдруге обраний Безушко І. П. (з Ниркова), секретарем сільської ради – Кобилянська Г. П. (з Нагорян).

У грудні 1958 року перестав існувати окремий нагорянський колгосп, а село стало бригадою колгоспу «17 вересня» з конторою у Ниркові.

Нагорянською бригадою у різний час керували бригадири Петро Черешньовський, Федір Онуляк, Михайло Пацанюк, Іван Казюк, Володимир Юзвін, Іван Николяк, Микола Різник, Петро Казюк, Богдан Дрозд та інші. Ланковими у буряківництві у різні роки були Євгенія Винничук, Ганна Казюк, Єфгенія Черешньовська, Ганна Киб’юк та інші. До речі, остання, закінчивши партійну школу, згодом працювала головою сільської ради у Солоному.

Об’єднаним колгоспом (мав 2200 га землі) до 1962 року керував направлений партією з району колишній голова Товстенського райвиконкому Іван Стриєшин. У половині 70–х років до цього господарства було приєднано ще й устечківський колгосп, але згодом його від’єднали. Бо ці організаційні заходи часто були не на користь людям, хіба що на певний час відволікали їх увагу від колгоспних негараздів. Це ще один прояв командної системи, не кажучи уже про те, що диктували зверху, коли, де і що сіяти чи коли збирати і т.д.

А далі колгоспом керували К. Горбаль, В. Березовський, А. Білик, В. Торкот, Р. Солтис, О. Кокошко, Б. Бик, В. Самборський. Абсолютна більшість керівників господарства, особливо в останні десятиліття, були спеціалістами і працювали сумлінно. Господарство отримувало непогані результати, зокрема у 70–ті роки, про що ми ще скажемо. Однак тоталітарна командна система, партійно - державна машина не могла вже насильно утримати на плаву не тільки економіку, але й усю державу – СРСР, яка особливо у 80–ті роки тріщала, розпадалася без всякого зовнішнього втручання, з середини. Прискорив цей процес М. С. Горбачав, який 1985 року прийшов до влади в СРСР і проголосив перебудову і гласність. Та повернемось до 60–х років, коли про це ніхто й думати не міг.

У грудні 1962 року був ліквідований Товстенський район, а села приєднані до Заліщицького. Через рік і його було приєднано до Борщівського району. Це створювало неабиякі труднощі у зв’язку сіл, людей із райцентром і навпаки. Автобусного сполучення до села не було. Були й інші організаційно–територіальні маніпуляції, але вони нічого доброго не давали. А з січня 1965 року було відновлено Заліщицький район у його сьогоднішніх межах.

Початок 60–х років не був кращим для колгоспної господарки. Не вистачало кормів для громадського тваринництва. З колгоспів нашого району та й не тільки нашого машинами, тракторами возили солому для тварин аж із південних областей України: Херсонської, Миколаївської та інших. Тоді були зняті останні солом’яні крівлі з будівель у селі, аби врятувати від загибелі колгоспну худобу. Годувати не було чим, а скорочувати поголів’я не можна було.

Районні чиновники, особливо при Борщівському районі, здійснювали небачені методи керівництва, морального (а часом і кримінального) терору над кадрами колгоспів, шукаючи винних у провалах партійної політики щодо колгоспного виробництва.

Колгосп «17 вересня» не був у числі кращих господарств району. Найбільше доходів давало тваринництво. На той час у колгоспі утримувалося понад 400 корів. Однак собівартість продукції не покривала затрати на її виробництво. У 1970 році добовий надій на корову у колгоспі під кінець травня складав 4,5 л молока, що було набагато нижче середньорайонного показника і у два рази нижче, ніж у найкращому колгоспі (Лисівці).

Компартійна ідеологія пронизувала всі сторони господарського будівництва і життя людей. Час від часу розгортались кампанії боротьби з приватновласницькими інтересами селян та й не тільки. Стежили за людьми, які отримували посилки від родичів з-за кордону, цькували їх, особливо, якщо отримувачі посилок були представниками інтелігенції, зокрема вчителями.

“Яка різниця між ученими і комуністами?” – запитувалось в одному з анекдотів того часу. І відповідь: “А та, що вчені проводять досліди на тваринах, а більшовики - на людях”. Чинилися перешкоди колгоспникам, які хотіли виїхати на роботу до міста. І це давало можливість, незважаючи на мізерну плату у колгоспі, зберігати велику чисельність працюючих у селах. У загальній кількості трудових ресурсів колгоспу Нагоряни складали приблизно третину.

Так, у колгоспі «17 вересня», бригадним селом у якому були Нагоряни, кількість працюючих за десять років (1966 - 1976 рр.) зменшилась лише на 56 чоловік (з 1112 до 1056). Це в основному природній відхід та молодь, що пішла на навчання. Народжуваність ще була відносно високою.

Найбільшою группою працюючих у ті роки була категорія працівників, зайнятих на так званих кінно–ручних роботах у рослинництві – це майже 700 чоловік на два села. Вони були зайняті роботою в середньому 140 -160 робочих днів на рік, і середньомісячна оплата їх у 1966 -1978 роках становила 35 – 45 карбованців у місцевому колгоспі. Окрему группу складали жінок - буряківниці, яких тільки в Нагорянах було у різні роки 100 -150 осіб.

Великою группою працівників колгоспу, де використовувалась чоловіча праця, були механізатори, водії. З 1965 по 1980 роки їх кількість зросла з 70 до 110 чоловік, у тому числі нагорянських - 25 – 30 чоловік. Середньорічна зайнятість їх становила до 180-200 днів (для водіїв - трохи більше) із середньомісячною оплатою праці 80-90 карбованців, що було у півтора рази нижча, ніж у більшості господарств району.

Серед механізаторів і водіїв колгоспу (87чол.) у 1972 році чоловіки віком до 40 років складали 75 відсотків. Усі водії і кожен третій тракторист мали середню освіту.
Основна молочна ферма розміщувалася у Ниркові, але утримувалась певна кількість різного поголівя худоби, коней на фермі у Нагорянах. У колгоспі на двох фермах працювало у 1972 р. 36 доярок. За кожною було закріплено 10-12 корів. Середньомісячна зарплата цієї категорії сільських тудівників у 1960-70 роках становила 80-90 карованців.

А ще була категорія працівників ферми по догляду за молодняком та за тваринами на відгодівлі. Їх середньорічна чисельність по колгоспу становила у 1966 -1975 роках до 50 осіб, працювало 15 свинорок. Галузь обслуговувало 14 їздових, 1 механізатор. На нагорянській фермі у ті роки працювало 25 - 30 чоловік. Тривалий час тут трудилися Степан Гоменюк, Василь Казюк, Марія Гоменюк, Богдан Білінський, Йосип Онуляк, Петро Молодиня, Ксенія Музичка та багато інших.

А тим часом зростала кількість спеціалістів, адмінперсоналу. Вона сягала у колгоспі до 50 чоловік. Під кінець 70-х на кілька років об’єднане господарство (Нирків, Нагоряни, Устечко) спеціалізувалося на вирощуванні овець, кількість яких сягала до десяти тисяч голів. Це ще один експеримент так званої спеціалізації. Навіть для дитячого садка треба було молоко завозити. Це привело до певного порушення балансу застосування робочої сили.

З 1974 року почався процес паспортизації селян, який тривав до 1981 року. З одержанням паспорта молодь всіляко старалася виїхати до міста. Там було набагато легше. І, в першу чергу, можна було одержати безплатно квартиру. Тим часом у селі молода сім’я змушена була самостійно будувати житло за свої кошти. У кращому випадку колгосп міг забезпечити спеціаліста житлом.

Праця у колгоспі була основним джерелом (як тоді говорили) достатку селянина. Але було ще в селянина домашнє підсобне господарство, без якого, особливо у перші колгоспні роки, абсолютна більшість колгоспників вижити не змогла б.

І хоч влада, як ми уже згадували, всіляко обмежувала його розвиток, та з приходом до керівництва державою Л.Брежнєва з середини 60-х років ці обмеження частково були зняті. З початку 70-х років у колгоспах почали видавати в рахунок оплати (чи за плату) солому для худоби.

Були проведені реформи в оплаті праці, відмінені трудодні, з другої половини 1966 року колгоспників перевели на грошову гарантовану щомісячну оплату. При цьому слід відзначити, що всі працездатні колгоспники зобов’язані були працювати, а колгосп повинен був забезпечити їх роботою, а отже, і гарантованою оплатою: не менше 70 крб. на місяць.

З 1964 року на всіх колгоспників поширено було пенсійне забезпечення. Незважаючи на відчутне поліпшення життя на селі, з кожним роком з нього виїжджала молодь у міста. У багатьох колгоспах основну частину робочої сили складали старі і виснажені жінки.

Серед працівників ферм у колгоспі «17 вересня» (88 чол.) у 1972 році дві третини складали люди віком понад 45 років. З буряківництва щорічно йшли на пенсію 15 -17 відсотків жінок, а залучалися у цю галузь одиниці.

Тому й не дивно, що зростало навантаження на працівницю, бо у колгоспі про зменшення посіву буряка мови не могло бути. А це мало зворотний характер: кожна молода жінка старалася якомога далі втекти від цієї роботи. Вирощення цукрових буряків без ручної праці, як це має місце зараз і як це було давно за кордоном, на той час вважалося у колгоспі фантастикою.

Часто на допомогу колгоспам у напружені періоди польових робіт залучалися робітники та службовці міста. Наведені приклади, а вони були характерними для переважної більшості колгоспів, затьмарювали перспективу цієї форми господарювання на землі.

Зважаючи на труднощі у сільському господарстві, держава вживала заходів до підвищення ефективності колгоспного виробництва. Видавались кредити, стали стежити за своєчасною виплатою заробітної плати колгоспникам, яка в середньому між 1960 та 1970 рр. зросла в 1,8 раза. Це дало можливість розв’язувати деякі соціальні питання на селі за рахунок і держави, і коштів колгоспу, зокрема вимостити сільські вулиці, які в Нагорянах у дощову погоду перетворювались у місиво.

У 1964 - 1965 роках у Нагорянах за рахунок колгоспу було збудовано тверде покриття центральної дорги: від Гостинця і майже до цвинтаря та до магазину (бригадир дорожної бригади Ф.С. Онуляк).

На початку 90–х років було покрито асфальтом Гостинець і центральну дорогу до школи були вимощені, прошутровані дороги практично по всьому селу. Регулярно, тричі на день ходив автобус Заліщики - Нирків, вартість проїзду становила 30 - 40 копійок.

Механізатори господарства на посіві цукрових буряків

Механізатори господарства на посіві цукрових буряків.Перший зліва – бригадир М.В. Забчук, третій - тракторист І.Р.Львівський. Фото з газети «Колос» за 27 квітня 1991 р.

За рахунок держави та при допомозі колгоспу у 1969 році було здано в експлуатацію Нагорянську початкову школу. А в серпні 1990 року був відкритий у центрі села новий будинок культури.

У 1969 році відкрито нову початкову школу.

У 1969 році відкрито нову початкову школу.

У половині 80–х років у колгоспі врожайність зернових досягла до 40 центнерів з гектара, цукрових буряків - до 400 і більше центнерів. У господарстві було 38 тракторів, 10 зернозбиральних комбайни, 34 автомашини та багато іншої техніки. Було механізовано чимало трудомістких процесів на фермах (водонапування, машинне доїння, гноєприбирання).

Однак ще було далеко до світових стандартів життя і праці селян. Низьким був рівень побутової культури на селі. Часто з трудом вдавалось придбати холодильник, пральну машину, килим чи інші предмети повсякденного вжитку, не кажучи про мотоцикл чи машину.

Всіляко заохочувалось заощадження людьми грошей на книжках. У результаті на час розпаду СРСР в Ощадбанку на майже 50 тисячах книжок у населення району було заморожено понад 130 мільйонів радянських рублів. У середньому - 2600 рублів на одного жителя.

З другої половини 60–х і в 70–ті роки активізувалося індивідуальне будівництво житла на селі. Якщо до цього часу в основному проводили перекриття старих хат, де хто будував нові, але з цегли–сирівки, то у згадані роки в основному будували нові будинки з цегли. Основним накриттям був шифер.

У цей час зникають останні не тільки житлові, але й господарські будівлі під солом’яним накриттям. До кінця 70-х років у Нагорянах було збудовано, капітально відремонтовано майже половину житлових будинків. У 60 – 70–ті роки в основному була забудована 20 новими будинками вулиця Гостинець. Намітилась її забудова аж до Поросячки, однак згодом припинилась.

У Нагорянах у 1969 році нараховувалось 276 господарств. У них проживало 992 людини, в тому числі від 16 до 25 років - 95 юнаків і дівчат. В селі працювало 16 чоловік з середньою спеціальною освітою, у вузах і технікумах навчалось 14 студентів.

У власності мешканців села на той час було 2 легкових автомобілі, 19 мотоциклів різних марок, понад 40 велосипедів, 150 радіоприймачів, 135 швейних машинок, 6 телевізорів. Почали входити в побут селян пральні машини ( 4 шт.), холодильники (3 шт.), газові печі (2 шт.) на зрідженому газу.

Сільська вулиця

Сільська вулиця


17. Освіта, культура, охорона здоров’я, торгівля і побут на селі у післявоєнні роки

З перших днів відновлення радянської влади у повоєнний час у селі, як і в цілому у західних областях України, розгорнулись (продовжились) процеси «совєтизації» усіх сторін життя людей: як господарського, так і культурно–освітнього. У нагорянах уже з осені 1944 року розпочалося навчання у початковій школі. Воно ще не було належним чином організоване, бо йшла війна.

Не було підручників, зошитів. Писали діти на полях старих газет чи книжок. Чорнило робили з бузини, користувались олівцями. За шкільними довгими лавками сиділо по 4-5 учнів. Першокласники, щоб навчитись рахувати, користувалися стоячою рахівницею та нанизаними на шнурочок квасолями чи бобами.

Повоєнна школа була на місці нинішньої (ближче до вулиці). Вона мала дві класні кімнати, учительську. Директори (завідуючі школою) мешкали у школі. Там була передбачена квартира (кімната і кухня) з окремим входом.

Після війни до школи прийшло багато різних за віком учнів. Вчились у дві зміни. Кожен клас учився окремо. Часто діти в сім’ї чергувалися: одні йшли до школи зранку, а після обіду в тому ж одязі (взутті) йшли менші. Одним з перших повоєнних учителів у Нагорянській школі був учитель Франко Гомзяк, але його відразу більшовики арештували.

Тим часом влада поряд із репресивними заходами робила кроки щодо ліквідації неграмотності більшості населення краю, зокрема молоді. У великих селах відкривалися вечірні школи для неписьменної та малописьменної сільської молоді. У Нагорянах цю місію виконували вчителі місцевої школи.

Від 1939 року дітей у Нагорянській школі навчали Софія Білінська, Теодор Годованець, сестри Стефанія та Марія Вагнер, Гоцуляк, брат і сестра Самодії, Марія Мельник та інші.

На початку 50 - років у школу прибула з Чернігівської області випускниця педучилища Ніна Ружицька. З осені 1950 р. по серпень 1953 року директором школи був фронтовик, випускник педучилища із Солоного Ярослав Павлик. Після нього в школу прибула сім’я Баран, потім Оксана Вояк.

п’ятикласники Нирківської семирічної школи 1945 року

На фото: п’ятикласники Нирківської семирічної школи 1945 року. У першому ряду: директор школи, учителі. Крайня справа – Параска Різник, зліва – Потапінська. У другому ряду зліва направо учні з Нагорян: Маланка Забчук (третя), Михайло Коханюк(четвертий), у третьому ряду третій – Омелян Дрозд, в останньому ряду крайній зліва - Михайло Дрозд, третій - Володимир Онуляк, четвертий - Павло Зозуляк, п’ятий – Василь Сюсяйло, перед ним справа – Іван Лисак.

Серед бажаючих вчитися були юнаки і дівчата, які, на ходу долаючи відставання у знаннях, пішли у 15–17 років у п’ятий клас Нирківської школи. Про долю їх та інших, хто у дуже тяжкий і неспокійний час був у числі перших нагорянців, що посягнули на семирічну, середню та вищу освіту, буде написано далі.

Вдивіться в обличчя, в очі цих допитливих юнаків та дівчат. У біографіях їх дитячих, юнацьких і потім уже зрілих років - багатолітня епоха з літопису нашого краю, рідного села. Кожен із них вибрав свою стежку у житті і своєю працею, життям, куди б його доля не закидала, вписав рядок, сторінку у книгу історії Нагорян. І так можна сказати про кожного, хто родився, жив чи працював у рідному селі.

випускники 7 – го класу (1948 р.) Нирківської школи

На світлині : випускники 7 – го класу (1948 р.) Нирківської школи.
В першому ряду – вчителі. У другому – зліва направо: О. Дрозд, третій – В. Сюсяйло, п’ятий – П. Зозуляк. У третьому ряду: М. Дрозд, другий – М. Коханюк, крайній справа – В. Онуляк.

У повоєнні роки першими, хто виїхав з села на навчання, були Володимир та Михайло Флентей. Навчалися у Чорткові. Перший одержав педагогічну освіту і уже в 50 – х роках вчителював у Мельнице-Подільському районі, другий, отримавши відповідну освіту, працював у фінансово–контролюючих органах Тернопільської області. Їх сестра Ольга працювала у колгоспі ім. Кірова бухгалтером, потім виїхала у Борщів і теж була на бухгалтерській роботі.

У 1948 році після семирічки вступили у Чортківське педучилище М. Г. Дрозд та О. М. Дрозд. Заочно закінчили вузи (перший–математик, другий-історик). Михайло тривалий час учителював, був директором школи, головою колгоспу у Монастириському районі, а трудову діяльність закінчив на посаді директора Заліщицької райкіномережі. Омелян вчителював у селах району, Товстому, був заступником директора Товстенського профтехучилища.

студенти Чортківського педучилища та гідромеліоративного технікуму (1950 р.)

На фото: студенти Чортківського педучилища та
гідромеліоративного технікуму (1950 р.).
У першому ряду (зліва направо) – О. М. Дрозд, М. Г. Дрозд,
І. М. Лисак.У другому ряду - П. Н. Зозуляк, В.Ф.Онуляк

Володимир Онуляк, Павло Зозуляк, Іван Лисак закінчили Чортківський гідромеліоративний технікум, вузи і працювали у різних державних, господарських, науково–проектних землевпорядних організаціях Тернопільської, Івано–Франківської, Чернівецької областей України.

Через два роки цей технікум закінчили Петро та Федір Демиди, Ярослава Зозуляк (Караїм). Остання тривалий час працювала у проектній організації Заліщицького райвиконкому.

Михайло Коханюк, Ганна Коханюк закінчили Чернівецький фінансовий технікум, вузи і працювали у різних фінансово- банківських установах області.

М.Коханюк

М.Коханюк

Г.Гоменюк

Г.Гоменюк

Г. Гнатюк

Г. Гнатюк

У 1953-55 роках Чортківське педучилище закінчили Ганна Гоменюк, Богдан Зозуляк (потім інститут) та медучилище Ганна Гнатюк, яка в останні роки свого життя працювала фельдшером у селі Угриньківці Заліщицького району.

1958 року Чортківське педучилище закінчив Василь Дрозд (потім – університет). Учителював у селах району, в т. ч. у Ниркові, працював на керівних посадах у державних, господарських, громадських організаціях району.

На початку 60 – х років фінансовий технікум закінчила Я.Мотринчук, працювала у банківській системі Товстого.

О.М.Забчук

О.М.Забчук

У той час закінчив Вроцлавський університет (Польща) уродженець Нагорян Омелян Забчук. Після Чернівецького музучилища працював у Заліщицький середній школі Іван Дрозд, а Ганна Молодиня після педінституту - у Заліщицькому профтехучилищі.

Після служби у морфлоті і закінчення навчальних закладів очолював виробничу майстерню Товстенської “Сільгосптехніки” Михайло Підручняк, а інженером на підприємствах Тернополя працював Омелян Миколайович Дрозд. Ветеринарній медицині присвятив своє життя у Тернопільському районі Омелян Винничук. Абсолютна більшість згаданих уродженців села, спеціалістів 1940-60 рр. уже завершила свій не тільки трудовий, але життєвий шлях.

Починаючи з другої половини 60–х років, різко зросла кількість сільських юнаків і дівчат, які пішли на стаціонарне та заочне навчання у вузи, технікуми, профтехучилища різних профілів. Якщо протягом 1945-65 років із села закінчили вузи і середні спеціальні заклади 25 чоловік, то уже в наступні 20 років вищу і середню спеціальну освіту здобули 57 уродженців Нагорян. А з середини 80–х років і до кінця століття вищі навчальні та середні спеціальні заклади закінчило понад 80 нагорянців.

Отже, за повоєнний період з Нагорян вищу і середню спеціальну освіту одержало понад 200 чоловік, близько ста з них закінчили університети, академії, інститути. На кінець 2007 року у вищих та середніх спеціальних закладах України стаціонарно навчалося 25 юнаків та дівчат - уродженців Нагорян, в т.ч. у вузах – 16 чоловік.
Серед вихідців Нагорян є спеціалісти різних галузей.

Чимало з них, одержавши освіту, працювали у рідному селі чи колгоспі. У Нирківській школі, починаючи з повоєнних років, вчителювали вихідці з Нагорян Параска Різник, Омелян Дрозд, Ганна Гуменюк (Микитин), Василь Дрозд, Богдан Зозуляк (був директором), Ганна Дрозд (Пацанюк), а також працють і тепер Ганна Зозуляк (Перуняк, була заступником директора), Ганна Свірська (Стасюк), Іван Підручняк, Марія Пастушак, Ганна Бензар (Лисак), Галина Бензар (Базюк), Надія Чемерис.
У різні часи працювали у місцевому колгоспі, в сільській раді та сільських установах на різних посадах дипломовані спеціалісти з середньою та вищою освітою: Марія Капчик (Мальована), Петро та Станіслав Черешньовський, Ярослава Юзвін, Орест Мальований, Мирослава Мальована (Самборська), Богдан Николяк, Дмитро Підручняк, Богдан Гуменюк, Іван Винничук, Богдан Дрозд, Йосиф Свірський, Петро Казюк, Ганна Безушко (Кобилянська), Ганна Николяк (Куцей), Ярослава Капчик (Стахира), Василь Бронецький, Микола Ленчинський, Ганна Капчик (Старко) та інші.

Учні Нагорянської початкової школи 1935,1936 років народження

Учні Нагорянської початкової школи 1935,1936 років народження. Крайня справа - директор М..Мельник, за нею – Ніна Ружицька, крайня зліва - медфельдшер Ганна Сахно.

Учні 7-Б класу (1953 - 54 н/р.) Нирківської семирічної школи

Учні 7-Б класу (1953 - 54 н/р.) Нирківської семирічної школи з класним керівником П. Мариничем. Серед них - нагорянські: Василь Дрозд, Василь Гуменюк, Михайло Ленчинський, Ганна Вийванко, Іван Львівський, Ірина Бронецька, Ярослава Мотринчук.

Під кінець 40–х років в основному внормовується контингент учнів за віком. Діти уже йдуть у школу зі своїми ровесниками з семи років.

Ось яким був кількісний склад учнів школи: у 1950-52 роках у школі навчалось 87 - 71 учень, у 1952 -54 роках - 51 - 48 учнів. З 1955 р. до 2000 р. кількість учнів у школі скоротилась від 46 до 33 осіб. З 2001р. до 2006 року кількість учнів зменшилась від 34 до 26. У 2006, 2007 рр. навчалось 15, 11 учнів.

У 1953 році у Нирківській семирічній школі (за повідомленням районної газети від 11 листопада) навчалось 220 учнів, в тому числі нагорянських - 55 дітей. Отже, у Нагорянах у цьому році було 106 школярів від першого до сьомого класу.

20 нагорянських дітей 1952 року народження

На світлині: учитель Б.Зозуляк, кл.керівник В.Дрозд, завпед А..Мамчур. Серед учнів - 20 нагорянських дітей 1952 року народження..

Наприкінці 50–х років у Нагорянську школу прибула сім’я вчителів Ящишиних: Теодозій (директор) і Тамара, які працювали у селі понад 15 років. У зв’язку із зменшенням кількості учнів створювалися комплекти (по два класи разом).

У середині 60–х років школу очолила Ганна Гоменюк (Микитин), яка до цього часу понад десять років працювала у Дорогичівці та Ниркові. Вчителем була Оксана Вояк.

Учні Нагорянської школи 1963-64 років народження

Учні Нагорянської школи 1963-64 років народження. Вчителька О.Вояк (Коханюк).

Наприкінці серпня 1969 року, було відкрито у селі нову школу. Поки школа будувалася учні навчались у старому приміщенні, яке стояло ближче до вулиці.

Відкриття Нагорянської початкової школи (1969 р.)

Відкриття Нагорянської початкової школи (1969 р.). Справа наліво: голова сільради П.Бензар, бригадир Е. Черешньовський, зав. райвно В.Тригуба, керівник будівельної організації М.Філіпчук, голова колгоспу В.Березовський, секретар райкому партії Г.Коломієць, секретар парторганізації колгоспу С.Борсук.

Того року в школу прибула випускниця Коломийського педучилища Марія Лугова (Забчук). Молода вчителька (потім - директор) стала ініціатором створення у школі учнівського хору, без участі якого не обходились свята чи урочисті події у селі.

Вихованці дитячого садка за колгоспних часів.

Вихованці дитячого садка за колгоспних часів.

За радянських часів дитячий садок у селі працював в окремому приміщенні, яке було споруджене у 50-х роках при в’їзді в село. Дошкільний заклад утримувався за рахунок колгоспу, мав відповідний штат вихователів та іншого персоналу. У зв’язку зі зменшенням кількості учнів кілька років у селі діяла школа-сад. Тепер дитячий садок функціонує у приміщенні школи за рахунок коштів держави і батьків. Тут працює підготовча група.

Після закінчення початкової школи нагорянські діти продовжували навчання у семирічній, восьмирічній, а з 1993 року - у Нирківській середній школі. До того випускники Нирківської школи ходили у середню школу в Устечко, деякі - в Дорогичівку, Товсте. З початку 50-х років по 1965 р. Нирківську школу очолював Сергій Квач.

Першокласники у день Першого святого причастя

Першокласники у день Першого святого причастя.
Вчителі Світлана Лугова, Марія Забчук, Олександра Винниченко.

Проголошення незалежності Україною (1991 р.) змінило характер навчально–виховного процесу у школі. У класах не стало портретів вождів комуністичної держави, відбулися зміни у навчальних програмах.

Учні почали вивчати справжню історію України, відкриваючи багато її героїчних сторінок, які раніше затушовувались або спотворювались на догоду комуністичній ідеології. У початковій школі запроваджено вивчення іноземної мови (німецької).

Навчально–виховний процес позбувся атеїстичного спрямування. Дітям не заборонялось ходити у церкву, брати участь у релігійних обрядах. Уже кілька років школу очолює Ярослава Мальована, вчителями працюють Олександра Ленчинська, Надія Прокопа. Підготовчу групу веде вчителька Дарія Дубиняк.

Вчителька М. Забчук з учнями Нагорянської школи 1986 - 87 років народження

Вчителька М. Забчук з учнями Нагорянської школи 1986 - 87 років народження.

Однак з кожним роком скорочується кількість учнів у школі, що є результатом низької народжуваності, зменшення кількості молоді в селі. За радянських часів держава всіляко заохочувала здобуття освіти сільською молоддю. Десятки уродженців Нагорян, які закінчили вузи і технікуми у 70-х і пізніших роках трудяться й по нині у різних куточках України та за її межами.

Так, лікарем у Чорткові працює І. Д. Казюк. Викладачем, заступником директора Товстенського профтехучилища працював О. І. Забчук. З0 років очолював колгосп на Вінниччині М. П. Зозуляк. На керівних посадах в агро-промисловому комплесі, профтехосвіті, приватному бізнесі, головою Заліщицької райдержадміністрації працював І.П.Дрозд.

У будівельних організаціях області, а потім заступником голови Чортківської райдержадміністрації працював І.М.Мотринчук. Кандидатом економічеиї наук, викладачем Тернопільського національного економічного університету став В.Д.Забчук. Там же працює випускниця цього університету Г. Р. Грицюк.

Проектною діяльністю у Тернополі займається інженер Д.П.Корчинський. На педагогічній ниві працюють В.Ф.Дрозд (Вінниччина), П.М.Сиванич (Львівщина), Г.Й.Дрозд (Городенка), Я.П.Паньків (Заліщики), Д.І.Николяк (Устечко), М. О.Дрозд (Хмельниччина).

Правоохоронній роботі в органах міліції району багато років присвятили К.С. Бронецький, Є.С.Піхлер.

У системі торгівлі працюють Г.М.Коваль (Київ), Г.М.Бакун, М.Й.Піковська (Заліщики), Г. В.Казюк (Городенка), Г.С. Тухлінович (Чернівці).

Спеціалістом відділу Заліщицької райдержадміністрації працює І. М. Баб’юк.

Чимало фахівців різних галузей займаються підприємництвом, серед них: П. П. Дрозд, П.І.Дрозд (Заліщики), О.П.Онуляк(Львівщина), Б.М.Підручняк (Устечко) та багато інших .

Цей перелік можна продовжити на десятки імен уродженців Нагорян, які працювали і працюють не тільки в Україні, але й далеко за її межами: в Польщі, Росії, Німеччині, Данії, Італії, США, країнах Прибалтики та ін.

У післявоєнний період культурно–масова робота концентрується в основному у сільському клубі, бібліотеці. Першим завклубом після війни у 1948 році став фронтовик Іван Винничук. При ньому була відремонтована і переобладнана під клуб зі сценою колишня читальня. Уже тоді молодь села прилучається до художньої самодіяльності, бере участь у драматичному гуртку, у свята та неділі у клубі організовуються танці, школа допомагає дитячими концертами у святкові дні.

Відчутну допомогу у цій справі подавали клубові студенти, які приїжджали на канікули. Марія Винничук згадує, що сільська художня самодіяльність уже тоді виступала на фестивалі у Борщові. А п’єса «Украдене щастя» у виконанні місцевих аматорів користувалася великим успіхом на селі.

На розвиток художньої творчості, як і всієї культурно–освітньої роботи, впливали партія, комсомол, які у той час розгортають свою політичну діяльність на селі і всіляко підтримують розвиток художньої самодіяльності.

Однак програми концертів були під контролем партії та органів держбезпеки, які суворо стежили за тим, щоб у репертуарах не було давніх патріотичних українських пісень та інших на той час заборонених творів мистецтва і літератури. Усі концерти художньої самодіяльності повинні були розпочинатися піснями, віршами чи іншими номерами про Леніна, партію і т. д. У репертуарі обмежувалось використання українських народних пісень.

І так було до розпаду радянської держави – СРСР. За порушення цих вимог можна було (у кращому випадку) позбутися роботи, починаючи від завклубом, художнього керівника і вище, як у селі, так і в районі. Та, незважаючи на скований зміст, форма, майстерність були розковані і це давало художній самодіяльності поштовх до удосконалення.

Хоровий гурток клубу села Нагоряни початку 50 –х років

Хоровий гурток клубу села Нагоряни початку 50 –х років. Крайній справа - завклубом Омелян Михайлович Забчук.

На початку 50-х років Івана Винничука обирають головою Нагорянської сільської ради, а завклубом стає допризовник Омелян Михайлович Забчук, після нього - демобілізований з армії Павло Винничук.

Пожвавлення культурно-масої роботи викликала у той час підготовка до 300 - річчя возз’єднання України з Росією. Літом 1954 року відбулося велике районне свято у лісі на Берестку. Виступали там аматори сцени з усіх сіл, в тому числі з Нагорян. З другої половини 50-х років завклубами працювали П. Капчик, В.Голик, О.Вояк.
З 1961 року завідуючим клубом стає Михайло Олексійович Забчук, любитель і поціновувач музично-хорового мистецтва, який здобув спеціальну освіту і пропрацював на цій посаді понад 30 років.

На другий рік при клубі був створений мішаний хор з 40 сільських співаків, який включився у підготовку до 150 – річчя від дня народження Тараса Шевченка. У березні 1964 року у сільському клубі відбувся великий концерт, про який 17 березня того року районна газета «Надзбручанська правда» писала: «…під акомпонемент акордеона линуть мелодії пісень на слова Т.Шевченка. Слухаєш не наслухаєшся…І відчуваєш, з якою насолодою і гармонійністю пливе пісня багатоголосого колективу. Хор у селі здобув авторитет. Є тут люди різного віку, різних професій, та всіх їх єднає одне – любов до мистецтва ».

Михайло Забчук

Михайло Забчук

У хорі співали продавець Ілько Різник, бригадир колгоспу Володимир Юзвін з дочкою Ярославою - працівником сільради, сільський фельдшер Роман Білоголовко та багато інших любителів аматорського мистецтва. З шевченківською програмою учасники клубної самодіяльності виступили тоді у селі Поділля.

З 1963 року у клубі почав діяти інструментальний гурт «Будьмо» з п’яти музикантів, який був неодноразовим учасником районних і обласних конкурсів, відзначався багатьма грамотами та дипломами.

У 1968 році на районному огляді художньої самодіяльності високу оцінку одержав естрадний оркестр нагорянського клубу, про що писала преса, зокрема журнал «Народна творчість та етнографія» відзначав високу майстерність музикантів цього колективу, яким керував М.Забчук.

учасники зведеного вокально-інструментального ансамблю колгоспу

Серед учасників зведеного вокально-інструментального ансамблю колгоспу Михайло Забчук, Ганна Перуняк, Ярослава Юзвін, Марія Забчук, Ганна Свірська (1970 р.).

Аматори художньої самодіяльності Нагорян брали участь у зведених колективах колгоспу і виступали по Чернівецькому телебаченню, виїжджали у Київ на республіканські фестивалі.

У 1984 році при клубі був створений колектив «ВІА» (сім’я Забчуків), який об’їздив з концертами майже усі села району. У гурті брали участь, крім Михайла Олексійовича, його дружина Марія Йосипівна, а такж син і дочка, які отримали музично–педагогічну освіту і сьогодні працюють за спеціальностями: син Віктор - у Тернопільській філармонії, учасник відомого в Україні та за її межами вокального квартету «Акорд», дочка Ганна - викладач.

Молодіжний ансамбль сільського клубу готується до виступу на районній сцені, 1984 р

Молодіжний ансамбль сільського клубу готується до виступу на районній сцені, 1984 р.

Наприкінці 80-х років за кошти держави та при допомозі колгоспу (голова В.Самборський) у Нагорянах розпочали будівництво нового закладу культури, який було здано в експлуатацію у серпні 1990 року.

Народний дім у Нагорянах

Народний дім у Нагорянах.

На місці новобудови стояла сторічної давності хата Войтка Забчука, яку знесли, а господарю побудували будинок в іншому місці.

Драмгуртківці Народного дому в Нагорянах, 1986 р

Драмгуртківці Народного дому в Нагорянах, 1986 р.
На фото: (зліва направо). Верхній ряд: Я. Мальована, М. Лугова, Й. Витрикуш, Є. Білінський, М. Забчук, С. Кузнецова, М. Аналій, В. Забчук, П. Тухлінович. Середній ряд: М. Мальована, І. Казюк, О. Кулько, І. Саливончик, М. Саливончик. Нижній ряд: Д.Безушко, Б. Кулько, П. Довганюк, О. Саливончик.

З 1997 року клуб очолила Надія Львівська. Тут працює жіночий вокальний ансамбль з 12 жінок, яким керує Михайло Забчук.
Художня самодіяльність на селі у значній мірі залежала від керівника культосвітнього закладу, його підготовки. Її розвитку сприяли різні творчі звіти, обмінні концерти, огляди, що часто присвячувалися у радянський час політичним подіям чи датам. Здобуття Україною незалежності активізувало розвиток художньої самодіяльності, поновились репертуари патріотичними українськими піснями, колядками, щедрівками та ін.

Фото на касеті. Третій зліва – Віктор Забчук

Фото на касеті. Третій зліва – Віктор Забчук.

Відразу після закінчення війни у селі почало демонструватися кіно. Спочатку кінопересувка приїжджала один раз на тиждень. Поява кіно у селі було великим дивом, особливо для дітей. Поки не був готовий клуб кіно демонстрували на стіні школи чи клубу. 5 листопада 1945 р. уночі повстанці спалили у Нагорянах кіноустановку та кінофільм до неї “Здравствуй, Москва”, який того дня демонструвався і його мали ще показувати у сусідніх селах. Про це пише на основі архівних даних Н. Мизак у книзі «За тебе, свята Україно». Цю подію пам’ятають старожили.

На початку 60-х років встановлено стаціонарну кіноустановку. Тоді кіномеханіком став Микола Сиванич, який пропрацював на цій посаді до 1997 року. Змістовні фільми, особливо зарубіжні, збирали чимало людей. Але тут же треба нагадати, що кіно використовувалось як важливий засіб комуністичного виховання населення, особливо молоді. Тому держава надавала кіномережі фінансову підтримку.

При незалежній Україні спочатку було скорочене фінансування (дотація), а згодом зовсім припинене. Тому в абсолютній більшості сіл кінофільми перестали демонструватися. Ліквідована дирекція кіномережі. Занепаду кіно посприяло телебачення, яке міцно ввійшло у побут кожної сім’ї.

Важливим закладом культурно-освітньої роботи на селі була бібліотека. Вона і сьогодні не втратила своєї ролі. Перша інвентарна книга нагорянської бібліотеки заведена 17 листопада 1948 року. Тоді книжковий фонд складав 89 примірників. З 50-х років ХХ століття бібліотека у селі розміщувалася у хаті виселеного Павла Онуляка. Там же у другій кімнаті була сільська рада. Потім бібліотеку переносили з одного приміщення в інше. З 1990 року вона працює у Народному домі.

У 1950 році у бібліотеці було 504 книжки, а під кінець століття її фонд уже становив 5000 книг. Поповнення книжкового фонду за радянських часів забезпечувала держава. І, зрозуміло, літературою, яка відповідала тому часові. Кількість книг у бібліотеці залишилася на сьогодні незмінною, однак відчутно змінився зміст не тільки книжкового фонду, але й роботи. Бібліотека отримала багато літератури, яка у радянські часи була заборонена, зокрема з історії України. У 2006 – 2007 роках тут працювала спеціаліст бібліотечної справи уродженка Нагорян Ірина Ярема.

За радянських часів держава витрачала великі кошти на інформаційно-пропагандистську роботу серед людей. Інформація, яка йшла на сторінки друкованих видань чи в радіо, телебачення, була під суворим контролем, як і вся література, музика, кіно.

Під кінець 50-х років у кожний двір уже надходило по 1-2 газети. Виписка проводилась за рахунок колгоспників при одержанні зарплати, а також виділялись кошти держави, колгоспу. Багато преси надходило у клуби, біблеотеки, школи, на ферми, тракторні бригади.

1952 року став до ладу радіовузол у Ниркові, а до кінця наступного року у Нагорянах було проведено безкоштовно до усіх осель проводове радіо. Гучномовець у перші роки був у вигляді чорного капелюха. Його теж давали безкоштовно.

З 1948 року в усіх сільських радах (і в Нагорянах) були уже телефони. Апарати висіли на стіні і, щоб подзвонити, треба було покрутити ручкою. Квартирні телефони з’явилися у селі у 60-х роках.

У колгоспі імені Кірова у 50-х роках було 2-3 комуністи, які при об’єднанні господарств ввійшли у парторганізацію колгоспу “17 вересня”. Надалі у селі нараховувалось 5-7 комуністів з числа керівного складу колгоспу, сільради, окремих спеціалістів, які проживали у Нагорянах. Прийом у партію був регульованим.

У колгоспі діяла комсомольська організація, яка об’єднувала майже усю працюючу молодь. У школах з 14 років усіх учнів приймали в комсомол. Профспілкою спочатку були об’єднані механізатори і спеціалісти, а з другої половини 70-х років членами профспілки стали усі колгоспники. Через профорганізацію колгоспу десятки сільських трудівників побували у туристичних подорожах по країні, в санаторіях і будинках відпочинку.

Про медичну допомогу на селі у давні часи, як ми уже згадували, мови не могло бути. Люди боролись з недугами різними народними методами. Були в селі (по селах) жінки (чоловіки), які допомагали при вивихах чи переломах, могли поставити хворим банки чи п’явки, “злити віск” тощо.

Роди приймали жінки–повитухи в домашніх умовах.

Їх прізвища вписувались у метричні книги при хрещенні дитини. Так, у церковних книгах обліку новонароджених кінця ХІХ століття часто зустрічаємо прізвища таких повитух: Євдокія Онуляк, Анна Капчик, Марія Гофманова, Анастасія Черешньовська та інші.

Коли Анастасія померла (1929 р.), то священик, оцінюючи її важливу місію, у книзі записав: “Почила в Бозі на 65 році життя одинока повитуха…” А вже з 30-х років минулого століття багато дітей приймала Олена Грицюк. До речі, повитухи мали пройти відповідну практику у досвідчених і здати своєрідний екзамен. Так і записували: іспитова або не іспитова.

У Заліщиках 1838 року був збудований, за рахунок зібраних у повіті народних коштів, народний шпиталь на 30 ліжок. Сьогоднішнє приміщення лікарні (головний корпус) було споруджене в 1896-1903 роках. За оплату міг лікуватися будь–який хворий. В 1913 році в лікарні було уже понад 70 ліж і більше 10 лікарів.

У першому десятиріччі ХХ століття австрійська влада організувала у Заліщиках і Чорткові курси для підготовки фахових акушерок. Кожну громаду було зобов’язано направити щонайменше одну жінку чи дівчину на навчання. Кошти виділяв повітовий відділ. Такі курси у той час пройшла А. Черешньовська з Нагорян.

У 1912 році на посаду директора Заліщицької лікарні, яка обслуговувала Заліщицький та Борщівський повіти, призначено хірурга Мар’яна Долинського, який прибув з Перемишля. Про нього ми уже згадували у попередніх розділах книжки.

З приходом перших більшовиків медична допомага для населення була безкоштовною. Працювала Заліщицька і відкрилась Товстенська лікарні.

У повоєнний час селяни Нагорян користувались послугами Товстенської райлікарні, яка до середини 50–х років уже мала до 50 ліжок стаціонару різних профілів. По селах відкривались фельдшерсько–акушерські пункти.

Після війни в село була направлена випускниця медучилища фельдшер Ганна Сахно (Зозуляк) зі Сходу України. Перший ФАП розміщувався у хаті Федора Різника, а потім – у хатах виселених Забчука, Онищука. Тепер він працює у приміщенні сільського Народного дому.

Жінок–породіль за колгоспних часів черговою машиною відвозили у пологові відділи лікарень Товстого, Устечка, Заліщиків. Але у ФАПах вагітні жінки були на обліку, за ними сільська акушерка здійснювала відповідний нагляд. Для цього у 70-80 роки сільські ФАПи комплектувалися фельдшером, акушером, санітаркою. Та згодом посади сільських акушерів було скорочено. Для обслуговування працівників ферм обладнувалися за місцем праці медпрофілакторії.

У 60-ті роки завідуючим ФАП був Роман Білоголовко з Івано-Франківщини. Тривалий час санітаркою працювала Ганна Сюсяйло.

У 1952 році в селі Устечко було відкрито дільничну лікарню на 20 ліжок. На той час вона обслуговувала вісім навколишніх сіл, у тому числі і Нагоряни. У 60–х роках там було і пологове відділення. Тепер в Устечку працює лікарська амбулаторія.

У 1987 році в Ниркові відкрито новий будинок лікарської амбулаторії, яка обслуговує населення Ниркова та Нагорян. На кінець 2007 року в амбулаторії працювали сімейний лікар, лікар-стоматолог і 5 середніх медпрацівників. Завідуючою ФАП у Нагорянах працює уродженка Нагорян Марія Гоменюк.

У повоєнний період у селі, як і в Україні в цілому, зникли епідемії чуми, тифу. Різко скоротилась смертність дітей. Цьому питанню у радянський час медицина приділяла велику увагу. Однак зросли серцево–судинні, онкологічні захворювання, що стали головними причинами високої смертності і скорочення віку сільських людей. Зросла смертність від нещасних випдаків.

За 50 повоєнних років у результаті нещасних випадків загинуло понад 30 сільських мешканців: чотири - від ураження електрострумом, вісім - в автоаваріях, двоє - від удушення чадним газом, один - від укусу гадюки. Часто причиною нещасних випадків, передчасної смерті було і залишається зловживання алкоголем. Були й інші причини передчасного відходу з життя відносно молодих людей.

Про одну трагічну пригоду, що сталася 40 літ тому і сколихнула не тільки село, згадаємо детальніше. У перших числах січня 1969 року ранішнім маршрутним автобусом Нирків–Заліщики їхало багато односельців на роботу або в місто за покупками. Того дня була туманна погода і погана зимова дорога. На трасі біля Берестка цей автобус зіткнувся з автобусом, що тримав курс на Тернопіль.

Сталася велика автокатастрофа, в результатаі якої з обох автобусів загинуло 5 чоловік. Серед них нагорянці: водій «Сільгосптехніки» Михайло Микитин, учитель Заліщицької середньої школи Іван Дрозд, дев’ятикласник Богдан Дрозд. З іншого автобуса загинуло дві людини. Багато було покалічено пасажирів, в тому числі із Нагорян.
Якщо в останній чверті минулого століття в селі в середньому щорічно народжувалось 8-10 дітей, то з 2000 року народжуваність різко скоротилась.

Роки       Народилось    Одружилось      Померло
дітей                пар осіб
1976                13                      5                        11
1980                  7                      4                        11
1985                12                      5                          9
1990                  9                      8                          9
1995                  7                      2                          8
2000                  5                      7                        18
2007                  5                      4                          7

У другій половині минулого століття у селі було вісім сімей, які народили і виховали 4-5 дітей, одна сім’я – Віри та Миколи Тухліновичів -11 дітей.

Відразу після війни стало налагоджуватись торговельне обслуговування населення. Цим займалася споживча кооперація. Працювало сільське споживче товариство, яке сприяло заготівлі сільськогосподарської продукції, налагодженню торгівлі товарами першої необхідності. Магазини-надомники працювали: з осені 1948 року – у хаті Г. Дрозда, потім - в оселях Г. Николяк, І. Різника.

Наприкінці 50-х років силами сільських ентузіастів торгівлі з допомогою колгоспу, Устечківського сільського споживчого товариства було споруджено з каменю будинок крамниці, який і до нині стоїть у селі. Сюди була перенесена і контора ССТ.

Організаторами і першими працівниками торгівлі та заготівель на селі у той час були Федір Дрозд, Дмитро Николяк, Володимир Юзвін, Едуард Черешньовський, Ілько Різник, Михайло Василів, Михайло Мотринчук, Михайло Николяк, Павло Прокопа та інші. З початку 60-х років у селі уже було два магазини – продовольчих і промислових товарів, а з часу незалежності України – 2-3 приватних магазини.

Для заготівлі молока від селян було відкрито молочарню, а згодом для переробки молока на вершки та іншу молокопродукцію – сепараторний пункт, який розміщувався спочатку у хаті Г.Мотринчук, а потім - І.Підручняка. Сюди звозили молоко з навколишніх сіл та колгоспів. Там працювали В. Юзвін, М. Василів, П. Дрозд. Останній пропрацював у молочній системі понад сорок років і вийшов на пенсію з посади майстра, начальника цеху Заліщицького маслозаводу.

У перші 15-20 повоєнних років організованого побутового обслуговування в Нагорянах не було. Були в селі кравці, шевці та інші ремісники (майстри). У той же час чинились всілякі перешкоди їх індивідуальній роботі, накладались великі податки. Тому ця діяльність була практично згорнута. Та й життя внесло свої корективи: зникли одні і появились інші види діяльності, ремесла.

З організацією колгоспу не стало сільських кузень. З 50-х років відпала потреба і можливість вирощувати коноплі, займатися виготовленням полотна. Населення купувало за досить дешеві ціни готові льняні та інші види тканин. Кожухи замінилися куфайками, куртками (футерками), які у селі шили Іван Шабатура, Іван Зозуляк, Іван Винничук та інші. Згодом почали купувати готові пальта, що вважалися кроком вперед в одязі селян.

У 60-70-х роках з’явилися на селі перші кравецькі майстерні побутового обслуговування. У Нагорянах спочатку кравчині шили вдома, потім була відкрита майстерня у приміщенні колишнього дитсадка, згодом – новозбудованої школи. Тут працювали Ганна Василіва, Марія Грицюк, Маланія Кавулич.

Чимало сільських дівчат навчалися у Заліщицькому профтехучилищі і, отримавши спеціальність швеї, поповнювали робітничі ряди швейної промисловості і побуту в Заліщиках та за межами району.

В село приїжджала пересувна служба побуту, приймала замовлення на різні послуги з пошиття, ремонту одягу взуття, чистки одягу, ремонту побутової та телерадіотехніки. У зв’язку з політичними та соціально – економічноми змінами, відповідними кризовими явищами в економіці ця форма обслуговування видозмінилась.

Тепер на приватній основі в селі працюють торгові підприємства, ветеринарна служба, цех з виготовлення пиломатеріалів тощо.


18. Перебудовні процеси. Незалежність України.

Село Нагоряни на межі століть і тисячоліть

З 1985 року з приходом в СРСР до влади М.Горбачова розпочалися, в тому числі і в Україні, так звані перебудовні процеси. Вони торкнулися усіх сфер життя держави і народу.

Під впливом подій, що розгорталися, навіть найлояльніші громадяни засумнівалися у цінностях системи, в якій вони жили. Уже тоді та й пізніше можна було почути від представників молодого покоління докори старшим: “Ви, мовляв, старші працювали на радянську владу…” Так, на неї працювали усі, починаючи з дитячого віку і до глибокої старості. Але це була трагедія покоління, а не його вибір…

З кожним днем зростала громадсько-політична активність українців. Виникають неформальні громадські організації, які восени 1989 року об’єднались у Народний рух України за перебудову (згодом Рух).

Восени того року була створена районна організаці Руху. Осередки створювалися у кожному селі. У Нагорянах першим головою Руху став Ілько Коханюк. Щоб посилити свій вплив Рух звернувся до таких форм як мітинги, демонстрації. Перший великий мітинг у районі відбувся у Заліщиках біля Будинку культури 14 січня 1990 року, в якому взяли участь і активісти Нагорян.

А далі мітинги і демонстрації відбувалися у селах з нагоди визначних дат історії України, перезахоронень та відкриття пам’ятників учасникам національно–визвольних змагань. Відроджувались релігійні громади, відкривалися церкви. У цих заходах брала участь громадськість села Нагоряни.

Перед мікрофоном першого мітингу у Заліщиках 14 січня 1990 року

Перед мікрофоном першого мітингу у Заліщиках 14 січня 1990 року представник обласної оранізації Руху. Зліва від виступаючого міський голова В. Дрозд, справа - голова районної організації народного Руху Л. Рудько.

Важливою подією на шляху незалежності України став людський ланцюг у роковин Злуки УНР і ЗУНР, що протягнувся від Львова до Києва 21–22 січня 1990 року, в якому брали участь багато наших краян.

Відбувалися радикальні зміни і на інших ділянках. Проявилися вони у релігійному житті. 26 січня 1990 року греко–католицька ієрархія скликала синод, який проголосив легалізацію української греко–католицької церкви і висунув вимогу повернення її майна. Навесні 1990 року відновилась автокефальна православна церква. Це привело до розколу громад у багатьох селах Західної України. Не обійшла ця ситуація і віруючих у Нагорянах, про що йдеться в одному з попередніх розділів.

У березні 1990 року відбулися перші порівняно вільні вибори до Верховної Ради України та до місцевих Рад. Для обрання вперше вже було по кілька кандидатів на округ.
З кожним днем комуністи втрачали свої позиції, починаючи з верхніх ешелонів. Верховна рада України (липень, 1990 р.) скасувала статтю в Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС, КПУ. Тисячі членів партії почали залишати її ряди. Народ відчував звільнення від рабства комуністичної ідеології. Протягом року не стало парторганізації і в колгоспі «17 вересня».

16 липня 1990 року у Верховній раді була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Політичні процеси відбувалися з блискавичною швидкістю. Відчувалось відродження національної самосвідомості. Велике національне піднесення охопило і мешканців села Нагоряни. Але найбіш важливим було поступове зникнення психології страху, яка колись дозволяла меншості тероризувати більшість.

З Москви не припинялись ініціативи: то про новий союзний договір, то про ще якісь новації для утримання СРСР, який розпадався на очах. У Москві 19 серпня 1991 року спроба перевороту зазнала поразки і це означало, що фундаментальні підвалини радянського режиму перестали існувати. І Україна зробила перший крок, який промовисто підкреслив це: 24 серпня 1991 року республіканський парламент майже одностайно прийняв Акт про незалежність України.

Наростаюча неприязнь народу до партії викликала демонтажі численних пам’ятників Леніну у Західній Україні. 28 серпня 1991 року сесія Заліщицької міської ради на пропозицію районної організації Руху ухвалила рішення про демонтаж пам’ятників Леніну і чекістам у Заліщиках. Того дня вони були зняті.

Усі галузі, в тому числі і сільське господарство, охопила економічна криза. Пусті полиці зустрічали роздратованих споживачів. Знецінювались радянські карбованці. Постало питання про вихід з «рубльової зони».

У 1992 році були введені купони–грошова одиниця для України. У 1995 році найменшою купюрою була купюра номіналом в одну тисячу купоно–карбованців. Були купюри 10, 20, 50, 100, 200, 500 тисяч, 1 мільйон. Коробка сірників коштувала 5-6 тисяч купоно-карбованців. З 1995 року була запроваджена нова грошова одиниця-гривня.

Держава не могла уже надавати колгоспам фінансову підтримку. Вони на очах занепадали. Зростала заборгованість в оплаті праці людям. По кілька місяців не отримували пенсій пенсіонери.

Розпочалися процеси реформування відносин на селі (розпаювання колгоспної землі, майна). У лютому 1992 року колгосп «17 вересня» був перетворений на селянську спілку «Вільна Україна». Керівниками її були О.Мальований, Й.Свірський, Борис Николяк. А далі пішли процеси роз’єднання селянської спілки. У Нагорянах було утворено два господарства: «Надія (Богдан Николяк) і «Мрія» (Йосип Свірський). Їм люди віддали в оренду свої земельні частки (паї).

Згідно положень про розпаювання колишньої колгоспної землі право на земельний пай у Нагорянах отримали 438 чоловік. Розмір паю на члена колгоспу становив 1,4 га. Окремі сім’Ї одержали по 5 і більше гектарів землі у приватну власність. Через кілька років власниками паїв були вироблені Державні акти на право власноті на земельну ділянку. У розпорядженні сільради була земля для фермерів (хто бажав ним стати) і резервна.

За інформацією газети «Колос» (16 вересня 2000 р.) уже кілька років колишні колгоспники Нагорян, Ниркова не отримували «живих грошей». У кращому випадку зарплату видавали зерном чи іншими продуктами, товарами (навіть горілкою). Так було в усіх галузях (вчителі, медики і т.д.). У Нагорянах у 2000 році на один пай люди отримали 1,5 ц ячменю. Такий стан був у більшості сіл району.

Одночасно було розпайовано і колгоспне майно. Однак багато будівель було знищено. Під час цих процесів окремі колишні колгоспники (механізатори) придбали інвентар, техніку. З кожним роком її кількість у селі зростала. Якщо у 1996 році в Нагорянах було 5-6 власних тракторів, то у 2007 році у власності селян було 12 тракторів різних марок, шість причепів, два комбайни, три вантажні автомашини і багато іншої сільськогосподарської техніки. У селянських господарствах на цей час було 26 коней.
У приватній спілці пайовиків (ПСП) «Надія» (керівник Б.М.Николяк) на кінець 2007 року було 138 га землі, з яких – 58 гектарів фермерської, решта – земля сільських пайовиків,якувонивіддаливоренду за відповідню угодою.

390 гектарів пайової землі селян взяло в оренду приватне підприємство «Агрополіс», яке має в оренді земельні паї і в інших селах району. 20 власників паїв самостійно обробляють свою землю, використовуючи відповідний інвентар, техніку.

Великим благом для села стала його газифікація. Підвідний газопровід до села був прокладений ще на початку 90 –х років. Посильну участь у його спорудженні взяли колгоспи Ниркова, Устечко. А далі через безгрошів’я процес зупинився. І зрушився лише на початку 2000 року, коли частково було виділено кошти з районного бюджету.

П.Забчук на газопроводі

П.Забчук на газопроводі

А ще до цієї справи прилучилися місцеві фермерські господарства «Надія» та «Мрія». Газифікацію села проводила Заліщицька ПМК-5, в якій зварювальником довгі роки працює висококласний спеціаліст Павло Забчук з Нагорян.

30 грудня 2000 року стало для селян справжнім святом: Нагоряни були 12 населним пунктом району, який отримав природній газ. Того дня голубий вогник запалав ув оселях С.Мальованого, М.Забчука, Д.Тухліновича.

Освячення пуску газу у Нагорянах 30 грудня 2000 року. Зліва направо: сільский голова М.Гасин, перший заступник голови райдержадміністрації В.Дрозд, керівник господарства «Надія» Б.Николяк, нач.ПМК-5 І. Городинський, голова районної держадміністрації С. Кобіс, отці місцевих парафій Михайло та Олександр, нач.райгазу Я. Опалко, керівник господарства «Мрія» Й.Свірський, гол. інженер райгазу В.Борківський.

Протягом наступного року за кошти громадян селом було прокладено понад 6 кілометрів газопроводу і газифіковано 128 будинків. Решта осель користуються балонним газом.

За даними Нирківської сільської ради на початок 2007 року у Нагорянах нараховувалось 202 двори, в них мешкало 215 сімей. У селі проживало 604 особи. З них: 292 працездатних, школярів від 6 до 16 років – 59, дітей до 6 років - 28, молоді від 16 до 30 років - 121 особа.

У селі проживало 7 сімей, в яких є троє і більше дітей, а також 19 одиноких людей похилого віку. У 2004 році в селі народилдось 16 дітей померло 36 людей. За 2006 рік з села виїхало 6 осіб. В селі відчувається постійний рух людей: одні приїжджають з роботи, інші–виїжджають на тичасову роботу за межі села.

Постійну роботу у селі мали 33 особи, в тому числі 12 чоловіків і 21 жінка. Серед них: у сільському господарстві працювало 12 осіб, у торгівлі - 3, соціальній сфері (освіта, медицина,культура) -13, в інших галузях - 3 особи. У службі зайнятості зареєстровано 18 осіб, з них - 10 жінок, 8 чоловіків.

На початок нового століття в основному стали регулярно виплачуватись і зростати зарплати, пенсії. За даними песійного Фондку у районі в Нагорянах в останні роки такою була динаміка пенсіного забезпечення:
Роки               Проживало               Місячна
на 1.01              пенсіонерів            виплата (грн.)
2002                        208                      22130
2003                        203                      22109
2004                        199                      24387
2005                        199                      59078
2006                        191                      69640
2007                        181                      73926
2008                       180                       99135

Середньомісячна пенсія на початок 2008 року нагорянських пенсіонерів становила в межах 100 доларів(1 амер. дол. -5,05 грн.).

Мешканці села станом на 1 січня 2007 р. утримували у своїх господарствах 290 свиней, 282 голови великої рогатої худоби, в тому числі 142 корови, 123 бджолосім’ї. 23 мешканці мають власні легкові автомобілі.

У Нагорянах більше 30 житлових будинків пустують. 16 сімей мають телефони. В останні роки набув поширення мобільний зв’язок. Окремі сім’ї мають по 2-3 мобільні телефони. У побут людей ввійшли новітні телевізори, відеотехніка. Кілька сімей користуються комп’ютерами.

На межі століть і тисячоліть на долю нагорянців, як і всіх селян, випали великі випробування. Поволі відходить ейфорія, пов’язана із здобуттям незалежності. Наступили реальні нелегкі будні. Велика кількість людей у пошуках роботи тимчасово або й на зовсім покидають насиджені місця і їх можна зустріти далеко за межами України.

Для наших людей за радянських часів подорож за кордон, навіть до родичів,вдавалась нелегко. Наприкінці 80-х років вперше були відкриті кордони практично для всіх людей: для туристичних чи комерційних подорожей, на роботу. Наші громадяни побачили справжній достаток у людей, які жили при капіталізмі, яким лякали нас десятки літ.

У 2007 році понад 40 мешканців (в основному жінки) Нагорян працювали у Росії, Польщі, Чехії, Греції, Італії, Ізраїлі, Данії, Англії, Португалії та інших країнах. Більше десяти молодих людей уже за роки незалежності України виїхали на постійне місце проживання у країни Європи та Америки.


Список джерел та літератури

  1. Матеріали державних архівів
  2. Матеріали поточних архівів управлінь та відділів Заліщицької райдержадміністрації, Нирківської сільської ради.
  3. Шематизм греко-католицької церкви у Нагорянах за 1874 -1889,1908,1919 -1937 роки
  4. М. Грушевський. Історія України, Київ-Львів,1913.
  5. О. Субтельний. Історія України, Київ, 1992
  6. Петро Сіреджук. Першовитоки, Київ, 1994
  7. Н. Мизак. За тебе, свята Україно, «Золоті літаври», 2002.
  8. Заліщицька земля у спогадах емігрантів, Тернопіль, 1993
  9. В. Верига. Там, де Дністер круто в’ється, Торонто,1974
  10. Я. Павлик. Історія Товстого, м.Заліщики, 1998
  11. Karasowski K. Wspomnienia z zaslania, Польща, 2001
  12. Газети Товстенського та Заліщицького районів, Кошилівської МТС
  13. Матеріали Заліщицького краєзнавчого музею
  14. Спогади уродженців та мешканців села Нагоряни

Автор висловлює щиру вдячність за допомогу у зборі матеріалів Володимирові Онуляку, Ількові Різнику, Михайлові Забчуку, Михайлові Пацанюку, Марії Мальованій, Ганні Пацанюк, Ганні Перуняк, Ірині Яремі та багатом іншим односельцям, та й не тільки, хто долучився до написання цієї книжки...

У книжці використана авторська поезія.


Про автора

Василь Григорович Дрозд народився 15 квітня 1940 року в селі Нагоряни Заліщицького району на Тернопільщині в селянській родині. Початкову школу закінчив у рідному селі, семирічку – в Ниркові. У 1954 році вступив до Чортківського педагогічного училища, після закінчення якого розпочав трудову діяльність у Зозулинській школі на Заліщанщині.

У 1959-62 роках у Сибірі та Білорусі проходив військову службу. Потім вчителював у Мишківській та Нирківській восьмирічних школах. З 1965 року – на громадській, господарській роботі, зокрема очолював районну профспілку працівників сільського господарства, був директором туристської бази.

У 1985-93 роках В. Г. Дрозд працював міським головою в Заліщиках, а в 1998-2005 роках - у Заліщицькій райдержадміністрації: спеціалістом, завідувачем відділом, першим заступником голови райдержадміністрації.

В.Г. Дрозд закінчив Чернівецький державний університет, історик, має сільськогосподарську освіту. Член Національної спілки журналістів України, автор поетичної збірки «Дивокрай».

 

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus