10. Деякі картини сільського життя, побуту в останні століття. Традиції та обряди
У Нагорянах люди були в основному безземельні та малоземельні: до 2-3 моргів (морг – 0,58 га) поля на двір. Врожайних полів було небагато, що, напевно, й не сприяло розширенню села. Кільканадцять господарів мали по 5-9 моргів поля. І лише два господарі - Олекса Зозуляк та Микита Дрозд за Польщі мали в межах 20 і більше моргів землі, у господарці використовували молотарки, кінні кірати, сівалки, млинки. Утримували по одній - дві пари коней, жеребця, бика–плідника, великі пасіки, сади, крупорушки.
До десяти господарів утримували по парі коней, четверта частина мали по одному коневі, а третина–жодного. Були випадки, коли селянин навесні купував коня, використовував його у господарстві, а під зиму продавав. А взагалі селяни, які мали по одному коневі, спрягалися парами, навіть реманент мали до спілки.
При такій малоземельності багатьом селянам не вистачало хліба до нового врожаю, навесні наставав так званий “переднівок”. Чимало людей уже в березні позичали збіжжя у лихварів–євреїв, а потім доводилось віддавати з процентами і знову кінці з кінцями складно було звести. Були сім’ї, в яких діти не могли досита наїстися хліба.
Праця на селі ніколи не була легкою: від ранньої весни і до пізньої осені, і взимку працею був заповнений світловий день, бо з настанням ночі, як правило, люди лягали спати. У сім’ї вимушені були працювати всі: і дорослі, і діти. Менші випасали худобу, овець не тільки своїх, але й родичів чи сусідів, зрозуміло, за відповідну платню. Підлітки разом із дорослими ішли в поле чи до іншої роботи.
Ті, хто мав обмаль землі, вимушений був (хто хотів) ще додатково заробляти на фільварку або найматися у багатшого господаря на роботу. У Нагорянах, як ми про це згадували, було здавна два фільварки. Один – на краю села, над Червоним, другий – у Поросячці. Їм належали кращі поля, ліси й луки.
На фільварку були господарські і житлові будівлі (хатки), ґуральня. Останнім орендарем панських угідь перед Другою світовою війною був Жаровський. Із приходом перших більшовиків він утік до Польщі.
У його оренді було понад 700 гектарів землі. У господарстві утримувалась худоба, коні, відповідний інвентар та техніка для обробітку полів. Старші люди пам’ятають фільварок ще в доброму стані, а руїни цього господарства пригадують школярі, які ходили до школи в Нирків після війни. Фільварок (філія) у Поросячці залишився у назві місцини: “за ґуральнею”. Економом (керуючим господарством) у цьому фільварку працював Іван Білінський із Озерян. Він був вдівцем, оженився з Софією Юзвін і замешкав у Нагорянах. Про це повідомляє запис у церковній книзі вінчань села Нагоряни за 1928 рік.
Тих, хто працював на фільварку, називали форналями (наймані робітники, батраки). Хоч і оплата була не стільки високою, та все-таки й тих кілька злотих у господарстві були часто єдиними. З розповідей старших людей відомо, що для батраків пан старався встановити відповідні умови роботи. Плата була, як правило, щоденна, під кінець робочого дня. Для тих робітників, хто не мав можливості утримувати худобу вдома, виділялось місце у панській стайні і молодняк для відгодівлі з використанням корму, що йшов для панської худоби. Це заохочувало людей до праці і, головне, не спонукало до крадіжок.
Злодійство жорстоко каралося. Навіть при бідності – це явище на селі було ганебним. У селі люди знали, хто, що і коли може вкрасти. Хати, як правило, не закривалися.
На обох фільварках працювали, крім місцевих, і заробітники з Теребовлі, Базару, Свидови, Могильниці та інших місцевостей. Серед них - Бекира, Войтович, Коцюбійчук, Чубатий, Кравецький, Золотоцький, Данилишин та інші, які, як правило, жили у дворі. Про це повідомляють метричні джерела ще з 70-х років ХІХ століття та 20 – 30 –х років ХХ століття.
Обидва фільварки були знищені при появі у наших краях “визволителів” у 1939 році, а потім руйнація довершена при їх другому поверненні уже після війни, а також під час проходження фронту. Зрозуміло, що сільські мешканці, а потім колгоспи не стояли осторонь руйнівних процесів. Життя офіційної сільської громади зосереджувалося, головним чином, навколо війта (старости) та його радників, які обиралися з авторитетних господарів і користувалися повагою у селян. Якщо між мешканцями села виникали невеликі суперечки через межу, потрави на полі чи городі, тоді війт посилав своїх радних (радників). Ті уважно вислуховували спірні сторони, оглядали об’єкт суперечки і виносили своє рішення, яке могла відмінити тільки судова інстанція.
Щороку місцева влада організовувала “шарварки”, тобто обов’язкове залучення населення до ремонту та розширення доріг, мостів, громадських криниць, копання каналів, зимою - прочищення вулиць до церкви, цвинтаря, школи тощо. Час від часу поліцейський (поліцейська дільниця була в Устечку), у відповідній формі (кашкет, підв’язаний під бородою, зброя на плечах та ін.), проходив селом, обстежував вулиці, подвір’я (навіть на наявність надвірних туалетів).
Якщо у когось було виявлено захаращене подвір’я, витік гноївки на вулицю, нечищена фоса (канава), відсутність бочки з водою для гасіння пожежі, того чекав великий штраф. Останнє було дуже важливим, оскільки майже всі житла були під соломою, а плетені з лози та обліплені глиною димарі, часто загорялися. Час від часу ходив селом від хати до хати задля перестороги коминяр і вимітав за відповідну плату сажу.
Здавна село жило дружно. Люди допомагали один одному в роботі. Для цього організовували толоки. Сусіди, родина, друзі сходились вечорами до одного з господарів і гуртом обчищали кукурудзу, вдень ліпили (валькували) хату чи допомагали у польових роботах. Під час праці жартували, співали, розказували різні бувальщини. Якщо господар мав можливість, то пригощав робітників вечерею, іноді запрошував музик, і толока закінчувалася танцями.
А ще мешканці села любили довгими зимовими вечорами чи у святкові дні сходитись до сусідів, родичів по кілька чоловік. Кожен говорив про якісь життєві випадки чи новини, чоловіки ділилися спогадами про службу в армії, участь у війні, дискусували про справи господарські тощо. Це була одна із форм поповнення інформації.
Оскільки багато людей жили бідно, не могли купити дітям зимовий одяг, особливо взуття, то чимало дітей узимку не ходили до школи, або пара взуття була зимою на двох: один взувався і йшов до школи, на ковзанку, інший тим часом сидів на печі. Навесні, як тільки сходив сніг, з’являлись стежки, діти вже босоніж ходили аж до глибокої осені і до школи, і пасти гонили. І взагалі більшість дорослих людей у теплу пору року також ходили босими. Так було ще до повоєнних 50–х років ХХ століття.
Мешканці Нагорян займалися в основному рільництвом, тваринництвом і ремеслом, яке обслуговувало життєвий побут чи господарську діяльність. Селяни вирощували зернові, картоплю, буряки, коноплі та інші культури. Мололи зерно здебільшого в Червоному, Устечку, де були потужні млини. У бідніших сім’ях користувалися жорнами.
У ґуральнях, які належали панам, виробляли з картоплі та ячменю спирт. Брага йшла на відгодівлю худоби.
Жорна (музейний експонат).
Важливою культурою, що вимагала праці і в той же час була необхідною для забезпечення життєвих потреб людей з прадавніх часів аж до початку 50–х років ХХ століття залишалася конопля, з якої виготовляли полотно, а також олію, макуху. Це була копітка і тривала робота.
Висівали коноплю всі селяни на своїх городах біля хати або в полі. Після дозрівання рослини висмикували, висушували, обмолочували. А далі вимочували у підготовлених мочилах із стоячою водою, і стебло ставало м’яким, від нього відділялась верхня частина (кора) – волокно. І знову цю конопляну сировину сушили. Вона перетворювалась із сіро–зеленої на білу.
У кожного господаря або в багатьох були дерев’яні терлиці, на яких вручну, як правило жінки, ламали (терли) сушені коноплі, вибиваючи зі стебел клітковину (терміття), яке йшло на паливо.
Терлиця. Зліва – ніжна прядка.
У руках залишалось первинне сіруватого кольору прядиво. На цьому робота не припинялась. Йшла очистка, шліфовка цієї сировини на спеціальних щітках. І тільки після цього прядиво (повісмо) можна було накутувати на куделю і знову вручну (а дехто мав і ніжну прядку) прясти, намотуючи на веретено тонку чи товстішу нитку в залежності від того, на яке полотно вона використовувалася. Все це вимагало і високої майстерності, і копіткої тривалої праці.
Довгими зимовими вечорами збирались, як правило, окремо молоді жінки і дівчата до більшої сільської хати на вечорниці і при каганці, а згодом при керосиновій лампі зі склом пряли. На вечорниці, щоб зустрітися з дівчатами, приходили і сільські хлопці. У молодіжній компанії точилися розмови, наспівували пісень, жартували, а потім хлопці підводили дівчат додому.
Вулик для вибілювання. У ньому - куделя, лопата, ціп (музейні експонати)
Із веретен намотували на мотовила відповідну кількість (пасмо – тридцять ниток) пряжі. Виходили мотки (мітки), які вибілювали, прали. А далі їх натягували на віяшки, снувалки. Намотані на клубки (котушки) нитки йшли на ткацький верстат для виготовлення полотна.
У селі було кілька майстринь (майстрів), які мали ткацькі верстати і обслуговували за визначену плату людей зі свого чи сусідніх сіл, виготовляючи відповідне полотно. У селі старші люди пам’ятають таких ткаль (ткачів), як Софія Черешньовська, Микола Чемерис, Маланка Гнатюк, Катерина Николяк, Параска Казюк, Варвара Винничук та інші. Окремі з них займалися цим ремеслом ще в 40 -50 – ті роки минулого століття.
Робота з виготовлення домотканого одягу була досить тяжкою. Виткане полотно треба було ще довести до такого стану, з якого можна було би пошити чоловічу чи жіночу святкову сорочку. Тож треба було його вибілити. Для цього з давніх–давен сирове (тобто свіже) полотно укладали у так званий вулий (вулик).
Вулик - порожня кругла дерев’яна колода до метра висоти. На полотно насипали попіл, а потім зверху обливали гарячим окропом. Щоб вода не витікала, вулик ставили у цебер. Таке обливання проводили кілька разів, а потім полокали і на сонці (на морозі) висушували (вибілювали).
Багато людей вирощували овець, з яких отримували м'ясо, шкіри, вовну. Після відповідної обробки вовну пряли і використовували для виготовлення шерстяних виробів (сукна), з якого шили на зиму чоловічі штани (холошні), сардаки (верхній одяг). Вовняні нитки в перемішку з конопляними йшли на ткацький верстат, і виходило полотно, з якого виготовляли скатерті, теплі верети тощо.
Трудомісткою була і підготовка овечих шкір для пошиття з них кожухів, а також телячих шкір для взуття. Але у селі були майстри, які ці роботи виконували досить якісно. Їх називали кушнірами. З якісно вироблених овечих шкір шили сніжно–білі або фарбовані з різними оздобами чоловічі та жіночі кожухи (короткі і довгі).
Народний національнийа одяг був у постійному вжитку. Практично кожна дівчина (жінка) вміла вишивати. Вишивані сорочки, як правило, обновляли до Великодніх свят. У вишиванках ходили як дорослі, так і діти. Вишивками оздоблювали станіки, лейбики, кожухи, сардаки та інший одяг.
Дівчат завжди прикрашали коси. Вони в неділю і свята одягали вишиванки, квітчасті спідниці, підтички, запаски, станіки. Перед Другою світовою війною у дівчат уже були елегантні шнуровані на високих каблуках черевики, але їх треба було мати за що купити.
Багато елементів цього одягу залишилось і до повоєнних років. У селі були свої шевці, столяри, бондарі, теслі, кушніри, ткачі, ковалі, кравці, весільні кухарки та інші спеціалісти-ремісники. Добрі фахівці були у повазі не лише в своєму селі, але й у сусідніх.
Група дівчат-учасниць художньої самодіяльності сільського клубу першої половини 50–років минулого століття. Зліва направо: Ганна Сюсяйло, Марія Голик, Параска Гуменюк, Ганна Казюк, Ярослав Зозуляк, Марія Черешньовська, Марія Капчик, Марія Сюсяйло, Маланка Онуляк, Фросина Львівська, Ганна Пастушак, Марія Чемерис, Гафія Коханюк.
Окремих часто так і називали: швець, кравець, коваль. У Нагорянах, приміром, знали, кравчинь Ганну Логуш, Ванду Капчик, Ганну Корчинську, шевців Михайла Мотринчука, Андрія Коханюка, ковалів Миколу Черешньовського, Василя Шевчука, Юська Черешньовського, Михайла Яроцького, муляра Йосипа Логуша, майстра широкого профілю Івана Винничука, бляхаря Михайла Довганюка, столярів Федора Шабатуру, Петра Зозуляка, Дмитра Забчука і багатьох інших фахівців, без чиїх рук не обходилось село. А Скульптурні вироби Василя Сюсяйла та надгробні пам’ятники з білого каменю Петра і Павла Гуменюка знають не тільки у селі, а й далеко за межами району.
Більшість сільських умільців у давні часи проходили науку у досвідчених майстрів у своєму або іншому селі. Як правило, батьки думали, якого ремесла і де навчити сина чи дочку.
Жив у селі ще з 20–х років ХХ ст. відомий на всю округу спеціаліст кастрування жеребців Олекса Зозуляк. Цієї професії він навчився під час Першої світової війни, коли, отримавши поранення, лікувався у Чехії, а потім там до кінця війни служив у пана, де й оволодів цим фахом.
У пошані була професія пошивальників дахів солом’яними сніпками. Бо в селі до Другої світової війни лише кілька хат було під бляхою, кілька під дерев’яними ґонтами, а решту всі будови - під сніпками, які виготовляли з житньої соломи. Будівлі під таким накриттям часто горіли.
З метою попередження конокрадства, хуліганських вчинків, пожеж та своєчасного їх гасіння здавна, за Австрії чи Польщі, сільська управа (гміна) призначала вуличне нічне чергування сільських мешканців.
У гміні була палиця (одна чи більше), яку кожного ранку по черзі передавали у хату, і вона служила повідомленням і жезлом, символом недоторканості до вартового, який з нею ходив уночі вулицею чи селом. Її можна було застосувати до непокірних порушників вуличного спокою. Ходили по селу не один, а 2-3 вартових, перегукуючись між собою для впевненості у своїй і сільських людей безпеці.
Селяни в переважній більшості жили убого. Вся сім’я взимку тулилась в одній кімнаті (хаті), в якій майже чверть площі займала піч. Хати були глинобитні, невеликі, з низькою стелею (1,8 -2 м) і виступом посередині сволка. Долівка вимощена глиною, яку періодично змащували глиняним розчином. Часто в одному будинку, навіть в одній кімнаті проживало по дві сім’ї. Викладати підлоги дошками в селі почали з кінця 50-х років ХХ століття.
Фундаменти під хатами були неглибокі. На них зводили дубові стовпи, зв’язані у верхній частині платвами. Між платвою і фундаментом на всю висоту стіни ставили “коли”, обмотані (обвальковані) глиною з соломою, на стелю теж давали обвальковані стрихульці. Це була тяжка робота. Тому в селі організовувалися толоки і люди допомагали одні одним.
Оскільки зими були в нас у давні часи холодні, а палива вдосталь не було, то навколо хати на зиму ставили загати (утеплення) з листя, картопляної гички, кукурудзянки чи соломи. Такі загати ще ставили під багатьма хатами у 60–х роках, допоки не з’явилось вдосталь вугілля для опалення.
У середині ХІХ століття в Нагорянах, як і по всій Західній Україні, поширення набуває тип трикамерного житла (хата-сіни-хата). Як правило, одна кімната була менша (хатчина), друга – більша. Поміж ними – сіни та комора для зберігання борошна, бочок із квашеними огірками і капустою, а часом і скринь із одягом.
Хатчина використовувалася протягом року, а більша хата – переважно у літній період та на свята. У холодну пору велика хата була додатковою коморою. Таких хат, як на світлині, у Нагорянах ще на початку 50-х років було більше двадцяти. Їх вік сягав до ста літ. Найстарші з них були споруджені практично без жодної металевої деталі. Навіть дверна ручка була дерев’яною.
А в кутку біля дверей стояв стіл з гладкої плити на кам’яних опорах. На ньому - дерев’яна бочівка (гарчик) з водою. У такій хаті з двору до сіней внизу була дірка, якою літом заходила квочка з курчатами, коли господарів не було вдома.
З кожної кімнати до сіней виходила кагла, яку взимку закладали ганчір’ям, щоб не втікало тепло з хати. Коли перед Великодніми святами треба було вудити шинку чи ковбасу, їх підвішували на жердинах проти кагли. М’ясо морили багато днів холодним димом, і воно добре зберігалося. Зрозуміло, що для цього дим був тільки з дерева (фруктового, дубового, грабового та ін.).
Внутрішнє планування житла складалося протягом століть, і воно характеризується значною однотипністю. Зліва, справа ( залежно від вхідних дверей) стояла піч, а далі – постіль (ліжко), над нею під стелею були підвішені дві рейки (жердки), на які вішали одяг. Традиційним елементом інтер’єру житла була дитяча колиска, яку підвішували до сволка або стелі впоперек постелі.
Невід’ємним атрибутом житла у Нагорянах, як і в інших селах краю, була скриня. За народним звичаєм, вона була приданим дівчини, в якій господарі зберігали найцінніші речі, одяг, кожухи, полотно, різні документи. Вона часом служила і за стіл. Із внутрішнього боку на вікові скрині позначали, записували якісь важливі дати чи робили інші помітки.
Скрині. перша – простіша, друга - оздоблена
Переважно селяни спали на ліжку (постелі) на соломі, вкритій веретою, тапчані (бамбетлі), на печі. На стінах у хаті висіли великі образи, між якими часто були родинні фотографії. Попід вільними стінами стояли довгі лави, посередині - довгий стіл, перед ним – стілець, у стільці - дірка, щоб можна було куделю закласти. Була, правда, і переносна дошка – прядка, на яку сідали, а з другого кінця у дірку вставляли куделю. З нею ходили на вечорниці. Біля печі стояв припічок (столик).
Стіл накривався домотканою скатертиною, за звичаєм на ньому завжди мали бути хліб та сіль. Часто біля стола або печі ставили переносний стільчик, ослін, у кутку між дверима і піччю – у запічку – було місце для коцюби, а біля мисника – місце для відра (гарчика) з водою.
Природне світло в житло потрапляло через вікна. У Х1Х – першій половині ХХ ст. вікна в сільській хаті робили квадратними і невеликими з чотирма або шістьма шибками. Штучне освітлення житла в Х1Х столітті здійснювалося за допомогою каганця – невеликого світильника, що складався з гнота та посудини, в яку наливали олію, гас, тощо. Його ставили на стіл чи грубку печі. Ним користувалися у селі ще у перші роки після Другої світової війни.
З кінця Х1Х – початку ХХ ст. заможніші селяни для освітлення почали ширше використовувати лампу під склом (шкелком), яку підвішували до сволка чи стелі над столом.
Відсутність елементарних санітарно–гігієнічних умов була характерною для житла селян. Особливо відчутною вона ставала в холодну пору року, коли виникала потреба в опаленні. Часто у морози в сінях, а то й у хаті утримували корову (теля), вівцю з ягням.
Незважаючи на бідність, абсолютна більшість людей взаємно один одного поважали, були акуратними і завжди одягали чисту білизну у недільні чи святкові дні або коли йшли до церкви, в гості, на весілля.
Часто між людьми, за Австрії чи Польщі, жінок, особливо старших, називали за іменем чоловіка: Грициха, Павлиха, Федориха, Іваниха, Василиха, Ільчиха, Філипиха, Якубиха. Якщо сходились імена, то додавали ще прізвище, приміром, Петриха Дроздова.
Праска могла бути хіба що у кравчині (кравця). Для праски використовували деревне вугілля, яке здавна випалювалося в наших сусідів – в Устечку. Домоткану випрану білизну вигладжували за допомогою качалки (тачівки) та маглівниці, рукави у жіночих сорочках на круглих тачівках складали у гармонію.
Чоловіки, особливо старші, ходили у домотканих штанах (гацях, кальсонах) з поверх опущеною і підв’язаною сорочкою навіть у святкові дні, а зимою - у штанах з домотканого сукна, довгих і коротких кожухах, сардаках, баранкових шапках, саморобних ялових чоботах. Уже за Польщі хлопці носили широкі штани, жакети, камізельки (жилети), кашкети – мазепинки.
Ще до Другої світової війни годинників у селі майже не було, хіба що у професора, в окремих євреїв, поляків (кишенькові) чи в деяких заможніших господарів - настінні або будильники. Перші наручні годинники у селі з’явились з початку 50-х років в окремих представників сільської інтелігенції, студентів.
Для визначення часу в довоєнні часи удень люди орієнтувалися по тіні від сонця, а вночі добре зналися, коли співають півні: перші, другі, треті. Дітей до школи зранку скликав повішаний на високому стовпі дзвін. Всілякі оголошення для людей робилися, як правило, біля церкви.
Крім хати, на подвір’ї у господаря, як правило, була стайня, шопа для воза, оборіг для снопів, кошниця (для зберігання кукурудзи), могла бути сушарня для сушіння тютюну, надвірна комора, стодола, в якій протягом зими ціпами обмолочували снопи пшениці, жита. Хто мав можливість, наймав чоловіків для обмолоту зернових.
У печах, кухнях палили дровами (ліс все–таки недалеко). Страви в основному готували у печах у великих глиняних горшках. Щоб горшки не билися, були міцними, їх “вдягали” у дротяну сітку. У вжитку були глиняні миски, макітри, дерев’яні ложки. Для того, щоб їжа зберігалася теплою, її тримали або в печі, або у братрурі поряд із котелком для нагрівання і зберігання теплої води, вмонтованих в ансамбль сільської печі.
Харчувалися люди натуральними продуктами, виробленими у домашньому господарстві. Це - борщ, капуста, картопля, кулеша, огірки, квасоля, затирка, деруни (галайдушки), гриби (зимою сушені), різні каші (пшоняна, кукурудзяна, гречана, ячмінна). У неділю, на свята, як правило, варили вареники (пироги) з картоплею сиром, капустою і т. ін., по можливості – душенину з птиці. Зимою часто готували вар із сушених фруктів.
Асортимент готових страв залежав від майстерності господині. У великих дерев’яних бочках на зиму квасили капусту, головки для голубців, огірки, буряки на борщ. Помідори в Нагорянах почали вирощувати в основному після війни.
Сільське весілля кінця 40-х років ХХ століття.
Перед Великоднем та Різдвом, престольним празником (Миколая) різали свиню (теля) й розбирали (позичали) по половині, чвертці, восьмій частині (осемці) між родичами чи сусідами, частину продавали. Ковбасу в абсолютній більшості сімей готували і споживали тільки на Великдень. Солонину топили чи солили і споживали довший час.
Корова практично була у кожній сім’ї. Господарство без корови вважалося дуже бідним. А тому повсякденними продуктами споживання були молочні страви. Люди, особливо старші, суворо дотримувались постів. Багато господарів утримували овець.
Кури, яйця, масло носили у Товсте на торговицю і продавали, бо треба було купити солі, нафти (гасу), мила, сірників, тощо. Хоча дуже багато людей їздили чи навіть ходили на базар до Городенки, у селі товарами найпершого вжитку селян забезпечували євреї. Але й були приватні магазини. Так, перед війною мали магазини у власній хаті Юлія Флентей, Федір Різник.
У теплу пору року в село час від часу заїжджали гуцули із своїм крамом. Вони привозили дерево на будову, дошки, бочки, цебри, барильця, тачівки, ложки тощо.
Але найбільше гуцули привозили гончарні вироби різного сорту та величини. Ще інші привозили шмір для возів, дьоготь, оливу. Свій товар гуцули міняли тільки на збіжжя.
Сільське весілля середини 50 – х років ХХ століття.
Нагоряни, як і будь яке інше село, дотримувалися своїх, вироблених віками звичаїв, обрядів, традицій. Чимало з них збереглося і до сьогодні, народилися й нові. Частина відійшла і залишилася лише у спогадах старожилів.
Сільське весілля кінця 50 –х років.
Взяти хоча б весілля. Страви, ще в повоєнний час, як правило, готували в печах. Багатого асортименту страв на весілля не готували, напоїв було дуже мало. Пили по черзі за столом одним маленьким келішком. Їжу подавали у великих мисках (тарілках) із таким розрахунком, щоб з однієї тарілки їли по 2–4 гостей. Води, компотів на столах не було.
Видозмінювати набір страв, викладку, сервірування з використанням вилок, окремих тарілок в основному розпочали вже у 60–х роках минулого століття. Хоча кількість спиртних напоїв збільшувалась на столах набагато швидше. Горілка була тільки саморобна (самогонка).
На весілля просили окремо молода з дружками та молодий із дружбами. У Нагорянах вони йшли хата в хату, щоб не образити односельців. Але приходили на весілля найближчі люди, родичі -- 40-60 чоловік. Так було десь ще і в перші повоєнні роки. Гості поміщалися в двох хатах господаря. А вже на крайній випадок у холодну пору року могли попросити сусіда, щоб відпустив хати.
У теплу пору столи ставили на подвір’я чи в саду під відкритим небом. До шлюбу молодій плели вінок із лісового барвінку: сходились жінки перед весіллям для вінкоплетення. У день весілля брати розплітали молоду, а жінки її прибирали, наспівуючи відповідних весільних мелодій.
До вінка кріпили понад чоло спеціально виготовлений віночок із кучерявого темного пір’я качурів, на спині звисали з голови різнокольорові стрічки. Атрибутом молодого був маленький віночок на головному уборі (капелюсі, кашкеті чи шапці) і хустка шалінова, що звисала з правого боку на стегні. Зрозуміло, що у молодої пари були розкішні букети, вишивані сорочки. Такий весільний одяг молодих ще можна було побачити у 50–роках минулого століття.
Після шлюбу молоді розходилися по своїх домівках для продовження весілля окремо. І тільки ввечері (після завітання) молодий із відповідною обрядовістю приходив з невеликою кількістю гостей за молодою. А коли (над ранком) приводив її додому, то характерною ознакою шлюбного обряду (заміжжя дівчини) було те, що, посадивши молоду жінку на коліна, чоловік під спів народної пісні “Ой коси, коси ви мої…”, обрізав її косу. І відтоді жінка вже коси не відпускала, постійно ходила зав’язана у хустині “назад”, по–молодицьки.
Цього звичаю дотримувались до 50–х років минулого століття. Поступово він відходив, а молоді жінки, що мали обрізані коси, за своїм бажанням їх відпускали і могли вже ходити без хустини. Одночасно з середини 50–х років почала входити у весільний атрибут для молодої фата (вельон). Спочатку це було у представників інтелігенції.
Весілля 80-х років ХХ століття
Розлучень у давні часи (за Австрії чи Польщі) було дуже мало, хоча сім’ї часто створювалися без любові, за домовленістю між батьками. У селі пригадують випадки, коли хлопець вперше побачив дівчину під час сватання, оскільки батько на ярмарку домовився з господарем із сусіднього села, у якого була дівчина на відданні. Виходили у першу чергу з того, щоб молода пара мала де жити, бо хату збудувати було дуже трудно. А також дивились на те, який посаг (віно) за молодою можна було взяти.
Незважаючи на нелегке життя, у селі протягом віків складались традиції та обряди. Це давало людям можливість краще долати повсякденні труднощі. Село жило своїм життям. І сумувало, і веселилось.
З 60-х років почали практикувати встановлення наметів (шалашів), у яких приймали гостей, кількість яких сягала 200-300 осіб. Багатолюдними були не тільки весілля, але й проводи в армію.
Радісно проводили Великодні та Різдвяні свята. Всі три дні Великодня діти і дорослі, особливо хлопці та дівчата, гралися біля церкви ”гаївки”. У понеділок хлопці вливали дівчат. Надто веселим був третій день свят, коли все село виходило до церкви на забави, ігри, які велися коло церкви і аж до джерел “на селі”. Старші люди спостерігали за цим дійством, згадуючи та перегортаючи у пам’яті сторінки своєї молодості.
Літом, перед жнивами, зі священиком, хоругвами селяни обходили й освячували поля, джерела води, хрести, які люди встановлювали на честь важливих подій чи нещасних випадків. Із дотриманням давніх традицій відзначались Зелені та інші свята.
Завчасно готувалися всі люди, особливо молодь, діти до Різдвяних свят. З цією метою формувалися гурти колядників: дівчата, хлопці, чоловіки (ґазди), жінки. У кожній групі розучували коляди. З 30–х років і до повоєнного часу керував цими колективами, а, зокрема дівочими, сільський аматор Іван Шабатура. Він тривалий час дуже сумлінно працював сільським поштарем.
Упродовж усіх Різдвяних свят, особливо вечорами, вулиці села переповнювались задушевним божественним співом –то колядували, щедрували, засівали, ходили з вертепом газди і газдині, хлопці і дівчата, школярі і маленькі діти. А на Йордан люди разом із священиком збиралися “на селі”, святили воду, на толоці влаштовувалися зимові забави. Напередодні Нового року (13 січня) ходили в селі з “Маланкою”. Але в такому обсязі пишно й неповторно це відбувалося у довоєнні часи.
При радянській владі народні традиції і обряди, які були наповнені релігійним змістом, не підтримувалися владою, чинились всілякі перешкоди їх дотриманню, організаторів переслідували аж до звільнення з роботи, особливо з числа інтелігенції.
Шлюби у церкві замінялись урочистою реєстрацією у клубах чи сільраді. Та більшість молодих пар (хто відкрито, а хто потаємно) після цього вінчались за церковним обрядом. Так було і з хрещенням, з похоронами рідних.
І, незважаючи на перешкоди та переслідування, старі християнські традиції та обряди все-таки зберігалися, село їх не позбулося. Вони відновились, живуть і житимуть разом зі своїми носіями – мешканцями Нагорян. З особливим піднесенням відновлювались ці обряди під час перебудовних процесів на шляху до незалежності України.
Реєстрація шлюбу у клубі с.Нагоряни за радянських часів (70-ті роки).
У селі завжди були свої музиканти. На початку минулого століття на весіллях, молодіжних забавах у читальні чи на толоці грали Панько Коханюк (скрипка), Семен Лисюк (цимбали), Роман Николяк (бас, бубен). У перші повоєнні роки молодь забавляли сільські музиканти І. Зозуляк, Ф. Онуляк, згодом – М. Забчук, П.Черешньовський, І. Киб’юк та інші.
Різдвяний “Вертеп” у с. Нагоряни, 1992 р.
Отаке весілля було в мого діда
На старих світлинах бачу хустку в діда,
Френзлями звисає в нього на стегні.
У вінку весільнім стоїть бабця рідна,
А дід вже уланом сидить на коні.
Весілля у діда було гонористе,
Гостей на подвір’ї - чотири столи.
Він спішив женитись, бо ішов до війська,
Лиш прийшли від шлюбу – обід почали.
Бабця молодою була в своїм домі,
В кожного весілля окремо було.
Музики троїсті гостей забавляли,
Співи було чути на усе село.
Хлопці і дівчата, газди й молодиці
Танцюють, співають аж земля гуде.
Весілля триває, та скоро вже вечір,
Молодий додому жінку приведе.
Бубен та цимбали і скрипка співали,
Рум’янець з’явився на лиці в людей.
З одного келішка усіх частували,
Збаночок горілки - для гостей.
Пішли танцювати. Коломийки скачуть,
Шевця, краков’яка, потім козака,
Йде кума канади – танцює з ким хоче,
Бо кум у стодолі грає “дупака”.
Веселої грають музики троїсті
І пісні лунають попід небеса.
Вже ніхто не хоче ні пити, ні їсти,
В танцях витворяють різні чудеса.
Наступив світанок, а дід вже уланом
Покидав галопом ріднеє село,
Бо стрільця чекала Січ у Бережанах,
Бабця проводжала у сльозах його.
Стільки літ минуло з тих часів тривожних !
І води багато уже утекло,
Та цього забути ніколи не можна,
Бо дід - моя гордість, духу – джерело.
