Євген Іванович Безкоровайний народився 24 березня 1947 року в селі Ворвулинці Заліщицького району в селянській родині.
Середню освіту здобув у Заліщиках, вищу - у Львівському Національному університеті ім. І. Франка, де опанував фах журналіста.
З журналістикою пов'язані і його життєві дороги.
У різні роки працював у Заставнівській, Заліщицькій, Тернопільській районних газетах, кореспондентом Держтелерадіо у Тернопільській області,
головним редактором обласних газет «Ровесник» та «Селянська доля», а також на громадській та державній управлінській роботі.
Зараз - голова обласної організації Спілки письменників України.
У 1997 році вийшла його перша книжка віршів «Яворина», у 2003 - «Профіль любові». «Душа,як сонях» - третя книжка поета.
ОБЕРЕГИ
Моє серце, мов крила радара
Обереги свої простягло,
Щоб не кинула підлість, ні зрада
Навіть тіні на ваше чоло.
Щоб не згасла свіча родоводу
За святковим родинним столом.
І омріяна єдність народу
Прокотилася кожним селом.
У містах - в установи, світлиці -
Довгождана, повсюди зайшла.
І зорею на радісні лиця
Великодньою вістю зійшла.
Нехай пісня і мова єдина
Зазоріють на кожних устах.
Щоб велика вкраїнська родина
Благоволила у світах.
* * *
Ріднить нас пісня, мова піднебесна,
Неоціненна Божа благодать...
Та Україно! Ти ще не воскресла,
Твої сини пригнічені стоять.
І нарікають на степи широкі,
Що Бог не дав ні тундри, ні тайги...
О, недоріки, смирні й волоокі,
Ви за чужі страдаєте борги.
Позбавлені прислужництва чужинцям,
Мов кошенята, никнете сліпі.
Ховаючи свій острах в мазепинці,
Ви галас лиш здіймаєте в юрбі...
Мойсеям нас водити ще й водити,
Допоки Духу стоптана пустель
Нас висвятить народом домовитим,
І з вірою прийдемо до осель.
ТИША
Село над світом тишу розпростерло
І опустило місяцю на ріг.
Колодязі, немов гарматні жерла,
За зорями полюють угорі.
Мовчить в тривозі вічній півпланети,
Солодкий сон натомлених вітрів.
Хіба не дико цілити ракети
У вистояну тишу вечорів?
НА УЗЛІССІ
Стоять копиці, мов гриби,
На них осінній день улігся.
Вже в'яне в пасмах голубих
Моє улюблене узлісся.
Озветься тихо з гір луна
І забринить стома жалями.
Це тужить рідна далина
За молодими журавлями.
* * *
Все минає і все відходить,
Тільки час — усьому суддя.
Я долаю високі сходи
Непростого свого життя.
Вже позаду — глибока прірва.
Та згадати про щось — нема.
Не зустрілась жаба-царівна,
Хоч невдовзі уже зима.
Зараз думка тривожить вперто:
Як затратно на світі жив!
Замість плуга щоденно перти,
Я невтомно «козу водив».
Вийду в поле своє на світанні,
Припаду до безмежності нив...
Чом я кожен день, як останній,
На землі цій святій не жив?
