Оксана Дяків. Спектральність слів

Оксана ДЯКІВ

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце, сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

 

Спектральність
слів

Чернівці
ТОВ «ДрукАрт»
2013

 

І. Поезія у шатах мови

СПЕКТРАЛЬНІСТЬ СЛІВ


Шекспір сказав, що весь світ – театр,
а Сковорода додав, що кожний грає ту роль,
на яку його поставили. А ставить на роль Бог…

Богдан Ступка

Ми всі від лона – вже не бездоганні:
За поворотом долі – свіжий гріх.
То груди – в орденах, медалях,
То в попелі від голови й до ніг...

Ніщо не стане добрим чи поганим,
Доки його оцінить хтось із нас:
Чи порубає душу ятаганом,
Або прославить, знісши на Парнас.

Спектральність поглядів недосконала,
Але шукаєм Правду поміж слів:
То перековуєм мечі в орала,
То зводим замки з мрій та снів...

На долю нарікати недоречно –
Пізнати Істину не всякий варт,
Бо пошуки людські віками безконечні –
Для праці розуму слід мати гарт.

 

 

МОВА ТА ПОЕЗІЯ

Поезія у шатах мови
Із серцем почина розмову:
Про хліб і сіль, життя-буття,
Сумної Лети небуття...
Напоєна ранковими дощами,
Омита сріблом рос весняних –
Даждьбога іскри в ній палають,
Століття долю вишивають.

І мовної скарбниці легіт
Летить крізь стріл ворожих скрегіт,
Щоб дарувати справжню ліру –
Шукати людям щастя й миру.
В народі тихо жебоніла,
Та крицею бралась до діла –
В борні, як водоспад, ревла.
Однак терпіла гніт ярма…

В могутнім Слова організмі
Тримались сили ще залізні:
По капілярах текла кров
Супроти заборон й намов…
Скарб – мовне поколінь багатство –
Ще до часів старих козацтва
Бере початок свій. Ще Русь
Плекала мову солов’їну –

Вкраїнську ніжну й незбориму –
Для нас, нащадків, для дітей –
Простих мільйонів тих людей
Вкраїнської соборної держави…

Вона століттями до слави
Веде свій Київ златоглавий
Через руїни, битви й злет,
До майбуття летить – вперед!

 

ЖУРНАЛІСТАМ

Як древній Хронос, все фіксуйте –
Події, факти, імена.
Перед олжею не пасуйте,
Нехай дрижить від вас вона!

І

Тримаєте перо ви замість плуга,
Старанно орете газетну борозну,
Шукаєте нове за виднокругом,
Щодень ведете за рядки війну.

Зверстаєте життя у шпальти,
Свободі подаруєте реванш,
Читаєте майстерно долі карту,
Даєте читачам трибуну-шанс.

В суспільстві лики антиподів
За крісло зійдуться в борні.
Та в суєті суєт, пародій
Перо – служитель лиш Добі!



ІІ

Події, люди, влада, бізнес...
Характер мати варт залізний:
Давати на-гора руду –
Не каламуть рідку й брудну.


Ідуть газетярі поперед:
На відстані пера й паперу –
Від струн душі аж до статті –
Життєпис творять вдень й вночі.

Вогонь творіння в грудях тисне –
В повітрі фраза влучна висне.
Новини, факти б’ють на сполох –
Історії в газеті голос.

Звучить він словом журналіста,
Рука якого, вміла й бистра,
Оперативно тче полоси
З народного многоголосся.

Невтомно «Колос» наш пульсує,
Розумних читачів гуртує.
Значущі карби позначає
В літописі Вкраїни й краю.



ВІБРАЦІЇ

Набатний часу пронизливий гомін.
Від істин життя – вібрації-спомин.
Годинник по центру надломлений –
Сізіфовим тягарем пригноблений.

У пошуках Правди люд – в лабіринті:
Згубив, заблукавши, Аріадни нитку.
Без проводу військо навчене гине –
Дожились цейтноту чорної днини:

Зрушити мали всі справи-центнери –
«Вожді» підписати не можуть й паперу!
Народ беззаконням мучать і душать.
Варто у душах зробить «благоустрій».

Щоби суспільство було домом чесних –
Для праці зодчої та справ воскреслих –
В думках і діях справжніх громадян,
Що дбають про державу і краян.



ДУМКИ
З ПРИВОДУ ЕКСКУРСІЇ


Екскурсовод – приємна пані –
Зібрала гурт туристів зрання,
До озера веде по сходах
І мову про село заводить…

Воно зродилось в древню пору,
В літописі – подій доволі:
«Руїни ген маєтків панських,
А це – споруди вже радянські.

Був тут колгосп-мільйонник славний.
Звели садок за кошт державний.
Розквіт на заздрість всім наш Маків,
Приймав гостей, вітав поляків.

Сучасна віха – незалежність –
Розбурхала життя тутешнє.
Та вже роботу «за горбами»
Прості шукають маківчани.

Як і у всій державі нині,
Добро нажите – у руїні.
Туристи, прошу поспішати,
В уяві домалюйте експонати!»

Отак, громадо, дожилися до почину
І довели до ручки Україну:
Старе зруйноване, у довгобудах нове…
А що ж залишим дітям за основу?

Серпень 2011 року, с.Маків
Дунаєвецького району Хмельницької області

 

УКРАЇНСЬКІЙ – ШАНУ!

…І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Тарас Шевченко
«І мертвим, і живим…», 1845 рік

Перш ніж стане муж до влади,
Мусить мову знати добре,
Щоб з народом зрозуміло
Спілкуватись про вагоме.
Та, на жаль, не чуєм мови
В українській нашій Раді,
Бо туди пішли за грішми:
Пирога урвуть принади!
України ждем розвою –
До парламенту взиваєм.
Та лиш в мовному двобої
«Маєм далі те, що маєм!»
Майорять знамена пружно
На Хрещатику-майдані –
Вимагатимемо дружно
Українській мові – шани!


БРАТ ВКРАЇНИ-МУЗИ

До 75-річчя від дня народження Василя Стуса (06.01.1938 –04.09.1985), українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця, правозахисника, шістдесятника

О вороже, коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Василь Стус

Митця убили чи помер
В таборі смерті?
Про що дізнаємось тепер?
Бо факти – вперті!..


Спинилось серце
в сорок сім
Поета Стуса…
Його вбивали двадцять літ,
Розп’яли Йсуса!
Мордовія і Магадан,
Уральські нетрі.
Згорів, хоч мислями титан,
В пермському пеклі.
А кадебіст прорік в тюрмі:
«Не бачить долі:
Озброєний думками ви –
Спротив неволі!..
Система на таких людей
Заводить справу,
Бо забагато є ідей
Проти держави».
І голод, карцеру труна,
Вовки радянські…
І вереснева ніч-стіна
В глухій мовчанці.
Розбилися надії вщент
Об тюрем мури:
Не Нобеля визнання-злет –
Лиш смерч-тортури…
Убили Стуса Василя:
Вразили в серце.
Соратники з років крила
Замовлять месу…
Та чи воздасть йому земля
По мук заслугах?!
Країни знищили Орла
І батька, й друга.
Мигтять літа. Не стихне горн
На переправі –
Межі століть, межі епох,
Подій заграві!

Він – дисидент, він – син і брат
Вкраїни-Музи,
Бо Честі й Правди Стус – солдат
У слів кольчузі!


СПРАВЖНІЙ ПОЕТ

О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Ліна Костенко

Пише просто, за серця велінням,
За правдивим, пречистим сумлінням.
Він – один у ліричному злеті
І самотній, як справжні поети...

Йому не треба презентацій,
Ні пишних тостів, ні овацій
Від влади, друзів, ворогів:
Поетові миліший ліри спів...

Від «біжутерії» у торбі нагород
Йому вартніш, що в нього є НАРОД!*
Не претендент на ті «визнання» горда
Митців-будителів когорта.

Поет – як совість нації –
В глухі часи стагнації
Знамено трепетне підносить
над людьми,
Щоб в безхребетнім спокої
не скніли ми.


____________________________

*Після 1991 р. Ліна Костенко, поетеса-шістдесятниця,
не почала збирати політичні дивіденди за своє
дисидентство, а взагалі пішла у внутрішню еміграцію.
Змогла відмовитися від звання Героя України на своє
75-річчя зі словами: «Політичної біжутерії не ношу!»

МУЗИКА

Зазвучала музика Стравинського,
Не згубившись в вихорі попси.
І душа відчула подих зблизька
Трішки призабутої краси…

Жаль, та крапля справжнього мистецтва
Не розбавить бочку дьогтю, щедро
Переповнену гнилизни смерчем,
Показухою талантів псевдо…


ЗЕМНЕ БУТТЯ

Забагато фальші в музиці буття!
Та не буде фразам й мислям вороття.
Зачинились двері в добрий справжній світ,
Перервало людство щирості політ…

Хочемо до раю, як мале дитя,
Та бездушшя-зграя – карцерне виття.
З Єви та Адама – первородний гріх,
А відповідальність – на голову сніг.

Прагнемо у дітях віднайти святе,
Та хіба зернина без води зросте?!
Фарисейство трунком полонить думки…
Як родинна сага створить душ мости –

Виплекані будуть майбуття сади,
З’явиться наснага уперед іти…
І благословення Боже не мине.
Господи, помилуй це життя земне!


ВІДСІЧ ТУЗІ

(диптих)

І


Не приходить натхнення –
Забуло дорогу до мене...
А рядки на папір прилягли
Скрушно сіро-сумні.
Депресивний диктат
Лише втомою гнобить рамена,
І не пишеться світло і рясно мені...
Бо навколо – стіна, камінь-твердь
Згірклих буднів затертих.
І просвітку у чорній імлі ще нема.
Кожен день – у трудах,
Безупинних, нагальних, упертих...
І спочинку в навалі чекати дарма!
А душа хоче простору, сонця і спеки
Почуттів, сильних мрій,
Кораблів, у вітрилах – вітрів,
Щоб на крилах весну, як у пісні,
Принесли Вкраїни лелеки,
А у серці – скарбниці добра –
Кетяг щедрий калини доспів...





ІІ
Заснула мова – немає теми.
В очах – туга, в житті – проблеми.
Погасла іскра: згубилась в буднях,
І пеленою вкрилась облуди...

Черствіє хліб у чужих долонях.
В людському серці – пустка-безодня.
Куди поділась весела вдача?
Чом відвернулась зрадлива удача?

Натхнення впало в сон анемічний,
Утративсь смак до істин вічних...
Завмерлий шлях не веде додому.
Невже так буде до самого скону?

Ні! Так не буде. Душа проснеться,
Хильне із горя міцної з перцем,
Наповнить чарку по самі вінця,
Щоб скоротити до щастя відстань...

Спів променистий з грудей ударить,
Заграють дзвінко струни цимбалів,
В широке коло покличуть друзів,
Щоб дати відсіч підступній тузі.


ДУМКИ

Cпогад – у дірявій кишені пам’яті.
Стривожений сумом спокій.
Надтріснута чаша думки…
Протяг крізь прочинені двері серця.
Правда інкрустована брехнею.
Зів’яле листя – на долоні часу.
Заблукале в лабіринтах питання.
А на все це – німота світу у відповідь.



ТРИЗНА

У липні 2012 року виповнилось 75 років із того часу,
як розпочався один із найбільших етапів масових політичних репресій. У 1937-1938 роках було засуджено
понад мільйон людей, з них більше 600 тисяч розстріляно.
За статистикою НКВС, в Українській РСР розстріляли майже 73 тис. осіб. Роки комуністичного Великого терору
забрали життя багатьох представників української інтелігенції: Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари та інших. Відомо, що 89 українських письменників були розстріляні...

Київ-град – колиска Вітчизни,
Терен подвигів предків гучних,
Не минула тебе болю тризна
По найкращих синах золотих –

Християнства промінням осяяна,
Освітилась зорею «Просвіти» –
Та радянським терором розстріляна,
Тридцять сьомим осквернена й вбита.

Розіп’яли музу поетів!
У митців – прострелене серце…
Щоб не прагнули волі та злетів,
Поскидали співців в жерло смерті.

І Драй-Хмара, й Микола Зеров,
І ще сотні Богом ціловані
В соцрежимній голій пустелі
Репресивним млином замордовані…

До безсмертя шляхом тернистим
Вторували вкраїнці дорогу.
Словом рідним, кров’ю очищеним,
Закликають у Правди чертоги!

 

26 ТИСЯЧ 258 ДНІВ
ЖИТТЯ МАРІЇ

За мотивами вистави «Сльози Божої Матері»
Тернопільського обласного академічного театру
ім. Т. Шевченка та романом українського письменника
Уласа Самчука «Марія», створеного у пам'ять
про загиблих під час Голодомору 1932-1933 років.

Сцена, актори, голос і тіні…
Як на долоні – життя Марії:
Доля Вкраїни, в кайдани закута.
В слові й мовчанні – відчай, розпука.

Юність, кохання, вінчаний нелюб…
В протистоянні – Гнат із Корнієм.
Пустка духовна зі смертю дитяти.
Вже й словоблудством жінка розп’ята.

Час мук й зневіри – в душі безодня:
Наче й кохана, та знову самотня.
Ще й на Великдень згоріла хата –
Дім спопелили ревнощі Гната.

Та засвітило сонце в віконце,
Бо повернувся Корній із фронту.
Діти зростають, мов янголята,
І їй здавалось – щастя початок!

Але сімнадцятий б’ється в пороги –
В синів Марії – різні дороги:
Їх роз’єднали влада й суспільство –
Нема під дахом спокою більше!

Максим-Іуда батьків виганяє.
Лаврін за волю у тюрмах страждає.
Вже апокаліпсис гримає в двері –
Діти в родинах із голоду вмерли!

Батько в нестямі вбив Юду-сина,
А божевілля доньку скосило…
Лічені дні доживає Марія –
Не ідеальна, та справжня і щира…

Матері Божої сльози пекучі
Омили рани і зболені душі.
Заколосилися ниви житами,
Щоб пригорнулися діти до мами,

Аби налилися зерна снагою,
Пам’яттю, Вірою, Правдою Волі,
Впали на землю родючу Вкраїни,
Щоби піднявся народ із руїни!..

 

РУКОДІЛЬНИЦЯ

(триптих)

Моїй бабусі
Ганні Семенівні Рудій (Мамализі)
(1915-1995) присвячено

І

Вишивала, в’язала, шила й пряла,
Мурувала – усе, що до рук, все могла –
З дитинства уміла, бо дев’ять дітей
Було у сім’ї. Ганна – старша з сестер.

Садила морелі з своєю сім’єю.
Навчалась науки у Маковея...
Любила Дністер та Заліщики рідні.
Купатись ходила у ночі погідні...

Заміжжя. Ворвулинці. Троє діток.
Криївки. Смерть мужа. Уральський квиток.
Горіла душа у ворожому пеклі,
А тіло у шахті й колгоспі аж терпло.

Як швачка Грабовського, шила щоночі –
Аж сльози на пальці лилися пекучі.
Її, рукодільницю, люди любили.
Та шрам свій неволя у серці лишила,

Бо «ворог народу» – клеймо і безсилля,
Що зводили люд наш в холодну могилу...

ІІ

Бабуся яблунь-цвіт в’язала
На свіжих весняних гілках.
І кожна жилочка співала
В її натомлених руках.

Старенька пучки натрудила,
Та працю їй лишить несила:
Прекрасне вабило-манило,
Як живодайна, юна злива...

ІІІ

Сизі небеса схлипують дощами.
Знов не вистачає бабусі та мами.
Осінь укриває землю пеленою.
Болісна й важка розлука з Тобою...

Та скільки би років далі не минали,
Серце відгукнеться при імені «Ганна».
Пташкою до Неба душа чиста лине,
Із Господом Богом відтепер щоднини.

Ненько рідна, Ти – сонце літа ясне…
І любов жива зроду не погасне.
Хай пам’ять не стане ніколи золою.
Шана буде вічно наша із Тобою...





МАДОННА

Богородицею весь світ оновився,
і печаль праматері Єви перемінилась на радість.
Преподобний Йоан Дамаскин, VIII ст.

Кличе серце, спрагле до любові,
На молитву з Духом Пресвятим.
Я схиляюсь низько пред Тобою:
На Голгофу за людей пішов Твій Син.

Мати світу! Над чолом – корона,
Та байдужа до регалій Ти,
Бо у серці носиш Боже Слово –
Дарував його Ісус святий.

Ув очах – опіка і турбота,
Думи упиваються в чоло…
Захищала Ти Христа від злоби,
Але Він все сповнив, що дано.

Образ Твій, осяяний промінням,
Зігріває щирістю серця.
В благодаті Ти – завжди нетлінна,
Нас єднаєш з Богом в Небесах.

Омофор покриє Україну –
Хай козацький рід віки живе!
Поможи піднятися з руїни
І ділами вознести Тебе!


ІІ. Сонце – у долонях

БЕРЕГИНЯ

Берегине родинного вогнища,
Ви в любові купаєтесь світлій.
Хай дороги життєве полотнище
Вишиванкою красно розквітне.

Бо в долонях тримаєте сонце
Теплоти і сердечної щирості.
Хай же ваше сімейне віконце
Благодаттю земною розкрилиться.

Недарма величають княгинею,
Бо у йменні цім – спокою провесінь.
Хай здоров’я зростає калиною,
Бо в душі сотні весен – не осінь…

Діти й внуки, ви – в колі родиннім,
Над землею – осінній багрянець.
Хай запросить же вас неодмінно
Чоловік ваш коханий у танець.

Наче лебеді, ви з ним у парі.
Виграє срібнодзвінно сопілка –
У світанках відлунює молодість,
Коли гості кричали вам: «Гірко!»

Та не тільки ви – мати й дружина,
І бабуся-порадниця мила.
У житті власні світлі вершини
Ви віддавна уже підкорили.

Захисниця Добра та Любові –
Берегиня родинного вогнища…
Хай у щасті та мудрому слові
Все омріяне збудеться-сповниться!



СОНЦЯ КВІТ

Ніби крижма, білий сніг
Ліг від обрію й до ніг.
Світ зробився кришталевим
І від сонця – морелевим...

* * *
У подиху зима схолола,
Мереживо із рук спроквола
Впустила на ріку замерзлу,
Розсипавши красу безмежну...
Та раптом розверзлося небо
Зірчастим безконечним пледом.
Лягає сніг на землю вперто,
Січе в обличчя, б’є відверто...
Лід проникає в тіло й серце,
Мороз заковує озерця
Очей: весну ж бо виглядають,
В зіницях сонця квіт ховають...


ВЕСНЯНИЙ НАСТРІЙ
І
Веселки гнучке перевесло
З’єднало серця, наче міст.
Спустошення крига вже скресла:
Весна – для любові поміст...
ІІ
Єство завмерло в трепетнім чеканні:
Незвіданого б’є урочий час.
І стрепенулося крихке кохання,
Щоб знову поєднати в пару нас.
Ще будуть весни, лють зимова згине.
У пісні Мавки зацвіте любов,
І білопінна із душі калина
Зросте в сердечнім шепоті розмов...

 

ДІВЧА

Йде дівча привітне –
Юне, макоцвітне.
Ще не знає болю,
Бавиться з любов’ю.
Йде дівча привітне,
Миле, макоцвітне,
Наче дзбанок повне,
Радістю коштовне.
Дай, Боже, їй долю –
Широку, як поле.
Щоб дівча розквітло –
Ще й калиноцвітно…

ПАМОРОЗЬ

Паморозь...
Наморозь, зимонько, днину погідну,
Світлом кришталю привітну...
Паморозь...
Заморозь долю студену безрідну,
Біль зніми з душеньки бідної...
Паморозь...
Відморозь, сніжнице, думи затемнені,
Волі не дай їм, приземленим...
Паморозь...
Приморозь чари до серця самотнього,
Зілля позич приворотного...
Паморозь...
Наморозь, зимонько, днину погідну,
Світлом кришталю привітну...



ПАРАЛЕЛІ

Ну  й  зима!
Сміється,  свище,  сіє,
Гонить  дум  урочистий  кортеж:
Як  усе  на  світі  зрозумієш,
То  тоді  зупинишся
І вмреш!
Василь Симоненко

За вікном навіяло снігу…
Не спинити годинника бігу
І хурделиць людської долі:
Наче сіль, розпорошена долі

Між будинків, буднів, дерев.
Завірюхи вчувається рев –
Днів глухих…
Та іскристих світанків
Ми очікуєм з ночі й до ранку,

Розв’язання вузлів та дилем:
Вони крають, мов льодом-ножем...
Горобина обсипалась в сніг –
Кров’ю соків стікає до ніг…

Та стрічаєм неділю на ґанку,
Зодягнувши святу вишиванку:
Прагнем щастя пізнати святковим –
Весносильним, новим, кольоровим…



ЗИМОВА РОЗМОВА

Криштальна паморозь берізку закувала.
Як наречена, неповторна стала!
Фату мережану пустила ніжно долі
Серед братів-сестер, задуманих і голих.

Зачарувала білокора сіру тишу.
Та вітерець кохану не залишив:
Він трепетно розгладжує їй коси,
Майстерно снігом запліта волосся.

Хто ти, берізко, білокора панно,
Що над тобою вітерець співа осанну?
Чи тужно завива і рветься в небо:
Мовчання довгого йому зовсім не треба!

Зиму-розлучницю він проклинає люто,
Бо днів чудових серцю не забути,
Коли зеленим листям шепотіла:
– Душею я до тебе лину, милий...

Не плач же, вітре, не тужи даремно:
Мине й холодних днів нашестя темне.
Весна прилине і теплом огорне –
До серця ніжно подругу пригорнеш...

 

ПОДРУЗІ

Моя подруго незрівнянна!
Тебе мені Бог дав неждано –
Душею щедру й непорочну.
Тебе я, сестро, не наврочу,

Бо ж варта щирості й любові,
Подяки доброї у слові.
Така ж, як я... і зовсім інша.
Тобі присвячую я вірша.

Щоб ніж розлуки не колов нас,
Ми вип’єм чашу дружби сповна!

 

ДЗЕРКАЛО ЧАСУ

У дзеркалі – обличчя юнки,
Грайливі очі щебетунки.
Майнула – і побігла далі,
Вхопивши мамині коралі.

У чарах срібла – ніжний погляд
Матусі, впевненої в собі.
Уста – в усмішці, щастя повні –
Дитя за руку ненька водить.

В домівці жінки – діти, гості...
В люстерко поправля волосся.
Снують думки, у зморшках – осінь:
«Невже в житті усе збулося?..»

 

ДВОЄ НА ХВИЛЯХ
ЛЮБОВІ

Все минає, але любов
після всього зостається.
Григорій Сковорода

Двоє – на хвилях любові...
Колишеться човен злегка –
На гребінь і... падає долі,
Ніби кохання примеркло.

Чи є воно, чи вже вмерло,
Не скаже й мудрець столітній.
Та що ж у душі – по вінця,
Неначе потоп всесвітній?!

Тримаємо ми тую чашу,
Немов соломинку, руками,
Плекаєм любові казку
Іще, мабуть, з лона мами...

Кохання – це те уроче –
Щасливіше – серця горіння,
Коли захльостує творчість
У чистому злоті прозріння.

Ростити його чи гнобити –
У кожного шлях свій широкий:
Не всякому іскру вділило
Всевидяще Господа око...



КИТАЙСЬКА ВАЗА

Назвав її він порцеляновою вазою.
Вона сприйняла комплімент з образою:
Не вірила у ніжну щирість слів,
У справжність і правдивість почуттів.

Ніколи не рівнялась з кришталем –
Крихким і тонкозвучним. Тягарем
Для неї був щоденний долі біг,
Кохання не пускала на поріг.

Любити вміла і ненавидіти теж.
І часом почуттям не знала меж.
Та засторогою ставав сердечний щем
Перед обличчям болю і проблем.

Душею мужня, тілом – немічна,
Як вміла, так боролася вона.
Чоловікам ставала конкуренткою,
Бо добре знала, що сильніша злетами...

А прагла так леліяння й тепла,
Прихильності, уваги і добра!..
Хотіла вазою побуть китайською,
Щоб піклувалися про неї з ласкою...


СУЧАСНИЦЯ

«Живи новим життям сьогодні!» –
Щодення гостро закликає.
Любити, діяти, дерзати
Сучасну жінку надихає.

Вона – упевнена у собі
І в гармонійності людина,
Яка в шаленому столітті
Не хоче пропустити й днини.

Чарівна жінка й романтична,
І ділова – в одній особі.
Ця леді трішки прагматична.
В ній, як в епосі, – сто мелодій…

 

НИНІШНІ ЛИЦАРІ

Вже лицарі не держать шпагу,
Забули про любов, відвагу,
Женуться у щоденному азарті
За бізнесом, вступають в партії.

Ті в офісах вдень і вночі
Від сейфів стережуть ключі.
А інші за комп’ютерною грою
«Рятують» Всесвіт від розбою.

Жінкам дітей лишили й хату,
Здебільшого – нужду-зарплату:
«Пливи сама, якщо ще зможеш –
Нічим тобі не допоможу...»

Хіба світ підпирають три кити?
На жінці він, чоловіки!



ЗИМОВИЙ ДЕКАДАНС

Не читається, не пишеться, не ждеться –
Почуття сліпі клубочаться під серцем,
Розгалужуються спрути неспокою,
Пеленають тіні ковдрою тонкою…

Чому дні завзяті й радість вже нарізно,
А душа бреде смутна по бездоріжжю
І метається, і завмирає стелою –
В галереях сутінок шукає Рафаеля?

Плаче, тужить, упивається сльозами,
Мов суха земля під неба образами.
Глухне серце від думок захмарених,
Від розбитих сподівань – затьмарених.

Декаданс в очах блукає перехожих,
Лячно щуляться на вітрі від морозу.
А будинки вгрузли в чорну твань асфальту.
Ще би крок – й розколють навпіл міста карту.

Вулиці, машини, площі, постаменти…
Небо – у кокардах сірих хмародертих.
Із бетонних вирватися б лабіринтів,
Зачинить Пандори біди-криги скриньку,

Щоб запахло крізь каміння веснолісом,
Вистрелило сонце ясним сяйвом з кріса –
Рознесло тверді льодяно-мерзлі мури
І забуло людство про зими тортури!..


РОЗЧАРУВАННЯ

Ніхто не знає наших дум:
Їх заглушає вулиць шум.
А мислі – плутані й тривожні –
Розбурхують клітинку кожну…

Чи ж відаєм, що це – ЛЮБОВ?
Можливо, коли в жилах кров
То закипає, то холоне,
А серце – і зринає, й тоне…

Не вірим в те, що є любов,
Бо зради повінь і намов
Захльостує людей багном
І мокрим накрива рядном.

Калічать душі, почуття…
Чи є в тілах іще життя?
Зосталися ще сподівання:
Розтане, мабуть, крига рання?

Чи є любов, а чи нема?
Почути відповідь дарма!
Бо хіть, захоплення дочасно
«Любов’ю» величають, власне.

Любити, певно, ми не вмієм
Чи виколихувати мрію?
А може, лицарство померло,
Лишивши жінку в пустці-пеклі?

Не знаємо, що це – любов,
Й не прагнем дізнаватись знов,
Щоб на порозі пізнавання
Не стрітися з розчаруванням…


ВЕСНА В ДУШІ
(диптих)

І

Вуаль задуми вкрила карі очі:
Багато помилок зробила ти...
А легкий вітер сум розвіяв ночі,
І краплі сліз упали на листи –

Слова любові, радості, надії,
Які посіяла весна в німій душі.
Листи про те, про що вже і не мрієш,
Лягли рядками струнко, як вірші...

ІІ
Коли в душі замерзлій знову
Весна пробуджує розмову
З чуттями ніжними у серці,
Любов спинається до герцю

З проваллям буднів зледенілих.
Отримати жадають крила:
До свята тягнуться обранці –
Життя мирського юні бранці,

Витати щоб над світом сірим,
Воскреснути коханням щирим,
Подарувати любій жінці
Сердечних почуттів по вінця...

Отак весна промінням ніжним,
Мов камінь почуттів наріжний,
Дарує сонце віри світле –
Щоби життя нове розквітло.

 

ДИТЯ

Осяйно-миле янголятко
До сонця тягне рученята.
Ступають ніженьки по рясту,
Щоб довго нитку долі прясти...

Плекала жінка мрії, снила,
Щоби дитинка народилась,
Прохала добру Матір Божу,
Щоб радість дала їй погожу.

Лелека прилетів весною,
Рясною, квітом запашною.
Відчула, що дитя озветься,
Під її серденьком заб’ється.

Збулися щирі сподівання!
Немовби соловейко зрання,
Співала весело душею,
Всміхалась долею своєю...

І злотокосе дитинчатко
До мами тягне рученята.
І ступлять ніженьки по рясту,
Щоб роду довгу нитку прясти.

 

НІЖНА НІЧ

В солодкій ласці ночі
Дитину не зурочу –
Спокійну колискову
Для неї заведу.
Щоб місяць світло тихо
Кидав крізь скло. А лихо
Він відвертав: недолю
Й непрохану біду.
В шовковій тиші ночі
Маля заснуло... Очі
І рученьки рідненькі
Ласкаво пестить ненька...

 

НАДІЯ

Донечці присвячено

Надієчко моя, струнка тополе!
Це ти, як вранішня Аврора,
Життя моє залила світлом
І стала тим єдиним світом,

Який у думці, русі, кроці
Мене полонить рік по році.
Любов, надії, сподівання –
Усе в тобі! Як пташка рання,

Мене ти будиш до роботи.
Й щодень наповнюють турботи
Про тебе – ніжну і ласкаву,
Стрімку, поривчасту, як лава,

То тиху й смирну, як агничка...
Я обцілую твоє личко,
Кохані вустонька маленькі...
Люблю тебе! Рости рідненька...


МАМІ

Мамо – моя ти доле!
Ми пуповиною зв’язані.
Очі, часто зболені,
Мені про життя розкажуть...

Про голе дитинство й босе
В уральській неволі проведене,
Макухи кулак трохи
У теплій воді розведений.

Дівчатко світловолосе
Із фотографії дивиться.
Погляд сполохано просить:
«Боже, над нами змилуйся!»

Старість прийшла непомітно.
Здоров’я в роботах втрачене.
Болі душі й твого тіла
У дзеркалі зморщок позначені.

Хочу тобі приділити
Серця вогонь теплий,
Але буденність палити
Вміє благий трепет...

Люблю тебе, матінко, дуже,
Як вмію, – на сто відсотків...
Хай тіло твоє буде дужим,
Живи іще літ сотню!

 

ВИТОНЧЕНА ПАВА

Це ще не сльози – це квітуча вишенька, 
що на світанку струшує росу. 
Ліна Костенко

Яке бездонне небо голубе,
Яка чарівна в диво-цвіті вишня!
Їй павучок у коси заплете
Туман і дощ, щоб стала вона вища.

Як ніжно-витончена пава,
Струнка, прекрасна й величава,
Весна ступає стрімко й гінко,
Струмків музику грає дзвінко.

Голубить вітер з гілок коси.
Птахів звучить весноголосся.
Трава смарагдова угору пнеться.
А в серці юнім почуття озветься...

 

ЛЮБОВ

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Ліна Костенко

Вогнем пече згасла любов…
Та щастя прагнемо обнов:
Складаються в одне хвилини,
Коли стрічалися щоднини
Й вели розмови про велике
Над Дністром мирним, многоликим,
Чекали, мріяли, страждали...
Невже кохання занепало?
Чи відродилося, як Фенікс,
В дитині рідній знову? Легіт
Лелек приніс вже долю нову –
Любові справдішню основу…

 


ІІІ. Загадкова глибинна криниця

ТАЙНА ВЕЧОРОВА

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде… 
Максим Рильський

Вкраїнська мова – тайна вечорова,
Кобзарські думи, гетьманські накази,
Пісні народні, древні чари казки,
Матусі колискова ніжність-ласка...

Ти – «парость виноградної лози»,
Як влучно мовиться в поета.
Порвавши заборон тенета,
Очікуєш нового в світі злету.

Ув Україні вольній, новій –
Держави, незалежності осново!
В тобі – надії розвитку, єднання
І всіх сторін країни міць братання.

 

УКРАЇНСЬКА ДУША

Українська душа –
загадкова глибинна криниця.
Із ядра – сила коренів,
як магічна калинова суть.
Шанувати вкраїнцям
годувальницю-Землю годиться:
Із джерел чистих й соків
їх діти в родинах ростуть…



СВЯТВЕЧІР

Завмер зимовий день в чеканні,
Пронизав холодом зітхання.
Повітря теж застигло враз,
Неначе зупинився час…

Панно зі снігу вкрило землю.
Мороз лютує в ночі темні.
Іскриться лід по всій ріці.
Палають зорі угорі.

Святвечір зустрічають люди –
Христові б’ють поклони всюди.
Зібрались пастушки, ягнятка
Прославити святе Дитятко.

Чекали свята з дня на день:
Різдвяний дух зближав людей.
А провідна зоря іскрилась –
Народ вкраїнський веселила.

 

ПОЕТОВІ ТА ЖУРНАЛІСТУ

Євгенові Івановичу Безкоровайному
з нагоди козацького ювілею

Цю людину славну з мисленням державним,
Що з поетами давно стоїть у ряд,
Полюбити можна за характер дружній,
Вірити на слово щиро, безогляд.

Полум’я натури хвилями нуртує
І запалює усіх людей навкруг.
Ось тому в Євгена друзів більше жмені,
Що плече підставлять – товариський круг.

«Профіль» ваш з любов’ю до людей, мов доля.
А «Душа, як сонях» у серцях горить.
В поетичнім слові – мудрості роздолля,
Зустрічає вічне сьогодення мить.

«Яворина» рідна чуття вабить вірно
До батьківських берегів ясних.
Вишиванка лине в піднебесся стрімко
До юнацьких споминів щемких...

Шановна людино, я лише єдині
В ювілейний рік скажу слова:
Хай здоров’я криця має гарт, зміцниться,
Повниться проектами світла голова,

Перо журналістське цілить вправно й мітко,
Молодь хай гуртується круг вас,
Бо ідей – багато, праці – лиш почати.
Вимагають дії люди, доля й час!

Березень, 2007 рік



АВТОРОВІ «ДИВОКРАЮ»

Василю Григоровичу Дрозду
з нагоди виходу в світ
першої поетичної ластівки-збірки

Роки ідуть – писав і пише вірші...
І бачить світ: вони вже власну нішу
Знайшли серед митців рядків,
Що на папір лягають... Без гріхів

У автора виходять словоспіви.
Вони полонять серце діви
І мудреця, багатого роками.
Як добре, що, добродію, ви з нами

Долаєте стежки-дороги сміло.
По щирості скажу: це справді діло –
У слові – сила. В силі – боротьба.
Це всіх поетів нелегка судьба.

Тож обшир дум, ідей акорди
Нехай дзвенять над світом сольно!
Під ноги ж вам не варто заглядати:
Ніхто не сміє класть загати

Таланту в серці й на папері.
Хай «Дивокрай» відчинить двері
Скарбниць книжок, людських чуттів,
Натхнення подарує хмару днів.

Приземлені нехай позаздрять вам:
Гармонії в душі, поезії рядкам.
2007 рік

 

ІЗ ЧАСОМ «НА ТИ»

І

Той обважнів.
Хтось споважнів
Аж до самозакоханості.
А цей вдивляється у сни
Й не помічає срібла осені…

Стрибає прудко по калюжах,
Не лічить віку… Дні й роки
Веснить в таких в думках і душах
І бути з часом таланить «на ти»…

ІІ
Наздоганяють рими час:
І відстають, й випереджають.
Удари серця – пульсу сплеск,
Що ритм у душу заганяє.

Бо час – як розгнуздані коні:
Віжками б’є по долонях,
В скронях пече-дошкуляє,
Мчати вперед вимагає…



МІРИЛО

Немає мірки виміряти труд
Душі та серця справжнього митця,
Який служіння музі поєднав
Із вірою у Духа, Сина та Отця…

Хвала Творцю та розуму щоденно
За творчість і майстерні починання.
Нехай в єстві горить натхненням
Нових ідей та мудрості єднання!


УЧИТЕЛЬКА

Учителько, я вас люблю –
По щирості і так сердечно!
У день святковий й будній час
Вклонюся вам низенько й ґречно.


Бо сивина – на ваших скронях,
Та сонце світу – у долонях.
Даруєте його ви дітям –
Весняним пуп’янкам-суцвіттям.

Читаєте в задумі книгу,
Щоб розтопить байдужість-кригу
І засвітити учням світло,
В якому пізнання розквітло...

Літа спливають, мов з водою.
Та вчительський талант без бою
Рокам підступним не віддати,
Бо педагог – це лицар праці.

Новий день – й ви вже в альма-матер –
З дитинства милі всім пенати…
Хай в класах буде учнів рясно!
Живіть ще довго, плідно й щасно.




ЗДРАВИЦЯ

Розгадаємо ж, браття, загадку,
Розшифруємо ймення-удачу
Козаку-отаману на згадку
Про бурхливу характерну вдачу.

Бо козак – то вінець добрій справі
І в родині щаслива година.
Наче камінь в коштовній оправі –
Енергійна й завзята людина.

А роки – ніби коні нестримні:
Рвуть вудила і скачуть галопом.
Пролітають і весни, і зими –
Не встигаєш змигнути вже й оком…

Гей, козачки та хлопці-соколи!
Ввись піднімемо чарки всі дружно,
Щоби зради не знати ніколи
І життя не було осоружним!

Хай Довбушева тайстра добра
Обереже козацьку силу від зла.
Кармелюкова шапка гаразду
Навіки відштовхне всяку біду.

Енеїв кухоль щастя та удач
Підніме настрій під смачний калач,
Щоб дружну ватру здійняти чимдуж
Від Сагайдачного люльки вогню!


ІV. Пасторальна тиша бою

Планеті не потрібно так багато «успішних людей». Планета відчайдушно потребує миротворців, цілителів, реставраторів, людей, які вміють розповідати історії і які вміють любити. Вона потребує людей, поруч
з якими добре жити. Планета потребує людей
з мораллю, які готові долучитися до боротьби,
щоб зробити світ живим і гуманним.
А ці чесноти мають мало спільного з «успіхом»,
як він визначається в нашому суспільстві.
Далай-Лама XIV Тензин Гьяцо,
лауреат Нобелівської премії миру

РЕЛІКВІЇ

Розплавлений метал трагедії
Минулого – епох, років.
Історія – не фурія й не леді:
Пергаменту сувій – кривавих днів…


«Відкупить банк військові нагороди!» –
Волає всюдисущий Інтернет.
Нові ділки, безпам’ятні заброди,
«Придбати» прагнуть Подвигу момент.

Реліквії сімейні – заголовні –
І битвами скалічене життя –
Медалі й ордени, омиті кров’ю,
Пролитою в борні за майбуття.

Невже не знають правди бізнесмени
Про каторжні страждання, смерть,
За «бакси» викупляючи зелені,
Літопису війни фрагмент?!

 

ТИША БОЮ

Міжнародний день миротворців  відзначається щороку
29 травня. За 20 років незалежності України у миротворчих операціях взяли участь 50 тис. військовослужбовців.
Вони підтримували мир в Анголі, Косово, Македонії, Кувейті, Придністров’ї та ще в 10 країнах світу. Миротворчу діяльність
Україна почала в 1992 р. відправленням батальйону
в Республіку Югославію. Працювали наші миротворці
в Сьєра-Леоне, Косові, Ефіопії, Еритреї, Лівані, Іраку. Український контингент діє в ДР Конго, Ліберії, Кот-д’Івуарі.

Пасторальна тиша поля бою:
Пострілів не чутний більше тріск,
Кулі не свистять над головою,
Нашорошив вуха лиш праліс.

Вже не пахне порохом конфліктів.
Але стигне від чудовиськ кров,
Ненавистю званих й братовбивством,
Бо зажерли совість та любов…

Скільки ж у планети ран на тілі!
Югославія, Ірак, Афган…
Смерть ще й досі десь при ділі:
Водить із вогнем й сльозами тан.

Щоб історія в крові не захлинулась,
Від меча не згинула ущент,
Варт, щоб люди, врешті, обернулись
До старих проблем новим лицем.

Бо немає ворогів вчорашніх,
Є прості страждальці – я і ти.
Завербуйтесь до одної касти –
Обраних для дружби й доброти!

Щоб у сутичках зовсім не спопеліти
Від страшного гніву й глухоти,
Миротворці – України й світу діти –
Стримують ворожість за ланци…



НЕ ОДА ГРОШАМ

«Проблема – у грошах,
Ще більша – у їхній відсутності», –
Так стверджує світ,
Меркантильний за сутністю.
До нудьги людям вже остогид
Різношерстих купюр «краєвид».
Речуть знавці, що гроші всі –
Еквівалент ВКЛАДЕНОЇ ПРАЦІ.
Насправді, це – так чи ні?
Суспільство від злої брехні
У нетрях скрути-стагнації.
Захльостує гнів, киплять емоції:
Для жирних «вершків» папірці –
Еквівалент УКРАДЕНОЇ ПРАЦІ.
Якщо це – не так, то чому
Народ відчуває злиднів пітьму?
Та найгостріше болить те,
Що людина не їсть і не п’є –
Прагне копійку скоріш заробить,
Щоб дітей і внуків зростить,
А натомість – лише безгрошів’я,
Багаторічне чинів марнослів’я...
Після праці десятків літ
На старість – недуги та гніт,
Боргів не скресаючий лід...
Де ж панацея від бідності й бід?
За гроші не купиш здоров’я і долю,
Часто їх дзенькіт мурує в неволю…

Нема у грошах добра і грації:
Живемо в часи душ інфляції...

 

БОЛЬОВИЙ СИНДРОМ

(триптих)

Останніми роками у засобах масової інформації все
частіше повідомляють про підліткові самогубства.
Чому саме діти? Чому маленька людина вирішує піти
з життя? За статистикою, в Україні здійснюється
на рік 34,5 дитячих самогубств на 100 тисяч осіб.
За даними ВООЗ, показник у 20 осіб уже є критичним.
  Може, проблема в тому, що ми дуже часто глухі,
не прислухаємося до того, що кажуть близькі люди?..

І

Як мало дитині треба…
Лиш клапоть чистого неба,
Добре слово щоднини,
Прихильність друзів, родини.

Якщо ж розуміння відсутнє
І слово мовчить напутнє,
Стає над прірвою ночі,
Дихати, жити не хоче –

Стрибнути, розправивши крила,
Покинути світ цей немилий…
Душа – спопеляюча свічка,
І сліз – нестихаюча річка…

Не зранюйте серце болем!..
Бо там, за новим видноколом,
Щасливіший день прилине,
А хтось вже його не зустріне…


ІІ

За вікном – падолисту дощ,
І кружляє туга у вихорі.
Переступиш поріг – і що ж?
Вже дорога назад закрита?!

І невже шмат життя лежить,
Мов окраєць хліба надкушений.
Біль із серця кров’ю струмить,
Хоча вигляд іще незворушний…

«Світ – це люди, добрі та злі», –
Мовить хтось і брови насупить.
Та від цього не легше тобі:
Відбирають те, що любиш.

Лиш до Бога скарга твоя,
І уста в тихім смутку замкнені.
Розбивають на друзки ім’я…
Але сили потрібні вже завтра.

ІІІ

Не видно в темряві
Ні ворога, ні друга,
Бо горобина ніч –
Над світом й днем наруга.

Та морок в душі не пускайте
І тінь від світла відрізняйте.
Забудьте про розваги ночі,
І чорний ангел не зурочить
Ні вашу доленьку ясну,
Ні мрії справжню глибину...



ПОВІРИТИ У СЕБЕ
І

Повірити у себе
й скинути окови
Буденних днів, словес полову,
Життя вдихнути повногрудо,
Незвідане пізнати в людях...

І зрозуміти сонця щедрість,
Нічної темряви упертість,
Дитинство пригадати, юність
І зрілості відчути спілість...

В руках твоїх – майбутнє, друже,
Усе у долі надолужиш:
Зумієш відчинити двері –
І вийдеш з клітки-дум печери.



ІІ
Так ніжно озорилось небо
І легко впав останній лист.
Ось і дорослість пізнавати треба –
До нового життя плекати хист.

Так тихо й невблаганно лине час:
Сьогодні – сорок, вчора – іще двадцять.
Ще вчора – крок, а завтра – падеграс*.
Та візерунків долі – вже стонадцять…

___________________________________________
*Падеграс (фр. pas de grace) – парний бальний
повільний танок, а також музика для нього.



ЖИТТЯ – ЯК МОРЕ

Глянеш на море, що з небом з’єдналось.
Може, ці хвилі у вись закохались?
Вже їм набридло сягать горизонту,
Чайкам і рибам давати роботу...

Срібні доріжки лягають на воду,
В місячну ніч мов шукаючи броду.
Наше життя – наче хвилі прибою:
Ласкою й гнівом женуть за собою.

Змучені сонцем і спрагою пляжі
В сутінках з вітром шепочуть. Колажі
Й замки з піску засинають забуті...
Море, ніч, місяць – і ти на розпутті...




CАМОТНІ МИ У ЦЬОМУ СВІТІ
Самотні ми у цьому світі,
На смутком спаленій землі.
Та сонце прогляда крізь віти –
Не зраньмо віру у житті!

Бо все дано нам побороти –
Зів’ялі квіти оживуть,
А сльози втрати повноводно
Ріки буття продовжать путь.

ПОЛІТ

І

Я люблю літати уві сні,
Бачити картини неземні,
Відчувати крила за плечима
Горобинощемними ночами...

ІІ
Як би хотілось птахом стати –
Здійматись в височінь й собі!
Ширяти в небі – не ридати,
Мов зграї сірих журавлів…

ІІІ
Сонце – у зеніті, вітер – у гаях:
Кінь сріблястогривий скаче по лугах...
Сповнена медами, пахне йван-трава.
Крутиться від щастя й лету голова.
Стугонить у жилах розпашіла кров.
Мабуть, це у серці тріпотить любов
До землі палкої, до дерев і трав...
Лиш би мить яскраву хтось не відібрав!
Різнотрав’я барви хлюпають дощем.
Розлучили з щастям – і у грудях щем...
Небо – у зірницях, тиша – у гаях.
Повернути б радість, та не знаю, як...



ЕКОЛИХО

(диптих)

У липні 2008 року від сильної повені, якої не спостерігали
з 60-х років ХХ ст., викликаної зливами, підняттям Дністра, інших
рік і потічків, постраждали наддністрянці 8 сіл і м.Заліщики,
деякі родини залишилися без домівок, господарки.
Подібна доля спіткала, на жаль, багато інших сіл та міст України.

І
За споживацький чорний хист,
За сірі хмари диму ввись,
За вирубаний кимось ліс –
За все природа гірко мстить


Людині, соціуму, людству,
За марне екословоблудство...
Отруєні моря й поля,
Дощенту спалена земля –

Все це «здобутки» наші з вами,
Дітей, що житимуть за нами.
Чи спинить ясний розум тих,
Грошима легкими сліпих,

Котрі наживи, благ заради
Готові до крадіжок, зради?
Чорнобиль, повені, посуха...
Ніхто людей простих не слуха:

Ридають з дітьми матері
Без хати й спокою в дворі...
Чи спинимо, братове, ката?!
Бо дочекалися розплати

За грішні варварів діла...
Природа, друзі, знемогла
Від нищення, навали, трунку...
Земля волає: «Порятунку!»


ІІ

Серед літа землю вкрила велика вода.
Забуяла, затопила яблуні в садах.
Нуртувала, забирала молоде зело,
Корчувала, спорожняла місто та село.

Норовливо квапить річка каміння й мости.
Залякала люд прирічний: «Господи, прости!»
І, здавалось, у тих водах – натура людська –
Прихована, потаємна злоби чорнота.

Все ламає в ріднім краї, виє, стугонить.
І жалю зовсім не знає – нещастям грозить.
Всі загати й перепони їй і не втямки:
Вмить руйнує заборони – гір тверді хребти.

Мабуть, зовсім не вода це – пристрасть, суєта.
Прориває доли й гори світу марнота.
Ми шматуєм Землі серце і брутально рвем,
Не відчувши противагу і тривоги щем...

Скрізь знайшла собі дорогу повінь навпростець.
Що? Землі – Світу небозі – вже прийшов кінець?..
Це – діла й думки неправі, сліпота людська...
У змаганні з ПРИРОДОЮ нас чекає крах.

Якщо прагнеш, друже, жити в злагоді щодня,
Не воюй зі світом квітів, не вбий навмання...


ДОВГОЖИТЕЛЬ

Попри всі негоди-скрути
Довгожитель, цар дерев –
Дуб – Вкраїни син могучий,
Мир пізнав та битви рев.

Путівник шляхів чумацьких,
Подорожнім вказівник,
Вежа вартова козацька –
Бурям протистоять звик.

Лиш сокири й бензопили
Зможуть обрубати міць.
Люди! Не кромсайте жили
Літописцеві століть…

МАКИ

Ось знову зацвіли вогненні маки –
Враз спалахнуло все довкруг...
Пройдусь по полю і відчую запах:
П’янкий, солодкий, свіжий дух.

Вже заїжджає Геліос за хмари,
Селена запряга зірок-коней.
Але не згасне факел терпких маків –
А запалає у смолі ночей.

 

V. Сади ще квітнуть відчайдушно

СЕЛО

Село – мале й велике в Україні –
Всміхається життю дитинно,
Веде свій відлік безупинно,
Щоб не замуливсь скарб родинний.

Але не всюди – людна хата.
Вже й пісня не звучить крилата,
Бо вимирають наші села
І не встеля подвір’я зело.

Сади ще квітнуть відчайдушно.
Об землю влітку б’ються груші.
Не пробіжить дитя ні разу –
Шляхи у смутку й перелази.

А сироти-криниці лічать зорі,
Вдивляючись в нічні простори.
В закинутих хатах гуляє вітер…
Хто за спустошення в одвіті?

Урбанізоване зростає покоління.
Але чи зможемо очистити сумління?
Чи виростуть з нащадків ЛЮДИ,
Якщо про землю батьківську забудем?..


КРИНИЦЯ

Сільська світанкова криниця.
Із неї першу джерелицю
Для купелі в любистку й м’яті
Черпали зранку для дитяти.

Жінки тут до розмов ставали
І подорожнього стрічали,
Бажали сили та снаги,
Напившись доброї води…

Гуртом доглянута криниця
Селу малому тільки сниться,
Бо час висушує цілющу,
Залишивши на дні лиш гущу…



РОКИ

Коли років-снопів багато,
І хоч неповна чаша – хата,
Замислюєшся над прожитим,
Із днів у ночі перелитим…

Аналізуєш думи, справи,
Що зроблено вже для держави,
Для краю рідного, родини
І для сім’ї чи для дитини.

Добро і зло кладеш на ваги:
Шукаєш у ділах звитяги,
Бо час лежить, як плити-сланці –
Томи, дочитані уранці.

Закладки долі значать віхи,
Рахують днів мирських огріхи –
Не змиришся, щоб стали раритетом
У власному житті події-злети.



ОСІННІЙ ОБРАЗОК

І
Осінь, золотом оздоблена,
Шаллю-туманцем огорнена,
У садів розкішній рамі
Манить стиглими дощами.

Сипле перлами-росинками,
Горобини намистинками.
Вітер свище-співа в зливу,
Виколисуючи зиму…

ІІ
Тихо вітер гойдає дерева,
Барабанить дощами в шибки.
І склепіння небесне завмерло:
Відлітають у вирій птахи.

А надвечір ховається сонце.
Спломеніє спокійний Дністер.
Листя жовте й брунатно-червоне
Розсипає старий мудрий клен.


ПИСАНКА

Предвеликодній піст –
І писанкове диво,
Що розповість про світ
Й круте життєве мливо.

Символіка у писанках –
Казки, легенди, знаки:
Зоря у пишних барвах,
Від сонця й неба – птахи.

Яйце – у теплих пальцях.
Лягає зміст-рисунок.
І трепетне писальце
Наносить візерунок.

Кладе дитина в кошик,
Мов ангельський цілунок,
Від пращурів у спадок
Отриманий дарунок.




БАРВИ

Я розмалюю небо в фарбах –
Бордових, жовтих, голубих –
Скупаю землю в літа барвах:
В зими й весни позичу хист.

Сніжинка сіла на долоню –
І розтопилася в руках.
Зима вступає в царювання:
Гряде по осені стопах…



БЕРЕЗЕНЬ

Рвуть дерева натужно березневі вітри,
Горобці, наче ноти, обсіли дроти.
Сонце з хмарами водить у небі гопак,
А морзянку вистукує дятел у такт.

 

ЗАПІЗНІЛИЙ ТРАВЕНЬ

А повітря так пахне каштанами!
Десь зависли у небі грози.
Райські яблуні квітнуть заново.
Ловить сонце в пелюстки мімоза.

Запізнілий травень прискорює
Сік у станах беріз, а може,
Й в людських душах сріблом видзвонює,
Наче в дзвони церковні сторожа.

Будить птаство ріки мовчання,
І щебечуть у парках діти,
А ранкове весняне світання
Материнським цілунком зігріте…




СІЧНЕВА ТЕПЛІНЬ

Здається, ніч – давно вже не зимова:
Вона царює, та зовсім не розквіта.
Це – ніч весни, яка прийшла в обнові,
Здолавши січень у його правах.

Червона ягода з-під снігу визирає,
Та не спішать до неї снігурі.
Що відбулось? Чому п’янке чекання?
Все просто – завесніло надворі…




ПЕРЕДЧУТТЯ

Над морем трав – край неба спохмурнілий –
Не павутиння хмарок сніжно-біле,
А чорний біль затьмареної долі
Насуплено тривожить виднокола.

Грози хребет розріже обрій,
З грудей землі він вирве стогін.
В литаври гримнуть крапель бруньки,
Зірвуть пилюку з шляху лунко…

І людську долю зливи мелють,
Життю тернове поле стелять.
До неба пломінь – наче ватра:
Крізь буревії рветься в завтра...



БЕЗНАДІЙНО

Попіл людських слів вітру розповів
Про дрібне мірило у душі мілкій
І провалля мрій, сподівань, надій,
Сад пісень, що вже давно відцвів...


У безглуздя нетрях заблукав наш дух.
Марний і бездарний кожен новий рух.
Скапує, мов свічка, віра нетривка,
Бо живем постійно в полоні гріха.

Зрада та омана – дружки то земні.
Зруйноване свято хилить до землі,
Бо фінал не стане стартом до висот.
Смерть – це «тріумфатор» без слави й чеснот.






КЛЮЧІ ДОБРА

В цей день було не так, як в інші:
У ньому сонця вже давно нема.
Кружляє в танці сіро-буре листя,
А чорнота дерев гнітить-ляка…

Проторує доріжки тьмяне світло,
То гірко, то тривожно на душі.
Давай зупинимось, не підем далі,
Бо втратили святі добра ключі…


ДУША І ТІЛО

Облиш забобони, обмий совість, а потім
одежу, залиш усі свої хиби і підіймайся!
Григорій Сковорода

І
Розпинаємо душу гріхами,
Мучим тіло ночами і днями...
Та чи знав Соломон,
Що його древньомудрий Закон
В світі новому люди забудуть,
Заблукавши в тенетах облуди...
А хіба ж Соломонове рішення –
Утопитися через повішання,
Щоб позбавитись тіла навіки,
З душі зняти окови каліки?!

ІІ
Сила духу зламатися може під тиском –
Зло чигає на душу людини з колиски.
Шлях життєвий – дорога до храму святого,
Подолати його слід по схилу крутому,
Бо щедроти-скарби пізнаються у згоді,
А земне все добро постає в чистоті...


ОСТАННЯ ПІЩИНКА

Скільки ж думок у тісній голові!
Та жодна не має ще місця…
Хвилино, постій-почекай: ми – одні,
А час – це пісок, що розтікся.

Крізь пальці минає раниме життя –
Хтось справжній вознісся навіки.
Піщинка упала, остання була –
Та сонце завмерло в зеніті…



ГРОЗА

(диптих)

І


В повітрі визріла гроза,
Як виноград – дуга-лоза.
Дощу-краплин тужаві грона
Об землю вдарилися дзвоном.

Срібні нитки зв’язали небо
З садами і пахучим зелом.
В сіті води впіймалось поле,
Грозі віддавшись на роздоллі.

Принишкло все. Тільки гуркочуть
Громи, лякають сни дівочі...
Та вщухне дощ і піде з миром.
Сипне промінням сонце щиро.

Веселка встане над Дністром,
З’єднає береги крилом...
Рушник ріки спокійно ляже,
Щоб місто огорнуть звитяжне...



ІІ

Горить вогонь життя, мов свічка,
Як лист осінній – знак журби.
Гудуть вітри. Чарівна квітка
Тремтить від холоду сльози...


Небесна сіра чаша вкрила,
Мов ковпаком, землі зітхання.
У струни дзенькнув стукіт зливи,
Пришвидшуючи дня конання.

Запахло мокрою травою,
В дорозі град – додолу рветься.
Грім вдарив, ніби булавою…
Біжить дівча й не озирнеться…

Додому поспішає хутко,
Сховатися од вітру мріє,
А дощ січе гостинцем прудко.
У небі місяць й не зоріє…

Стіна води хлюпоче-плаче.
Хати промокли аж до нитки.
Дністер реве… А серце скаче
У грудях юної лебідки...

Гроза минула. Час застигнув
В передчутті вже дня нового…
І добре, щоб в душі завмерли,
Як у природі, всі тривоги…

 

ЛІТО


Сонцелике літо!..
Половіє жито...
Край туманом вмитий.
Молоком ранковим
Сягнув виднокола,
Узявши в окови
Води та діброви –
Земленьку навколо.
Стиха трави шепчуть.
Косар косу клепче,
Сонне царство будить:
«Ідіть в поле, люди!..»


ХЛІБНЕ СВІТАННЯ

Клади перед людей хліб на столі,
будеш у людей на чолі.
Народна мудрість

І
Освячується хліб в зернині Божій –
В весняній праці свій початок є.
Відродить чорнозем життя достаток –
Знов силу духу ратаям дає.
Їх спільний труд – шанований і цінний,
Начало – ще з дитячої стежини.
У час, як інші бачать сни осінні,
То плугатар – ріллю безмежно-жнивну…


ІІ
Сонце ставить вензель гарячий
На згорілім від спеки плечі.
Йде у морі комбайн неледачий –
Пшеницями удень і вночі.
З потом, втомою черги-машини
Наповняються зерном добірним.
Аби хліб на столі був родини,
Стати варт хліборобом з коріння.
Палить жаром легені та руки –
Плавить сталь в шумі зерен зрання.
Із селянської древньої муки
Народилося хлібне світання…



ОСІННІЙ САД

Який прекрасний сад в осінню пору!
Стоять дерева зморені у нім.
Шепоче вітер яблуні знайоме –
Красуні у жупані золотім.

Виводить вітер вправні серенади,
В обіймах – сонячна теплінь.
Не чує яблуня, бо вже дрімає
Під пісню осені та шум дощів.

Убрались гори багрянцем-туманом,
І зарясніло небо від краплин.
Ген пропливають чорно-сірі хмари.
І журавлів прощальний лине клин.

Замовкло все і стало таємничим,
Лиш смутку набігає тінь.
І розмовляють стиха чорнобривці –
Шепочуть квіти про свій біль…

Ведуть розмову про пожовкле листя:
В його кружлянні – вітру соло,
Про горобини сонячне намисто,
Відліт птахів в далекий морок.

Курликання згасає десь далеко
І сповіщає: «Літу вже кінець…»
У шатах осінь йде по місту плавно,
Вінча дерева у бурштин-вінець.

Пройнялася природа сумом,
Спочине до наступної весни.
А там складеться все, як було:
Смарагд – на листі та весняні сни…



БАБИНЕ ЛІТО

На арфі граючи, птахи
Останній промінець надії
Зронили в серце на віки,
Собі зоставивши лиш мрії…


А над дорогою туман
Колише тіні не опівдні,
Чіпля беріз гнучких за стан,
Пророчить дні іще погідні.

То літо бабине ступа
Пожухлим листом босоноге,
Ув осінь позира з горба,
Долонею торкнувши лоба...

Заливсь рум’янцем тихий гай.
Ріка в спокої потопає.
А в серці стукотить журба:
Що ж далі буде – ще не знає...

Так жінка ніжномолода
Поріг переступить боїться,
У зрілість нишком загляда,
А страх непевності млоїться.

Бо шкода книгу про життя
Вперед гортати по сторінці:
Тепер не буде вороття
Юначій повноводній річці...


РАНОК
На бані храму небо зайнялось –
Так ніжнотонно заіскривсь світанок.
Мов помаранча, викотився ранок,
На дольки сонця поділивсь Дністром…

* * *
Над гаєм ллється пелена туманна.
У шибку стука промінець світання.
Схилилася калина у зажурі.
Підняли віття в небеса тополі.
Красою ваблять краєвиди серце.
Співа душа веселе скерцо
Про рідний край і сонце... Віра
Наллється в кров мою, щоб ліра
Не стихла за птахів різноголоссям.
А вітер тепло плюскотів волоссям...



ЯНГОЛЬСЬКИЙ ЩИТ

Лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.
Іван Малкович

Поезія цвіте у прозі…
У світлі тінь ряхтить. В облозі
Лісів степи пливуть, як хвилі.
Вінчають матір діти милі*.
Викрешують морозні зорі
В серцях людських вогонь любові.
Гаряча кров холоне в жилах.
Спікає сонце лід в крижинах.
Прості слова – мов шабля гострі:
Скидають в пекло з високості.
А янголи – це щит над світом,
Щоб протиріччя примирити…
____________________________________________________________________________________________________
*Добрі діти – батькам вінець, а злі діти – кінець.
(Народна мудрість)

 

ТВОРЧІСТЬ

Рядків мереживо лягає на папері.
В ліричний світ одчинить двері
Перо моє – ласкаве й гостре,
Думки прийдуть – неждані гості.

Накрию стіл, зітру полуду –
Про рідний край писати буду,
Про небо, зорі над хатами,
Про запах хліба, руки мами...

Тримають строфи за столом
Тремтінням рим, забутим сном.
Відкинути не дозволяють зошит,
А ранок хвилю свіжу вносить...

Дивуюся: мольфарське і містичне –
Це слово – світлопоетичне:
Спокою не дає, пульсує з рани,
Скульптурно ліпиться думками...

В тонкому зшитку аркуш білий.
Там зерна слів ще не доспіли,
А мови рідної колосся
Пера чекає, щоб вдалося

Здолати прози міцні пута,
Святі поєднуючи звуки
В мелодію дзвінкої ліри,
Щоб струни душ не заржавіли.



АВТОРСЬКЕ ПІСЛЯСЛОВО

Нова поетична книжка «Спектральність слів» – це логічне продовження «Гармонії протилежності», яка побачила світ у 2012 році. За творчим задумом, ці дві збірки є своєрідним віршованим дуетом-двокнижжям, оскільки взаємопов’язані та взаємодоповнювані за тематичною палітрою.

Поезія збірки – це висловлені індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи події. Вони не претендують на вичерпне й визначальне трактування теми. Бо у кожної людини – власний особистий досвід. А кожен літератор творить не винятково для себе, тобто не заради авторської терапії. Він завжди прагне, щоби два паралельні світи, такі як автор та вдумливий читач, перетнулися, знайшли точки дотику – тобто спільний переріз світосприймання.

Адже, зрештою, головне – не те, ЯК люди проживають власну долю, а мабуть, те, як вони її ПЕРЕЖИВАЮТЬ, себто що вони виносять зі скарбниці літ свого життя. Це і є той найголовніший «секретний код», який передається від покоління до покоління.

Отож, аналогічно – як у білому світлі поєднані кольори веселки, на які воно розкладається, проходячи крізь призму, що заломлює проміння, так і події людського життя, пронизуючись через нашу свідомість, трансформуються у думки, переживання, висновки. Їх ми втілюємо у слова, створюючи образи, надаючи їм магічної сили впливу на оточуючих.

Саме з таких міркувань цю поетичну збірку названо «Спектральність слів» (від лат. spectrum – образ, видіння), а мотто (епіграфом) знову ж таки обрано поетичні рядки моєї улюбленої поетеси та письменниці – неперевершеної Ліни Костенко, яка вміє глибоко проникнути в таїну Слова. Існує одна незаперечна й універсальна істина: всі вірші пишуться в теперішньому часі. І читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час ніби потрапляємо: у момент їхнього творення, у мить народження почуттів, роздумів. Ми наче з’являємось в іншому вимірі – у минуло-теперішньому часі, коли затерті миготінням днів та років, притрушені тріщинками амфори думок, ледь уловимі тіні силуетів та візерунків раптом перетворюються на животрепетну реальність. Людина просто скидає з себе оцю довколишню шкаралущу та стає тим, ким є насправді, – маленькою часточкою великої таємниці ПРИРОДИ.

Переконана, що ми не маємо морального права вважати себе царями природи. Адже нічого принципового не можемо змінити в її законах. Але мусимо спостерігати за кожною найдрібнішою її зміною, найтоншим порухом листка, подихом вітру, танцем грозових крапель. А разом із цим відчувати, як природні зміни відлунюють у душі, як непомітно разом із матінкою-природою змінюємось і ми. Або ж навпаки: ловимо тоненьку, ледь чутну переміну в своєму серці й спостерігаємо за тим, як вона віддзеркалюється в барвах, картинах природи, що виступає одним із джерел «я»-свідомості.

За поетичною семантикою збірки, все обертається навколо природи. Тому концепт «природа», згідно замислу, – визначальний у книжці «Спектральність слів». Він має спрямувати погляд у глиб людської душі, явищ навколишнього світу, у тому числі соціальних, у побудову людських стосунків, оскільки вони теж є частиною законів природи суспільного життя. Ми зазираємо у гущу реалій та зв'язків між ними, пережитих емоцій та почуттів, у глиб життя Слова, яке живилося і живиться величчю й багатством еволюції природи та людства. Природа одухотворена, чутлива й живе вселенським життям. Вона з надзвичайною повнотою вбирає у себе людське єство і з немислимою проникливістю виражає його.

На мою думку, потрібно виходити з розуміння всеприродності того, що є у видимому й невидимому світі. Для його духовних й естетичних координат важливим є усвідомлення Божественного походження природи.

Отож, дорогий читачу, про все, викладене вище у цьому есеї-післяслові, йде поетична розмова у п’яти розділах книжки: «Поезія у шатах мови», «Сонце – у долонях», «Загадкова глибинна криниця», «Пасторальна тиша бою» та «Сади ще квітнуть відчайдушно». Як п’ять пальців однієї руки, вони, віриться, можуть скерувати читача до розкриття авторського задуму збірки. Залишається сподіватись, що таке моє поетичне спілкування через двокнижжя «Гармонія протилежності» та «Спектральність слів», які є одним цілим, буде цікавим та корисним для читачів. Адже книга – це корабель думки та людського духу, що мандрує по збурених хвилях всепоглинаючого та всеохоплюючого часу-літописця…

З повагою – Оксана Дяків

Читайте також

Новини Заліщик в Інтернеті

Пошук

Система Orphus