Купальська трагедія на заліщицькому мості

Липневі людські жертви, що потонули в Дністрі у 1941 році - це наш біль, невинний біль. Адже й досі ми не спромоглися встановити звідки ці люди, їхні імена. А світ знає про цю трагедію.
 
Купальська трагедія на заліщицькому мості 
 
У книзі «Українські священики Закерзоння» (хроніка репресій) о.Іван Ортинський написав: "У другій половині червня 1941р. десятки тисяч арештованих ні в чому невинних людей, яких більшовицькі інквізитори не встигли засудити, за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії розстріляно. Історія людства ще не знала таких планових масштабних убивств, які здійснили агенти НКВС. Масове людиновбивство вчинено в тюрмах Вінниці - 9439 осіб, Луцьку — 2754, Дрогобичі - понад 1000 осіб, Золочеві - 1600, Самборі -майже 5 тисяч, Дубні - 1500, Станіславі — 2500 (а загалом на Станіславщині закатовано понад 10 тис.українців).

Чортківська тюрма була розрахована на 275 в'язнів, влітку 1941р. з неї пішли в небуття більше 2,5 тис. людей. У Чорткові розстріляно 769 осіб, в Умані - 954 особи, з них 77-уродженці Заліщицького району."

Досліджуючи цю тему впродовж багатьох років, вдалось документально підтвердити списки людей з Монастириського, Гусятинського, Теребовлянського районів. Зараз повернено з небуття імена та прізвища невинно розстріляних Чортківського району. Знайомлячись із документом спецповідомлення з центрального державного архіву Російської Федерації я прочитав: "З Чорткова пише начальник тюремного управління капітан Держбезпеки Нікольський про те, що група арештованих ОУНівців намагалась вчинити бунт і втекти. Як наслідок цього, 123 арештованих осіб були розстріляні. А генерал І.Сєров наклав резолюцію такого змісту: "Закопані. Хто бачив".

У книзі «Західноукраїнська трагедія» вміщено спогади очевидців Чортківської трагедії, серед яких і Марія Потикевич-Заболотна. Власне, вона побачила на території тюрми жінку, яка притискала до грудей гуцульський кожушок, впізнавши по ґудзиках, що ця річ належить її синові, мати поривалася у розпач: «Іванку, синочку, де ти?» батько Марії підійшов до жінки і запитав: «Звідки ВИ?» Вона відповіла, що з Городенки.

Я перевірив списки в'язнів Городенківського району і знайшов двох осіб із Серафинців. Це Іван Бучовський та Іван Городецький, а в списку в'язнів значаться й інші прізвища: Василь Бабій, Микола Бачинський, Василь Боюк. Всі вони, за винятком І.Городецького, вже реабілітовані.

Історія знає й інші спогади. До редакції газети «Буковина» звернувся Георгій Нестерюк, почувши в кількох словах про трагедію, яка сталася 7 липня 1941-го на залізничному мосту через Дністер між Кострижівкою і Заліщиками. Про цю страшну подію розповів у своїх спогадах учасник УПА О.Д.Томашевський у книзі Миколи Черешнюка «Сповідь на світанку».

В одному з вагонів знаходився житель Кострижівки Тодор Вигнан - уродженець с.Дорошівці. Незавидна доля в цього чоловіка. Воював у лавах Української Галицької Армії. Був поранений, опинився в польському таборі для інтернованих. Утік із нього. V 1940р. НКВС заарештувало Тодора. Сидів у тюрмі до весни 41-го. Чому його випустили - невідомо. Але 8 червня затримують повторно, житель Кострижівки Т.І.Баранецький згадує: «Цього дня я приїхав у Звенячин до млина. Тоді й побачив Вигнана на бричці з двома воєнними. Бричка покотила на Заставну, і я його більше не бачив». Невістка Тодора розповідає про той трагічний день таке: «На початку липня 1941 року, коли злощасні вагони прямували до своєї загибелі, на Кострижівській станції випадково опинився син Тодора, мій чоловік Іван. Через заґратоване вікно батько востаннє помахав синові рукою, наче прощаючись навічно. Встиг лише передати фразу «Скажи мамі, що я тут!» Вагони вже викочувались на міст.

Детальніше про цю трагедію розповідає очевидець Ф.С.Бабалюк. «Жив я тоді в селі Звенячин. Вранці 7 липня 41-го з'явився в цукрозавод - працював там. Радянські солдати мінували основні виробничі об'єкти. Про роботу й мови не було, тому я вирішив повернутися додому. На залізничній колії стояли чотири товарні вагони із заґратованими вікнами. Ешелон через міст пропускали, а вагони з людьми стояли. Я вже піднявся на горб і все було видно, як на долоні. Нарешті до паровоза підчепили вагони з людьми, а за ними ще 6-7 вагонів. Весь ешелон перемістили на довжину моста. Охорона, офіцери, машиніст покинули ешелон і подалися в бік Заліщицької станції. Машиніст чимось обурювався, бо офіцер штовхав його в груди, розмахував револьвером. А приблизно через 10 хвилин страшний вибух підняв вагони з людьми над мостом. Наступної миті вони злетіли у воду. Зверху на них впав паровоз. У цьому місці вода, здавалося, кипіла, бо гарячі котли і пара нагріли воду до високої температури. Ті, що перебували у верхній частині води, просто зварилися живцем. Видовище було страшне. Сталося це 7 липня 1941 р. десь о 15 год. Решта вагонів не впали у річку, бо від вибуху зчеплення розірвалося і вони відкотилися назад, на Кострижівську станцію.

Подальші дослідження цієї трагедії засвідчили, що на мосту загинули не тільки політв'язні Буковини, а й Коломиї.

Житель м. Заліщики Роман Мулярчук у статті «Злочин НКВС на Дністрі». Без терміну давності» пише, що того дня органи НКВС скоїли небувалий за своєю жорстокістю злочин - скинули з моста вагони з політв'язнями. Загинули страшною смертю всі до одного. За радянської влади говорити про це було заборонено. А населенню вбивали в голову, що міст підірвали німці. І тільки тепер, кожного року, 7 липня вшановують біля жертовного хреста пам'ять загиблих панахидою і поминальним словом.

Цікавими є спогади, записані з уст очевидців. М.Г.Тугаєвича, який працював на залізничній станції в Городенці. Він пригадує:"7 липня близько 10-ї ранку прибув до Городенки товарний поїзд з Коломиї. Два вагони були заґратовані. Я збагнув, у чому річ. Піднявся на платформу і крадькома почав спостерігати за вікнами вагонів. Побачив там людей, навіть впізнав односельця Василя Бабія. Він був заарештований з чотирма своїми товаришами з Серафинців у грудні 1940. Він упізнав мене, жестикулюючи запитував "Що сталося?" Я відповів жестами "Війна!"

Через кілька хвилин поїзд відійшов на Заліщики через станції Ясенів Пільний, Штефанівку, Кострижівку."
3і слів М.В.Завацького, що працював стрілочником на станції Кострижівка, у складі поїзда були вагони з авіабомбами, вагони із задротованими вікнами. Однак про в'язнів не повідомив нічого, промовчав. Його можна було зрозуміти: це був 1975 рік, а до того часу Завацький уже відсидів 10 років у таборі.

Із спогадів іншого очевидця М.І.Годованця, що працював у райспоживтоваристві, 7 липня, в полудень, він сидів на пероні станції Заліщики, очікуючи вагона. Раптом зчинився людський галас у вагоні. День був спекотний, всі волали пити. Жінка у військовому один раз піднесла якусь бляшанку води, однак цього було мало. Близько 15-ї пролунав потужний вибух на мості й середня ферма рухнула в Дністер. Це був той самий потяг, що прямував З Коломиї через Городенку, Заліщики, Чортків. Вагон з людьми полетів у прірву.

Скільки їх було? Чиї це були сини і дочки - патріоти українського народу? Відомо лише, що виконавцями страшного злочину були звірі з людським обличчям, убивці з НКВС. «Вони вдалися до особливого способу ліквідації політичних зеків: поїзд з в'язнями у товарних вагонах підірвано на мості через Дністер. Щоб унеможливити людям порятунок, на березі встановили кулемети. Кількість жертв не названо (повідомлення газети «Українські щоденні вісті» м.Львів).

Наш священний обов'язок - донести до майбутніх поколінь усю правду про трагічну дорогу наших краян - патріотів із Чортківської до Уманської тюрми у 1941 році, щоб знати про злочини, заподіяні нашому народові. Вони повинні знати всю правду про наших батьків і дідів, які загинули в тюрмах, в Сибірі, стекли кров'ю за волю України. Це повинні знати й пам'ятати, щоб не залишилось в душах наших ні краплі рабської психології, щоб назавжди пробудилася національна гордість та незламна воля.

Антон МОГИЛЮК,
історик, с.Слобідка


ВІД РЕДАКЦІЇ. Хто уважно прочитав спогади очевидців, то зрозумів, що не все тут стикується. Мабуть, кожен дивився на минуле під своїм кутом зору. Завдання автора - знайти логіку усіх суджень і спогадів та відновити точну картину трагедії. Тому навіть такі, здавалось би, розхристані думки мають право на публкацію. А припіднята завіса трагедії кличе нас до істини.

Газета "Колос"

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus