Дарував людям кришталеву мрію. Євген Безкоровайний

Не судилось людині знати, коли і де обірветься нитка її долі… Час пливе, стрімко летить, віддаляючи той тяжкий і сумний момент, коли нас усіх у травневі дні 2015 року чорним птахом облетіла звістка про раптову кончину на 69-ому році життя Євгена Івановича Безкоровайного, нашого талановитого земляка, журналіста, поета, публіциста та громадського діяча… 

Полум’я натури хвилями нуртує
І запалює усіх людей навкруг…

                   ***  ***  ***
 «Профіль» Ваш з любов’ю до людей, мов доля.
А «Душа, як сонях» у серцях горить.
В поетичнім слові – мудрості роздолля,
Зустрічає вічне сьогодення мить…
«Яворина» рідна чуття вабить ніжно
До батьківських берегів ясних.
Вишиванка лине в піднебесся стрімко
До юнацьких споминів щемких...

Так написала я у 2007 році, вітаючи Євгена Івановича з 60-річним ювілеєм від дня його народження під час візиту в Заліщики. Такі зустрічі були завжди особливими і надзвичайно пам’ятними…  Є. І. Безкоровайний справді був людиною неординарною, бурхливої та небайдужої вдачі, йому не на словах, а на ділі боліла Україна, а любов до рідного краю палахкотіла-нуртувала в його неспокійному гарячому серці…

Якщо звертатися до рядків біографії Євгена Івановича, то життєпис творчих особистостей, мабуть, треба вести не з байдуже-буденного – «народився тоді-то і там-то...», а снувати нитку творчої долі від батьків митця. Саме батько-мати подарували своєму нащадкові закорінену родоводом спроможність дивуватися світом і чуттєво відгукуватися на одвічні категорії буття – добро й зло, красу і потворність, волю і гноблення.

Любов і Свобода! Від цього брунькується поетичне Слово, як від материнської пісні та вікон батьківської хати, як і від перехопленого погляду, який дарує жінка – «супутниця ласкава», і «цілющих джерел» України-неньки, що «видзвонюють ядерно на глибинах» рідної землі. Від них починається світ. Вони – живодайне джерело поезії, зокрема й щедро залишеного нам Безкоровайним-поетом творчого доробку. Мова йде про його поетичні збірки «Яворина» (1997), «Профіль любові» (2003), «Душа, як сонях» (2006), «Осіння сльоза» (2008), «І так живу» (2012). Це – добротний спадок нашого земляка, уродженця села Ворвулинці Заліщицького району Євгена Безкоровайного.

Гарне слово «уродже­нець» – якесь направду фундаментальне, ваговите, глибоке, близьке, причетне до моєї з тобою, мій дорогий читачу, долі в рідному краї. Навіть іще достеменно не пізна­вши Євгена Івановича Безкоровайного як людину, а лише у свій час познайомившись із ним, кожен відчував, що невпинно нуртуючий згусток його енергійного характеру мав би так чи інакше вихлюпнутися поза вінця в якійсь творчій царині. І це почування не було оманою!

У його проникливих поезіях буяли «вічності вітри», оспівувались щоденні наші труди й одвічне прагнення до свободи, і хліб насущний, і «дзвінке (або золоте) жниво», і «грудка рідної землі», і любов, і «серця ніжні береги», і «кривди і жалі», і несприйняття «ситого спокою» – все-все, побачене, пережите, зболене й дороге, що становить глибинну сутність нашого життя і є духовною часткою України.

Увесь цей розмаїтий спектр «білого світу» живописав поет у своїй особливій, можна сказати особистісній збірці «Профіль любові» (2003 рік) – моїй улюбленій в творчому доробку автора, яку Євген Іванович особисто подарував мені з дарчим написом: «З колосистим розмахом творчості і любові…». Про цю книжку тут піде мова, в ній простежується спадковість порушених тем із попередньою збіркою автора – «Яворина», яка побачила світ у 1997 році. Перед читачами постав поет, у якого душа загострено чутлива, а в її серцевині – оголений нерв сприйняття всього сущого на рідній українській землі.

Водночас Євген Безкоровайний був людиною, зачарованою світом, обвінчаною з любов’ю. З-під його пера народжувались поезії, в яких – краса одвічних істин, відвертість сердечних почуттів і душевних поривань, майстерно передані рідним українським словом, бо «Допоки ми... / Будем цуратись маминої мови, / Рабами будем – тінями людей...»

Оглядини поетичної палітри уродженця Наддністрянщини приваблюють різноплановістю поетичної скарбниці. Та по-особливому теплими, близькими читачеві, мабуть, є вірші Євгена Івановича, присвячені материнству й батьківству, отчому дому, звідки ведуть свій родовід, зрісши сильними пагонами й сини автора – Гордій та Зорян. Наша справді народна література глибоко вросла корінням в оспіване й оплакане в рідному красному письменстві село. Усі ми родом звідти. І переважно саме мати й батько, як це зазви­чай ведеться у нашій українській, як кажуть по-доброму, вічно сільській літературі, передають любов до пісенного слова своїм дочкам і синам. Так було і з Євгеном Безкоровайним:

Спасибі, мамо, за бентежну пісню,
Якою навертала до добра...
                                             («Пісня»)

Мені б з тобою, батьку, говорити,
До мудрих прислухаючись порад...
Тебе нелегко до кінця відкрити,
Та повторити важче устократ.
(«Мені б з тобою, батьку, говорити...»)


Світло батькових вікон і мамина журлива пісня, невтомна праця на рідній землі випрозорювали і ліпили, на мій погляд, Безкоровайного-поета, плекали шану до найвищих людських цінностей – добра, поваги, гідності, честі, справедливості, людяності. Поезії автора пронизують картини ріллі, «золотого жнива», полів «зі срібного литва», вінцем яких є запашний хліб – мірило солоної селянської важкої праці та радості очікуваного достатку в сільській хаті:

Ще й нині, як присниться, осія
Щасливим світлом золоту чуприну,
Коли матуся стомлена моя
Виймає з печі сонячну хлібину.
Запахне полем, колосом, серпом,
Іржавою – ще батькова! – косою...
На руки їй я падаю снопом,
Гарячою вмиваюся сльозою.
(«Ще й нині, як присниться, осія»)

Неможливо у короткому слові осягнути розмаїтість поетичного жнива Євгена Безкоровайного. Його збірка «Профіль любові» – це спроба створити єдиний та багатогранний образ Любові, що постає перед вдумливим читачем у різних іпостасях. Лики Любові, виліплені-випестувані словом нашого земляка, – багатогранні, як саме Життя. Вона, Любов, гармонійно поєднує в собі патріотично-національну любов до України-неньки («Україні», «Три криниці»), коли поет не тільки захоплювався непроминущою красою рідної землі в пейзажно-ліричних замальовках, таких як «Осіннє», «Березень в полях», «О рідна земле!», але й сповнений вболівання за сучасність і майбуття молодої Української держави. Воно вилилося в небайдуже-гнівний, сильний вибух почувань у рядках віршів «Синам», «На вістрі совісті цвітуть людські надії...», «Знову за сценарієм...», «Номенклатурник», «На жаль, ми гній високих концентрацій...». Автор нищівно-сатиричним словом боровся проти того, що «сидить у кожному маленька гнида / І заважає бути нам людьми». Він протестував проти всього, що стоїть на шляху розвою рідної країни:

Спиніться, очманілі від грошви,
Вітчизна не витримує безкарність.
Неначе Святослав «Іду на ви»,
Негідники й правителі бездарні!
          («Простіть мене – і батьку, і діди...»)

Поет хотів поставити заслін тим ще зовсім недавнім немило­сердним для українського народу часам, коли:
Століттями гнітили, душі гнули –
В манкуртство навертали раз у раз.
                                           («Синам»)

Любов для Безкоровайного-поета – це також кохання до Жінки («Профіль любові», «Диво», «Дружині», «Кохана жінко!», «Мадонна», «Спогад», «Пастушка», «Наївність» та інші). Це – дружба, любов і повага до людей, бо, як стверджував сам поет, «В мені вітцівське полум’я не згасне, / Не гасне віра батькова в людей» («Друзям», поезії з циклу «Посвяти»). Це також – любов до дітей («Епісто­лярний триптих»).

Та у творіннях багатьох літ, у різних збірках Є. І. Безкоровайного особливою щемкою ні­жністю й теплом, співчуттям («Са­мотність») пройняті поезії, при­свячені Матері, з котрою поет ра­дився, звертався у хвилини душевного неспокою і сум’яття («Поверни мене, мамо, у юність», «Лист із слідчого ізолятора»), до якої линув, як і до батьківського порога, повертаючись із далеких доріг:

Не питайте, мамо, про життя,
Щось мене і мучить, і тривожить...
Білий світ красу свою простяг,
Та до мене донести не може...
Поміж зір сполоханих бреду,
Втомлююсь і хочу запитати,
Чом я, ніби камінь, не впаду
На порозі батькової хати?..
                                       («Лист до матері»)

Усе старіє, крім слова «Мати»... Незатертий образ Матері у віршах поета є чимось інтимним, особистим, але він в’яжеться в його почуваннях із рідною зем­лею, з Україною.

Поезія Євгена Безкоровайного легка, світла, чиста. Цього не вистачає нам нині. Адже, як мовить у своїх творах інший сучасний український поет із Волині Василь Слапчук: «Людям бракує світла, а всі переконані, що електроенергії...»

Авторські візуально-чуттєві епітети Євгена Безкоровайного налаштовують читача на хвилю позитивного сприйняття світу, відмежування від чорноти і бруду. Картина «білого світу», який часто-густо викорис­товував поет, підсилюючи світінням фольклорних образів білого дня, золотого сонця, срібного місяця. Вони отримують логічне продовження в таких поетично яскравих образах, як «твоїх кіс золоте русло», «верб срібнокрилих ключі», «поля зі срібного литва», «п’янкий букет золотого жнива». Або ще: «І болять мене змучені очі / Від твого золотого плачу»...

Хоча Безкровайний-автор летів, «...схопившись за вудила, / В античного Пегаса на крилі», але він був далекий від сучасних іншомовних запозичень та словесного сміття карколомних нововведень-неологізмів, недолугих словесних вивертів, котрі вже стали Домокловим мечем для нашої української мови. Його поезія, в якій віддзеркалюється темпераментний характер самого автора, близька читачеві як за формою, так і за змістом. Рідним словом Євген Безкоровайний творив філігранні художні образи. Недаремно письменник Євген Пашковський стверджує: «Інших форм плекання душі, окрім слова, я не знаю!»

Прочитайте «Профіль любові», погортайте збірки «Яворина», «Душа, як сонях», «Осіння сльоза», «І так живу»  – нап’єтесь світлої, кришталевої мрії, любові й снаги до життя! Її від усієї своєї щирої і безкомпромісної душі подарував читачеві Є. І. Безкоровайний, багатолітній член Національних спілок журналістів і письменників України, дипломант загальнона­ціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2008), член редакційної колегії тритомного енциклопедичного видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл»,  лауреат Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана і Левка Лепких (2010) та конкурсу «Людина року-2012», редактор-упорядник антології поезії та графіки 85 тернопільських авторів «Отче наш, Тарасе всемогущий…» (Шевченкіана Тернопілля) з нагоди 200-ліття від дня народження Великого Кобзаря (2014).

Євген Іванович працював у ЗМІ Заставнівського, Заліщицького районів, Тернопільській районній газеті, кореспондентом Держтелерадіо України в Тернопільській області, відповідальним секретарем обласної організації Товариства книголюбів, головним редактором газет «Ровесник» (1976-1980 рр.) і «Селянська доля» (1990-1996 рр.), начальником управління у справах преси та інформації Тернопільської ОДА, головою обласної організації НСПУ, членом ради НСПУ.

Наш земляк упродовж усього свого життя не сходив «…з натомлених доріг / На полустанок ситого спокою», бо жагучу душу нашого поета-земляка, як він сам писав:
У стужу й хвищу люту,
Від дому вдалині
Ніщо так не зігріє,
Як грудочка землі,
Як слово материнське,
Її сльоза густа
І вірність непорушна,
Любов її свята...
                      («Грудочка землі»)

Оксана Дяків,

редактор районної газети «Колос»» (м. Заліщики),

член НСЖУ та Наукового товариства ім. Шевченка

Читайте також

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus