Магія любові до Землі святої (Пам’яті Василя Григоровича Дрозда присвячується)

     Біографічна довідка.

     Дрозд Василь Григорович народився 15 квітня 1940 року в селянській родині у селі Нагоряни Заліщицького району на Тернопільщині.

     Закінчив початкову школу в рідному селі, семирічку – в Ниркові, Чортківське педагогічне училище, Заліщицький сільськогосподарський технікум, історичний факультет Чернівецького  державного університету (нині національний  університет імені Юрія Федьковича).

     У Сибірі та Білорусі проходив військову службу, вчителював у школах сіл Зозулинці, Мишків, Нирків Заліщицького району. Від 1965 року – на громадській, господарській роботах, в органах місцевого самоврядування, на державній службі. Свого часу Василь Григорович був міським головою Заліщиків, а згодом – першим заступником голови Заліщицької райдержадміністрації.

     Василь Дрозд – автор збірок поезій «Дивокрай», «Чарівне світло», «Райдуга моїх почуттів», «Жменька родинного тепла», пісенника «Гордімося, друзі, що ми – українці», літературного історико-краєзнавчого нарису «Село Нагоряни на тлі історії України», книги прозаїчних творів малих форм «Зерна доль у колосі життя», дослідницьких праць «Він смерті у вічі дивився», «Родина душпастирів Ковчів на Заліщинщині», «З клятвою Гіппократа та Україною у серці», численних поетичних і прозових публікацій в обласних і районних газетах та журналах України, на сайтах Інтернету. Понад 40 віршів покладено на музику композиторами І. Федірком, Я. Злонкевичем, В. Червінським, які нині звучать на багатьох сценах, по радіо, з екранів телебачення.

     Василь Дрозд – член Національних спілок журналістів і краєзнавців України та літературного об’єднання при Тернопільській обласній організації Національної спілки письменників України. Постійний автор журналів «Літературний Тернопіль», «Український пасічник». Нагороджений Почесною грамотою Секретаріату Національної спілки журналістів України як ветеран НСЖУ за 50-річну плідну співпрацю із засобами масової інформації, вагомий творчий внесок у загальнонаціональну духовну скарбницю України та з нагоди виходу в світ 10-ї авторської книги, а також дипломами та грамотами  обласних і районних органів влади та місцевого самоврядування. Відзначений Подякою Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України.

     1 грудня 2011 року В. Г. Дрозд за поданням Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України нагороджений ювілейною медаллю «20 років не залежності України» з нагоди річниці підтвердження Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року Акта проголошення незалежності. Василь Григорович в числі 19 жителів Тернопілля був відзначений цією медаллю за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, досягнення у професійній діяльності, багаторічну сумлінну працю.

     Письменник, краєзнавець, автор 10 книг, член Національної спілки журналістів України й Національної спілки краєзнавців України Василь Григорович Дрозд відійшов за межу Вічності 25 січня 2014 року, на 74-му році життя.  Його життєвий шлях – це зразок людської гідності, працьовитості, відповідальності, порядності. А вся багатогранна і яскрава творча діяльність була спрямована на те, щоб нести в світ прекрасне і мудре, наснажене духовністю українське Слово. Як справжній патріот, він душею та серцем прикипів до рідного краю, до його пісень – рідного мелосу, до високої моральності та духовності простих людей. Ми вже ніколи не будемо мати можливості спілкуватися з Василем Григоровичем віч-на-віч. Але залишилися для нащадків його прозові книги, пісні, вірші, через які, віриться, великий життєлюб продовжуватиме спілкуватися з новими і новими поколіннями своїх читачів-шанувальників красного письменства. Адже Слово – вічне, як Пам'ять…

    

    

                       Червоне й чорне вишиття,

                       Літа веселі і тривожні.

                       У них прожите все життя

                       У віршах прочитати можна…

     Життя наше багатолике… Воно засвідчує, що поруч із нами працюють, творять індивідуальні картини долі, додаючи неповторних мазків у її палітру, справжні особистості. Рідні, друзі чи колеги по роботі часом навіть не можуть уявити, яка творча наснага, здається, невичерпний потенціал таяться в душі криниці людини, знаної нами вже довгі роки. Але усьому свій час, і Божий промисел приводить кожного з нас на стезю, яка й стає тим важливим чинником чи імпульсом, що розкриває перед світом нові грані особистості…

     Мова  йде про відомого в Наддністрянському краї літератора – заліщанина Василя Григоровича Дрозда.

     «Мої вірші – це сповідь, щоденник мого життя і біографія. Це – віддзеркалення внутрішнього світу моїх ровесників», – так звертався до читачів заліщанин Василь Дрозд, відкриваючи свою поетичну збірку «Чарівне світло», яка 2009 року побачила світ у Тернопільському видавництві «Астон».

     Василя Григоровича не потрібно представляти наддністрянцям, адже його життя і праця були тісно пов’язані з розвоєм рідного краю, де В. Г. Дрозд добре знаний як талановитий адміністратор, добрий господарник і вчитель, публіцист, історик-дослідник, поет і природолюб.

     Зростав Василь Григорович у багатодітній хліборобській сім’ї. З молоком матері, з батькових працьовитих рук і мудрих настанов увібрав любов до рідної землі, в якої з дитинства черпав сили та натхнення до життя і праці. Картини сільського життя, побуту, звичаїв, перекази та оповіді батьків про минувшину міцно залягли в його душу і наснажили на пошук істини, спонукали до творчості, що вилилось у ліричні спогади про рідне село, представлені у поезіях. У прозово-поетичному доробку літератора – і тривожне та голодне повоєнне дитинство, і недоспані ранки, і синівська вдячність батькам, рідним, і безмежна любов до дітей, внуків.

     Чільне місце у п’яти поетичних збірках автора «Дивокрай» (2007), «Чарівне світло» (2009), «Жменька родинного тепла» (2011), «Гордімося, друзі, що ми – українці» (2012) – пісенник, «Райдуга моїх почуттів» (2013) посідає поетична філософія високої моральності, органічне поєднання інтимних і громадських цінностей, відкритість перед світом, а також тема національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність України, оспівування героїзму її борців, натхненників і організаторів, серед яких – Осип Маковей, Мар’ян Долинський, Василь Верига, Андрій Красько та інші, оскільки, як завжди підкреслював  сам автор, тільки той вартий майбутнього, хто добре пам’ятає своє минуле.

     У наступних його книгах звеличені видатні постаті Української держави, Наддністрянського краю, які внесли вагомий вклад у визнання України, чия праця, трудовий, ратний і духовний подвиг залишили глибокий слід у пам’яті народній та нашому літописі. Мова йде, зокрема, про історичні дослідження та прозові видання В. Г. Дрозда. Так, в історико-краєзнавчому нарисі «Село Нагоряни на тлі історії України» (2008) нерозривно поєднані події та долі окремого галицького села з історією краю, древнього Червоногорода та показано, як побут, звичаї, духовно-виробнича практика нагорянців гармонійно інтегруються із сусідніми поселеннями Західного Поділля. Дослідження правдиво оцінює складні процеси українського державотворення та національно-визвольних змагань.

     Книжка «Зерна доль у колосі життя» (2010) – це прозаїчні твори малих жанрів, тематика яких – нелегке дитинство автора і покоління його ровесників-дітей війни, яких все менше залишається серед нас, порушені проблеми людської моралі, ставлення до людей. Це – художньо-публіцистичні нариси та дослідження, новели, замальовки, етюди, образки, які побудовані на реальних фактах із життя. Книга сповнена великою любов’ю до людей, розумінням психології життя, взаємозв’язків між поколіннями.

     Літературне історико-документальне дослідження «Він смерті дивився у вічі» (2010) відкриває невідомі сторінки пасторської та патріотичної діяльності священика Юліана Свістеля, який понад три десятиліття свого життя прослужив на Заліщанщині, а потім на Львівщині та Івано-Франківщині. Автор простежує та оцінює віхи життя і боротьби за не залежність України Юліана Свістеля, його дітей, близьких родичів за різних режимів.

     Книга «Родина душпастирів Ковчів на Заліщанщині» (2012) – одне з перших і глибоких та багатогранних досліджень, яке постало перед читачами в результаті багаторічної копіткої праці історик Василя Дрозда, присвячене біографії особливого українського роду Ковчів. Вихідці з Львівщини та Івано-Франківщини, вони понад півстоліття несли Боже Слово, національний дух і культуру на Заліщанщині в історично складні часи, залишивши по собі добру пам'ять серед поколінь наших краян і в світовій духовній подвижницькій спадщині.

     Видання «З клятвою Гіппократа та Україною в серці» (2013) присвячене діяльності лікаря-хірурга, громадського діяча та українського патріота Мар’яна Долинського, який майже 30 років свого життя і праці віддав лікуванню людей та громадській роботі у Заліщиках. За національно-патріотичну діяльність разом із сином 1940 року Мар’ян Долинський був знищений у більшовицькій тюрмі…

     Отже, Василь Дрозд працював як дослідник, який вчитувався в скрижалі історії, щоб відшукати важливі для українського державницького літопису та духовної спадщини імена, повернути їх із Голгофи забуття, спираючись на архівні документи та свідчення очевидців, які від покоління до покоління бережно передавали зерна своїх спогадів. Автор зробив справді неоціненний внесок у просвітницьку діяльність та вивчення нашої української історії. Книги  В. Г. Дрозда є найкращим пам’ятником його життя, як і висока цінність справжнього дослідницького слова...

     Але повернемось знову до поетичної творчості Василя Григоровича. Адже, висловлюючись образно, її величність Поезія – це згусток ритмізованих думок та енергії, яка пробиває Простір і Час, а вірші – наче перевесло вічної краси почуттів...

     Відкрито, різноаспектно і ненав’язливо автор описав у власних поетичних збірках сподівання, надії й прагнення, які формуються під час аналізу людиною свого життя та її взаємовідносин із суспільством. Поет творив, аналізуючи, підносячи читачеві музику свого серця та цікаві міркування про мінливий світ, володіючи вмінням щиро передавати все це у слова.  Адже ніхто не заперечуватиме: щирість – це музика душі, а ненав’язливість – її камертон. І  читач відчуває, чи автор був із ним відвертий. «Для мене ти – душі криниця, /Любові щедре джерело. / Тут гартувалась моя криця / І сонце тут моє зійшло,» – так сердечно писав В. Г. Дрозд у збірці «Чарівне світло» про свою малу батьківщину в поезії «Любові щедре джерело».

     Крім того, заліщани добре знали літератора як справжнього природолюба і навіть досвідченого пасічника. До слова, Василь Григорович почав вивчати бджільництво з юних років. Про це він згадував з особливою теплотою і трепетом, додаючи добротних мазків до власного портрета: «Бджільництво полюбив із дитинства, напевно, з 7-8 років. У мене вуйко був пасічником. А ще я пас корову в сестри, а її свекор здавна мав велику пасіку і часто пригощав байдою чорного житнього і дуже смачного хліба, помащеного густим медом. До нині пригадую той смак! Мій родич не раз бачив, як я задивлявся, коли він порядкував у пасіці. За те, що я пас корову, подарував вулик із бджолами, коли мені було 10-12 років. З того щасливого для мне випадку, усе й почалося… А далі я весь вільний час пропадав на колгоспній пасіці, де пасічником був мій вуйко. Для мене це було у той час (як і до нині) чи не найбільшим захопленням. І все це – поміж школою, в якій навчався відмінно. Коли ж  пішов із дому в 14 років, вступивши в педагогічне училище, то пасіка моя була передана вуйкові. Зараз утримую 20 бджолосімей. Це – і моя робота, і мій відпочинок, і моє оздоровлення, і натхнення до творчої праці...

     На пасіці мені добре пишеться. Особливо літніми ранками, коли, відпочивши за ніч, оживає природа, летять обважнілі взятком з поля бджоли. У журналі «Український пасічник» опубліковано чимало віршів, які я присвятив цим маленьким трудівницям, їхній невтомній праці, порядку, якому б не завадило і нам, людям, повчитися, якого бджоли дотримуються віками. І до речі, ще так до кінця не вивченого ні вченими, ні практиками. Я бачу у спілкуванні з бджолами – цими Божими комахами – відраду для душі, музику природи, яку може зрозуміти тільки справжній пасічник!»

      Зрозуміло, чому В. Г. Дрозд так трепетно вболівав за екологію рідної землі, закликаючи очистити замулені джерела людських душ:

     Та схаменіться, б’ють уже литаври:

     Руйнують світ прекрасний навкруги

     Зажерливі двоногі динозаври,

     Їм не простять нащадки, ні боги!

      («Б’ють уже литаври»)

     Водночас мова збірок – це поетична передача єдності величі природи й природних явищ, і ностальгія за недосяжно прекрасним, і бунтівлива сутність людських прагнень-поривань, і ще одна грань дотику до вічності та споконвічних цінностей-величин, яким властиві особливі взаємостосунки з істиною.

     Гортаючи сторінку за сторінкою книг літератора, переконуєшся, який тонкий лірик жив поряд із нами! Як приклад, натхненним ліризмом по вінця наповнений вірш «Місячна мелодія» і промовисті в цьому аспекті рядки: «І де взялися хвилі ці грайливі, / Що заспівали тихо над Дністром. / Та це ударив вітер полохливий / По струнах серця золотим веслом.» 

     В. Г. Дрозд у кожній зі своїх п’яти поетичних книг відкривав чарівне світло істини в мистецтві слова. Свічадо авторового  натхнення горіло завдяки всотаній із першими світанками його дитинства любові до своєї землі, завдяки вболіванню за її прийдешнє:

     Тебе не любити не можна,

     Маленька Вітчизно моя!

     Любима тут стежечка кожна,

     Це ж – предків священна земля.

     Або:

     Ми, діти Вкраїни, глибоким корінням

     Вростаємо в гени батьків і дідів.

     Вже крила підносить нове покоління,

     Що предків шанує із сивих віків.

     У колі єдинім, у праці й надії

     Ми шлях проторуєм в ясне майбуття.

     І сповняться світлі батьків наших мрії

     Про гарне й заможне нащадків життя.

                        («Ми – діти твої, Україно»)

     Автор кожним своїм небайдужим словом переконує читача в тому, що оберіг українців і нашої держави – це безцінний скарб єдності родини, країни, нації. Бо ж через розбрат в Україні, як писав автор у злободенному вірші «Кінця не видно»:

     Кінця нема цьому безладдю

     І крайніх трудно віднайти.

     А люди стали безпорадні.

     Чи довго хрест їм цей нести?

     Верхи ж бо чубляться, гризуться,

     Немов гієни чи вовки.

     У світі з нас уже сміються.

     Кепкують в клубі «знатоки».

     Але народу не до сміху,

     Бо злидні межі перейшли.

     Зате у них по кабінетах

     Мішками гроші проросли.

     Філософські паралелі безконечного та хвилинного, наснажені пошуки правди життя між миттю і вічністю характерні для творчого кредо автора і розмаїто представлені, наприклад, у віршах розділу «Кується щастя в боротьбі» (збірка «Чарівне світло»). Для Василя Григоровича поетичне слово було далеко не хобі, а спосіб взаємовідносин зі світом. Це – критичний погляд автора на соціум, пропущений через індивідуальні фільтри почуттів:

     Людям учинене добро

     Тобі сторицею вернеться.

     А заподіянеє зло

     В тобі й нащадках обізветься.

                        ***

     В житті доріг дуже багато.

     Ти поспішай свою знайти,

     Щоб манівцями не блукати

     І без мети кудись іти.

                          («Намисто»)

     Поетичні образи Василя Дрозда символізують беззастережну відкритість авторського погляду, акцентованість поетичного простору, усвідомлену причетність земних начал до вищих сил, які їх скеровують та надихають… В. Г. Дрозду належать такі слова: «Саме життя – це джерело наснаги й творчості, адже воно підказує теми, спонукає взяти в руки перо і не байдужо, а глибоко зацікавлено дивитись на світ і людей, аналізувати події й оцінювати їх крізь призму світогляду, часу і Слова. Адже біографія кожного з нас, незалежно від прожитих років, це – історія нашої малої і великої Батьківщини. Це – зерна доль у колосі життя». Отже, Слово для літератора є своєрідною концентрацією задуму, авторської позиції, а складний внутрішній світ передається образами, що дають можливість налагодити з читачем особливі стосунки, взаєморозуміння, викликати співпереживання почутому. Особливістю творчої майстерні цього автора є те, що читачам були запропоновані не тільки поезії, але й пісні на слова В. Г. Дрозда і музику місцевого композитора І. В. Федірка, які стали популярними, зокрема: «Гордімося, друзі», «Моя вишиванка», «Очі твої сині», «Вінок кохання», «Краса вінчає світ» «Матіола», «Спішімо до отчого дому», «Яблуневий край», «Біла акація» та інші. Бо ж поезія співвідносна зі світом музики. Коли слово створює образи, то музика забарвлює ці образи в тони. А слово є і буде основним інструментом поета, на якому він, як Паганіні, може відіграти повний сольний концерт. Очевидно, що поетичні рядки, заліщицького літератора легко й невимушено лягають на музику, що дозволило говорити про Василя Григоровича як про поета-пісняра.

     Магія любові до землі святої – саме так можна означити творче кредо цих двох знаних наддністрянських митців: невтомного автора низки поетичних та прозових творів, збірок, книг-досліджень члена Національної спілки журналістів України Василя Дрозда та композитора, аранжувальника і співака Ігоря Федірка, які, створивши творчий тандем, майстерно вплели свої пісні в канву культурного життя Наддністрянського краю і українського мелосу. Уся їхня творчість просякнута мотивами патріотичних почуттів до України, до землі та людей, які стали для них рідними і без яких важко уявити творче становлення цих самодостатніх особистостей. Адже ці автори – вдумливі, проникливі, чутливі душею інтерпретатори того, що є прозою життя. У їхній пісенно-поетичній передачі зі сцени розповіді про непроминущі людські цінності не можна сприйматися без хвилювання. Поет і композитор у понад чотирьох десятках своїх пісень представили персоніфікований мистецький образ нашого Наддністров’я.

     Адже хто ж не був зачарований українською піснею, хто не згадує її як своє чисте прозоре дитинство, горду юність, бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим?!

     Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою барв, чарівною силою, що піднімає нас до вершин людяності, гідності і, звичайно, творчості. І це – прекрасно, що поезії Василя Дрозда житимуть не тільки на сторінках книг, а й в сучасному українському мелосі…

     Українське повір’я говорить: коли Бог створив людину і побачив її досконалість, то вирішив подарувати щось незвичне. Цим незвичним у людини є талант. Але щоби він не дістався людині відразу ж, Господь Бог заховав його як найпотаємніший скарб. Думається, що  Василю Дрозду вдалось той скарб відшукати…

     У своїх поетичних збірках В. Г. Дрозд запропонував читачам  особливо щемну подорож у сад його пісень, яких народилося чимало у його небайдужій душі. Бо ж автор працював плідно, що також є особливістю творчої майстерні його поетичних та прозових книжок, кожна з яких ставала черговим, вищим щаблем у доробку нашого краянина, а виразний творчий почерк та індивідуальність Василя Дрозда проростали, як весняне поле, свіжими поетичними й прозовими зернами у десяти його різнопланових книгах.

     До останньої своєї хвилини В. Г. Дрозд працював на творчій ниві, тримав руку на пульсі часу. Його працездатність, невтомна наполегливість пошуку завжди вражала і надихала молодих колег. Життєвий шлях Василя Григоровича Дрозда є прикладом для багатьох його земляків, його книги, які побачили світ за досить короткий період часу – з 2007-го по 2013 роки, –це, безсумнівно, щедрий і добротний внесок невтомного працелюба на благородній ниві рідного слова.

     Доречно підсумувати ці роздуми словами директора ВП НУБіП України «Заліщицький аграрний коледж ім. Є. Храпливого» В. С. Глови: «В. Г. Дрозд – чудовий приклад для молоді. Василь Григорович поєднав у собі професіоналізм менеджера і творчість. Кожен повинен задуматись, чим він буде відрізнятись від інших, коли сягне рубежу мудрих літ, який доробок зможе залишити нащадкам, чим збагатить свій народ? Люди, які вийшли з села, сьогодні формують еліту нашої нації. Треба кожному бачити неповторні перли життя довкола і шукати власне чільне місце у суспільстві».

     Крім того, ознайомлення учнівської та студентської молоді з доробком таких творчих постатей, як В. Г. Дрозд, за плечима у яких – великий життєвий досвід, сприяють вивищуванню моральних цінностей у юних душах. На жаль, нинішній інформаційний простір, фактично, пригноблює, знеособлює молоду людину, нав’язуючи сумнівні пріоритети, намагається «втопити» суспільство в морі негативу. Це, як не прикро, позначається й на наших дітях. А вони, як і дорослі, тягнуться до доброго, розумного й вічного... Саме до юних звертався Василь Григорович:

     Учіться й долайте в житті перешкоди,

     Бо вам, молодим, доведеться іти

     Новими шляхами, у спеку й негоду,

     Щоб стежку життєву свою віднайти!

     Слушними також є думки заступника директора аграрного коледжу по навчальній роботі, історика М. В. Сопилюка про особистість літератора: «В. Г. Дрозд – це унікальний випадок, коли людина в одній особі поєднує риси педагога, державного та громадського діяча, вмілого адміністратора та особистість творчого складу характеру. Його творчість різнопланова: поезія, проза, публіцистика, історичні дослідження. Поетичні збірки Василя Григоровича «Дивокрай», «Чарівне світло» та інші, історико-краєзнавчий нарис «Село Нагоряни на тлі історії України» та прозова книга «Зерна доль у колосі життя» – це, перш за все, шлях до того, щоб ми пам’ятали свій рід, власну історію і гідно продовжували її. Зокрема, в книзі «Село Нагоряни на тлі історії України» можна знайти матеріали, які гарно прислужаться на лекціях з історії, соціології, релігієзнавства, культурології, етнографії. А книга художньо-публіцистичних нарисів та досліджень, новел, замальовок, етюдів, образків, які побудовані на реальних фактах, «Зерна доль у колосі життя» – це часточка життєпису самого автора.

     У творчому доробку Василя Григоровича проявився його багатогранний талант як науковця, історика, дослідника з поетичним складом душі».

     Як справжній вчитель, В. Г. Дрозд через свої книги навчає й виховує підростаюче покоління, наставляючи, що життя, доля кожного й країни – це дар від Бога, його треба вивчати і знати, черпати з джерел історії своєї держави та роду наснагу для зростання. А життя – це найцінніше, що є в людини, і воно дане для того, щоб, проживши його, людина залишила після себе щось дійсно справжнє, хороше, цінне та вічне...

    

    

(Із четвертої культурологічної книги Оксани Дяків «Душа тисячоліть шукає себе в слові», яка готується до друку та побачить світ у 2014 році)

Читайте також

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus