Василь Дрозд

Василь Григорович Дрозд
Василь Григорович Дрозд  народився 15 квітня 1940 року  в селі Нагорянах Заліщицького району на Тернопільщині в селянській родині. Початкову  школу закінчив у рідному селі, семирічку – в Ниркові.
У 1958 році закінчив Чортківське педагогічне училище і трудову діяльність розпочав у Зозулинській школі на Заліщанщині. У 1959 - 1962 роках у Сибірі та Білорусі проходив військову службу. Потім вчителював у Мишківській та Нирківській восьмирічних школах. З 1965 року – на громадській, господарській роботах та державній службі. Працював головою районної профспілки працівників сільського господарства, директором туристської бази, міським головою в Заліщиках. В 1998 – 2005 роках пройшов шлях спеціаліста, заввідділом, заступника та першого заступника голови Заліщицької райдержадміністрації.

В.Г.Дрозд у Заліщицькому технікумі здобув фах агронома, в Чернівецькому державному університеті – історика. Член Національної спілки журналістів України, автор поетичних збірок «Дивокрай» та «Чарівне світло», літературного історико – краєзнавчого нарису «Село Нагоряни на тлі історії України».

Нижче подаємо окремі вірші із згаданих збірок та нові, що ввійдуть до наступної книжки, над якою працює автор. Окремі вірші
поставлені на музику заліщицьким композитором Ігорем Федірком.



Місто моє

З орлиного лету на кручах Дністрових
Спливають Заліщики в сяйві весни.
Пахучі каштани і небо зіркове
Над містом колишуть надії рясні.

Люблю своє місто у срібнім намисті
І велич ріки, що тече крізь віки,
І свіжість ранкову – буденну й святкову,
Й ошатних каштанів квітучі свічки.

Тут парки – діброви вже сиві і нові,
Що воду спивають з Дністрових глибин.
Ідеш рано – вранці куранти на храмі
У місті новий починають вже день.

На банях церковних б’ють дзвони Господні
Усіх до молитви скликають людей.
Освячують думи й діла благородні
Дорослих у праці, в науці дітей.

Розправивши крила, в далекі дороги
Мости над рікою високо летять.
Вони пам’ятають дні слави й звитяги
І мов обеліски Героям стоять.

Обличчя змінили старинні квартали,
А очі голублять пейзажі будов.
І вулиці міста світлішими стали,
З’явилось немало сучасних обнов.

Ти містом крокуєш, будь гордим за нього.
Заліщики знають в далеких краях.
Чарівна світлина в обіймах Дністрових
Нам здавна додому показує шлях.



Моя вишиванка
Пісня

Буяння весни білосніжним серпанком
Далеко від дому приходить у снах.
І піснею грає моя вишиванка,
Яку я з дитинства носив на грудях.

Приспів:
Моя вишиванко, червона калино,
Ти символ Вітчизни з прадавніх віків.
Моя вишиванка – душа України
І зірка яскрава для дочок – синів.

Гаптована ніжно й барвисто нитками,
Сорочка для мене – святий оберіг.
І стежка до світлої пам’яті мами,
Яку я у серці назавжди зберіг.

Цвіте вишиванка - сорочка вкраїнська
Калиною білою в рідних садах.
А в тій вишиванці – любов материнська,
Що нас зігріває в далеких світах.


Гордімося, друзі
Пісня

Пишаймося, браття, що маєм державу,
І слава про неї далеко вже йде.
Єднаймося міцно в сім’ю величаву,
Незгоди між нами нехай не буде.

Приспів:
Гордімося, друзі, що ми – українці,
І хай у душі нам калина цвіте.
Ми любимо працю і пісню, і танці,
І цим не загубимось в світі ніде.

Піклуймося, друзі, про мову вкраїнську,
Душею і серцем для нас вона є.
За слово квітуче, за спів материнський
Віддавна й по нині нас світ визнає.

Любімося щиро, бо жили в недолі,
Про це пам’ятають діди і батьки.
Тож хай усвідомлення нації, волі
Наснагу до праці дає на віки.


Любові щедре джерело

Куди б дорога не стелила,
Життєва доля не вела,
Та в милий серцю край манила
Любов до отчого села.

Село моє, неначе птиця,
В політ здійнялось на крилі.
У чужині не раз присниться,
Що я у рідному селі.

Спішу додому я у травні
І на маївку в церкву йду.
Там юнаки й дівчата гарні
За долю моляться святу.

А вечорами бузок пахне
І з неба падають зірки.
Моє село таке прекрасне,
Коли співають парубки.

Для мене ти - душі криниця,
Любові щедре джерело.
Тут гартувалась моя криця
І сонце тут моє зійшло.

Село моє, моя колиско,
В світах далеких і близьких
Тобі зажди вклоняюсь низько,
До місць дитинства дорогих.


Операція
Колективу хірургічного відділу
Заліщицької райлікарні

Біль і стогін у палаті,
У тривозі лікарі.
Бо привезли жінку – матір:
Залічили знахарі.

Весь аналіз препоганий,
Пульс спадає до нуля.
Всі працюють до світання
І воюють за життя.
Дали капання у вену,
У легені кисень йде.
Зупинився приступ в мами:
Операція буде.

Вже консиліум зібрали
І порад багато є.
Операцію почали –
«Хай Господь нам сил дає».
Взяв хірург у руки скальпель,
Щоб спинити страшний біль.
Повернути дітям матір
І надію в рідний дім.

Проминуло три години
І хірург став на поріг.
Ллють дощем з чола краплини,
Він життя людське зберіг.
Вийшли сестри й асистенти -
Легка втома у руках.
Їм приємні ці моменти,
Бо робота в них така.


Дивнії сни

Сонне місто сутулиться,
Бачить дивнії сни.
Сяють місячно вулиці,
У каштанах весни.

Підсумоване звечора
Цілоденне життя
Марить казками вічними
Про своє майбуття.

Даль туманами згущена,
Над Дністром сива мла.
Під дерева розпущені
Ніч – циганка лягла.

За вікном роздягається
Уже місячна тінь,
Бо на сході всміхається
Заклопотаний день.


Чарівне світло

Падуть із неба каменем зірки
І відлітають за моря лелеки.
Та з нами було й буде на віки
Жіноче світло - ніжне і високе.

О Боже наш! Які святі слова!
Без чарівного світла цього
Не крутиться від щастя голова
І роду не було б людського.

Цвітуть і родять яблуні в саду,
І зміни йдуть у Всесвіті усьому.
Космічний простір світиться тому,
Що світло жінки розлилось у ньому.


Україно моя, величава

Україно моя, величава!
Де ще є така щедра земля,
Щоб до волі так вперто вставала,
Як ти, рідная нене моя?

Вся Європа до тебе горнулась,
Русь-Вкраїна могутня була.
Та неволі років не минула,
Хоч у центрі Європи жила.

“Що ж бо сталось, Вкраїно, з тобою?-
Нині внуки питають дідів.
– Чом вожді у словеснім двобої
Тебе ділять і досі навпіл?”

Та невже це воскресли гетьмани,
Що стрілялися за булаву
І Вітчизну не раз розривали,
Гамувавши амбітність свою?

Дуже прикро таке визнавати,
Не змінилися наші вожді.
Їм потрібна Вкраїна багата,
Щоб набити кишені свої.


Повстанкам
463 жінки було ув’язнено за участь у національно-визвольній боротьбі в 1944-1953 роках з міста, селища, сіл Заліщицького, Товстенського районів. Серед них значна частина –дівчата, яким не було й вісімнадцяти років.
Із книги Н. Мизака “За тебе, свята Україно”

А їй минуло лиш сімнадцять.
Надворі травень, бузок цвів.
Зайшли у хату і зненацька
Дочку забрали від батьків.

Струнка, висока, мов тополя,
І нижче пояса коса.
Вона не знала, що в неволі
Пропадуть молодість й краса.

Сирий підвал, мов домовина,
Її на допит знов ведуть.
Надворі ніч, друга година,
Засохла кров, сльози течуть.

-Кажи, чого ти в ліс ходила,
Чому верталася одна?
Кажи кому і що носила?-
Питав і бив кат-сатана.

Вона знесилена стояла
І тепла з носа текла кров.
Нарешті впала й застогнала,
А слідчий тіло шматував.

На пиці в нього тінь звіряча
Й несамовита їдка лють,
А її очі вже не плачуть –
На неї воду з відра ллють.

О скільки їх, дівчат цнотливих,
У тюрми брали в ті роки.
Таких ще юних і звабливих
Гнали в Сибір, на Соловки.

Глумили зайди чесність вашу,
І юне тіло, і красу.
Ви за Вкраїну, волю нашу
Віддали молодість свою.


Материнська трагедія
Подія відбувалася в одному з сіл на Заліщанщині

Був бій жорстокий на світанку,
Уже згортала крила ніч.
Та раптом вартовий на ганку:
“Хлопці, облава!” – І в обіч.

Всі залягли, сили нерівні.
Енкаведистів – хмара, тьма.
Іде стрільба. І хлопці сильні,
Та виходу, на жаль, нема.

Два підірвались, трьох убили,
Один у ранах ще стогнав.
Хотів добитись, не мав сили,
Його чекіст уже в’язав.

Це був високий, стрілець бравий,
Іван, з тутешнього села.
Сексоти знали й підказали,
Що його мати тут жила.

Спивав з покосів роси ранок,
На жнивне поле люди йшли.
І опустіли хата й ганок,
Де вночі хлопці бій вели.

Везли повстанців на двох возах,
І виганяли з хат усіх,
Щоби дивились й пізнавали
Когось із родичів своїх.

Енкаведисти йшли повз брами
Й ручні кайдани вже несли.
Тільки признайтесь, що впізнали -
І у Сибір уже везли.

Його підвезли – лик відкритий,
А рідна матінка мовчить.
Вона не знала, що робити -
На возі син її лежить.

У небі сонце помарніло,
І жайвір співи припинив.
А мати на очах сивіла,
Її Іван уже не жив.

Напроти неї вози стали,
Чекіст звіряче заревів:
“Кого- нибудь ты опознала?
Не сын ли твой лежит в крови?”

- Ні, ні, не мій, бо мого сина
Уже давно в селі нема.
Його весною спорядила
Я на війну. Живу сама.

В очах у неї потемніло
І в грудях ніби загуло.
Вона немов збожеволіла,
Їй співчувало все село.

Довго стояла при дорозі,
Вела в останню сина путь.
О прости, Боже , що не в змозі
Йому зарадить чим-небудь.

Якби у мами була сила,
Вона йому би помогла.
І за Вкраїну у могилу
Із рідним сином би лягла.


Матері

Я прийшов до твоєї могили,
Свіжі квіти на неї кладу.
Помолюсь, бо для мене ти жила
І в боргу на коліна впаду.
Постою, потужу біля тебе
Й щиру правду тобі розкажу
Про сім’ю, про рідню і про себе,
Як без тебе на світі живу.

Із старих фотографій на мене
Дивляться очі твої.
Я бачу у них, моя нене,
Надії ясні і жалі...
Не звідала щастя в дитинстві,
Напівсиротою росла.
Робота тяжка в господарстві
На юні ще плечі лягла.

Не знала дороги до школи -
З дітей бо найстарша була.
То пасла худобу у полі,
То жала, сапала, пряла.
Спокою не знала ніколи,
В тривозі постійно жила,
То діти тримали, то поле
І як ти встигати могла?


Водоспад
У мальовничому куточку Наддністров’я – Червоному – вабить око кожного, хто сюди завітає, найвищий на Поділлі (16-ти метровий) водоспад, що на річці Джурин.

Я стою під водоспадом
В небесній райдузі краси.
Наді мною пада градом
Вода казково з висоти.

Червень-град, водограй.
Ти на кобзі заграй,
Хай кобзар за тобою не плаче,
Бо в історії ти
Залишив назавжди
Кров гарячу і серце козаче!

В Червонім диво-водоспад
Нас вабить всякої пори:
Коли там сонце, снігопад
Чи зорі падають згори...

Червень-град, водограй,
Ти прославив наш край
Чистим небом і срібним буянням.
П’янкий запах дібров
Кличе нас сюди знов
Поділитися вірним коханням!

У хаосі піни і грому
Вдихаємо водні пари,
Знімаємо ми свою втому
Й не чуєм жнивної жари.

Червень-град, водограй,
Ти завжди зустрічай
Людей щирих, душею багатих.
Хто тебе полюбив,
Назавжди подружив,
Той навіки почувся крилатим.


Слава на віки

Були в нас спрадавна князі та гетьмани,
Що світять нам величчю через віки.
Ніколи й ніхто тих імен не затьмарить,
Що їх погубили Сибір, Соловки.

Згадаймо сьогодні синів наших вчених,
Що з неба науки знімали зірки,
Вони штурмували і космос, й рентгени -
Це гордість і слава для нас на віки.

Ми книги читаємо їхні премудрі,
В них доля вкраїнська і знань глибина,
Сторінки історії наші незгубні
Й славетна Вкраїни свята давнина.

Ми горді сьогодні як Гімн наш заграють
На честь переможців спортивних подій
Чи наших артистів, яких уже знають,
Як слави Вкраїни палких носіїв.

Лише патріоти своєї країни,
Що люблять Вітчизну, як матір свою,
Врятують народ від нової руїни,
Засвітять майбутнього світлу зорю.


Ти світ подивуєш

Чи довго, Вкраїно, тобі ще стогнати,
Чи довго болото місити будеш?
Пора визначатись, тобі треба знати,
Якими шляхами дітей поведеш.

Ти світ подивуєш, як сонцем засяєш,
В барвистім вінку європейських держав.
І хай тебе, рідна, ніхто не тримає
В обіймах старих і облудних заяв.

Країни Європи давно уже мають
Високі стандарти людського життя.
Тебе наші східні сусіди лякають,
Що жити не зможеш без їх прикриття.

Їм вторять іуди, продажні їх рила,
Що зрощені хлібом і маслом твоїм.
Вони ж бо в Європу дорогу відкрили
Давно уже дітям і внукам своїм.


Нащадки славу віддадуть

На телеканалі «Інтер» у проекті «Великі Українці» за підсумками всенародного голосування у травні 2008 р. третім (після Я.Мудрого, М.Амосова) названо Степана Бандеру(1909 -1959рр.) – лідера українських націоналістів, голову Проводу ОУН

Чому така жорстока доля
І суперечливий наш світ?
Вкраїну мучила неволя,
У тюрмах гинув її цвіт.

Не мав спокою ні від кого:
Поляків, німців, москалів.
Ворожий гніт буяв довкола,
Народ до волі він будив.

Його тортури не зламали,
Він сім ув’язнень подолав.
Коли до смерті покарали,
Він духом теж не занепав.

Виходив знову на дуелі
В судах супроти ворогів.
Боровся вперто за ідею:
“Вкраїні волю - без катів !”

За ним слідили людожери,
Вже на порозі - п’ятдесят,
Як в Мюнхені в борця Бандери
Забрав кремлівський кат життя.

Його ім’я було в опалі,
І ним лякали всіх підряд.
Тепер Великим вже назвала
Вкраїни вільная земля.

Настане час, і всі герої
Відкриють в Київ світлу путь.
Їм в українськім Пантеоні
Нащадки славу віддадуть.


Потряси сивиною століть

Україно моя дорога!
Чи спитала ти своїх пророків,
Де обіцянок їхніх діла,
Чом реальних не бачимо кроків?

Ти ж бо далі ідеш навмання.
Чом народові шлях не просвітиш?
Безпорадність у цьому твоя
І чужої за духом еліти.

Україно священна моя!
Чом терзають тебе твої діти?
Прокляне тих стражденна земля,
Хто не хоче тобою горіти.

Потряси сивиною століть,
Освяти всіх борців за свободу
Хто тебе воскресав і беріг,
Поверни їхню славу народу.


Не спіши

Не спіши із батьківського дому,
Він у твоєму серці один.
Прийде час й пожалієш потому,
Бо найкраще поєднано з ним.

Як ідеш – не завжди відчуваєш,
Що батьківську любов залишив.
І лиш згодом про неї згадаєш,
Як свою між дітей поділив.

Коли голову іній покриє
І зостанешся вдома один,
Тоді вітер у хаті завиє,
А ти сам розмовлятимеш з ним.

Не тікай від родинного дому,
Бо твоя пуповина тут спить.
Й залишилася мати єдина,
Поспішай ще її навістить.


Ровесникам Незалежності

Сьогодні вам вже вісімнадцять літ,
Йдете в життя ви молоді і дужі.
Яким він буде, навколишній світ,
Уже й від вас залежить, юні друзі.

Щасливі ви, що стали на поріг,
Окрилені Вкраїни повноліттям.
Бо ви весни її пахучий цвіт,
Вогонь надії і добра досвітній.

Під силу доля України вам,
Вона в чеканні очі просльозила,
Щоб доручити дочкам та синам
Своє прийдешнє і могутні крила.

Ви у життя господарем ввійшли
Не дайте ж бо злодіям вас дурити.
Вони до нитки Неньку обскубли,
Прийшла пора забрати в них корито.

Ви - наша совість, вам іти вперед,
З собою брати досвід покоління.
Розчарувався в них уже народ,
І слухати брехню нема терпіння.

На вибір долі вперше ви йдете,
Та не забудьте, що у ту хвилину
Ви за майбутнє голос віддасте,
Життя достойне гідності людини.

Хто в майбуття, вперед веде наш край,
За волю й честь готовий до загину.
Ти голос непідкупний свій віддай
За тих, хто серцем любить Україну.


Родинне тепло

Малу батьківщину вітаю
І серцем до неї горнусь.
У рідні краї поспішаю,
Тут пам’яті предків вклонюсь.

І я не забуду ніколи
Дорогу Різдвяну в снігу.
Макітру, що мак в ній мололи,
Й сімейну вечерю святу.

Спішу на святе воскресіння,
На дзвони пасхальні вночі.
Яке ж бо це диво всесильне –
Холодний вогонь у руці.

У будень стрічай мене, рідна,
Моя батьківщино мала,
Я в тебе візьму принагідно
Родинного жменьку тепла.


Я повернуся до тебе
Чужина батьківщиною не стане.
Й.В.Гете

Не прощаюся з тобою,
Рідний краю милий,
Бо без тебе на чужині
Я буду безкрилим.

Бережу у серці пам'ять
Про красу і вроду
Свого краю, України
І свого народу.

В тебе серце залишаю,
Щоб не віддалилось.
І ту землю шанувало,
Де на світ з’явилось.

Я повернуся до тебе,
Земле моя мила,
Бо я вірю : Україна
Ще розправить крила.


Осипу Маковею

Вітала тебе українська громада
У нашому місті з теплом у душі.
Бо слово твоє, наче грім канонади,
До волі краян розбудило усіх.

Ти світочем нації був в нашім краї
І знань смолоскипом палав серед нас.
Земля заліщанська тебе пам’ятає
І пам'ять цю стерти невладний був час.

У кузні освіти кував патріотів,
Які з семінарії йшли на фронти.
Стрільці не боялись ворожих редутів,
Бо гніт той несила вже було знести.

Тебе не зламали пекельні тортури,
Ти мужньо тримався на допитах їх.
Хоч недругів було, а ще агентури,
Та ім’я і честь твою нарід зберіг.

Ти був українцем і ним залишився
І муза твоя надихала на бій.
У бронзі до нас ти тепер повернувся,
Знов праведний голос ми чуємо твій.


Мар'ян Долинський
З 1912 року (за Австро - Угорщини) очолював лікарню в Заліщиках. У 30 –х роках – керівник повітового молодіжного товариства «Луг». 1940 р. розстріляний у радянській тюрмі.

У селах краю, в ріднім місті
Він пізнавався іздаля.
Бо кожен бачив: йде Долинський,
Його статура промовля.

Козацькі вуса, стан спортивний,
Зимою - гола голова.
І цим не був нікому дивним -
За ним йшла зміна молода.

Він патріотом був вкраїнським
Іще з своїх юнацьких літ,
Коли у Кракові студентськім
Наук медичних брав граніт.

Зустріли радо заліщани
Його в лікарні на чолі.
Та польська влада не сприйняла
Життя Долинського завіт.

Медичну справу він продовжив,
Здоров’я людям дарував.
Народний біль його тривожив,
До себе молодь пригортав.

Районний «Луг» в його оруді
Міцнів і ширився навкруг.
І він нагадував заброді,
Що їй спокою не дадуть.

Дух український в його домі
І у сецях його дітей
Перед війною був відомий
Серед небайдужих людей.

Та вересневий рейд зі сходу
Пекучим вітром прокотивсь
По долях нашого народу
Й кривавий слід свій залишив.

Ворожі сили не дрімали.
Всіх патріотів у тюрму
Енкаведисти забирали,
Взяли й Долинського сім’ю.

Усім, хто бачив ці тортури,
Холодний піт по тілу йшов.
Як у колоні у кайданах
Із сином батько шкандибав

Мар’ян Долинський, а за ними
Нещасних в’язнів тьма ішла.
Невдовзі жінку з другим сином
Смерть у Сибірі досягла.


ОЧІ ТВОЇ СИНІ
Пісня

У саду духмяно яблуні зацвіли,
Вруняться у полі молоді жита.
Ти причарувала мене личком білим,
Змійкою проникла у моє життя.

Приспів:
Очі твої сині, як море безкрає,
Я у них купаюсь, як мале дитя.
В тебе закохався, спокою не маю,
До небес сягають мої почуття.

Кучері шовкові, наче хвилі в морі,
Я до них торкаюсь в сяйві молодця.
А уста медові осявають зорі
І навік єднають молоді серця.

Очі голубії - небеса безкраї,
В них я бачу щире двох сердець биття.
І пливуть над нами наші світлі мрії,
Як пролог щасливий нашого життя.


Співали в саду солов’ї

Ти щиро спитала мене
Тієї жагучої ночі:
За що полюбив я тебе
І лагідно глянула в очі.

Співали в саду солов’ї,
І місяць купався у небі.
А руки, як крила, мої
Тебе пригортали до себе.

Тихенько шептав я тобі,
І пестив твої юні плечі.
Тебе ж покохав я тоді
За ніжність і вроду дівочу.

Віночком в’язала слова,
Про гордість мою говорила.
Ти серце мені віддала,
Я вперше назвав тебе мила.

Співали в саду солов’ї –
Коханим щасливий дарунок.
А наші уста – ручаї
В медовий злились поцілунок.


Ти в серці її збережи

Я здавна заліщицькі кручі люблю
І ласку, що їх віддають береги.
Тобі невгасиму зорю прихилю,
Ти в серці її збережи.

І парки, і гори, як свідки століть,
І чистеє небо, вечірню красу
Закоханих в тебе лісів верховіть
В дарунок тобі принесу.

В душі не збагнути чар - зілля твого,
Дністер гомонить під чаїним крилом.
Незгасний минулого світлий вогонь
Нащадкам своїм заповім.


Вінок кохання
Пісня

Пролітає літо в небі понад нами
І несе з собою у вирій птахів.
А багряна осінь пливе небесами
Й золотом малює верхів’я лісів.

Приспів:
В кришталевих гронах бачу промінь сонця,
В яблуках червоних – солод і тепло.
А любов до тебе наповняє серце,
Ще такого щему в мене не було.

Забирає літо це тебе від мене,
Хоч і не надовго бути в самоті.
Кожен день чекаю я листів від тебе
І щоденно пишу я листи тобі.

І дзвінків чекаю з вечора до рання.
Вірю, що невдовзі вже приїдеш ти,
Бо сплели з тобою ми вінок кохання,
Все життя повинні ми його нести.


Б’ють уже литаври

В твоїх обіймах, матінко – природо,
Я чую велич рідної землі,
Снагу живиці джерела святого,
Яку щоденно віддаєш мені.

Ти не сердися, ніжна благодате,
Не маєш вдячних ти іще синів.
Вони від тебе хочуть лиш узяти,
На жаль, віддати не спішать боргів.

Руйнують гори, ядом травлять землю,
В повітрі хмари атомних димів.
І гине риба в ріках і озерах,
І повінь там, де ліс колись шумів.

Та схаменімось, б’ють уже литаври:
Руйнують світ прекрасний навкруги
Зажерливі двоногі динозаври,
Їм не простять нащадки, ні Боги.


Споконвічне

Кожен старості чекає,
Хоч ніхто її не рад.
Вона зранку ще блукає,
А під вечір стає вряд.

Старість - тіло із похмілля:
Де торкнешся, там болить.
Ніби злий своє весілля
Хоче в душу перелить.

Зрозумій і примирися,
Наша старість – то наш хрест.
Ти із нею подружися
І наповнюй її зміст.

Кажуть, долю не завбачиш,
Вона в кожного своя.
Якщо старість в путі бачиш,
Поклонись – може твоя.


Її не кличуть в гості

Ніхто біду не замовляє,
Не кличе в гості, на обід.
Вона сама до нас спадає,
Сідає в хаті на поріг.

Біда – екзамен для людини,
Не всі його в житті здають:
Піде біда поміж слабкими -
Вони ще слабшими стають.

Біда і силу зневажає,
На бій кулачний з нею йде.
Та сильний дужчим виглядає
Як вихід із біди знайде.

Біда й розумного сягає,
Утрат уникнуть не дає.
Та коли він її здолає
То ще розумнішим стає.


Намисто

Уповай на Господа й чини добро, щоб жити на землі й безпечним бути…
( Пс. 36 -37)


Людям учинене добро –
Тобі сторицею вернеться.
А заподіянеє зло –
В тобі й нащадках одізветься.


***
А звичай був в сім’ї такий:
Зробив добро - то не жалій.
Дітей такого научали,
І хлібом – сіллю в хаті цій
Людей з дороги частували.

***
Науку батька пам’ятаю:
В нього вона проста була –
Якщо не можеш добрим бути ,
То не роби нікому зла.

***
Вічного щастя в людей не буває,
Бо ходим під небом усі ми одним.
Воно ж бо тривоги і ласку зсилає
І кожному з нас, і родині й близьким.

***
Ми всі підемо в небуття,
Тому спішім добро чинити,
Щоб не піти із цього світу
У передчасне забуття.

***
Життя цікаве і страшне,
Усі по ньому йдемо.
Та щастя наше в тім лише,
Що ми не відаєм коли
У вічність відійдемо.

***
Ми часом хочемо в закон
Вдягнути свою схему.
Зате не радилися з ним
При створенні проблеми.

***
Хтось дерево садив, хтось – ліс,
Хтось викохав діброву.
Лиш той добра нікому не приніс,
Хто при дорозі чи в парку
Зрубав життя соснове.

***
В житті доріг дуже багато.
Ти поспішай свою знайти,
Щоб манівцями не блукати
І без мети кудись іти.

***
Який широкий світ,
Та в ньому місця мало.
Бо на межі сусід
Сарай вночі поставив.

***
У кожного життя є своє майбуття.
Та не хотів би я, щоби моє життя
лиш горбиком землі зосталось.


Завмерла давнина

Стоять фортечні мури
На пагорбі крутому.
Вита над ними сон
І порохи століть.

Завмерла давнина
Тут в образі сумному.
А поруч - водограй
Сягає верховіть.

Вода тут лиже скали,
Спадає з висоти.
Та вже нема довкола
Старої красоти.


Спресована пам’ять

Історія спить, а руїни говорять,
Джурин водограєм сягає до зір.
По мурах фортечних лиш привиди бродять,
Минуле спресоване скелями гір.

З орлиного лету над цим дивокраєм,
Що знявся велично в захмарні світи,
Ти пам’яттю предків лише споглядаєш
Прадавнє Червоне в сплетінні краси.

Послухай уважно, ти мову почуєш
І стогін людей, що колись полягли.
В могилах глибоких вони вже в спокої,
Бо спомин нащадки про них зберегли.

Якщо ти приїхав до рідного дому
І гостя до себе в оселю привіз,
Сюди помандруєте хоч на хвилину,
Щоб враження краю він звідси проніс.

Сьогодні тут небо й діброви соснові
І запах лугів по долинах ріки,
Весняні серпанки, гаї пурпурові
Для серця й душі прибавляють снаги.


Сумний спогад

Казковий скарб з далекого дитинства
До мене в снах приходить вже не раз.
Так мало нас лишилось товариства,
Що пережили той тривожний час.

Коли гриміли в небі канонади
І похоронки круками плили.
А ми зривали у полях снаряди,
Що не одному смерть з нас принесли.

Вночі у сінях жорна жорнували,
Чекали люди на кулак муки.
І всі боялись, щоб її не взяли
У сорок сьомому більшовики.

Голодний рік, а податей багато:
За курку, дерево чи за вівцю.
І ось вже сунуть посіпаки в хату,
Щоби поживність вимести усю.

І знову ніч обняла сільську хату,
Не знаєш, хто постукає в вікно.
На піч залізли діти – ластів’ята,
Які не їли хліба вже давно.


Їм криза не страшна

Їм зовсім криза не страшна:
«Блукає десь в дорозі».
На жаль, народові вона
Вже стала на порозі.

І знов вони за булаву,
За владу б’ються в Раді.
Хоч на словах – за світову
За кризу, що б’є градом.

Давно захищені й міцні
Їх євро і долари
Не тратять й цента у ціні,
Бо залягли в обшори.

Народу й далі ллють брехню,
Пускають порох в очі,
Щоб вглиб корита рило впхнуть,
Все більше влади хочуть.

Утричі хліб подорожав,
І гривня паде далі.
Уже народ вас всіх пізнав -
Новітніх справ глитаїв.

Казали: пільги віддадуть,
З народом врівень стануть.
Сьогодні знову в люди йдуть
І знову обіцяють

Майбутнє. Світле, як колись,
(Це вже недавно було).
Самі добром обзавелись,
Скажіть, де все здобули?
2008 р.


Кінця не видно

Кінця нема цьому безладдю,
І крайніх трудно віднайти.
А люди стали безпорадні.
Чи довго хрест їм цей нести?

Верхи ж бо чубляться, гризуться,
Немов гієни чи вовки.
У світі з нас уже сміються.
Кепкують в клубі «знатоки» .

Але народу не до сміху,
Бо злидні межі перейшли.
Зате у них по кабінетах
Мішками гроші проросли.

Чи довго будем злидарями
В багатій хлібом стороні?
Бо те, що творять вони з нами,
Трудно побачити і в сні.

Грудень, 2008 р.
З повним поетичним та прозовим доробком В.Г.  Дрозда можна ознайомитися у всіх бібліотеках району, куди автор передав свої літературні надбання.

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus