Заліщики, та Добровляни знанні своїми солодкавими помідорами, старовинною вишивкою чорними нитками, та чудовими голосами церковного хорового співу. Чи чули ви коли-небудь спів церковного хору? Прислухайтесь серцем. Закрийте очі і вслухайтесь в звучання голосів. Як пливуть складені в чудову композицію звуки, як переплітається мажорна із мінорною теми. Треба мати неабиякий слух, щоб правильно скласти всі звуки в чудову гармонію. І такий талант мав колишній директор музичної школи, композитор, диригент, художник, викладач, чоловік, батько, дідусь, прадідусь – Ярослав Васильович Смеричанський.

 

 На світлині ( фотографії) Ярослав і Катерина Смеричанські у 1980 році.

 

Сто років – немалий відрізок часу для людського життя, і лише краплина у всесвітньому вимірі. Цьогорічний квітень, а саме 18 квітня, приніс би святкування 100 років з Дня Народження видатної людини. Та не судилось. В грудневу холодну ніч 2002 року закінчився життєвий шлях, який був насичений сумними та щасливими подіями, визнанням та забуттям, повний спогадів та мокрими від сліз очима. Адже життя тривало під-час війни, післявоєнних переслідувань, під уважним спостереженням КГБ, проголошенням вільної України, входження в нове сторіччя. Була втрата батьків та рідних, зустріч з тією єдиною – Катериною Кузняк, було народження і виховання трьох чудових донечок, було збільшення родини завдяки шістьом внукам, шістьом правнукам. На сьогоднішній день родина збільшилась ще трьома правнуками і однією правнучкою. Нажаль лише з небес може на них споглядати прадідусь із своєю дружиною та молодшою донечкою.

Про життєвий шлях кожної людини можна написати цілу книжку, але не кожна людина спрямовує свою енергію на користь суспільства, а не лише власної родини. Тим і цінять і виділяють людей серед масси. Власне таким і був Ярослав Васильович Смеричанський.

Кожне літо я і мої кузини зустрічались в будинку по вулиці Шевченка, де проходили наші шкільні канікули. Пригадую, не було ні одного вечора, щоб наш дзідзьо не сідав за фортепіано і не записував щось в нотному стані. Кожний вечір він з натхненням, притаманним лише обдарованим людям, занурювався у світ музики. В той час він не бачив нікого навколо себе і не чув. Ті вечори він жив у своєму світі гармонії. Його могла зрозуміти лише люба дружина Катерина, яка у всьому підтримувала і не давала згаснути талановитому вогнику. Його енергія завжди була спрямована на добро громади. Власне під його керівництвом і директуванням, одноповерхова маленька будівля перетворилась в двохповерхову нову музичну школу, де молодому поколінню прививалась любов до прекрасного, духовного. Завдяки йому і сьогодні та ж музична школа існує де навчаються прекрасного сучасні молоді душі.

Визнання прийшло ще за життя. Було гучне святкування відходу на пенсію, де вся школа гратулювала і міська адміністрація вітала. В нього тоді також були мокрі від сліз очі. Але то були мішані сльози – жаль за прожитим відрізком життя, та щастя, за визнання. Адже завдяки його зусиллям, в далекі 50-ті саме ним було зорганізовано Добровлянський хор, який став лауреатом Всесвітнього Фестивалю Молоді і Студентів у Москві. Тоді навіть столиця Радянського Союзу -Москва говорила про місто Заліщики і чудовий хор, із керівником-диригентом Ярославом Васильовичем Смеричанським.

Місто пам’ятає своїх людей, і пізніше ще було святкування Ювілейних дат із подякою від колишніх учнів, колег, знайомих та близьких. І знову були мокрі очі, бо не на всіх святкуваннях була вже поруч кохана дружина. Власне тоді і народилась мелодія із жалю за тією єдиною, яку можна тепер часто почути в церкві на Службах Божих. Він до останніх днів свого неординарного життя щось собі наспівував і складав в подумках мелодії, які пізніше виливались нотами на папері. Навіть при повному зосередженні на якійсь іншій праці, чи то малюванні картини, чи направі при господарці, чи прикрашенні весільного торта, де він кольоровою масою виводив вишивки і слова привітань, він в думці складав в рядок ноти і вже бачив свій твір на папері. Ярослав Васильович Смеричанський був Людиною обдарованою і талановитою, Людиною з великої букви для громади міста Заліщик та за його межами. Вільно спілкуючись на кількох мовах (включаючи мову Есперанто), навчаючи гри на музичних інструментах (скрипка, фортепіано, гітара, бандура, дримба), він завжди був чуйним вчителем, розуміючим колегою, господарним директором музичної школи, виступи учнів якої завжди мали неабиякий успіх у слухачів.

 

Добрі, розумні очі Ярослава Васильовича Смеричанського завжди споглядатимуть на рідне місто Заліщики з небес і його музика завжди проникатиме у серця людей на Службах Божих та хорових концертах.