Останні з лелек Світової

Традиційно, цей день, 9 травня, теплий і сонячний в душах людських.  Заквітчаний немовби вінком, молодим розмаєм парків та садів, оздоблений, як намистом, лелітками веселих водограїв. Часом притьмарювали блакитну височінь легенькі хмарки, але жвавий вітерець ніс їх далі, і знову щедре проміння зринало на вулиці, майдани, іскристо зблискуючи в золоті й сріблі бойових регалій.

Отак і людські обличчя – то смутніли від тяжких спогадів, то знову ясніли усмішками зі сльозами на очах… Ой, небагато їх залишилось – тих, хто воював на фронтах Другої світової… По селах – одиниці. Тому обов’язок наш – про тих, кого немає – згадати в цей день, а живих – провідати, мовити їм добрі слова, морально підтримати дух. І, повірте, вони чекають таких загостин на домашньому ліжку, біля екранів телевізорів, бо ж переважно вже й ходити не можуть, давно розлучилися з роботою. Поцікавилась в сільського голови Городка, скільки в цьому селі залишилось ветеранів, і почула від Михайла Росяка: «На жаль, тільки двоє». Не здивувалась бо, відомо, що вже й по одному є в окремих селах. Отож вирішила побувати в Городку. Була приємно вражена, що в цьому селі ветеранів війни напередодні 9 травня відвідали керівник фермерського господарства Іван Перожак та сільський голова Михайло Росяк. Вони принесли своє пошанування тим, хто на кривавих фронтах наближав перемогу, хто втрачав у цій війні своє здоров’я.

За щирими людськими одкровеннями зринули зворушливі спогади. Яке фронтове минуле у цих двох солдатів війни – Юрія Королюка та Андрія Бичка?

Обидвох у 44-у забрали на війну разом з багатьма своїми однолітками. Одному виповнилось 18, іншому – 19. У той час мобілізували на фронт Адолька Яворського, Якова Григорчука, Михайла Стрипачука. Юрій Олександрович згадав лише ці прізища… Не повернувся Михайло Стрипачук, а разом з ним ще 74 солдати. Сьогодні він інвалід війни, не бачить на одне око, нездорове й друге. Телепередачі лише слухає. Згадуючи прожите й пережите, надзвичайно врізалися в пам’ять надважкі бої на Білоруському фронті, куди були мобілізовані західняки. А ще пам’ятає бої у Прибалтиці. Бої, як і будь-яка війна – це небезпека, труднощі виживання, важкі умови, втрата побратимів у нищівних обстрілах ворогами. Мобільний гітлерівський бронепоїзд завжди перешкоджав наступаючим радянським військам. “Особливі великі втрати наша армія понесла на Прибалтійському і Білоруському фронтах – із села тут полягли десятки наших людей.

В дорозі нас і застав історичний день 9 Травня. Командування частини оголосило, що фашистська Німеччина капітулювала. Радості нашій не було меж. Відчуття ті були важкі і радісні.

Сьогодні нелегко мені все згадати. Але, власне, це був для бійців і для мене, зокрема, найголовніший психологічний момент у житті. Я дивився на обличчя своїх побратимів – синів багатьох республік тодішнього Союзу: їхні очі сяяли від радості, їх застилали сльози щастя. Кінець війні, кінець жертвам! Кожному в ту мить згадалися побратими, котрі полягли на довгих дорогах війни. Але нас відправили воювати з Японією, тому додому я повернувся у 48-у році. А вже у 1953 створювався колгосп. Я звичайно, працював тут.

Михайло Євгенович, сільський голова, добре пам’ятає ті часи, бо згодом був бригадиром рільничої. Треба було не лише господарку піднімати з руїн – занедбану, а й село відбудовувати, власну хату зводити, бо двоє синів підростало. Дружина Марія Василівна пішла в ланку, а чоловік працював у колгоспі на всіх роботах, які йому доручали – творив своїми руками достаток і для сім’ї, і для господарства. Адже війна розорила народне господарство, понищила людей, розігнала їх в неволю.

«Думали, вже буде краще після Майдану, побороли режим прихвоснів-корупціонерів, на яких працювала вся держава, звільнили начебто злодіїв від корита, а порядку немає. Скільки людей в мирний час загинуло для кращого майбутнього України? А де ж то краще? Рятує тільки власна земелька і своя господарка. І тому гірко споглядати таку кривду, яку терпить наш люд», -згадував Юрій Олександрович.

Андрій Бичок також зовсім юним пішов на війну. «Згадалось мені, як батько, мене 18-річного, взяв на підводу і повіз до військкомату, де зібралось сотні таких як я з кожного села. Підготовку проходив у Алма-Аті, а згодом артилеристом – у Прибалтику, на Білоруський фронт. Був, звичайно, поранений в бою. Хто би що не казав, але я переконаний - через усе це пекло міг пройти лише істинний солдат, безстрашний, залюблений у свою країну, свій народ, своє село…

Землероб і звитяжець. Таким є Андрій Бичок. Сільський голова зауважив, що всюди цей чоловік був добрий порадник: і в дорожній службі, і при сільраді, де працював обліковцем, і бригадиром на полі. Знався і цікавився садами. І все йому вдавалося, з кожним знаходив порозуміння. Всюди Андрій Іванович любив порядок. А працював ще до недавнього часу. Приходив щороку віддати данину шани своїм односельцям, імена яких викарбувані на гранітній плиті. Вони не повернулися додому з фронтових доріг. Постоїть кілька хвилин із похиленою головою і повертається додому. Люди розуміють, він по-іншому не міг. Так само, як не міг розлучитися з роботою.

Андрій Іванович має чудову пам’ять – згадав часи за Польщі, навіть розносив запрошення на вибори, де були вписані прізвища поляка, єврея, і українця. За таку роботу заробив гроші і купив собі черевики. Відблиск фронтового вогню в цього чоловіка давно вже погас: похоронив свою дружину, як а відійшла у віці 55 років. Війна і тяжка праця не додали йому ані сил, ані оптимізму, бо здоров’я підірване, він інвалід І групи, але єдина усмішка з’явилась на обличчі, коли згадав свої найкращі часи. «Були вони і в мене, звичайно. Коли я молодий працював, хотілося дбати для сім’ї. Тому найкращі часи для кожної людини – це свідоме життя».

Андрій Іванович повер-нувся до нинішніх потрясінь. «Сьогодні, оцінюючи ті події, які хвилюють наш народ, і які ми переживаємо, я переконаний: треба, аби всі об’єдналися в ім’я України – і армія, і народ. Ми воювали у 44-у . «Небесна сотня» віддала своє життя в мирний час. В ім’я чого гинуть люди? І таку владу обирати, щоб думала не лише, як наповнити власні кишені, а як зміцнити та утвердити державу, щоб люди не бідувалив ній», - з гіркотою мовив.

Весняний подих вітру приніс пахощі землі, а лелеки на крилах – ще одну весну. Їх за плечима цих сивочолих, хворих, немічних, літніх ветеранів, дякуючи Богу, аже до 90 набігає… І всі прожиті неабияк, а з вогником у серці, з бойовими і трудовими буднями, відзнаками, пошаною, добрим спомином у серці про справи минулих літ. Літа, літа… Якби ж повер-нути хоч трохи молодості, сили, енергії - скільки ще могли би зробити для людей, для рідного села! Хоча й так зроблено чимало.

Привітати із солдатським Великоднем таких поважних людей завжди вважає за священий обов’язок молода людина – воїн-афганець, який знає ціну життя тих, хто пройшов фронтові дороги, Іван Перожак, бо він учасник боїв в Афганістані. Цим сказано дуже багато. Тому переживши таке пекло у далеких 80-х, Іван Михайлович розуміє, як важливо морально вселити людині в душу добрі слова подяки, не забувати її нелегкі дні життя. Те, що пережили воїни-афганці, мабуть, рівноцінне помислам воїнів Великої Вітчизняної. Тому , без сумніву, і одних, і других треба пам’ятати, ни-ми дорожити і всіляко допомагати.

«Здається, зовсім недавно ми збирали всіх колишніх фронтовиків – 25 ветеранів, а з кожним роком – їх менше. І дійшли цьогоріч до двох. Для них раніше було свято в сільському клубі, традиційний обід зі 100-грамами. Линула музика. Це було наче зовсім недавно», - згадали Іван Михайлович та Михайло Євгенович.

Швидко плине час. Але не згасає пам’ять.

Ольга  МЕЛЬНИК

Газета "Колос", № 38-40 від 9 травня 2014 року

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus