Там, де Дністер круто в'ється (вибірка з книги Василя Вериги)

 

Автор: Василь Верига

 

На півдні галицького Поділля, над багатоводним Дністром, потапає в садах, повна краси і чару місцевість, колись повітовий центр — Заліщики. Ще в кня-жу добу, коли по Дністрі проходив торговельний шлях, що лучив Чорне море і багату Візантію з княжим столичним містом — Галичем, по бистрих водах ріки плавали торговельні судна — кораблі. За переказами, місце, де тепер розкинулися Заліщики, відділялося від Дністра зарослями ліщини. Тут, тобто «за ліщиною», залюбки зупинялися проїжджі купці на відпочинок. Звідси мабуть і походить назва Заліщики.

Заліщики — невеличке курортне містечко (коло 5 тисяч населення) - - лежать у мальовничій долині на лівому березі Дністра в південно-західньому Поділлі, немов би на півострові. Протилежний буковинський берег Дністра, що оточує Заліщики з трьох сторін, а зокрема з півдня і сходу, підноситься над рікою 70-120 метрів високою і стрімкою стіною, покритою здебільша кущами дерев. З Буковиною Заліщики пов'язані двома мостами — залізничим на заході, що був найвищим мостом у передвоєнній Польщі, та другим мостом, який сполучує галицький гостинець Тернопіль — Чортків — Заліщики з Чернівцями. Цей гостинець у самому місті називався вулиця Собєського.

Заліщики, разом з селом Добровляни, є єдиним місцем в західних областях України з лагідним середземноморським кліматом. Тут рано достигають овочі й городина і через те навколо розкинулись виноградники, баштани, помідорові плянтації та овочеві, головно морелеві, сади, зокрема в сусідньому селі — Добровлянах.

За австрійських часів Заліщики поділялися на дві частини: Заліщики-міето та Старі Заліщики — село. Місто Заліщики, за своїм національним складом, були типовим галицьким містечком з перевагою жидівського населення, яке тут мало свою дільницю, з власною синаґоґою. Жиди займались в основному торгівлею; всі важливіші й більші крамниці в місті були жидівські.

Крім жидів жили тут ще й українці, поляки та трохи німців. Німці мали тут свій власний протестантський костел, що за польських часів уже був зачинений, бо частина німців-урядовців з упадком Австро-Угорської Імперії виїхала додому. За кількістю поляки становили другу групу; більшість з них — це був зайшлий елемент, що працював на різних державних посадах та на залізниці. Серед заліщицьких поляків місцевого походження було багато таких, які навіть по-польському не вміли говорити і дома завжди послуговувалися українською мовою. Це були радше українці-латинники ніж поляки, однак римо-католиць-ке духовенство впевняло їх, що вони поляки, бо «русини» — це греко-католики.

Хоча українців у місті було відносно менше ніж поляків, у Старих Заліщиках вони становили основну масу населення і, беручи Заліщики як цілість, тут українці аж ніяк не були в меншості.

Польський костел знаходився в самому центрі, на кінці вулиці св. Станислава, а його вежа з годинником височіла понад містом, як символ польської влади в ньому. Але зараз через дорогу знаходилися два, як на Заліщики, величаві українські будинки, Український Народний Дім та Дім Щадничої Каси, що були центром українського культурного і взагалі організаційного життя міста і повіту.

В першому будинку на вулиці св. Станислава приміщувалися на партері північного крила «Українська Книгарня» та крамниця 'Маслосоюзу», а на поверсі філія «Українбанку». (В південному крилі будинку приміщувався поштовий уряд.) В другому сусідньому будинку «Українського Народного Дому», що тільки рогом виходив на вулицю Кілінського, була театральна заля та бюра різних установ, як повітової філії т-ва «Просвіти», т-ва «Української (колись Руської) Бесіди», кружка «Рідної Школи» та ін. Тут власне коло Народнього Дому на малому закруті кінчилася вул. сз. Станислава і починалася вул. Кілінського, що далі переходила у вулицю Добровлянську, яка провадила до села Добровляни і далі на північний схід на Борщів або на схід, паралельно до бігу Дністра, до Ка-м'янця Подільського. Тут же ж на цьому закруті ко: ло Народнього Дому починалася вулиця Шевченка, що бігла з північного заходу на південний схід і кінчилася на вул. Граничній, де знаходився будинок повітового староства. На цій же вул. Шевченка на північному боці знаходилася нова мурована церква св. Покрови, символ і остоя українства в Заліщиках.

Минуле Заліщик губиться у сірій давнині нашого Рідного Краю. Археологічні розкопки, знайдені біля цегельні, що знаходилася при шляху на Добровляни, поміж т. зв. Садищем і ліском Вощилівкою, викликали чимале зацікавлення серед українських археологів, їх відкрив у 1927 р. проф. Юрій Полянський, а досліджував у 1928 р. д-р Олег Кандиба-Ольжич. Ці розкопки вказують, що історія поселення у цьому закутку України сягає у пізньо-палеолітичну добу. Тут було велике селище трипільської культури та сліди ранньо-слов'янського поселення з перших століть після Христового Різдва. На місці цього поселення знайдено чимало чудової кераміки часів трипільської культури, яка заповняла полиці місцевого музею, а також Українського Музею у Львові. Найбільшими колекторами цієї старовини були Маріян Панас та учитель заліщицької семінарії, спольщений німець Йосиф Шварц.

Першу записану згадку про Заліщики стрічаємо у хроніках XII ст., тобто в часах могутньої ще Київської імперії та початків зросту Галицького князівства: Заліщики мужньо витримали часи татарського лихоліття, перебуваючи адміністративно в Подільському воєвідстві, червоногородського повіту, який у час Речі Посполитої відповідав більш-менш модерній Чорт-ківській окрузі.

В 1750 р. місто одержало магдебурзьке право, а в 1772 p., при першому розподілі Польщі, Заліщики попали під володіння Австрії разом з цілою Галичиною. В 1809 p., з ласки Наполеона, владу над схід-ньою частиною Галичини, званою тоді Тернопільським краєм, що включав і Заліщики, захопила Росія. Одначе, в 1815 p., згідно з договорами Віденського Конгресу, цар Олександер І повернув захоплені частини Галичини Австрії, У складі Австрійської імперії Заліщики залишилися аж до проголошення Західньо-Української Народньої Республіки, 1 листопада 1918 р.

В червні 1919 р. у Заліщиках перебував тимчасово уряд ЗУНР, який під натиском польської армії Галлера з-заходу та румунської йрмії зі сходу на Покуття, змушеншй був покинути Станиславів. Тут же 10 червня 1919 р. одержав свої диктаторські права Президент Української Національної Ради, д-р Євген Петрушевич. У половині липня 1919 р. Українська Галицька Армія та уряд ЗУНР були змушені відступити за Збруч на східньо-українські землі, і Заліщики зайняли поляки. За винятком двомісячної перерви в 1920 p., коли декілька повітів Галичини були захопили большевики, Заліщики перебували під окупацією поляків аж до вибуху другої Світової війни.

За польських часів Заліщики перетворено в курортне місце і, завдяки своєму теплому кліматові, вони були неабиякою атракцією для польських вельмож. Для їхньої вигоди, в літніх місяцях, Заліщики були сполучені з Варшавою поспішним поїздом, що складався з трьох люксусових вагонів і звався «люксторпедою».

У вересні 1939 p., іронією долі, польський уряд під натиском переважаючих сил німецької армії пішов слідами уряду ЗУНР з-перед двадцяти років, опинився також у Заліщиках і перебував там декілька днів у готелі, що називався «Варшава», звідки переїхав на Буковину й до Румунії. У другій половині вересня 1939 р. Західню Україну зайняла совєтська Червона Армія, а в тому і Галичину, яка стала складовою частиною т. зв. Української Радянської Соціялістичної Республіки. Заліщики, разом з цілою Західньою Україною, розпочали новий період у своїй історії.

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus