Оксана Дяків. Вікно думок

Оксана ДЯКІВ

Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...

Ліна Костенко

 

Вікно думок

Дяків О.

Д75 Вікно думок : проза і поезії / Оксана Дяків. – Чернівці : ДрукАрт, 2013. – 80 с.

ISBN 978-966-2021-79-0

У третій прозово-поетичній збірці Оксани Дяків «Вікно думок», яка скомпонована з художньо-журналістським смаком, однією з центральних тем обрано проблему заробітчанства – четвертої хвилі української еміграції. Її поєднано з розповідями, які мають реальне підґрунтя, про людські долі, переважно жіночі, на складних життєвих перехрестях.

У поетичному розділі книжки зібрані вірші, присвячені видатним постатям української культури, рідному краю, внутрішнім розмірковуванням і переживанням авторки, яка творить власний поетичний світ щиро, відверто та оригінально. Кожна поезія розділу випромінює своє світло: то яскравий спалах, то сумовитий, інколи аж тривожний відблиск, а все це в сукупності й творить дивосвіт, якусь навіть калейдоскопічність спонтанних порухів душі. Це роздуми про наше буття, призначення людини у цьому світі, вагомість її слова і діла…

 

ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ
УКРАЇНСЬКИХ ДОЛЬ

Хто хоч раз залишав свої рідні місця в Україні та відправлявся в пошуках праці, аби наповнити родинний бюджет, ніколи не буде заздрити заробітчанам – четвертій (новітній) хвилі української еміграції. Її характерною особливістю є те, що люди живуть одночасно ніби у двох світах: не поривають живих зв’язків із Україною, бо в більшості з них там залишилися родини, батьки, діти, близькі й далекі родичі, друзі, а також заробітчани вживаються в суспільне життя країн свого перебування. Подекуди побутує думка, що емігранти – це такі собі «хитрі багатії», які покинули рідну країну, спокушені легким заробітком. Насправді, це – звичайні українці, які знайшли в собі відвагу податися на чужину для забезпечення виживання власних родин. Бо лише незначна кількість авантюристів поїде з дому в безвість, якщо на те немає вагомих причин.

І доля заробітчан на чужині нелегка. Але люди їдуть, бо в нашій державі працевлаштуватися важко. А ще проблематичніше, навіть маючи диплом спеціаліста, знайти таку працю, щоб заробіток забезпечив належне життя. Скільки наших заробітчан перебуває по закордонах, складно навіть підрахувати. Постійно фігурують різні цифри, експерти називають нові дані, багато з них часто просять їхні показники помножити на певну умовну кількість разів. Ще складніше, мабуть, підрахувати, скільки ж заробляють українські емігранти і скільки грошей вони пересилають в Україну. Експерти вважають, що нині від п’яти до семи (і навіть восьми) мільйонів українців перебувають на заробітках за кордоном.

За оцінками спеціалістів Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, трудові мігранти заробляють щороку понад 7,5 мільярда доларів, значна частина з яких надходить в Україну. За підрахунками громадських структур Світового Конгресу Українців (СКУ), внесок мігрантів і емігрантів в економіку України сягає 23 % сукупного внутрішнього продукту – таким є загальний обсяг грошових переказів, якими мігранти й емігранти підтримують своїх родичів або друзів.

Волонтери центру «Каріньйо» для дослідження української трудової міграції в Італії опитали 2000 респондентів і виявили, що в середньому кожен емігрант передає додому 300-400 євро в місяць, утримуючи в такий спосіб 4 особи.
У травні 2013-го влада в Україні розглянула можливість за підсумками року оподаткувати валютні перекази заробітчан в обсязі 15-17 %. Згідно з Податковим кодексом, такі перекази вважаються іноземними доходами.

Однак грошей від заробітчан офіційно надходить все менше: якщо в 2012 році українські гастарбайтери переказали майже 7,5 млрд доларів (це більше за офіційні іноземні інвестиції – 6,5 млрд), то в першому кварталі 2013-го – всього 1 мільярд доларів – такі дані досліджень Нацбанку.

У 2011-му переслали в Україну 6,8 мільярда доларів. За оцінкою президента Украналітцентру Олександра Охрименка, гроші від податків на перекази великі – 8,5-9 мільярдів гривень, тому податківцям є сенс цим займатися. Але експерти вважають, що мігранти почали активніше використовувати нелегальні канали для пересилання грошей. При цьому заробітчани економлять на оплаті переказів (до 5% суми), а одержувачі не сплачують податок на дохід.

Отож, запитання: чи підуть такі доходи в тінь? – видається майже риторичним…

Аналітичною газетою «Дзеркало тижня» встановлено, що найбільші гроші отримують заробітчани Ірландії – 3200 доларів на місяць. На другому місці йде Швейцарія – 2300. Середній заробіток в Італії – 930 доларів, у Чехії – 520, у Росії – 370 доларів. Крім того, наші люди нерідко працюють на двох роботах.

Очевидно, що і в час нинішньої світової економічної кризи вони погодяться потрудитися навіть за півціни, бо для нас це все одно величезні гроші. А в Україні ринок праці у той же час заполонюють легальні й нелегальні заробітчани з Середньої Азії, в тому числі з таких пострадянських країн, як Таджикистан, Узбекистан та інших, де зарплатня ще нижча, ніж у нашій державі.

А в Італії, для прикладу, пересічна українська жінка-доглядальниця отримує приблизно від 600 на півдні країни до 1100 євро на півночі на місяць. З цих грошей вона сплачує відрахування до національного інституту соціального захисту (пенсії, медобслуговування), а також податок на дохід.

Але трудівниці сплачують ще й інший, «моральний податок»: відірваність від сімей, неможливість мати нормальне соціальне життя, важка, ненормована та непрестижна праця.

А в західноукраїнському регіоні вже так повелося: чи не в кожній родині хтось перебуває на заробітках.

Фахівцями підраховано, що майже 200 тисяч заробітчан із Тернопільщини поповнили четверту хвилю української еміграції. Серед чоловіків-емігрантів найактивніші вікові категорії – 30-49 років, а серед жінок – 30-39 років.

Заробітчанство суттєво впливає на чисельність населення області, оскільки значна частина мігрантів – молоді жінки дітородного віку, які найближчим часом не збираються повертатися на батьківщину. Водночас погіршується співвідношення між працездатним і непрацездатним населенням.

Щорічно заробітчани пересилають величезні ресурси в Тернопільську область. Лише по офіційних каналах через банківські структури у 2012 році в область надійшло 175 мільйонів доларів США, причому географія надходжень дуже широка: Росія, Канада, США, країни Європи.

Безперечно, це стабілізує гривню, впливає на стабільну цінову ситуацію. У тому ж 2012-му в житлове будівництво Тернопільської області вкладено 1 мільярд 100 мільйонів гривень. Із них громадянами – 709 мільйонів.

І левова частка цих коштів – гроші заробітчан, які тримають «на плаву» будівельну індустрію Тернопілля, а відтак – і всі галузі, які з нею пов’язані.

Трудова міграція, як і кожне явище, має свої негативи і позитиви. Один із позитивів – зменшення навантаження на ринок праці. Але трудова міграція – це також і тисячі розбитих сімей та соціальних сиріт, які знають, що батьки передадуть гроші, і перестають дбати про власне майбутнє. Часто гроші, які батьки надсилають з-за кордону, підлітки витрачають на свої забаганки. І добре, коли це – не алкоголь, тютюн і наркотики.

До речі, моніторинг, проведений у 2010-2012 роках, показав, що у школах Заліщицького району кожного навчального року було від 166 до 233 учнів, у яких обоє батьків – за кордоном, та від 383 до 448 дітей, у яких один із батьків – на заробітках. А дані Заліщицького райцентру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді ще більше вражають: на 1 вересня 2013-го в районі проживало 725 сімей, батьки в яких перебувають за кордоном на заробітках, з них у 254 сім’ях – обоє батьків, 471 дитина залишилась без одного з батьків.

Центр «Жіночі перспективи» провів масові соціологічні опитування українських заробітчан в Італії і встановив: серед основних причин виїзду за кордон – низька зарплата, необхідність придбання житла, безробіття, висока оплата за навчання дітей, необхідність повернення боргів та інші причини, серед яких були такі, як потреба забезпечення стабільного майбутнього для себе і своїх дітей, а ще – необхідність змін, бажання рухатися вперед і прогресувати, відсутність перспектив в Україні, прагнення жити по-людськи, змінити спосіб життя і побачити інші країни.
Отож, мільйони українців без будь-якої допомоги рідної держави самотужки пережили важкі часи нелегального стану, вивчали іноземні мови, спинаючись на ноги у нових для них і зовсім нерідних країнах світу. Українські заробітчани, не будучи громадянами країн, в яких вони проживають та працюють, є одним із найслабших і найбільш незахищених прошарків суспільства західних держав. Не маючи медичного страхування на випадки травм чи захворювань, українці не раз опинялися в критичному становищі. Багато з них, особливо жінки, стали жертвами торгівців людьми.

Люди, які виїжджають за кордон, переважно не укладають ніяких трудових договорів, тільки усні, а потім виникають проблеми. Наприклад, коли природно чи через нещасний випадок помирали люди, а їхні тіла не могли депортувати на територію України. За кордоном просто виставляють рахунок у 10-15 тисяч євро. Там – свої закони. Українці не можуть диктувати іноземцям, що робити. Відомі випадки, коли родичі й сусіди збирали кошти на доставку в Україну гробів із померлими заробітчанами. Є величезний комплекс невирішених питань, пов’язаних із проблемою заробітчанства. Про це йшла мова в березні 2013 року в Тернополі під час засідання «за круглим столом» на тему: «Заробітчанство: дві сторони однієї медалі». Організували захід Тернопільський прес-клуб та парламентська газета «Голос України», щоб не просто констатувати факти, які стосуються еміграції, але узагальнити, що необхідно зробити на рівні держави, аби люди менше виїжджали, та як допомогти адаптуватися тим, хто вирішує повернутися в Україну.

З огляду на критичність ситуації у сфері міграційних процесів в Україні, до розв’язання цілого комплексу проблем українців новітньої хвилі еміграції, в тім числі й нелегальних мігрантів, беруться українські громадські організації за кордоном і в Україні. На початку 2004 року при Світовому Конгресі Українців у Канаді створено спеціальну Комісію для боротьби з торгівлею українцями.

Ця Комісія працює в складі Комісії людських і громадянських прав СКУ і ще на початку березня 2004 року оприлюднила на 48-й Сесії ООН заяву, де наголошено: «Україна є одним із найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі». Щорічно на ринку работоргівлі обертається стільки ж грошей, скільки заробляють українські трудові мігранти. Проблемами української работоргівлі, яка стала типовим явищем глобалізаційних процесів у світі, займаються і жіноча правозахисна організація «Ла Страда-Україна», й Міжнародна організація з міграції.
З України організаційно-правову підтримку своїм співгромадянам за кордоном надає Всеукраїнська громадська організація «Українська Взаємодопомога» (діє з 2003 року), яка стала співзасновником Міжнародної громадської організації українців «Четверта Хвиля» (2006). Вони охопили співпрацею понад 70 об’єднань громадян України в більш як 40 країнах світу. Партнерською науково-дослідницькою структурою обох цих організацій є Лабораторія соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи у Львові.

За інформацією цих громадських структур, основна кількість наших мігрантів зосереджена в країнах Європи та Америки: Аргентина, Ізраїль, Канада – по 150 тисяч, Бразилія, Греція, Німеччина – по 250 тисяч, Велика Британія та Північна Ірландія – 100 тисяч, Іспанія і Чеська Республіка – по 400 тисяч, Італія – понад 800 тисяч, Польща – понад 400 тисяч, Португалія і Словацька Республіка – по 200 тисяч, Росія – близько 4 мільйонів, США – 500 тисяч, Туреччина – 50 тисяч, Франція – 40 тисяч.

З усієї кількості громадян України за кордоном легалізовано владою країн перебування лише близько 10 %, усі інші перебувають на нелегальному становищі.

Четверта заробітчанська хвиля розсіяла українців майже по 40 країнах. Міграція з України останньої хвилі – це значна професійна та інтелектуальна сила. Її можливості необхідно використовувати на благо нашої держави.
А за кордоном українці виконують непрестижні, безперспективні роботи, які дають нетривале задоволення матеріальних потреб.

«Четверта міграційно-еміграційна хвиля неминуче повинна стати поворотною, – так вважає Олександер Шокало, голова ВГО «Українська Взаємодопомога» та МГОУ «Четверта Хвиля», – аби українська людність не змарнувала своїх професійних здібностей і життєвих ресурсів на чужині й не лишилась пропащою силою для України».

У червні 2013 року в німецькому видавництві LAP LAMBERT Academic Publishing була опублікована монографія «Міграція і гендер в Україні: витоки, стан та наслідки» авторів Євгенії Маказан, Оксани Абреу Бастос та Владислава Кошулька. Автори монографії, кандидати наук, доценти, є дослідниками проблем міграції з 2005 року та співавторами понад 80 публікацій у наукових журналах і збірниках наукових праць у більш ніж 10-ти країнах світу.
Книга «Міграція і гендер в Україні: витоки, стан та наслідки» присвячена вивченню гендерних та міграційних проблем у сучасному українському суспільстві. У монографії широко висвітлені причини та наслідки вимушеної трудової міграції з України, «витоку мізків», а також втрати «золотого генофонду» країни – української молоді, яка виїжджає за кордон на навчання і не повертається.

Висновки даного дослідження такі: «складна соціально-економічна ситуація в державі змушує українців шукати роботу за кордоном. На разі Україна залишається справжнім донором, постачальником освіченої і працьовитої робочої сили та людського капіталу за кордон, країною, не здатною створити необхідні умови для розвитку української молоді та накопичення людського капіталу в Україні, в результаті чого відбувається формування такого капіталу для інших країн світу».

У цьому аспекті основне завдання, яке стоїть сьогодні перед суспільством і державними інституціями України: зупинити депрофесіоналізацію здібних українців. Адже депрофесіоналізація – прихована політика геноциду, бо вона позбавляє людей професійних засобів життєзабезпечення й самореалізації в «спорідненій праці»: «Відняти від душі споріднене діяння – означає позбавити її живності своєї. Ця смерть є люта. Знаю, що збережеш тіло, але вбиваєш душу» (Григорій Сковорода).

Професіоналізація забезпечує розвиток духовно-інтелектуального й соціального ресурсів нації. Це можливість кожного займатися обраною працею, яка дозволяє людині творчо самореалізуватись, а не тільки є фінансовим ресурсом для біологічного існування. Один із найбільш негативних у соціальному плані наслідків заробітчанства – міграція наукових кадрів: втрати України становлять понад 1 мільярд доларів США на рік.

Думка фахівця:
– Україна має багато реальних переваг супроти інших країн, щоб вийти із затяжної економічної кризи. У нас загалом дешева робоча сила, яка володіє високою кваліфікацією. Я вважаю, що саме це – запорука виходу України з бідності. Та замість того, щоб користати з цього, ми віддаємо наш трудовий ресурс із країни за кордон. І це – фундаментальна помилка. Ми втрачаємо людей. І потенціал їх використовують наші конкуренти.

Маркіян СЕРЧИНСЬКИЙ, економіст, м. Львів, переможець чемпіонату світу

зі стратегічного менеджменту в Росії 2010 року

Підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілю обходиться нашій державі в майже 10 тисяч доларів США, а в розвинутих країнах ці затрати більші в 10 разів. Україна інвестує свій живий інтелектуальний капітал в економіку всіх розвинутих країн світу.

Найстрашніше, що міграція руйнує і соціокультурне середовище будь-якої країни: втративши власну культуру, мігрант не творить і чужої. Він подібний до блукаючого атома: залишає своє середовище, етнічний світ і віддає життєву енергію чужому середовищу.

На тлі глобальної міграції українські мігранти виглядають як прийшлі з іншого світу – зі світу, в який так прагнуть інші. Мігрантність невластива духовному типові українця – людини агрокультури, яка закорінена в рідну землю своїм генотипом і духом свого серця поєднана з традицією питомої культури. Тому наслідки міграції серед українців стають надто трагічними. Відірвати українця, тим паче українку, від рідного дому – це треба довести людину до самого краю. Пройде час, і в книгах історії України з’являться сторінки про велику економічну імміграцію українців як заробітчан. Історію, виплакану гіркими сльозами, вмиту кривавим потом, безсонними ночами, хворими, понівеченими долями, важким життям українців від непосильної праці та морального приниження чужинцями.

Роки заробітчанства вже сягнули понад десятиліття, та повернення на Батьківщину все ще відкладається через відсутність в Україні перспектив для самореалізації й гідної зарплати. Майже у кожній другій українській родині хтось перебуває на заробітках, шукаючи щастя попід тином чужих господарів.

Тим часом заробітчани із Західної України об’єдналися в товариство «Пієта» і вирішили спорудити народним коштом пам’ятник для всіх українських трудових емігрантів у селі Зарваниця Теребовлянського району Тернопільської області, в особливому місці для галичан, де створено Марійський центр релігійного паломництва.

Макет майбутнього пам’ятника, який встановлять на чудотворному місці, біля дзвіниці, розробив колишній заробітчанин, магістр Львівської національної академії мистецтв Андрій Пилипів із селища Рожнятів Івано-Франківської області.

В основі авторського задуму – трагедія українських родин, розколотих заробітчанством і його суспільними наслідками. Стрижнева тема монумента: Родина – Батько, Мати, Дитина. Пам’ятник буде виготовлено у металі. Це навіть дуже символічно, адже, здається, тільки міцна душа може витерпіти тривале розлучення з дітьми та рідними задля їхнього ж добра...

 

 

І. ДОРОГИ-СТРУНИ ЖИТТЯ


Сім зустрічей

Сім зустрічей – то сім доріг
Людського щастя й пекла-болю,
Сім струн життя. Його поріг
Ти переступиш й виднокола

Чужої мудрості чи бід
Пізнаєш, як розмова щира...
І скресне в діалозі лід,
Бо в слові – воскресіння сила.

 

 

Лист за кордон

Твоя дитина я, душі кровинка,
Твій біль і смуток, твій щасливий час…
Батрацький закордонний труд-новина
На роки розлучив родини… й нас.

Роз’їхалися долі в різні боки
Синів, батьків і дочок, й матерів.
Коли ж твої легкі почую кроки
По вулиці, поміж сільських дворів?!

Матусю! Ненько! Серце навпіл рветься,
На шмаття від невимовлених слів…
Коли ж приїдеш ти з чужого пекла
Й пригорнеш серед виплаканих днів?

Матусю! Ластівко! Вертайсь додому,
На Україну, в отчий рідний край,
Бо я прошу, хоч знаю, що потому
Тебе й усіх нас не чекає рай…

Невже зросту без тебе, моя зоре?
Всі статки я віддам за рук добро!
Огорнуть крізь кордони снів простори
Тебе сімейним сонячним теплом.

Тягар самотності пригнобив плечі...
А біля хати розквіта садок…
Весна прийшла! Я чую крик лелечий!
З’явися, мамо, у вікні моїх думок…

 



НА РОЗДОРІЖЖІ

«Нема сильнішого й пекучішого болю, аніж страждання покидати рідний край», – писав давньогрецький трагік, автор психологічної трагедії Еврипід ще до нашої ери. Відтоді ця «формула болю» незмінна, як рефрен часів, і для новітніх українських заробітчан, яких уже називають «четвертою хвилею еміграції», хоч вони здебільшого мігранти...

З того часу, як Марія подалася доглядати синьйору в Італію, вже не одна квітуча весна та морозяна зима злетіли для її родини на рідному українському Поділлі. Не було можливості приїжджати, бо працювала нелегалкою, тобто жила в чужій державі та заробляла як кландестина (так називали українку в «країні мафії»). Через цю причину і зарплатня в Марії була на 300 євро нижча, ніж у її співвітчизниць, які мали легалізацію, тобто змогли отримати «пермессо ді соджорно» – дозвіл на легальне перебування та на працю в Італії хоча б на два роки.

Але жінка зв’язок із чоловіком Тарасом та сином Андрієм підтримувала, телефонуючи по мобільному чи дуже зрідка розмовляючи по скайпу... Часто передавала зароблені гроші додому, аби родині жилося легше. А вже цієї весни поспішала-летіла до рідної домівки, бо ж синочок Андрійко – випускник, вступати у виш йому потрібно. Отож, везла свої євро…

«Бо куди ж без них, – думала, – вищу освіту так просто не здобудеш: бюджетних місць украй мало…»

Але тільки прибула заробітчанка в рідне село, як зустріла давню подругу. Почоломкались, перекинулись кількома словами, але розмова видалась Марії не з приємних. Натякнула співрозмовниця, що не все гаразд у Маріїному домі. Чимдуж поспішила жінка до рідного порога, переступила – й жаль огорнув. Ніхто її не зустрічав, не вітав щиро добрим словом годувальницю. На її кілька дзвінків із мобільного телефону ні син, ані чоловік не відповідали.

Побігла швиденько до свекрухи Ганни Петрівни на сусідню вулицю: може, там рідні люди? Але ж ні…

Свекруха, спілкуючись із невісткою, нехотячи переповідала вже всьому селу відомі новини. Чоловік Тарас із того часу, як дружина подалася шукати за горбом кращої долі, на ті нелегко зароблені кревні, якими Марія частенько постачала родину, почав потихеньку випивати в компаніях. А при грошовитому Тарасові не один завсідник місцевого бару крутився. З часом спочатку тісне коло дружків по пляшці швидко множилось, розширювалось. За пивом та оковитою чоловік зовсім перестав звертати увагу на поведінку та навчання сина.

На Андрія через деякий час уже не мав впливу ніхто: ані бабуся, яка настановами намагалась направити на шлях істинний онука, ані вчителі місцевої школи, бо ж, якщо батьки не на своєму місці, тож чи зможуть педагоги виправити ситуацію? Андрій, завдячуючи матері, мав сучасний дорогий мобільний телефон, комп’ютер, а також на заздрість одноліткам – новенький скутер, завжди був при чималеньких кишенькових грошах. Хлопець із друзями міг прогуляти уроки, гайнувши у райцентр на розваги…

Усе це з гіркотою вислухавши від чоловікової матері, Марія понуро поверталась до своєї оселі. Але ж чула, з-за кордону розмовляючи телефоном зі своїми батьками, які живуть в іншому районі, що вдома в неї негаразди. Та все ж таки набагато більше довіряла власному телефонному спілкуванню з чоловіком та сином, вірила, як тепер виявилося, неправдивим запевненням свого благовірного Тараса: «Усе в нас добре, Марійко!»

А вони, виявляється, були зовсім нещирими, бо лише чекали на її в щоденних приниженнях зароблені євро...

Надвечір, коли чутка про приїзд молодиці облетіла село, причалапав додому чоловік напідпитку. Трохи згодом приторохкотів на своєму скутері улюблений мамин синочок Андрій. Але їхня зустріч була не надто радісною, навіть якоюсь відчуженою.

Жінка відчувала неприховану байдужість сина, який ріс без її опіки і відвик від неньки. Та ще матір вразив змінений зовнішній вигляд юнака: у вухах та брові – пірсинг, на голові – чудернацька криклива новомодна зачіска... А благовірний, чмокнувши в щоку дружину, відразу ж завалився спати на диван.

«Побачимо, як завтра буде, – подумала вся в переживаннях Марія, – може, дійсно, як кажуть люди, ранок вечора розумніший?»

Але ні завтрашній, ні наступний за ним день полегшення Марії не приніс. Повернувшись із заробітків додому, вона змушена була фактично з нуля налагоджувати своє особисте життя. Віднаджувала чоловіка від оковитої, що виявилося не так уже й легко.

А син через постійні пропуски і байдуже ставлення до навчання так і не зміг того навчального року належно скласти тести і вступити до обласного вишу. Наступного року доведеться Андрієві починати все спочатку...

...Гіркі сльози душили горло Марії, коли вона ділилась сокровенним.

Жінці було боляче, бо, здавалось, намагалась покращити життя, добробут власної сім’ї. Для цього віддала багато часу і зусиль – фізичних та моральних. Але, на превеликий жаль, її праця не подарувала добрих плодів.

Зароблені гроші не принесли щастя: очужілий чоловік, байдужий син, сімейне життя – на волосині, а вона – на роздоріжжі...

ЗАРОБІТЧАНСТВО УКРАЛО В МАРІЇ НАЙДОРОЖЧЕ – ЇЇ ЖІНОЧУ ДОЛЮ...

Справді, заробітчанство і чужина – це проекція нашого гіркого, як полин, безвимірного болем часу, коли багатомільйонна армія наших співвітчизників заради виживання власних родин змушена батрачити на панків ближнього і далекого зарубіжжя...

Заробітчанство і чужина – то безмежний простір протягів зневірених українських душ, які, мов неприкаяні привиди, блукають рідною землею опісля новітнього рабства…

Заробітчанство і чужина – це розбиті дзеркала щасливих сімейних пар, вибілені сльозами безодні дитячих очей, позбавлених материнської любові та мудрості батьківської опіки…

Заробітчанство і чужина – це та важка ситуація, в якій опиняються українські заробітчани, ситуація вибору між дітьми і грішми, з життям у страху і стресі, але з надією на забезпечене майбуття своїх дітей...

Заробітчанство і чужина – це євросироти, які залишаються без догляду когось або обох батьків, євроутриманці (підлітки чи дорослі, які виросли з усвідомленням того, що працювати не треба)…

Поки батьки трудяться на будовах або доглядають стареньких, діти, як і часто-густо їхні близькі в Україні, звикають до легкого хліба. Але втрачають материнську любов та батьківську опіку, шанобливе ставлення один до одного. І так минають роки…

Заробітчанство і чужина – це часом образливі оцінки та пліткування заздрісників і байдужість українського чиновництва та політиканів, які згадують про представників четвертої хвилі еміграції хіба що під час чергових виборів…

 

ВТРАЧЕНІ РОКИ РОЗЛУКИ

Марина сиділа на краєчку дерев’яної лави і мовчки ковтала сльози. Муляла пальці придбана тиждень тому путівка в мальовничий санаторій «Медобори» для донечки Юлі. 32-річна миловида жінка прокручувала в голові колесо років свого життя. Шукала причину, через яку сьогодні не могла зустрітись зі своєю єдиною і найдорожчою дитиною-кровинкою.

А доля Марини не була простою. У 17 років, одразу ж після закінчення школи на Одещині, юнка вискочила заміж, бо ж була без пам’яті закохана у свого статного красеня-Олега, а під її серденьком уже зароджувалось-тріпотіло нове життя.

У свої вісімнадцять літ стала молодою мамою. Але її матір із батьком не встигли натішитись внучкою – гарненькою, наче ангелятко, схожою на свою матусю.

Вони раптово загинули в жахливій дорожній автокатастрофі. Але чоловік Марини намагався любов’ю й ніжністю відволікти дружину від болю, від нападів скрушних думок, адже він – набагато старший від своєї дружини, досвідченіший у житті.

Олег був моряком далекого плавання. Проблем із грішми сім’я не знала, бо заробляв добре, хоча й розлуки з коханим часто гнітили жінку. Але коли переступав поріг – радості Марини й маленької донечки Юлечки не було меж!

Але біда, на жаль, не ходить одна. Знову в долю смерчем увірвалось горе. Олег одного разу, повернувшись із далекого плавання, тяжко й безнадійно захворів і всього лише через якихось півроку помер.

Марина залишилась сама з дитиною на руках, без фаху й роботи, без засобів на прожиття. Поруч, крім родичів чоловіка, нікого не було. Свекруха Віра Максимівна пожаліла невістку: прихистила у своєму домі, допомагала грішми зі своєї невеликої пенсії.

А через якийсь час її молодший син, який ще не був одружений, почав задивлятись на красуню-Марину.

Віра Максимівна вирішила відверто поговорити з невісткою: «Мариночко, доню, бачиш, як Сергій симпатизує тобі? Зверни на нього увагу. Я розумію, що ти любила мого старшого Олежика. І в мене за сином серце розривається. Але від долі не втечеш. Я була б не проти, щоб ви з Сергієм зійшлися. Нехай краще ти станеш його дружиною, ніж має привести в дім якусь чужу жінку чи дівчину, з якою я не зможу змиритися. Сама знаєш, які тепер вертихвістки».

Марина-сирота, розуміючи, що їй із Юлечкою нікуди йти, уволила волю свекрухи. І через рік після передчасної смерті чоловіка Олега під впливом обставин Марина, не справляючи весілля, тихо і скромно, вийшла заміж за його молодшого брата Сергія.

Але незабаром Марина гірко пожаліла про своє рішення на догоду свекрусі. Сергій характером дуже відрізнявся від свого врівноваженого і поміркованого старшого брата. Запальний і скандальний, він постійно чіплявся до Марини за будь-яку дрібницю: не те зварила, не так подала, погано випрасувала сорочку... Частенько ревнував безпідставно, а через якийсь час почав і руку на молоду жінку піднімати, докоряти тим, що вона з дочкою сидить у нього на шиї, живе за його рахунок.

Марина не витримала такої напруги у сімейних стосунках і щиро поговорила зі свекрухою. Надумала їхати за кордон на заробітки, бо жодного фаху, крім середньої освіти, за плечима не мала і ніяк не могла знайти роботу в рідному місті. Віра Максимівна погодилась залишитись із семирічною внучкою-школяркою Юлею, зрозуміло, за умови, що Марина постійно допомагатиме грішми.

Ось такі життєві перипетії й привели молоду жінку в Італію, де мігрантка з труднощами, але все ж змогла знайти роботу спочатку прибиральниці, яку там називають «гольф». А потім напитала місце доглядальниці за старими та хворими і стала по-тамтешньому «баданте».

Італія – країна стара, там дуже багато літніх людей, і тому багато тамтешніх сімей потребують допомоги по догляду за ними. До того ж є чимало іншої непрестижної роботи, яку самі італійці виконувати не хочуть. Ось там і докладають своїх зусиль українські мігранти.

Отож, жилось Марині в чужій країні тяжко, робота там для неї була – наче справжнє рабство. Хоч була ще молода, але вже мала проблеми з власним здоров’ям, бо ж доглядала жінку поважного віку, яку доводилося перевертати, піднімати з постелі, саджати в інвалідний візок – і так щодня, без перерви.

Сім років Марина-нелегалка заробляла євро і регулярно надсилала їх додому. Спілкувалась зі свекрухою і донечкою хіба що телефоном, переглядала фотографії Юленьки, які отримувала, завдячуючи свекрусі Вірі Максимівні. Не раз зрошувала ті дорогі світлини гіркими сльозами, бо ж не була поруч зі своєю дитиною, не бачила власними очима, як вона поступово дорослішає…

А тепер дівчинка у свої чотирнадцять була справжньою красунею: голубоока і світловолоса, як мама, виросла ще й високою, стрункою, вдавшись у свого татка.

«Справжня модель! – раділа в душі Марина на чужині за свою кровинку. – Та ще й пише бабуся, що донечка спортом займається і стала волейболісткою місцевої молодіжної команди». З кожним днем, місяцем, роком жінка відчувала, що вже ні морально, ні фізично не витримує такої безконечної для рідних людей розлуки зі своєю дорогою дитиною.
І того спекотного літа вирішила приїхати в Україну, оздоровитись в якомусь мальовничому санаторії. Жереб випав на тернопільські «Медобори». Але спочатку Марина хотіла запросити до себе доньку-підлітка, щоб разом гарно відпочити, а далі навідатись на Одещину до свекрухи.

Близький приїзд мами, яку дівчинка за сім років розлуки майже забула, бо не росла поруч із нею, практично не схвилював Юлю. Коли ж Марина зателефонувала, що вона вже у «Медоборах» і чекає з нетерпінням на доньку, дівчинка навідріз відмовилась їхати до неї. Хтозна, що тоді керувало Юлею: відчуженість, байдужість чи страх, що не порозуміється із майже чужою їй жінкою, з якою тільки час від часу спілкувалась телефоном і отримувала від неї гроші на всілякі забаганки: модний одяг, дороговартісний мобільник чи ноутбук. Її порадницею й подругою впродовж багатьох років була тільки бабуся.

…Марина вже не витирала солоні сльози, які градом котились по її обличчю. «Що робити? Як повернути порозуміння з Юлею? Невже через роки розлуки я втратила дочку?» – гучно стукотіло у скронях жінки.

Рішення зринуло в свідомості раптово: їхати до доньки на Одещину, поговорити з нею, розповісти про те, як сумувала за своєю кровинкою, як думала лише про неї щодня і щоночі. Бо Маринине заробітчанство було вимушеною потребою, а не забаганкою. Саме воно зіпсувало їхні стосунки. Жінка рвучко підвелася і поспішила в номер санаторію збирати речі.

Путівка у «Медобори», яку купила для донечки, відірваним пожухлим листком залишилась лежати в траві біля дерев’яної лави…

 

ДРАМА НА ІСПАНСЬКИЙ ЛАД

Дорога, далека чи близька, часто стає доречним акомпанементом до відвертого спілкування, яке наштовхує на непрості роздуми...

Ось і того разу розмова між кількома випадковими супутниками у вагоні потяга закрутилася навколо найболючіших життєвих проблем і ніби сама собою якось перекинулася на тему українського болю – заробітчанства...

Отож, говірка попутниця повідала про драматичну життєву ситуацію її знайомих, причиною котрої стало, як була переконана, саме заробітчанство. Ця неочікувана біда увірвалася в родину одного з подільських сіл, яке завжди славилось дбайливими людьми, що старанно працюють, не покладаючи рук.

...Микола та Оксана були чудовою сім’єю, виховали трьох донечок-красунь. Родину в селі поважали. Чоловік тримав гарну пасіку. Він спочатку не хотів займатися бджільництвом, це було просто хобі. Але з часом пасіка стала його професією, бо кожен дарунок бджіл – корисний для людського здоров’я і, зрозуміло, постійно на бджолиний взяток був гарний попит.

Микола завжди з любов’ю говорив про свою справу, а продаючи викачаний на власній пасіці мед зацікавленому покупцеві, обов’язково тлумачив: «Розумієте, головне, щоб мед був натуральним. Якщо він зрілий, то з ложки не тече, а м’яко спадає книжечкою або змійкою, має не текти різко, а спадати… Коли відкриваєте банку з медом, має бути аромат. Його ще можна потримати під язиком. Справжній добрий мед має трішки пощипувати».

Дохід від продажу меду Микола вкладав у затишок і достаток їхнього з Оксаною спільного дому. А ще сім’я мала власне авто, бо куди без нього: мед чоловік возив на продаж у різні міста, навіть брав участь у престижних виставках. Микола, крім того, ще й займався дрібним бізнесом. Сім’я, можна сказати, не бідувала. Здавалось, не було нагальної потреби брати приклад із тих односельців, які вирушали на чужину, бо через безробіття не знаходили іншого способу подбати про благополуччя власних родин.

Але кілька років тому добра подруга підбурила Оксану поїхати у пошуках примарного щастя в Іспанію. Тривалі вмовляння чоловіка Миколи не допомогли. Зібравши валізи, Оксана покинула Україну.

Минув деякий час... Настя, старша дочка подружжя, знайшла собі гарну пару. Молоді надумали створити сім’ю. Батько, готуючись до врочистої події, безліч разів телефонував дружині. Він прохав її приїхати на весілля: як же донечці розпочинати сімейне життя без материнського благословення?

Дружина Оксана з далекої Іспанії чомусь всіляко відмовлялася, переконуючи Миколу, що досить буде і надісланих нею грошей для підготовки пишного весілля.

Обурений чоловік поставив питання руба: «Або ти, Оксано, повертаєшся, або й мене на доньчиному весіллі не буде! Хочеш, щоби твоя дитина не веселилась, а плакала?!»

Дружина знехотя приїхала. Але Микола заледве упізнав кохану. За час, що не бачились, вона дуже змінилась як зовні, так і внутрішньо, – все потайки кудись їздила-відлучалася, виробляла якісь документи...

Ось і відгуляли багатолюдне Настине весілля. Минув день-другий, Оксана заявила чоловікові, що знову повертається в Іспанію. «Залишайся, Оксанко, вдома. Досить тобі по чужих краях спину гнути. До цього часу тут разом працювали, збудували хату. Всього начебто вистачає. Немає потреби тобі їхати», – вмовляв чоловік.

«Ні! Поїду-таки в Іспанію... У мене там… чоловік-іспанець і нове життя», – Оксана наче обухом вдарила по голові Миколу.

Довго сусіди були свідками гучних сварок: як кажуть, птах на хату не сідав. Нарешті, Микола, переступаючи через власну чоловічу гордість, навіть намагався все пробачити дружині, лиш би вона залишилася.

Але зарадити руйнуванню сім’ї ні погрозами, ні проханнями чоловік уже не спромігся. Оксана була невблаганна в своєму рішенні. Усе склалося майже так, як у старій, мов світ, українській народній пісні: «А ти ж мене, мила, та й не шанувала...»

Миколу, хоч був ще козарлюгою, вже ніщо не втішало. Почав топити горе в чарчині. Душа його скапувала, немов догораюча свіча. Незабаром одного чорного для його дітей, рідні й друзів-односельців дня він тихо помер від серцевого нападу – не витримав нелюдської напруги, породженої сум’яттям почуттів, болем через свою скалічену долю і розпачем від навіки втраченого кохання й сімейного затишку…

Випадкових співрозмовників у потязі глибоко схвилювала ця непроста життєва історія...

Але вона, як не прикро, – не єдина. Скільки бід стається з дітьми, рідними чи близькими, допоки наші краяни гарують на чужині!

Ось і нещодавнього спекотного літа страшне горе чорним птахом смерті увірвалося в знайому мені українську родину. В автокатастрофі, котра спричинила пожежу, загинули двадцятилітній син і рідний брат молодої жінки-заробітчанки. Вона, почувши жахливу звістку, з інфарктом потрапила в одну з лікарень Іспанії...

Отож, спадає на гадку думка: чи ж варт нашим краянам так масово виїжджати на чужину, покидаючи дітей, родину і власний дім? Чи не спопелить заробітчанська пошесть сімейне вогнище, яке доводиться залишати?

Тут варто навіть звернутись до слушної думки тернопільського психолога Владислава Газолишина, котрий упродовж тривалого часу займається психотерапією наших краян, які повернулися із заробітків додому. Він встановлює у значної частини з них, особливо жіноцтва, депресивно-хворобливий психологічний стан, який отримав назву «синдром емігранта».

Владислав Газолишин відзначає, що заробітки наших співгромадян у Росії, Чехії, Польщі, Італії, Іспанії і т.д. «не минають безслідно для їхнього душевного здоров’я. У них виникає психоз емігранта – постійне напруження, страх переслідування. Людина стає підозрілою, недовірливою». Стресовий стан не покидає емігранта навіть після повернення додому, не дозволяючи належно адаптуватися на своїй батьківщині.

«Я розумію, – аналізує психолог, – бідність – велике зло. Та коли людина вирішує їхати кудись на заробітки, хай подумки поставить на терези дві цінності – матеріальний достаток і душевне та фізичне здоров’я своє та рідних. Пам’ятайте: вони вас люблять не за гроші, а тому, що ви – поруч.

Разом спробуйте вирішити свої проблеми на нашій грішній і святій землі. Коли родина разом, вона насправді набагато сильніша, ніж нам це здається».

 

 

Заробітчанство
(диптих)

З Тернопілля на заробітки за кордон виїхали
на сьогодні майже 200 тисяч жителів,
покинувши свої сім'ї...


І. Чужина

Манить грішми й прибутком чужа сторона,
Забирає дочок й синів далина.
Залишається пусткою батьківська хата:
Непотоптаний ряст і неприм’ята м’ята.

Ув Іспанії й Польщі – там правда своя,
І в Італії – сонячно й тепло.
Але туга за дітьми сердечко стиска:
Заробітки здаються вже пеклом!

Хворі близькі залишились на самоті.
Заростають бур’яном стежки до могилок.
Дітлахи у вікно виглядають щодня:
Де ж той батько, матусенька мила?

Двадцять перше століття проторує шлях
Інтернету, прогресу, єднанню і миру.
А вкраїнські сини розбрелись по світах:
Боротьба із нестатком висотує сили...

Та чи ж довго Вкраїні себе почувать
На задвірках Європи й нової історії?!
Годі, владні мужі, без кінця висувать
Примітивні, безглузді теорії!

Пильно гляньте ви, врешті, на свій же народ
Із олімпів, «запишаних» й «славних»,
І громаддя проблем поможіть розв’язать,
Справи вирішить мудро нагальні,

Щоби праця народ наш удома знайшла,
Життя повнилось сутністю Правди,
Й гордо кожен сказав побратимам: «Це я –
Громадянин Вкраїни-держави!»




2. Незаробітчанські думи

У Зарваниці
постане пам’ятник-каплиця
заробітчанам-українцям...


Ніколи б не було в душі почину –
Свою покинути родину,
Забути про дзвінкі пташині трелі
І стрімголов пірнути в чужину-пустелю.

Бо проростаєш в землю барвінкову,
Яка вдягає щовесни обнову.
Твої тут корені, могили рідних
І долі креслення – буремне та погідне.

Як хитромудрі шахи, розкладаєш дати:
І чорно-білі дні, і кольорові шати,
З яких мереживо років сплетене.
І, віриться, воно ще нескінчене…

Чи ж хочеться покинути дитину?
Надовго відірватись від родини:
Отих людей, яких на пальцях лічиш,
І батьківські літа похилі покалічиш?!

Занедбаний вечірній захід сонця
Чи буде серцю приязний твоєму,
Коли в домашнє зоряне віконце
Постука пустка й самота непевна?

Що б не було – дощі чи заметілі,
Добро чи нелад в думах, ділі,
В державі власній хочеться лишитись,
Заробітчанства «чарам» не скоритись!..

Так! Тяжко дихать в Україні,
Бо тут буття на існування схоже.
Коли сім’я залишиться в руїні,
То чужина тобі чи допоможе?

Та дайте ж, владо і суспільство,
З ріднею бути поряд більше!
Всі перешкоди приберіть з дороги,
Щоб відступили вбік тривоги...

 

ВІРНІСТЬ – ЯК ВІЧНІСТЬ

– Ой, людоньки, та що ж це робиться? Гречку на базарі купила дорого, на макарони теж ціни «кусаються», а яйця так вартують, ніби кури їх золотими знесли, – примовляла, бідкаючись, бабуся Марія і вантажила тугі клунки в автобус, який прямував у її рідне село...

Наближався «чорний» день, який різні «пророки» й тлумачі календаря майя оголосили кінцем світу. На ринках запанував ажіотаж скуповування, а ціни штучно росли все вище, як на дріжджах. Суперечливі новини породили серед людей справжню паніку. Схоже на те, що наш народ сприйняв ці повідомлення буквально й витрушував із гаманців останні копійки, щоб запастися продуктами «на чорний день». А спритні ділки на скандалі кінця світу добряче нагрівали собі руки. Оте сумнозвісне скуповування добряче ляснуло по кишені всіх споживачів, зокрема відчутно зачепило нашу бабусю Марію.

Ця старенька жінка прожила довге, сповнене щоденною нелегкою сільською працею життя. Привітна, говірка, вона годинами може без утоми розповідати про свою родину, чоловіка Стаха. Як не сумно, але вже шість літ його немає на білому світі, з дружиною поруч: здолала невблаганна хвороба – рак. Понад 40 літ прожили вони душа в душу – фактично майже ціле життя. Побралися молоді Марійка і Стах у нелегкі часи. Інколи лише картопля на воді була їхнім харчем. Беручкий до роботи, вправний майстер-тесля Стах і сам працював з ранку до ночі, й дружина його рук не покладала і вдома, і в колгоспі, на фермі. Як мовить бабуся Марія, ті роки, які пропрацювала, доглядаючи колгоспних корів, і нині здаються їй мало не армійською муштрою...

Проте жінка не уявляє жодного свого дня без праці – все у неї до ладу. Крім домашньої господарки, вже довгий час займається, по-сучасному мовлячи, «бізнесом»: виготовляє щітки для побілки, які продає на ринку. Зробити цей нехитрий інструмент – не така вже й проста, як здається сторонньому спостерігачеві, справа. За спеціальною травою доводиться їздити аж на Хмельниччину.

Незважаючи на немолодий вік, пані Марія, на щастя, не скаржиться на здоров’я. А щоденні турботи-клопоти не дозволяють їй коритись старечій немочі.

У бабусі Марії і молодим варто було б повчитися працелюбності, старанності й завзяття! Тож принагідно спадають на думку слова відомого американського політика Франкліна Рузвельта: «Лінь – як іржа: роз’їдає швидше, ніж праця зношує».

...У перші 10 літ подружнього життя у сім’ї Марії і Стаха народилося чотири доньки. Усіх сільські працелюби виростили добрими господинями, дали хорошу освіту. Сьогодні у доньок свої сім’ї та діти, а в бабусі – люблячі онуки. Особливо гордиться внучкою Танею, котра власними знаннями, а не за гроші, закінчивши один із тернопільських вишів, нині навчається в аспірантурі у Києві. Доля розкидала дітей Марії по Україні – ніхто не живе в батьківській хаті. Але родинами з’їжджаються з Миколаєва, Чортківщини та інших країв, щоб допомогти мамі на городі, по господарству. А на Різдво Христове та Великдень особливо гамірно в сільській оселі.

Бабуся Марія й сьогодні не дає собі спокою: обробляє город, тримає птицю та ще й обов’язково доглядає до чотирьох корівок і бичків. А як же без худоби на обійсті?! Діти, хоч і не поруч, а материнське серце прагне чимось допомогти – то м’ясця свіженького передати в місто, то сиру чи сметанки. Вирощених бичків пані Марія здає, а гроші вкладає у господарство або навіть допомагає своїм дітям та онукам.

Має ще одну турботу: бабуся Марія зізналась, що будує на сільському цвинтарі капличку для свого дорогого Стаха і... для себе.

– Так гарно там майстри зробили, що я навіть образ повісила в капличці, – оповідає старенька, а в кутиках її уст ховається смуток. – Уже художник зробив на пам’ятнику Стахів портрет і... мій. Хочу і на тому світі бути зі своїм чоловіком. Довго ми разом прожили і добре. Хату збудували. Дітей підняли... Ніколи я з чоловіком не сварилася. Навіть тоді, коли Стах повертався інколи додому пізно ввечері не в гуморі, тобто трохи напідпитку, може, десь-колись із друзями чаркою пригостився. Тоді він часто заходився тлумачити мені, чого ще не зробила по господарству або вчинила не так. Але я ніколи не підливала масла у вогонь, не розпалювала сварку – зажди мовчала: ранок вечора розумніший. Вранці прокидалися, я йому й нагадувала про вчорашню неприємну бесіду. Стах здебільшого тоді відповідав: «Що ти, Марусю! То не я казав, а вона, горілка, замість мене говорила...»

Я і донькам своїм так наказую: ніколи не сваріться зі своїми чоловіками. Бабуся Марія поправила пасмо сивого волосся під квітчастою хустиною, а потім, трішки подумавши, із жалем у голосі додала:

– Теперішні молоді часто так недовго живуть разом. І в своєму селі подібне бачу: поберуться хлопець і дівчина, гучне весілля справлять, поживуть трохи. Діточки їхні лише на ніжки почнуть спинатися, аж гляди – вони вже й розлучаються. Хіба так можна?! Коли зійшлися, то й живіть дружно!

Прожиті роки подарували цій старенькій жінці життєву мудрість. Пані Марія любить людей. Вона живе родинними та сільськими турботами. А ще в її серці та душі – вірна пам’ять про дорогого чоловіка Стаха. Вона й допомагає жінці невтомно прошкувати життєвою стежиною...

 

ГЛУХА СТІНА НЕПОРОЗУМІННЯ

Людські взаємини – надзвичайно складні та непередбачувані. Добре, якщо вони приносять справжню радість і щастя. Але ми не застраховані, як не прикро, і від болю, який завдаємо один одному зумисне чи, може, й не задумуючись над власними вчинками та словами. А вони б’ють, ой, як боляче, бумерангом повертаючись до нас, перетворюючись із душевних мук на справжній фізичний дискомфорт і навіть небезпечні для життя хвороби…

Минулорічного спекотного літа довелось познайомитись із людиною, доля якої неабияк схвилювала мене. Того аж надто сонячного дня серед мелодійного пташиного співу, шелесту смарагдового листя, безугавного гамору дітей і підлітків, які коротали свої канікули в міському парку, мені впала в око струнка самотня постать жінки, яка притулилась скраєчку лави. Її ще зовсім молоде привабливе обличчя не віддзеркалювало зацікавленості подіями, що відбувалися довкіл. Очі вихлюпували сум, у них безупинно витали думки, які, ймовірно, тривожили душу.

Ми познайомилися. Виявилось, що Марія приїхала ненадовго в гості до друзів. А оскільки їй дуже подобаються мальовничі краєвиди Заліщиків, майже щоднини навідувалась у парк помилуватися Дністром, заспокоїти власні тривоги. А хвилюватися їй дійсно було чим… Життя йшло не так, як хотілося і мріялося в юності, коли переступила поріг дому коханого чоловіка Дмитра, увійшла в оселю його батьків.

Недарма ж тямущий український народ співає у пісні «Ой дівчино, шумить гай»:

Чужа хата такая,
Як свекруха лихая.
Хоч не лає, так бурчить,
А все ж вона не мовчить…

Здавалось би, пісня жартівлива, але в ній – справжня сіль життя…

Отож, як зізналась мені у довірливій розмові Марія, її свекруха з перших днів шукала, як кажуть, зачіпки в невістки. Їй не сподобалось те, що молодиця внесла у новий для неї дім свій спосіб ведення сімейного господарства. Стосунки загострювались, і незважаючи на прожиті спільно роки, справжні родинні так і не склались. Взаємини обох жінок перебували переважно у стані вимушеної толерантності, бо тиха і спокійна за натурою Марія ніколи не доводила їх до гіршого, тобто до відвертого протистояння, намагалась уникати гострих кутів. А чоловік, мабуть, через любов до обох жінок – до рідної матері та коханої дружини – не втручався у той довголітній конфлікт. А може, беріг власні сили й нерви? Хоча свекруха неодноразово намагалась впливати й на сина, втовкмачуючи йому, яка погана в нього жінка та як незугарно господарює, а ще зовсім не так, як потрібно, ставиться до нього. Покинути дім свекрухи, коли народилось двоє діточок, було неможливо. Добре було б, звісно, якби молода сім’я жила окремо (бо ж недарма в українській народній скарбниці мудрості можна віднайти прислів’я: «Своя хата – своя правда. Чужа хата – гірше ката»). Але коштів, на жаль, у наш непередбачуваний кризовий час подружжя на власну квартиру, а тим паче – на будинок так і не спромоглося назбирати… Внутрішні приховані переживання не минули марно для Марії: одного дня у неї виявили онкологічну хворобу. Були лікарня, складна операція, непросте одужування, хвилювання родичів, а ще дітей, які теж уболівали за свою найкращу у світі неньку…

«Лікар сказав, що мій майже постійно пригнічений психологічний стан посприяв виникненню й прогресуванню хвороби, бо, як кажуть люди, всі ж болячки, в першу чергу, від нервів. Та й сьогодні я себе почуваю не найкраще. Може б, і не прив’язувала свою проблему до затяжних непорозумінь зі свекрухою, але вона й свого чоловіка гризнею звела в могилу: помер від інфаркту. Доки був живий, умовляв дружину, щоби вона мене поїдом не їла, але… і сам скапав, як свічка», – скрушно ділилась своїм душевним болем Марія.

Відчувалось, що моїй співрозмовниці з великими зажуреними очима треба було виговоритись, позбутись клубка гнітючих думок: «Як жити далі? Ото лише розрада моя – діти й улюблена робота. Сюди приїхала у відпустку, хоч на короткий час, аби позбутися бодай на кілька днів того пекла. Телефоную дітям, а вони кажуть, що тато – на роботі, а бабуся навіть їсти їм не зварить. Не знаю, з яким серцем мені повертатись додому...» Очевидно, що нелюбов до молодої дружини сина чомусь автоматично поширилась і на внуків. А свекруха перетворила життя Марії на постійний екзамен на звання бездоганної невістки.

Кілька наших зустрічей із цією освіченою і розумною жінкою примусили мене співпереживати їй та навели на роздуми, спонукали звернутись до книг із психології людських стосунків. Адже конфлікт поколінь завжди існував. Один із яскравих прикладів – повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». За українськими звичаями, життя зі свекрухою під спільним дахом – це давня традиція, бо завжди молода дружина йшла жити до чоловіка. Але, очевидно, не варто доводити такі взаємини і ситуацію до абсурду, як це сталося з Марією.

Тож доцільно прислухатись і до фахівця. Як стверджує сімейний психолог зі Львова Галина Палажій, «у сімейній практиці справді існує типова ситуація, коли свекруха вважає, що невістка стала між нею і сином. До появи у домі невістки у мами й сина були чудові стосунки, принаймні так здавалося мамі. З появою у домі молодої дружини все змінилося: любов сина, його час – усе належить, насамперед, дружині. Мама ревнує. Помилка ревнивої свекрухи у тому, що вона будь-що намагається втримати свій вплив на сина. Вона впевнена, що дружина ніколи не зможе так дбати про нього, як це робила вона. Проблема і в тім, що мати давно вирішила, якою повинна бути дружина її сина. І далеко не завжди молода дружина відповідає цим уявним критеріям. Але найважливіше у цій ситуації – поведінка чоловіка. Він не бачить цієї проблеми, адже звик, що мама завжди поруч, щось радить, а молода дружина для нього ще, мабуть, не набула належного авторитету. У конфлікті зі свекрухою вирішальна роль належить чоловікові, через якого, власне, цей конфлікт і розгорівся. Врешті-решт, це його обов’язок – піклуватися і про дружину, і про своїх батьків. Тож варто порадити невісткам не суперечити свекрухам, а довірити чоловікові вирішувати неоднозначні ситуації. Любляча матуся таки прислухається до аргументів сина».

А ще, думається, завше варто пам’ятати закон природи: ніщо нізвідки не виникає, і ніщо не зникає безслідно, а тільки переходить з одного виду енергії в інший. Слава Богу, що в українських родинах – набагато більше прикладів гарних взаємин між свекрухою й невісткою, зятем і тещею, ніж отаких, як доля моєї знайомої Марії. Адже добром твориться благо, а зло лише руйнує… Отож, не запускаймо у світ негативну енергетику, виражену в слові чи вчинку. Розуміймо один одного, як би це складно не було. Не зводьмо поміж собою глуху стіну непорозуміння. Ставмося один до одного так, як ми хочемо, щоб ставились до нас. До цього нас закликає християнська мораль…

 

«КРУТИЙ» ТАТКО

Подільське село Маків, яке в історичних джерелах згадується вперше ще в 1482 році, зручно розляглося за сімнадцять кілометрів від української історико-архітектурної перлини – Кам’янця-Подільського.

Розташоване на живописних схилах Медоборів, уже майже сорок літ воно вабить на Хмельниччину відпочивальників у місцевий санаторій «Україна», який славиться рідкісними цілющими мінеральними водами. Саме тут починаються гори Подільські Товтри, які надалі переходять у Карпати. Гориста місцевість, вкрита лісами, чисте повітря, м’який клімат, чудове штучне озеро недалеко від лікувального закладу притягують до себе і дорослих, і малечу з різних куточків України. Довжелезні досить стрімкі сходи, які дехто з гостей жартома називає на кшталт одеських «Потьомкінськими», ведуть із санаторію до широкого водяного плеса озера. Подолати сходинки вниз легко і цікаво, але добиратись назад, угору, не одному відпочивальнику вартує чималих зусиль.

Повернувшись у санаторій після такої «мандрівки», пацієнти поспішають відпочити на зручних лавах біля різнобарвних квітників, щоби подихати свіжим цілющим повітрям і поспілкуватись у гарній компанії або погуляти в помережаному алеями лісопарку, який зростили працьовиті маківчани на горі Сідлатиця. Тут ще й розміщена водолікарня – білостінні споруди, оздоблені кахляними орнаментами. Парк манить тінистими кронами лип, ясенів, кленів, навіть яблунь, запахом ялин та сосен.

Захоплюючись красою місцевої природи, приїжджі від душі насолоджуються неперевершеними краєвидами…

У пообідню пору, після лікувальних санаторних процедур, на дерев’яних лавах або на кріслах, розставлених поміж квітниками, здаля можна побачити барвисті косинки і капелюшки, солом’яні брилі, молодіжні бандани на тлі яскравих легких суконь і сарафанів, а також світлих чоловічих літніх костюмів, футболок і шортів.

Дехто знову повертається до манливого озера, біля якого встановлені застережні таблички, що не дозволяють купатись, адже водойма – досить глибока. У повітрі часто чується кумкання жаб, а з навколишніх господарських обійсть час від часу качки і гуси заполонюють темну гладь широкого озера.

Родина маківських кам’яних оленів відсторонено спостерігає за озером із кількаметрової висоти своїх постаментів, розміщених над оглядовим майданчиком, по боках багатоступінчастих сходів…

А того літнього дня олені невидющими очима розглядали тринадцятирічного Славка, який старанно жбурляв плоскі камінці, намагаючись пустити побільше «жабок». Хлопець разом із мамою і старшим сімнадцятирічним братом приїхав по путівці з Києва в Маків на кілька тижнів літніх канікул. Йому було нецікаво у цій сільській місцині після гамірного столичного життя. Хоча вже завів нову компанію місцевих хлопчаків, але все ще після кількох днів тутешнього перебування почувався наче не в своїй тарілці…

– Славку-у-у! – почулося раптом зі сходів.

Троє нових маківських друзів кликали його до гурту.

Славко обернувся і знехотя почимчикував до сходів, але потім, раптом змінивши темп, перестрибуючи через кілька сходинок, піднявся на оглядовий майданчик. Уся компанія рушила у парк санаторію, де на дитячому майданчику підлітки в альтанці облюбували затишне місце для гри в карти. Основними заняттями Славка та його компанії були багатогодинні мандри сільськими вулицями і провулками, гасання на велосипедах, подорожі до цілющого джерела…

Але це було здебільшого вечорами, бо вдень його сільські друзі мали вдома свої клопоти: допомагали родичам на городі, в саду, пасіці чи біля худоби. Та вечорами приходив Славковий тріумф… День за днем він набирав балів: ставав лідером серед однолітків.

Як же! Киянин та ще й із крутим мобільним телефоном, розповідав неймовірні історії про власні спортивні успіхи з плавання у різних змаганнях. А ще не вгавав про свого тата, який, виявляється, працює босом у великій столичній фірмі, має багато грошей і балує сина різними електронними гаджетами, а недавно навіть купив синові дорогий фотоапарат і мотобайк.

Дехто з товаришів часом дивувався тому, що хлопець не ходив на процедури, а цілими днями вештався Маковом і повертався у санаторій тільки пізно ввечері. Ні мама, ні старший брат його майже ніколи не шукали: здавалося, вольному – воля… Лише одного разу Славко з мамою та братом побували на екскурсії в Кам’янець-Подільській фортеці. Так тривало увесь час, поки Славко був у Макові.

Дружба з ним приваблювала підлітків-маківчан ще й тому, що юний киянин не шкодував новим друзям погратися і покористуватися своїм мобільником. Навіть дозволяв хлопчакам брати телефон додому, запевняючи: «Мій тато добре заробляє. Коли щось станеться, він мені новий купить, ще крутіший!»

Хлопці слухали всі Славкові історії, роззявивши рота.

Але все минає. Добігав термін путівки. Настав час повертатися в Київ…

Друзі зібрались проводжати свого новоявленого «отамана» на маківських «Потьомкінських» сходах… Але Славка чомусь довго не було…

– Мабуть, збирається, бо ж завтра їхати, – припустив один із хлопців.

– Могли б і не чекати, але мобільник треба віддати, – додав інший із непідробним жалем, крутячи в руках дорогу електронну іграшку, з якою треба було розлучатись.

Минуло ще хвилин п’ятнадцять, і хлопці побачили, як до них сходами вниз поспішав старший брат Славка Володимир.

– У кого мій мобільний? Негайно віддайте! – навіть не привітавшись, безапеляційно зажадав парубок.

– Хіба він твій? Це ж Славковий! – заперечив той, хто тримав у руках телефон.

– Дурниці!.. Я всі дні шукав мобільник, думав, що загубив чи вкрали. А Славко без мого дозволу забрав телефон і вклав іншу sim-картку. Не чекайте, він не прийде: мама його покарала, – взявши в руки свою власність уже спокійніше мовив Володя і, розвернувшись, швидко почав підійматись сходинами вгору.

Друзі, шоковані таким поворотом подій і дещо розгублені й розчаровані, розійшлися по своїх домівках.

Уже пізніше, коли кияни поїхали додому, а юні маківчани знову загостили на територію санаторію в пошуках нових цікавих знайомств і розваг, до хлопців дійшли чутки про те, що, виявляється, у київській родині Славка вже давно немає спокою. Батьки розлучилися і роз’їхалися, роз’єднавши й рідних братів: старший переїхав до батька, бо не мав нічого проти його нової пасії. А молодший, якому тоді було тільки вісім років, зрозуміло, залишився з мамою. Славко дуже сумував за татом і тому придумував неймовірні історії як про батька, так і про його гарне ставлення… Крім того, підліток ще й втратив порозуміння зі старшим братом Володею, оскільки росли вони вже нарізно і бачилися зрідка, як і з татом, який через свою зраду перебував у напружених стосунках зі Славковою мамою.

Очевидно, криза в сім’ї серйозно вразила душу підлітка. Отож, Славко компенсував відсутність у своєму житті уваги тата, з яким уже впродовж п’яти років майже не зустрічався, вигаданими історіями про дорогі подарунки від дуже «крутого» татка…

 

«ЧОРНА КІШКА»

Нічний потяг Івано-Франківськ–Шепетівка вистукував по рейках свою звичну ритмічну мелодію, наближаючись до чергової станції – невеликого містечка. Слабко освітлений перон сонно блимав очима поодиноких ліхтарів на нового залізного прибульця.

Поїзд смачно чмихнув і, сповільнивши свій хід, зупинився.

Двері з металевим гуркотом відчинились і випустили в морозя-ний холод зимової ночі кількох пасажирів, а серед них – чорняву дев’ятирічну дівчинку та струнку жінку років за тридцять у скромному чорному пальті та в’язаній шапочці, з-під якої вибивались русяві кучеряві пасма волосся.

Сонну дитину екс-пасажирка майже тягнула за собою, міцно тримаючи за руку: «Ходи швидше, Улянко! Вдома виспишся…»

Жінка хутко йшла по присипаній снігом дорозі, намагаючись водночас ступати тихо і підбадьорюючи донечку, бо відчувала якийсь неспокій на нічній порожній, без жодного пішохода й машини, вулиці.

Шлях до старого багатоквартирного будинку, в якому мешкала Галина з дочкою, пролягав поміж міським кладовищем і порожнім ринком. Не те, що вночі, а навіть вечорами, коли їй доводилось отак самій іти додому, через внутрішню тривогу жінка завжди молилась, проходячи повз цвинтар. А тієї пам’ятної ночі, вже майже ступивши на центральну вулицю, двійко подорожніх стрепенулось, почувши відчайдушний крик, який гострим ножем прорізав нічне зимове повітря, вирвавшись, як здавалось, із протилежного боку цвинтаря.

Жінка швидко перехрестилася. Слова молитви, яку промовляла Галина, ще гучніше застукотіли в її скронях. Мати і донька, злякавшись, майже побігли додому. Через пережитий страх їхня ніч минула дуже неспокійно.

Але вранці мала школярка поспішила до школи, а її мама – на роботу. Там від співробітниць Галина й почула жахливу новину: минулої ночі біля міського цвинтаря невідомі злочинці напали на самотнього пішохода, який повертався додому зі станції, мабуть, прибувши тим же нічним потягом Івано-Франківськ–Шепетівка. Зловмисники, жорстоко познущавшись із чоловіка, пограбували його, а потім зарізали свою жертву.

Миттєво поширившись через так зване «сарафанне радіо», ця страшна звістка вразила городян ще й тим, що вбивці діяли вкрай зухвало: адже і кладовище, і залізнична станція були розташовані фактично майже «під носом» у місцевої міліції.

Оскільки події відбувались у 80-х роках минулого століття, тобто в радянський час, коли інформація, яка могла збурити пересічних мешканців, замовчувалася, люди лише передавали один одному з уст в уста, що біля вбитого знайшли папірець зі зловісним зображенням чорної кішки.

Саме у той час по всесоюзному телебаченню транслювався п’ятисерійний фільм режисера Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити не можна», знятий у 1979 році за романом братів Вайнерів «Ера милосердя». Це – детективна кримінальна драма у головних ролях із Володимиром Висоцьким, який талановито зіграв досвідченого капітана Гліба Жеглова, і Володимиром Конкіним, який втілив образ Володимира Шарапова, старшого лейтенанта, новачка, що прийшов у карний розшук із фронтової розвідки.

За сюжетом фільму, співробітникам Московського карного розшуку (російською – МУР) у тяжкі післявоєнні роки, коли бандитські угрупування заволоділи трофейною зброєю, протистояла зловісна банда «Чорна кішка».

У ті часи цікава кінострічка захопила своїм гострим сюжетом багатьох радянських глядачів…

Але ніхто й припустити не міг чогось подібного у власному невеличкому містечку через багато років після подій, переданих із голубого екрана.

Та новоявлені злочинці зовсім не дрімали й не відпочивали. Після тієї вражаючої пам’ятної ночі грабунки і вбивства знову повторились, зворохоблюючи простих мешканців. Люди були налякані і боялись увечері навіть переступити поріг власного помешкання, аби не наражатись на небезпеку.

А працівники міліції зі слідів на місцях злочинів встановили, що їх вчиняла не одна особа, а кілька зловмисників.

Нові зухвалі злочини, ніби наслідуючи фільм, і далі супроводжувалися особливим «фірмовим» знаком «Чорна кішка». Міліції вже стало зрозуміло, що діє організована банда. А намагання її учасників виділятись, наче граючись, копіювати деякі характерні риси телевізійної банди «Чорна кішка», схиляло правоохоронців до висновку, що, ймовірно, в групу залучені підлітки, або банду очолює особа молодого віку.

Місця злочинів були різними, вони охоплювали практично всю територію міста і відбувались уночі. Жодну із жертв бандити не залишали живою. Особливо знущались над жінками, перед убивством ґвалтуючи їх.

Майже півроку тривали безрезультатні пошуки вбивць. Містяни жили під гнітом постійного страху.

Розкрити справу було дуже важко, до слідчих дій місцевої міліції були залучені й обласні, і столичні досвідчені правоохоронці.

Натрапити на слід банди допоміг випадок. Одна з жертв чудом вижила. Це була медсестра місцевої лікарні. З численними порізами і ножовими пораненнями її знайшли випадкові вранішні перехожі й доправили до лікарні. Довго медики боролись за життя своєї колеги. Кілька тижнів потерпіла перебувала на межі життя та смерті.

Коли ж, нарешті, правоохоронці змогли поспілкуватися з жінкою, то серед іншої отриманої інформації їх зацікавила така деталь: медсестра, на яку напали, запам’ятала, що від одного з нападників різко тхнуло моргом. Потерпіла певний час працювала в лікарняному морзі, тому й добре запам’ятала цей особливий запах, таку дивну деталь. На жаль, обличчя жодного з кількох нападників-злочинців їй побачити тоді так і не вдалось.

Слідство негайно вхопилось за цю ниточку-підказку. Перевірили всіх медиків моргу, а також працівників місцевого цвинтаря. Але все було намарно...

Мабуть, тоді вже закралась думка не просто перевірити місцеве кладовище загалом, як це було зроблено міліцією на початку слідства, але детально й ретельно оглянути всі могили, склепи.

Така тактика виявилася правильною і результативною. Міський цвинтар був дуже старий. На частині його території зустрічались могили, датовані ще ХІХ століттям. Було чимало збудованих фамільних склепів, у тому числі й підземних.

Ця ситуація спричинила до того, що на старій частині кладовища поховання в радянські часи не проводились.

Після вивчення нових обставин слідства далі упіймати злочинців було справою техніки. Як виявилось після затримання вбивць, у складі банди справді були шістнадцяти- і вісімнадцятирічні хлопці, які захоплювалися так званою бандитською романтикою.

А керував ними заїжджий 30-літній рецидивіст, який утік із Росії, де вже «відзначився» тим, що пройшов колонію для неповнолітніх, сидів у тюрмі і знову перебував на той час у розшуку за скоєний злочин.

Справу містечкової банди «Чорна кішка» було успішно розкрито. Але те, що вона орудувала з місцевого цвинтаря, розташованого досить близько від відділення міліції, яка довгий час шукала всюди, лише не у себе «під носом», можна сказати, кинуло пляму на так звану честь мундира міліції в очах містян. Та й втрачений час призвів до багатьох жертв ні в чому не винних людей.

…Ще довгі роки згадувала пасажирка нічного потяга Івано-Франківськ–Шепетівка оту тривожну ніч і розуміла: якщо б вона з дитиною пішла додому іншою дорогою, як часто ходили місцеві, «попри міліцію», хтозна, чи зосталися б вони тоді живими.

Галина була твердо переконана, що їх із дочкою скерувала на безпечну дорогу і врятувала молитва…

 

СИЛА ПРИСТРАСНОЇ МОЛИТВИ

Ось і відлунали урочисті великодні дзвони, сповістивши Землю про те, що «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував».

Потужний емоційний катарсис – очищення людських душ од скверни й намулу злих учинків і помислів, згубних пристрастей і насолод – є дуже важливим чинником величного празника Христового Воскресіння. Саме тоді ми – частина урбанізовано-прагматичного і мілітаризованого світу – особливо гостро відчуваємо дефіцит духовності. Це відчуття стає гострішим від усвідомлення того, що український народ, як і світ, живе нині на бурхливому і динамічному зламі двох епох – нового десятиліття, нового ХХІ століття і нового тисячоліття християнської ери...

Усе матеріальне дає людині лише відносну і скороминучу радість. Переживе вона коротке задоволення – знову настає туга й у серце бентежно закрадається тривога, котра гризе і ятрить душу. Чому? За чим? Тому і за тим, що нема повноти духовного життя! Людина часто-густо відмежовується від свого Творця проваллям меркантильної гонитви за примхливою удачею і кращою долею. Особливо цим грішить молодість. Розуміння ж істини приходить у зрілості чи на старості літ або в час вирішення складної життєвої ситуації, коли, здається, допоможе тільки звернення до Господа нашого Ісуса Христа та Матері Божої...

Цю життєву історію, може, дещо сповиту серпанком містичного ореолу, розповіла мені молода мати, яка сьогодні не може натішитися своєю донечкою, котру, як сама стверджує, дав їй Господь...

Отож, усе за порядком… Вийшовши заміж і перебравшись до чоловіка у Заліщики, Ольга жила у постійному очікуванні народження первістка. Але роки спливали за роками, а діток усе не було.

Ось уже й свекруха стала скоса позирати на невістку, звинувачуючи її в тому, що не має дітей. Та й подруги, часто нарікаючи на свої приватні дрібні й великі проблеми, особливо пов’язані з їхніми малюками, наприкінці розмови, уважно глянувши на свою співрозмовницю, вряди-годи безжально кидали: «Та хіба тобі зрозуміти? У тебе ж дітей немає!» А як ці вихлюпнуті в лице крижані слова пекли-боліли, черв’яком хворобливих сумнівів точили серце! «А може, й справді ніколи не пізнати мені щастя материнства?» – плакала ночами в подушку Ольга, а вдень задивлялася на чужих діток…

Це був саме той час, коли в незалежній Україні вже активно розпочався ренесанс духовності, зокрема й її зберігачів та носіїв – храмів.

У церкві завжди витає Святий Дух, навіть тоді, коли там не правиться або вона закрита і використовується не в духовних цілях. Наприклад, коли в храмах, завдаючи їм духовної і фізичної руйнації, містилися різні склади й комори, клуби й музеї, як це було за часів радянського антихристиянського геноциду, зокрема й із церквою Покрови Пресвятої Богородиці, що в Заліщиках. Але Українська Церква та народна духовність – живі, незважаючи на складне і похмуре для них минуле. Хвиля відродження знову підняла на духовну височінь і церкву Покрови Пресвятої Богородиці – тоді до своєї святині, вже не боячись і не озираючись, знову хлинули заліщани… Дорослі й діти, наче спраглий до джерелиці, повертались до єдиної істинної віри у Христа, Бога нашого.

...Оскільки лікарі стверджували, що зі здоров’ям усе в порядку, подружжю нічого не залишалося, як звернутися з особистим болем до Бога.

Отож, Ольга з чоловіком саме напередодні Великодня, у Страсну п’ятницю, пішли до церкви Покрови Пресвятої Богородиці. У храмі того дня християн було стільки, що яблуку ніде впасти! Від дверей церкви нескінченним потоком люд годинами навколішки наближався до плащаниці, промовляючи подумки молитви, хрестячись та б’ючи поклони, щоб торкнутися устами Христових ран.

«Мою душу в церкві полонило тоді відчуття вічного і віщого, доброго і людинолюбного, – розповідала молода жінка, щасливо поглядаючи на свою донечку, котра бавилася поруч. – Я ревно і пристрасно молилася: Матінко Божа, Ти пізнала почуття материнства, давши світові Ісуса Христа. Він був розіп’ятий людьми, спокутуючи їхні ж гріхи, але воскрес із мертвих, бо на те була воля Божа! Сила Творця неосяжна. Випроси-вимоли ж, Матінко Божа, у Господа милості материнства й для мене…»

Мабуть, слова молитви були наче продиктовані з небес, бо наприкінці тієї ж весни Ольга зрозуміла, що у неї народиться довгоочікувана дитина...

І це ще не все. Якоїсь містичної знаковості цій радісній події додав приліт лелек-вісників, котрі раптом звили гніздо на даху сусіднього багатоповерхового будинку. В народі кажуть, що вони приносять діток. Гніздо прекрасних птахів було добре видно з Ольжиного вікна. Але ця приємна і значуща подія відбулася лише того єдиного пам’ятного року. Ні до того, ні опісля більше ніколи лелеки не гніздилися ніде поруч із домом, де мешкає Ольжина родина.

З того часу заліщанка глибоко переконана, що Бог почув її ревну молитву, адже зринала вона з глибини її душі щиро й натхненно та промовлена була у святу і трагічну Страсну п’ятницю, напередодні Світлого Христового Воскресіння. А народження донечки молода жінка неодмінно пов’язує із Господнім благословенням…

Після цієї зустрічі подумалося: Творець воздає тим, хто в Нього по-справжньому вірить, шанує і прославляє. А ще Господь потребує від нас взаємної любові, хоча Він – безсмертний і на Небі, а ми – смертні і топчемо ряст на землі…

 

Плащаниця

Як очищення, душі зірниця,
Передвеликодня плащаниця –
Йсуса образ – в церкву люд скликає.
Йдуть усі вклонитись, хто жадає...

Руки й ноги, зранені цвяхами,
Груди, біля серця сколоті списами,
Голова в вінку гостротерновім –
Хресний шлях страждань і крові...

Зраджений Іудою, розп’ятий
На Голгофі в тижня днину п’яту,
Наш Христос пожертвував собою,
Щоб народи йшли дорогою святою.

Без гріхів варт кожному з нас жити.
Йсуса жертвою насправді дорожити.
У молитві дух знести до Бога –
Враз затихне біль, мине тривога...

 

 

ІІ. ПРОВІСНІ ЗОРІ СВІТЯТЬ
В УЗГОЛІВ’Ї



Прелюдія-октава

Яке магічне слово: Наддністров’я!
У нім вогонь калини – наче кров.
Провісні зорі світять в узголів’ї,
Воно тремтить у шелесті дібров.
В серпанку ранку – цвіт землі, роздолля,
Батьківські руки, мамина любов.
Про дні прийдешні знов шепочуть трави…
В цій ноті майбуття – прелюдія-октава!



Містика
(сон)


Кодифіковані мантри Дністра:
З духами хвилі виходять в астрал,
Мавок, водяників глупої ночі
Гонить вода... Скавулять поторочі.

Образи сутінок, страхи і темрява:
Дерево – злодій, а камінь – як велетень.
Зірку чи місяць у небі знайти би…
Або сховатись у вуйка в колибі!

Морок отруює кригою душу.
Вже не вода довкіл – пустеля душить.
Сон це чи з’ява? Прокинутись треба!
Зводиш за поміччю руки до неба…

Містика півночі, дощ і кострище.
Вітер між гіллям надривно рве-свище.
Дивні видіння зринають в природі.
Правила логіки – в пошуках броду…

 

Тривоги часу

Зірвались стріли із тятив у часі.
Немов комета, вік вперед летить,
Над горизонтами накреслить трасу
І не зупиниться на жодну мить.

Лише вперед – підкорювати долю,
До відкриттів, поразок, перемог...
Та спогади полонять виднокола,
Хвилюють гавані тяжких думок.

Бо час біжить і наближає зорі,
Та зорі ці холодні, неземні…
Життя людське – в щодення старті-робі,
А в душах – хаос, смерчі – на землі.

Змінився шум прибою гамом світу:
Земля у мряці: дим, гуде завод.
Десь плачуть в розпачі голодні діти,
Шукаючи притулку від незгод.

Прогрес гряде! Але немає щастя...
А в щасті ти даєш, а не береш.
Ми від природи крадемо, що вдасться.
А ненаситності давно немає меж.

Ми ворогами стали – проти світу.
Спокійних відкидаєм днів буття.
Забули люди, що природи діти,
Ярмом для неї стали за життя.

Стріла летить, і цокає годинник,
Він грає пісню смутку непросту,
Ще трохи – і припинить долі відлік,
І сповістить про Вічність-пустоту.



Сліди

Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика світу!
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.
Ліна Костенко «Зоряний інтеграл»


Октави – в шелесті отави…
Акорди – в дзвонах громовиць.
В Дністрі течуть і сльози, й слава
Під небесами горілиць…

Як долі зріз, пласти-породи
Каньйону зирять в стінах-скалах.
Епохи-ери колобродять:
Сарматське море міфом стало…

Силур, девон збирали сланці,
Буяла первісна природа…
Землі зостались шрами-шанці,
Як в душах осад – гір порода.

Свистить у вітах зелен-вітер.
Киває соняшник навстріч.
Слова складає замість літер
З каміння берег потойбіч.

Наскальні написи століття
Зроcили. Карби запеклись.
В скрижалях краю не повітря –
Людські життя переплелись.

Октави – в гомоні отави.
Відбитки – в спалахах зірниць
Слідів, залишених батьками
Нащадкам в леті хмар і птиць…



Одвічний сенс

І


Дивлюся на минувшину-історію –
І бачу війни, здвиги й гніт застою:
Не так віддалено, бо втратяться деталі,
Й не близько: слід без пафосу йти далі…


ІІ

Десь там залишились, десь там,
Де на узвишші гримів тан, –
Там – спогади, літопис-сплеск.
В очах вояка він воскрес…

Ліси, криївки, москалі…
Вояк не гнувся до землі,
В руках тримав вогненний кріс –
Від кулі здибивсь чорний ліс,

Крізь роки, наче кінь, несе.
У пам’яті – одвічний сенс…
Могили – в колі ясенів.
Життя, воздане за синів, –

Жертовність долі вівтарів...
Тепер – у споминах хрестів.
Не треба сліз, не треба слів!
Лише б держави плід доспів.

Вкраїни горде знамено –
Над світом сяяло б воно,
Жила б країни житня синь –
Вояцька слава гроз-часів.



Духовний лідер

З нагоди 200-ліття від дня
народження Великого Кобзаря (09.03.1814 р. – 10.03.1861 р.)

Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Тарас Шевченко «Доля», 1858 р.


Духовне лідерство Шевченка –
Снага – правічна й сильна – боротьби.
Її плекали крізь тугі тенета
Ще гайдамаки славні – не раби:

Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта
І Грива, Залізняк, Медвідь*
Вкраїнцям справжнього оплоту
Шукали: ПРАВДУ-відповідь.

Тарас вів люд, як добру паству:
Попереду, крізь біль доріг…
Він просто йшов… Він без лукавства
Неправду геть гнав, за поріг!..

«Кобзар» Поета – мужня доля,
Письма Святого вічний код.
В нім – гнів, страждання, поступ, воля,
Нескорений і в рабстві наш народ.

Бо знав же Геній: Син і Мати
Постануть на оновленій землі.
Путь боротьби супроти супостата
Пройдуть раби малі оті німі.

Пророк шукав дороговказ Ісуса.
Суворим був до себе й земляків,
Бо зневажав цинічну суть спокуси;
«І мертвим, і живим…» – учитись заповів.

Він єсть НАРОД, бо знав його він силу:
Козацьке войовниче стремено.
Кобзар любив нещасну «Катерину»
І «Наймичку»… й вишневих снів садок.

Свідомість нації – Тарас Шевченко.
Натхнення Музи – пензля і пера,
Йому служили вірно, щоб далеко
Священний глас у світ його лунав

Крізь роки і фортечні Орські мури,
Через картини і поезій грім,
Розлуку з Україною й тортури:
Не написати кілька з серця слів…

Та книжечки Тараса «захалявні»
І «Гайдамаки», й віщий «Заповіт»,
«Великий льох» і вірші «В казематі»
Імперський розбивали грізний лід.

Він світ змінив й пройшов Голгофу
Кріпацтва з царською тюрмою,
Солдатчину, творити заборону…
Не мав «зерна неправди за собою».

_______________________________________

* Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта, Грива, Залізняк, Медвідь –
ватажки гайдамацького національно-визвольного руху
проти польського гніту на Правобережній Україні у XVIII столітті.

 

Гуцульський світ

Підклавши руки під голову,
до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
Там сходить сонце, слово і люди.
Ліна Костенко «Зоряний інтеграл»*


І

Гуцульщина – не просто територія,
Посил сакральний вільної землі,
Правдивий храм мистецького роздолля:
Від вишиванок – до сопілок гір.

Вібрації цимбалів – жарт і смуток.
Тарелів, писанок складний узір,
Що доторкає, мов до серця трунок,
Полонить розум і милує зір…

Туреччина, Молдавія і Польща.
Угорщина, Румунія, совіти…
Та гуцул йшов в Карпати, як на прощу,
Душею в ріднім краї розговітись.

Манджав він до смереки і потоку…
Terra incognita – його Гуцульщина!
Хоч і донька манірної Європи,
Та в Черемоші кров-вітцівщина!

Там небо сліплять зорі й блискавиці.
Старий Чугайстер вищий од смерек.
Колишуть в пірамідах сни ялиці.
Бурунить перса хмар орлиний злет.


ІІ

Гуцульщина – магніт позачасовості,
Як вічність гір, розряджених у світ.
Це – миті щастя в позапросторовості,
Людський вогонь життя і ватри лід.

Модрини зазирають в неба мерехтіння.
В ущелин трепетанні – стрімкість-лет,
Легенди, замовляння-говоріння...
Космічний вітер – велетень-поет.

Тут райськість полонин, стихій потоки,
Чаклунські килими і букові ліси,
Мольфарські чари надприродних соків –
Пророча сила справжньої краси…

Карпатський дар – розкриленість, опертя
У трембітанні зболених трембіт.
І дзвонить Бог в живе буття осердя,
Склепінням душ виліплюючи світ.
______________________________________

* У 1962 році збірка Ліни Костенко
«Зоряний інтеграл» була розсипана радянською ідеологічною цензурою і світу не побачила.








Князь роси

Тарасові Мельничуку (20.08.1938 (1939) – 29.03.1995)
– поетові-політв’язню, лауреату Шевченківської премії
за збірку «Князь роси» (1992),
присвячено

Поезія – це Доля. Гірка доля.
Це Судьба. Це Вирок.
Тарас Мельничук
(Із автобіографії)


Тарас був гуцул – Князь роси од віку.
Мотала доля: Комі та Урал.
А що ж іще шукати чоловіку?
Відкрився у душі Поезії портал…

Та був він гуцул… Дух бунтарський
Не міг жевріти в рамках суєти.
Тараса відвертала доля глянцю.
Якщо Поет, то справжній – на віки.

І був він, Мельничук, – не бранець,
Бо серцем в краї рідному проріс:
Ув Уторопах, вдома, – гір обранець,
Бо там тримали небо й буків ліс…

Тарас був гуцул… Марко мов Проклятий:
То Красноярськ, Донбас, Одеса, Чернівці –
Роки метався: і Сибір, й Карпати.
Та ґрати все життя звели на манівці.

Він жив, як знав…
Доріг земних сум’яття…
Незвіданий і геніальний Мельничук…
Його чекало карцерне прокляття.
Він – газетяр і тесля, й лісоруб…

Тарас був гуцул… Падали смереки,
Завили з болю жовті пси Карпат,
Як запроторили в краї далекі:
В тюрмі відсидів Музи щирий брат.

Відбув за вірші, за правдиві строфи.
Держава зла спіймала бунтаря.
Але тюремно-камерна Голгофа
Його зі Стусом й Горбалем звела…

Він жив, як вмів.
Метафор свіжих листя…
Хоч Князь роси – згорів, як смолоскип.
На попелі батьківського обійстя*
Покоїться літературний материк…
_____________________________________________________

* Похований Тарас Мельничук, за його ж заповітом,
на горі, на батьківському обійсті, в рідних Уторопах.
У дев’яностих поетову хату невідомі спалили.
Згодом Мельничук розповідав, що там і він згорів, адже у вогні було знищено кілька мішків iз рукописами...
В одному з виступів поет Василь Герасим’юк зауважив: «Зрештою, до кожного українського Тараса треба підніматися».

 

Актор від Бога

Чому предметом мистецтва завжди є людина?
Бо вона
так і не розгадана. Хімічний склад сльози можна розкласти, але чому вона капнула?
Богдан Ступка


Його ще кроки пам’ятає сцена.
Душа ж Богдана – вже на Небесах.
Талант актора – золото червлене,
Мистецький озорило плідний шлях.

Він «Білим птахом з чорною ознакою»
Піднявся над буттям земним,
Відчув себе Шевченком і Мазепою,
«Вогнем й мечем» пройшов крізь ролей плин.

«Талант – не гроші, ковбаса, не шинка.
Не вирахуєш, скільки в тебе є.
У когось проявляється він швидко,
А в іншого ще ниточку снує», –

Так написав в щоденнику своєму.
Він вірив в Бога і любив людей.
Актору мов зоря світила з Вифлеєму,
Бо грав, як бог: король або юдей.

Був Ступка Тев’є. Став також Хмельницьким,
Царем Едіпом, Фаустом та Ліром.
І зріс легендою, митцем непересічним:
Театром серце марило, горіло…

Гріхом найбільшим він вважав гординю,
Ще зневажав хвалу та дифірамби.
В осерді творчості вбачав Людину,
Загадку долі та моральні мандри…

Театр, підмостки, Київ – за плечима
І Львівщина, де народився й зріс.
Не шкодував, як щось проходить мимо.
Але в кіно й на сцені – ролей ліс.

Богдан Сильвестрович… Від Ступки – світло!
Лиш сімдесят прожив він повних літ.
Та кожен став його епохи свідком.
І слави не зупиниться політ!..




Вірші

Немає віршів – гнаних чи хороших.
Є просто сповідь – від душі ключі.
Це – дзвони серця, слів, думок пороша,
бо спокій розтривожать… На межі

світів і поривань, і щастя трунку
ведуть шляхами – не на манівці.
Гортайте молитовник сонця й смутку…
Вірш – хрестик долі, стиснутий в моїй руці.




Корабель думок

І


Мова наша – корабель думок,
Що мандрує і веде у часі
Дух людський у книгах до зірок...
В роки гніту зріло новочасся:
З батьком-Котляревським піднялась,
Вийшла з темряви у світ широкий.
Віршами Шевченка-Кобзаря
Мова розпізнала сенс глибокий.
І мечем, і словом патріоти
Захищали українства Правду-міць.
В нім горить-зоріє дух оплоту:
Воля і Соборність – пліч-о-пліч!
Люд свідомий за Вкраїну бився
Словом і зі зброєю в руках.
Українець справжній не змирився:
«В руки ворога не даймо стяг!»

ІІ

Красу її неволя руйнувала.
Століттями ж кайдани розбивала.
Рух за Свободу Мова почала –
Народ пізнав свої права,

Бо розбрат українців припинила,
Надію на державність возродила.
Господь у справі вічній допоміг…
Ми Мові квіти покладем до ніг!



Вхід Господа в Єрусалим

Неділя Вербна – вхід в Єрусалим:
Ісуса вступ на Хресний Шлях страждання.
«Благословенний Цар, що принесе нам мир!
Кінець рокам митарств й поневіряння!» –

Гукали радісно із натовпу Христу,
Стелили, коли їхав віслюком, одежі…
Пророцтва ж сповнював, Завіту вість благу:
Месії визначався Шлях Небесний.

Врочиста з гіллям пальм у місто путь,
Що Господу давно була відома, –
Пилат, вінець, тернова муки суть,
Царя-Христа, безсмертного, Голгофа.

Син Божий знав, що не земний Він цар –
Ланців гріхів Він Переможець й смерті.
Небесне Царство людству на вівтар
Спасителю судилося принести...




Мати

Прекрасна ненько-Земле, як любиш ти людей:
Дорослих і малечу – усіх своїх дітей!..

На краснім білім світі – безмежжя таємниць.
Їх прагнемо відкрити, життя пізнавши міць.

У зорях-міріадах – Всевишньому вінець…
Наснажує Він Сонцем тепло людських сердець.

 



Земля

І


Тремтять ліси сльозами-росами.
Лягає літня рань покосами.
Дзвенить осіннє небо зорями.
Біліють зими-сни просторами.


ІІ

Дністер крізь душу плеще хвилі,
Думки бурунить наболілі,
Минає вибалки, яруги,
Сліди бездарності, наруги…

Людську байдужість довгі роки
Вода приховує в потоках,
Історію мережить в сітях…
Хто за розорення в одвіті?

Підняти на раменах треба
Ліси та гори – вище неба,
Щоб їх нікчеми не топтали.
Не даймо землю на поталу!




Пролісок

У снігу – проталина, білий сніг-сніжок.
Виглядає квіточка – синій світлячок.
Пролісок виблискує, в пелюстках – сльоза,
Мов кристали сині – зорі й небеса…

 

Чари світу

У сірій мряці чую спів-сопілку:
Відлуння першого невинного дощу.
Легенько краплі падають на гілку,
Торкають арфи ниточку-струну.

Як віртуозно граючи на скрипці,
Летить у небі чорний журавель.
Він зачиняє скрині свого світу
Перед очима заздрості людей.

Ярило світлий заховавсь за хмари.
Перун в литаври вдарив в небесах.
Стою й дивлюсь на все це, як на чари.
Берізка стиха щось шепоче в снах…

Дністер про літні дні собі бурмоче.
Колише спокій осінь на межі.
Збирає місяць зорі серед ночі
І згадує пісні кохання весняні…

Господній світ мені заглянув в душу,
На крилах птаства знісши новину:
«Життя прекрасне! Та чекати мусиш,
Щоб стріти через зиму цвіт-весну...»

Ніколи, мабуть, все ж таки не треба
Іти самотньо посеред доріг,
Які ведуть до пекла чи до Неба…
Опіка Бога – людський оберіг.

 

Весна і зима

Весна довго не приходить…
Денно-нощно колобродить,
Присипляє зима грушу,
Вивертає землі душу…

Занедужала калина:
Сохне-в’яне без причини.
Вишні ждуть розмаю цвіту
І від ластівок привіту.

Тане сніг іще помалу:
Кучугури – грім обвалів.
То сніжить, чи дощ знов плющить.
Верховодить темінь-гуща.

Сонця промені холодні
Ловить яблуня в долоні.
І розпачливо гуляє
Вітер, як в цимбали грає.

Брунька проситься на волю:
В провесінь, зелен-простори.
Та зима не відпускає,
Кривдить, хоча ось… вмирає!

І віддавна без просвітку
Обрій... Все ж кайдани й клітку
Теплих весноднів навала
Сніговіям зготувала…




Настрій

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Ліна Костенко


Ви, ймовірно, забули про мене?
Вечір, ніч і туманів серпанок…
В гір провінції – сніг на раменах.
В стольнім граді зориться на ранок.

У метро Київ гонить вагони.
Ступить провесінь в клопотів пастку.
Над Дністром – небо ніжно-червоне
Ще від сну, мов калина у казці.

Що ж… Летять різнокрило дороги,
Миготять дні, події та люди.
Тож не дивно, що хтось у тривогах
І про мене із часом забуде…




Відповідь

Я вже не сон і не уява…
Я перед вами – на долоні.
І вже пропала та безодня,
Що нас у світі роз’єднала.

Я радий чути вас щоранку,
Бо зустріч ця – непересічна:
Як долі креслення одвічне,
Як сонце, стрінуте на ґанку.



Антидумки
Cпогад – у дірявій кишені пам’яті.
Стривожений сумом спокій.
Надтріснута чаша думки…
Протяг крізь прочинені двері серця.
Правда інкрустована брехнею.
Зів’яле листя – на долоні часу.
Заблукале в лабіринтах питання.
А на все це – німота світу у відповідь.
Та, буває, спогад – як промінь,
Сподівання – терпкість чекання.
Cпокій – короткий, а думи – світлі…
Двері причинені, і протяг забутий.
Правда – чистіша сльози.
На долоні – свіжість молодого листя…
А на питання – щаслива відповідь:
Ніжний і довгий цілунок до ранку…


Поезія
Настрій накочує хвилями…
Муза – панянка примхлива:
Лине, розправивши крила…
Вірші не дружать з манерами –
являються, коли не cпіймаєш:
на оказії, офіціозі, в натовпі,
метеликами сидять на руці,
милують око, пурхають у небо. Назавше?!
Щоб не втратити нитку,
вихоплюю клапоть паперу,
на долоні нервово записую.
Мозаїку складаю-відтворюю.
Душа… Поезія... Імпровізація…
Музика Вівальді проймає до глибин…
А вірші живуть власним життям...



Каштани

Блідо-рожевий цвіт каштанів
Розсипавсь снігом по землі,
В повітрі зачепивсь веснянім,
Неначе в золотій імлі…

Сивіє гір гряда туманом
Над плавним легінем-Дністром.
І тягнуться старі каштани,
До неба дістають чолом…



Дощ

Нападами сильний дощ
Бавиться з каштанами площ,
Розхлюпаних у глибоку ніч…
Падають серпанки з пліч…

Лякає стукіт крапель вербу…
З тобою нікуди не піду.
В душі, на денці, – терен-смак:
Любов не повернути вспак…


Мить прощання

Безликий сірий дощ…
Думок
порушив німоту, світанку,
на серце начепив замок,
ліс почуттів зібгав у рамку...

Зустрілися мінорні думи –
свинцем налиті сизі хмари.
Шляхи, які ведуть в нікуди,
за ґрати сонце заховали…

Заграв на листі світ багрянцем.
Роса омила очі ранку.
Кружляє осінь в смутку-танці,
замкнула сон у тиші замку.

Крилатий вітер грає месу,
торкає нотки струн душі.
Летять птахи у піднебессі.
Пригасли вже молочаї...

Золотокоса панна-осінь
збирає хутко дні-валізи
і зазирає в неба просинь,
змітає фарб останніх мізер.

Ріка пливе в чужинські далі…
Зима прийде – прощання мить –
нам принесе земні печалі,
кришталем серце забринить...

 

Літній сон

Втопилось місто в сонячнім промінні.
Будинків щогли мріють вдалині.
Стомились в суєті жуки-машини
І поповзли до затишних дворів.

А мальви, розпашілі від лавини,
Що падає з Везувію небес,
Розморені схилились біля тину.
Пробігся вітер між дерев – і щез.

Гаряча галька ліньки засмагала,
А попри неї човгав дід-Дністер,
Трава спросоння стиха заспівала.
А квітів аромат п’янкий завмер.

Мурахи-трудівниці клопотались,
Долаючи незримий Рубікон,
Луною тиша пагорбів вчувалась,
Метелик пурхав, звеселяв танком.

Дрімало місто, вкрите пледом сонця.
Дерева кронами хилились до землі.
І мерехтів світ там десь, за віконцем,
Й себе частинку залишив мені...


Осінь

Прийшла осінь…
А за вікнами – літо.
Зійшла осінь…
А дерева зелені.
Лине осінь…
Та ще спеку розлито
Поміж стерні…
Довга осінь,
Дні сумні
Й безконечні.
Сіра осінь:
Люди зовсім холодні…
Хмарна осінь,
Бо ще віри немає…
А вже літо конає.
Пам’ять-осінь…
Знов зі стін – чужі фото.
Сльота-осінь.
Ми чекаємо зиму…
Але серце волає:
«Крихт тепла!..
Хоч скорину…»



Вікно

Ця вулиця згубила перехожих…
Єдиним другом був старий ліхтар.
Осінній світ сховався в тінях ложі.
А в сонній мряці тліли всі слова.

Вікно дивилось невидющим оком
На світ блідий, який ще міцно спав.
Розлука причаїлася… І раптом
В очах дощу з’явилася сльоза…

У ній шатро небесне посіріло.
Пташиний спів приніс печаль і біль:
Кохання квітка в смутку почорніла,
Вікно стрічань присипав вулиць пил...

 


Без макіяжу

На обличчі нема макіяжу:
ані грама, – ні фальші, ні сліз.
Ув очах тільки смуток приляже,
як відчуєш підступності сміх.

Бо у пошуках щирості й правди
голубині лелієш вітри,
відкладаєш всі справи на завтра,
щоб пізнати глибінь самоти.

Хочеш терпкість туману відчути,
смак джерельної – свіжість води,
щоб забути буденність-отруту –
відродити душевні сади…

Самота – як сестра вже і мати.
У безликості вулиць – пустир.
Силу волі ти мусиш плекати,
щоби пристань добра віднайти…




Не варто

Не варт жонглювати словами!..
Вони – мовби мудрі імами:
В мечеть, ніби в душу, завернуть,
В релігію іншу навернуть…

 


На сцені життя

У всякого своя доля
І свій шлях широкий...
Тарас Шевченко «Сон», 1844 р.


Життя шліфує, наче камінь:
Різцем в душі карбує грані,
В одних серцях плекає пломінь,
А в інших – лиш про іскру спомин.

Хтось гниль болотяну збирає
І птаха щастя хвіст хапає,
Хтось крушить все, кайлом руйнує,
А той нове життя будує.

Хтось крутить колесо фортуни,
Друзякам цвяхи б’є у труни.
А ці лікують, книги пишуть,
Щоби нащадкам слід залишить.

Так кожен грає роль –
бездарно чи майстерно,
Де тіням рай чи світло б’є нестерпно.
Хоч світ – театр, та деякі з нас – блазні:
Годяться лиш «царькам» прислужувати
в лазні!

 

Блазні

«Політичні телешоу задумані й відбуваються
у вигляді вистави: існують глядачі, котрі являють зріз усіх соціальних верств України, і «актори» – політики і можновладці, які беруть участь у ток-шоу. Їхня мета – продемонструвати скандальний інформаційний продукт».
(Газета «Дзеркало тижня» від 19-25 грудня 2009 року)


І

Блюзнірства й блазнів повно всюди,
Брехні, наклепів та огуди.
По горло глядачі в болоті.
Проблеми – тільки людський клопіт.

Контраргументи – не новина.
Маніпулятори гнуть спини,
Щоб компромати роздобути,
А про народ скоріш забути...

ІІ

Землетруси і кульбіти плодять в душах,
Набиваючи кишені незворушно.
Де ж пророки? Заблукали в нетрях
Ескулапів від політики потертих...

Ті «лікують» Україну без упину –
Лжепророків бачим жирні спини.
Крутять людям дулі перед носом
І водночас рейтингів високих просять...

ІІІ

Люди, транспаранти, речники…
Гасел різноликі недоречності.
Політичним пензлем розмальовані
Села та столиці зазомбовані.
Люди збайдужіли, відвертаються.
Лиш глашатаї цим не караються:
Трансплантують мозок, перероджують,
Власних лідерів щосили вигороджують.
В телеящику прямі телетрансляції –
Без спочинку гола профанація.

ІV

Клоунада, клоунада –
Інтермедії-каскади.
Жарти, сміх – веселість всюди,
Наче зовсім без огуди...

Та чи справжні жарти, сміх,
В них тепер – нахабства гріх
І шиплячий трунок злоби?
«Клоун» тужно морщить лоба…

Та якщо не граєш в цирку,
Залатай вже рота дірку.
Насміхайся над собою –
Розуму свого бідою!*
_____________________________________

* У квітні 2013-го під час телепрограми «Смак» російський телеведучий Іван Ургант некоректно «пожартував»
про український народ: «Я порубав зелень,
як червоний комісар мешканців українського села».
Пізніше Ургант в іронічній (!) формі попросив вибачення.

 

Колізії буденності
(роздуми)

І

Мораль декадентська – на вістрі епохи.
Пафосна переоцінка цінностей, слів.
Дух людський – на прокрустовім ложі.
В лабіринтах алхімії снів занімів…
Душ сліпота – ось діагноз століття.
Без своїх обладунків Дон Кіхоти мовчать.
Натовп – як пантеон, прагматичне поліття:
«Золотому теляті» вклонитись спішать.
Зруйнували собори, розібрали дзвіниці:
Дев’ять кіл егоїзму наших світів!
Кожен прагне створити оази дещицю,
Забува про гармонію тіла і слів…

ІІ

Душа, атрофована меркантилізмом,
Від фарисейських зміліла років
І загнана в кут глухий крайнім цинізмом,
Плаче над попелом антивіків.
Що ж гуманізм? Став уже архаїзмом?
Від марнослів’я не ждати плодів…
Примарна свобода, кульгаюча рівність –
Крізь буфонаду політичних світів…
Людина зміліла? Чи спека прогресу
Сушить джерела краси і буття…
Ми правимо над ідеалами месу.
Тож відшукаймо в душі каяття…

 


Життя – не гра

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас!»
Іван Франко «Каменярі», 1878 р.


Життя – не гра. Та люди в нім – актори...
На них важлива місія лежить:
У світ принести краще, добре, нове,
А не руйнацію і хаос сотворить.

Але для когось другий план – почесно.
І декорацією бути – не біда.
Маріонеткою ставати також легко:
Навіщо плисти проти течії буття?

Життя зробити балаганом вічним,
На цирк перетворити кожен день.
І стати блазнем для гостей зустрічних,
Щоб «лаври»-гроші дав той «трудодень»…

Скалу, що Каменяр повів лупати,
Залишимо, нехай собі стоїть!
Чи до снаги нам цього побажати:
Як Діоген, у бочках будем жить!

Згубім Тараса мудрі настанови,
Його закинем славний «Заповіт».
Вдягнемо маски світлих нових ролей,
Бо темні совість мучать кожну мить…

Та, мабуть, силу треба відродити.
Забути чвари і дійти всім згод.
Ноїв ковчег із мудрості зводити
І вивести на сцену наш НАРОД!

 

 

ВІДГУКИ НА ПОПЕРЕДНІ ВИДАННЯ

«З великим задоволенням прочитавши «Гармонію протилежності» від першої до останньої сторінки, можу впевнено сказати: книжка написана легко і щиро, відтак майже з кожної сторінки віє зворушливим ароматом ліричного настрою, який у довірливому тоні та багатій уяві читача створює потужне естетичне дзеркало, крізь котре хочеться по-новому поглянути на неповторно красиву мелодію нашого життя».
(Богдан Новосядлий, журналіст, редактор понад 30-ти книг, автор і співавтор 13-ти видань, м. Тернопіль.
Газета «Свобода» № 69 від 24 серпня 2012 р.)

«Справедливо кажуть, що біографія поета – в його віршах. Літераторка у поезіях збірки «Гармонія протилежності» відтворює нелегке життя своїх пращурів, їх боротьбу і страждання за волю України. І це – не дивно, бо, як кажуть у народі: той, хто не знає чи нехтує минулим, той не вартий і майбутнього…
У віршах Оксани Дяків чистий передзвін душі неможливо не почути і не відчути. Настільки витонченою може бути лише жіноча поезія, яка манить, полонить, бентежить серце…»
(Василь Дрозд, історик, літератор, автор 9 книг, член Національних спілок журналістів і краєзнавців України. Журнал «Літературний Тернопіль» № 1 (54), 2013 р.)

«Переважна більшість творів авторки із берегів Дністра наповнені філософським змістом і змушують шанувальників поетичного слова через її своєрідне бачення глянути на сьогоденне наше буття. Заглибившись у цей поетичний світ, з приємністю пізнаємо навіть сірі будні через призму уяви її творів, співпереживаємо разом із нею».
(Василь Тракало, редактор, член Національних спілок письменників
і журналістів України, заслужений журналіст України)

«Цілий ряд творів книжки «Гармонія протилежності» характеризуються побудовою на тезах і антитезах, про що свідчать хоч би такі рядки: «Любов і ненависть – у парі. Добро і зло ведуть баталії», «Крик немовляти – й смерть буття…» Принагідно згадується український філософ і поет Микола Руденко, який писав, що існує два види матерії: світло і темрява, а все інше – тільки форма матерії».

«Спектральність поетичного світобачення забезпечують у збірці «Спектральність слів» добротні творчі літературні знахідки, зокрема, такі: «Спогад у дірявій кишені пам’яті / Стривожений сумом спокій / Надтріснута чаша думки / Щоб ніж розлуки не колов нас» та інші. На мою думку, творчість Оксани Дяків має своєрідний ЯНГОЛЬСЬКИЙ ЩИТ. Тому й справді, як зізнається поетеса: «Поезія цвіте у прозі…»
(Володимир Кравчук, письменник, літературознавець, журналіст, редактор, лауреат літературних премій, м. Збараж. Газета «Колос» № 97-98 від 9 листопада 2012 р. та № 56-57 від 14 червня 2013 р.)

Читайте також

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus