Трибуна громади – КОЛОС

24 лютого 1940 року вийшов перший номер друкованого видання Заліщанщини. Називалася тоді газета «Червоний прапор». Таке наймення дали їй не мешканці краю, а вереснева подія 1939-го: на берег Дністра більшовики принесли червоний стяг і закосичили ним не тільки адмінбудівлі району, а й газету.

Після Другої світової бойні зболений народ  радів перемозі над фашизмом – і газета стала «Перемогою». І лише у 1965 році після реорганізації районів у Заліщиках засіявся  «Колос», котрий і донині сповідує в краї споконвічне хліборобське ремесло та мудрість сівача; газета, котра у кожному числі засіває новинами – часто не тільки радісними, а й непростими та суперечливими.

70 років – то не сімдесят колосків, а майже 8 тисяч добірних зерняток. Саме стільки разів читачі  отримували свіжоспечену на вулиці  Франка  хлібину, чи то пак  – газету із новин, повідомлень,  репортажів, нарисів, кореспонденцій, із вкраплинами фотоілюстрацій, фейлетонів, гуморесок, віршів, карикатур тощо.

Колектив газети Колос

«Мені особливо приємно згадувати сорокові, - писав колись у «Колосі» один із перших його сількорів Дмитро Семаник  з Іване-Золотого, - адже в січні 1941-го, навчаючись у 5-ому класі, я вперше написав до газети. З хвилюванням читав номер від 31-го січня, де була надрукована замітка «Як радісно вчитись».

По  війні народ заліковував рани, відбудовував зруйноване, повертав до життя сплюндровані міста, спалені села і ниви. До роботи, як писав 2 жовтня 1947 року в «Перемозі» голова тодішнього колгоспу ім. Будьонного Д. Салевич, залучали навіть корів: «Першими стали привчати своїх корів до оранки землі Марія Пелих, Марія Іванищук, Василь Осадчук. На сьогодні їхні корови уже виорюють за день по 30-35 соток під озимі».

Змінилися часи, але не зів’яла слава тих, хто своєю невтомною працею торував гостинець у день нинішній, у прийдешнє. Живе ця слава не лише у пам’яті людській (що має властивість пригасати), а й на сторінках газети, котра стала літописом району. Навічно залишилася тут трудова доблесть Марії Кацан і Марії Середи – із Колодрібки, Петра Мотрука і Григорія Ставничого – із Зозулинців, Володимира Добровольського і Степана Мельника – з Угриньковець, Григорія Николайчука та Йосипа Конопади – з Касперівців, Ганни Юрчишин із Лисівців, Палагни Ратушняк із Дорогичівки, Степана Вагалюка з Торського, Ганни Якимець із Буряківки, Ганни Єжак із Шутроминців, Марії Никорук із Дзвиняча, Ярослави Машери з Винятинець, Петра Байталюка з Ворвулинців, Галини Савчук із Новосілки, Миколи Василькевича з Товстого, Олени Тимошенко, Володимира Хащинського та Онисія Тура із Заліщиків, багатьох-багатьох інших.

Друга половина ХХ віку була періодом подальшого становлення і розвитку промисловості, культури та соціальної сфери району. На сторінках «Колоса» знайшло своє відображення тодішнє народження «Дністрянки», фабрики текстильних виробів, заводу «Літій», перетворення артілі «Більшовик» у райпобуткомбінат, сталінської МТС – у РТП, а згодом в акціонерне товариство. Тут же – на шпальтах газети – старий будинок культури переїхав у величний палац народної творчості, поруч відродилася гімназія, виросли нові навчальні корпуси агроколеджу НАУ, молочний комплекс у Дорогичівці, свинокомплекси – у Торському та Іване-Золотому… Про все інформували читачів журналісти і громадські кореспонденти «Колоса».

Ніколи  не залишалась поза увагою майстрів пера й робота закладів освіти, охорони  здоровя, торгівлі, як і досягнення спортсменів, спроби початківців у  поезії, прозі, музиці, драматургії. Журналісти прагнули розібратись у правді життя, відсіяти головне від другорядного, як зерно від полови. Правда, не завжди це вдавалося, як і не завжди та все залежало від них. Тому й не кожен видрукований тоді матеріал сьогодні оцінюється однозначно. Але… то – наша історія, котру належно оцінить тільки її величність – Вічність.

Переписати  історію неможливо, як і викинути з неї творців слави району, або ж творців часопису. Тому поряд  із такими героями газетних шпальт, як Осип Маковей, Михайло Гайворонський, патріарх Мстислав (Скрипник), Євген Храпливий, Михайло Голинський, Іван Оленчик, Ярослав Смеричанський, Теодор Хмурич, брати Петро і Павло Приймаки, Володимир Вихрущ, Климентина Попович, «Козак» - Володимир Миронюк, Микола Комаровський, у серцях сьогоднішніх газетярів назавше залишились їхні попередники: редактори Петро Вайда, Микола Остапець, Іван Громов, Володимир Нудьга, Андрій Овчарук, Петро Ковальчук, працівники редакції – добродії Лесун, Кирилова, Юр’єва, Бова, Довбиш, Бедриківський, Косован, Кучеренко, Мищишин, Бобко, Тетянюк, Василюк, Островський, Гнатюк, Децембер, Шероцька, Безкоровайний, Казимирчук, Журавльова, Короп, Магушинець, Зикіна, Балабащук, Дєнєжкін, Козак, Тиш, Дикун, Шкарабан, Щоголь, Нікітчин, Гринишин, Столяр, Загородній, Королюк, Шамлюк, Полотнюк, Біль, Киричук, Кв’ятківський, П’ятковська, Ільницька, Вістовський, Пазій, Балан, Монич…

На  жаль, багатьох уже забрала Вічність під своє крило, але їхні чуття, вогонь душі, любов до рідного краю лягли назавжди в друковані рядки, збудили читацькі серця. А їхні творчі вершини служать взірцем для  нинішніх творців «Колоса»  - Ольги Личук, Галини Корчевської, Оксани Дяків (теперішнього редактора часопису), Іванни Струбіцької,  Марії Рехтецької, Євгенії Мурзи, Марії Гонтар.

За  роки незалежної України «Колос»  змінив акценти, відійшов від стереотипів  більшовицької преси, бачить своє покликання в об’єктивному відображенні історичних подій. Журналісти і дописувачі газети прагнуть на засадах християнської моралі утверджувати духовні цінності народу, національну ідею розбудови суверенної держави. Прагнуть без прикрас, але й без критиканства на чиєсь замовлення чи для задоволення  чиїхось владних амбіцій висвітлювати події дня, еволюційні демократичні процеси, вселяти віру й упевненість читачам видання у дні завтрашнім, у розвої України та Заліщицького Наддністров’я  зокрема.

Журналісти  і громадські дописувачі сьогодні творять  часопис краю незважаючи на кризу, котра  фінансовими лещатами стиснула їх господарські можливості. Адже щоквартально дорожчає папір, газ, електроенергія, поліграфічні послуги. Зменшився наклад видання  через низьку платоспроможність населення сільськогосподарського району. Однак віриться, що не згасне Слово, котре – як свідчить Святе письмо – завжди було першим, бо й лави прихильників «Колоса» ростуть. А є й такі, котрі не розлучаються з ним уже понад сорок і більше років (Іван Білик, Василь Олійник, Данило Онищук, Ольга Вівчар, Ганна Рибцуник, Іван Гречко, Йосип Децовський, Стефанія Підкова, Марія Монич, Юрій Війтик, Антон Могилюк, Володимир Палагнюк, Іван Олексишин та інші), щомісяця дописуючи в редакцію. Перед такими журналісти завше в боргу, їм висловлюють щиру вдячність, як і Засновникам газети, котрі роблять усе можливе, щоб часопис краю, трибуна гласності, поінформованості мешканців району жила, щоб газета була в кожній поштовій скриньці Заліщанщини.

Петро Мельник,

член  НСЖУ, колишній (1969 – 2001 рр.) журналіст та редактор «Колоса». 

Довідка про автора: Петро Миколайович Мельник – уродженець Угриньковець (7 січня 1943 року) над Тупою. Освіта – Заліщицька середня школа ім. Осипа Маковея (1959 р.), Львівське профтехучилище швейників (1961 р.), Львівський Національний університет ім. Івана Франка – факультет журналістики (1969 р.). Багаторічний (1969 – 2001 рр.) заступник редактора та редактор  «Колоса», редагував його 26 років. Автор сотень репортажів, кореспонденцій, нарисів у районній, обласній та центральній пресі України, а також історико-краєзнавчого видання «Від колиски до Вітчизни» (2002 р.), збірок поезій – «Цвітограй полудня» (1994 р.), «Ватра надвечір’я» (2002 р.) та «На черені совісті» (2007 р.). Петро Мельник – автор малої прози у журналі «Літературний Тернопіль» ( №4, 2008 р.), упорядник і редактор збірок віршів та краєзнавчих розвідок багатьох заліщицьких літераторів.

Читайте також

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus