Агрегатор новин Заліщик в Інтернеті

ЇЇ РОЗКРИЛЕНІ ДОРОГИ (Рецензія, присвячена творчості поетеси Оксани Дяків)

Кажуть, коли людина талановита, то це видно по бага­тьох її справах. Таке твердження стовідсотково підходить до Оксани Дяків. Адже вона успішна журналістка та редакторка, її публіцистичні статті, літературознавчі есеї, науково-соціологічні дослідження сягають високого рівня, гарно малює, творить доволі якісну поезію.

Про виразну помітність заліщанки серед прес-медійної спільноти Тернопільщини свідчать її численні нагороди й відзнаки. Це - "Золота медаль української журналістики", Почесний знак та кілька Почесних грамот Національної спілки журналістів України. Вона удостоєна звання заслуженого журналіста України. Редагована нею впродовж вісімнадцяти років газета "Колос" належить до найбільш рейтингових районок області.
Знаючи до найменших нюансів особливості журналістської праці, чітко усвідомлюючи її суспільну значимість, вона так звертається до своїх колег: "Тримаєте перо ви замість плуга, /Старанно орете газетну борозну, /Шукаєте небо за видноколом…" Це образне визначення справжньої журналістики – креативної, натхненної, відповідальної. Саме такою є праця невеличкого редакційного колективу газети "Колос",  яка майстерно відображає багатоколірний спектр суспільно-політичного та культурного життя нашого краю.

Публіцистичні статті, есеї О. Дяків зосереджені у книзі "Душа тисячоліть шукає себе в слові". Дуже актуальним є її роздум "Виховати громадянина України", що пройнятий переживаннями за те, аби теперішні учні не стали згодом манкуртами, не відцуралися рідної мови, нашої історії, народних звичаїв та традицій. Для цього, вважає авторка, потрібна національна школа, яка повинна базуватися на українській педагогіці, на українській системі національного виховання. Стаття "Рідна мова – ознака ідентичності" закликає плекати, оберігати подароване нам Господом Слово. На жаль, ще трапляються непоодинокі випадки, коли його легковажно заміняють бридкою нецензурщиною, брутальним жаргоном та карикатурним сленгом, від чого, як виразилась Л.Костенко, "на обличчі суспільства лежить знак дебілізму". О. Дяків кваліфіковано окреслює шляхи, якими має рухатися українське шкільництво. Її умовиводи породжені не індеферентним спогляданням стелі, а відповідними знаннями й набутим досвідом. Вона ж бо закінчила Чортківське педагогічне училище та філологічний факультет Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича, працювала й продовжує навчати дітей у різних навчальних закладах. Їй є з ким порадитися, коли пише на освітянські теми, адже її чоловік Василь Дяків – відомий інтелектуал, заслужений вчитель України, модератор впровадження новітніх педагогічних технологій.

В есеях "П'ять книг Марії Матіос: посланіє чи національний мазохізм?" і "Емма Андієвська: найяскравіша авторка сюрреалістичних видінь" відмічено найхарактерніші риси двох неймовірно талановитих і загадкових майстринь українського слова. Вони, кожна по-своєму, наче представляють паралельний літературний світ. О.Дяків у доступній, популярній формі значно полегшує сприйняття їх творів.
Відсвіт іншої яскравої грані таланту дивовижної умілиці долинув аж до Швейцарії, у висліді чого за дослідження причин і наслідків масового виїзду  українців на заробітки їй вислав подяку тамтешній науковий журнал.
Ті, кому пощастило побувати на презентаціях її поезії, переконалися, що вона вправно володіє не тільки пером, а й пензлем, бо вдало ілюструє вірші слайдами власноруч намальованих картин. Найбільше любить творити акварелі. Ось як вона висвітлює це своє мистецьке уподобання і виражає його сутність: "Тонкі, надніжні барви на папері, /Легкі мазки – і тіні, і акценти… /Художник творить диво-акварелі… //Вода і фарби, і натхнення вітер… /В пастельних акварелях – думи світлі… "

Та все-таки О.Дяків найповніше реалізує свій творчий потенціал у поезії. Її вірші високо поціновують шанувальники художнього слова. Цілком заслужено вона ще в 2015 році стала лавреаткою часопису "Літературний Тернопіль". Що більше, після тріумфального виступу того ж року в столичному Будинку письменників її визнання почало поширюватися й на всеукраїнський простір.

Вона гордо заявляє, що "сама на себе схожа". Хоч захоплюється віршами                  Л.Костенко, В.Стуса, В.Симоненка, Т.Мельничука і, звичайно, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, та нікого з них у версифікаційному плані не наслідує. А от їх полум'яний, самозречений патріотизм, безумовно, на неї дуже впливає. Волелюбний національний дух вона також успадкувала від діда Петра Рудого – мужнього воїна УПА, та від бабусі Ганни – невгнутої мучениці проклятого Уралу. Ця красива жінка нічим не нагадує мужеподібних, войовничих амазонок чи валькірій. Як типова українка, вона добра, лагідна, ніжна. Але, коли над Україною нависла смертельна небезпека, тональність її поезії зазвучала суворо і твердо: "Московський чобіт топче Україну! /Наш бій священний – проти Сатани! //Несе Росія смерть синам, руїну, /І ятрить смерч новітньої війни…" Хто вбачає в цих, як і в деяких інших рядках з книги "Нескорені серця" певну декларативність, нехай затямить, що тоді, коли полягла Небесна Сотня, а вслід за нею полинули до Бога душі загиблих на україно-російській війні, було не до вишуканої образності чи розгалужених асоціацій. Тому кожне слово поетки тут просте і зрозуміле, як посвист куль чи вибухи снарядів.

Вона вклала посильний внесок у нашу майбутню перемогу. Її вірш "Хай Ангели захистять!" самодіяльний композитор і волонтер Ярослав Гринишин поклав на музику. Відеозапис пісні у проникливому виконанні Марини Грабовецької передали на фронт. Уже кілька років цей патріотичний і водночас по-домашньому теплий солоспів підбадьорює захисників України, запевнює їх у неминучій звитязі, служить для них надійним оберегом: "Солдати, залишайтеся живі /Наперекір і обстрілам і "Градам", /На вас чекають квіти польові, /Дружина й діти, наречена й мати…" і т. п.

У ряді рецензій, відгуків, анотацій насамперед відзначається глибокий філософський зміст поезії О.Дяків. І справді, вірші такого типу в неї добротні. Але, як на мене, їй більше пасують поривні, емоційні рефлексії душі. Як аргумент на користь щойно сказаного, наведу витяг із вірша "Лист на чужину": "Дитина я твоя, душі кровинка, /Твій біль і смуток, твій щасливий час…/Батрацька чужина – біда безлика – /Надовго розлучила, мамо, нас…/Матусю! Ненько! Серце навпіл рветься /На шмаття від невимовлених слів…/Коли ж приїдеш ти з чужого пекла /Й пригорнеш серед виплаканих днів?" Невтішний плач дитини, покинутої на роки матір'ю-заробітчанкою, не зворушить хіба тільки безнадійно зачерствілих.
У неї тепер також нема матері – і не буде вже ніколи. Вірші, які вона присвячує тій, з ким назавжди "пуповиною зв'язана", повні невимовного смутку й жалю: "В краю нині ненька далекім: /Небесні версти подолано, /Ридають зі мною лелеки /За маминим рідним поглядом…"

Такі люди, як О.Дяків, – невиправні романтики. Вони категорично не сприймають сірої буденщини, інфантильності й млявості почуттів. Прагнуть жити так, щоб "душею й серцем спопеліти". Їхня уява вимальовує ідеальне життя, де вічно царюють любов і гармонія. Але прагматичні реалії часто вщент розбивають їхні ілюзії. Це боляче ранить. Поетка пише: "Який солодкий поцілунків дощ!.. /Сум'яття душ та час для світлих прощ. /Це сон прекрасних, чистих мрій /На крилах щастя, віри та надій…" Але "раптом холодок єство проймає: /То в душу поселяється зима. /Багато слів, та мало почуттів: /Життя – мов мак, який давно відцвів". Втім не завжди треба ототожнювати О.Дяків із героїнями її інтимної лірики. Так, вона романтична особистість, однак не інертно-пасивна, а така, що здатна витримати найдошкульніші удари долі, яка вміє наполегливо, енергійно боротися за своє щастя. Але чому вона не постає такою, приміром, у віршах "Тобі", "Журавлі надій", "Вікно", "Чадри", "Недоспілі ранети"? Тому, що ніби вселяє свою душу у виписані персонажі, а тоді разом з ними переживає і страждає. Поетка солідаризується з розчарованими, зневаженими жінками, бере частку їх душевних потрясінь на себе та ще й радить, як їм позбутися своїх негараздів: "Хочеш, сестро, пізнати той спосіб, /Як діждатися усмішки щастя?.. /Від грози набирай сили й сонця…"
Варто згадати про ще один, воістину фундаментальний вияв творчості О.Дяків: вона пише вірші також і по-англійськи! У збірці "Терпке вино, як помаранча осені" їх таких шість. Знавцям мови Шекспіра й Байрона щедро надана додаткова можливість порозкошувати чудовими взірцями інтимної лірики.

І, насамкінець, скажу, що вже згаданий журнал "Літературний Тернопіль" недавно помістив добірку її віршів "Віночок для дітей". Писати для маленьких наших громадян вельми складно: то ексклюзивна робота. Та вона без вагання ступила на нову, за її висловом, розкрилену дорогу, на якій – нема жодного сумніву – також матиме вагомі доробки.

Данило Онищук,
педагог-словесник,
автор книг-досліджень

Вірші для дітей

ЧАРІВНІ БАРВИ

Я розмалюю небо! В фарбах – 
Червоних, жовтих, голубих –
Скупаю землю, в літніх барвах!
В зими й весни позичу хист...

Сніжинка сіла на долоню –
І розтопилася в руках.
Зима вступає в царювання:
Гряде по осені стопах…

ВЕСЕЛА ПІСЕНЬКА

Сонечко на небі встало,
Личко вмило й заспівало:
«Я – ясненьке сонечко,
Сяю у віконечко,

Діточок розбуджу,
Радість в них пробуджу!»
Цілий день воно співало
Та усмішки дарувало!

СОНЦЕЛИКЕ ЛІТО

Сонцелике літо!..
Половіє жито...
Край туманом вмитий.
Молоком ранковим
Сягнув виднокола,
Узявши в окови
Води та діброви –
Земленьку навколо.
Стиха трави шепчуть.
Косар косу клепче,
Сонне царство будить:
«Ідіть в поле, люди!..»

ЛІСОВИК
Лісовик, лісовик,
Ти лякати діток звик,
Ти по лісі стриб та стриб…
Дай мені зірвати гриб,
Ще й суничку ту малу
У червонім каптурку!
І дозволь пізнати ліс,
Щоби радість він приніс.
Дай мені ягід зібрати,
Щоб принести мамі в хату!

КОЛЬОРОВІ ВУШКА
Вушка у всіх нас
бувають різні.
Влітку від сонця –
мов ягоди пізні.
Зима пофарбує вушка
синеньким.
А осінь прикрасить їх
золотеньким.

Ніжно-рожеві вушка
в маляти,
Коли йому тихо наспівує
мати...
Всі ми – кмітливі, веселі
й чудові.
Добре, що й вушка
у нас кольорові!

 

ПРОЩАННЯ

Пташки у вирій
сумно відлетіли.
Ген осінь стукає дощами
у вікно,
А квіточки
немовби засмутились,
Що скоро прийде
їх зимовий сон.

Осіннє листя враз кружляє
в танці
І падає на землю
килимком.
Десь пробігають
ще сіренькі зайці,
Сумуючи за літечком
й теплом…

 

ПОРИ РОКУ

Юна Весна вбралась
в квіти барвисті.
А Літо –
зелене і променисте.
Осінь іде по дорозі у листі.
Бачим калюжі та дощ,
як намисто.

В шубку вдягнулась
бабуся Зима:
Хутра такого ні в кого нема!
В хустці пуховій
ходить бабуся,
Дітям поскаржилась:
«Літа боюся!»

Оксана Дяків

Читайте також

Пошук

Система Orphus