9. І знову під владою Польщі. “Всходня Малопольська”

За Ризьким мирним договором 18 березня 1921 року Польща визнала УРСР і після цього практично перестала існувати УНР, було вирішено долю Східної Галичини. У вересні 1921 року польський уряд споконвічні українські землі – Галичину – перейменував на “Всходню Малопольську” і запровадив на нових “кресах” цивільну адміністрацію. Село Нагоряни відносилось до Заліщицького повіту Тернопільського воєводства. У селі після Першої світової війни війтом села було обрано Івана Онуляка, згодом - Микиту Дрозда, який залишався на цій посаді майже до Другої світової війни.

Польща вживала заходів щодо ополячення територій. У 1924 році її уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Було перетворено більшість україномовних шкіл на двомовні з переважанням польської мови.

Особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. Полякам, котрі переселялись у наш край, надавали найкращі землі, всілякі привілеї. Виникали цілі польські (мазурські) колонії. Одна з таких колоній (Якубівка) була при дорозі, що йде з Берестка на Устечко й Нагоряни. Тут було понад 20 господарств. Поселенцям разом із багатьма пільгами віддавалися у власність благоустроєні садиби. Тут же була школа.
У складних умовах життя село долало наслідки війни. Людей косили хвороби. У 1919 році на тиф померло 15 людей. У 1920 році від цієї хвороби померло 40, у тому числі 9 осіб віком від 15 до 30 років, 6 дітей – до одного року. У 1921 р. померло від тифу 5 людей, 8 дітей віком до одного року (в основному - на коклюш).

Ось якою була статистика народжуваності і смертності в 1919 -1937 рр. по селу Нагоряни за даними метричних книг греко-католицької церкви:

Рік	Народ.	Пом.	Рік	Народ.	Померло	Рік	Народ.	Пом.
1919	30	23	1926	22	10	1933	20	13
1920	22	52	1927	22	20	1934	23	13
1921	26	12	1928	22	30	1935	19	18
1922	27	26	1929	20	20	1936	20	13
1923	42	15	1930	29	15	1937	16	17
1924	22	18	1931	23	12
1925	19	21	1932	21	10
	188	167		159	117		98	70

1922 року померло 13 маленьких дітей в основному на тиф, коклюш, кір. В 1925 році на тиф померло 9 людей. В Олекси Зозуляка за січень того року від цієї хвороби померло троє дітей – 5, 11 та 17 років. У 1928 році померло від скарлатини 17 дітей до 7 років. Люди з хворобами боролись народними методами.

Багато людей хворіло на сухоти (туберкульоз) та запалення легень. Від цих недуг майже щорічно (між війнами) помирало по 3-5 осіб працездатного віку, що засвідчувало про тяжку працю, некалорійне, збіднене харчування, незадовільні санітарні умови, а головне-- відсутність будь–якої медичної допомоги на селі.

Протягом 19 років (1919 -1937 рр.) у селі дожили до 90-94 років троє людей, у віці 80 - 89 років померло 9 людей, у віці 70-79 років померло 25 людей. За цей час було 3 смерті від нещасних випадків (юнак попав під лавину снігу, жінку забила глина, 12–річний хлопчик підірвався на гранаті). Чотири особи померли від отруєння грибами.

У селі чимало сімей мали по 8 -10 і більше дітей, не рахуючи тих, які помирали маленькими. Так, лише на одній вулиці Нагорян - від нинішнього клубу до розвилки доріг біля цвинтаря - проживало між світовими війнами 12 господарів. Серед них у семи було п”ятеро і більше дітей, не рахуючи тих, що помирали маленьким.. Зокрема, у Софії і Войтка Забчуків було 6 дітей, у Юстини і Гриця Дроздів - 8, у Марії та Івана Мотринчуків – 8, у Насті та Микити Сюсяйлів – 6, у Югаськи та Микити Дроздів -5, Олени та Павла Винничуків - 5, у Ганни та Федора Дроздів – 9.
Нестатки гнали селян в еміграцію, переважно до Канади, частково Америки (США), Аргентини, Бразилії. Активною була еміграція у 20 – ті роки минулого століття. Окремі люди їздили по 2 рази, щоб заробити грошей і купити поле, господарський реманент. Деякі виїжджали за океан і не поверталися. Так, на початку ХХ століття з сім’ї Войтка Забчука поїхало в Аргентину два сини – Віктор та Микола - і там залишилися. Були й такі, які ледве верталися з порожніми кишенями.

Поряд із цим у селі пожвавлювалася робота з формування національної самосвідомості. У зв’язку з тим, що стара школа під час війни згоріла, дітей кілька років дяк учив читати, писати, рахувати по хатах: у К. Пастушака, М.Лисака, Ф. Онуляка. На той час у Заліщиках працювала державна семикласна народна школа, в Товстому - шестикласна.

На межі 20-30–х років, була збудована нова школа, де були навчальні класи та помешкання для директора. Школа була двокласна, утраквістична (з польською та українською мовами навчання). Довгий час навчав дітей професор (як тоді говорили) Южак. Уроки релігії у школі вів священик Ю. Свістель.

Незважаючи на утиски польських властей, активізується робота читальні “Просвіта”. Тут працювали хоровий та драматичний гуртки, в яких активну участь брала сільська молодь. Для керівництва хором запрошували спеціаліста із Заліщиків. А перед війною і аж до 50–х років цю місію виконував мешканець Нагорян Іван Шабатура.

Драмгуртківцями керував Федір Тухлінович. Сільські аматори ставили п’єси М.Кропивницького, Т.Шевченка, І.Франка та інших українських авторів. Самодіяльні артисти часто виступали у стодолах, на сільських подвір’ях. Молодь брала участь у молодіжних повітових заходах – фестинах.
У 20-х роках у селах Заліщанщини створюються товариства ”Луг”. Їх організатором на Заліщанщині, повітовим комендантом був Мар’ян Долинський. Він закінчив Краківський медичний університет. У студентські роки був чемпіоном Австрії зі стрибків у висоту. Працював у Перемишлі, звідки його у 1912 році перевели у Заліщики на посаду директора лікарні.

На цій посаді М. Долинський повністю віддавав себе служінню українському населенню повіту. Безплатно лікував, захищав селян від переслідувань польськими можновладцями. Водночас займався вихованням молодого покоління, чим заслужив собі авторитет і повагу українців.

Захопивши Східну Галичину, польські окупанти звільнили М. Долинського з посади, але він не розгубився, організував приватну лікарську практику, роз’їжджав по селах, зустрічався з молоддю, бував і в Нагорянах. Із вдячністю як про лікаря, людину, патріота згадують про Долинського і до сьогодні старожили села. Це був здоровань спортивної статури, з довгими козацькими вусами. Зимової пори завжди ходив з оголеною головою. Він дружив із директором семінарії О. Маковеєм.

Більшовицькі таємні служби володіли інформацією про діяльність М. Долинського. Тому, коли прийшли до краю, вони його заарештували (в грудні 1939 року). Наступного року М. Долинського у Тернопільській тюрмі розстріляли. Трагічна доля не обминула всієї його родини. Тоді ж були арештовані і загинули його два сина, дружина і три племінниці.

Керівником “Лугу” у З0–х роках у Нагорянах був Кіндрат Різник. Активними членами товариства були Петро Підручнняк, Федір Тухлінович, Михайло Дрозд, Дмитро Онуляк, Параска Різник, Фросина Пастушак, Фросина

Гнатюк, Марія Грицюк, Степан Онуляк та інші. Кожного року нагорянські “луговики” брали участь у маніфестаціях, спортивних змаганнях, фестивалях, які проводилися у Заліщиках, Товстому та сусідніх селах. У репертуарі хорового колективу було чимало творів нашого краянина із Заліщиків, сурмача стрілецької пісні Михайла Гайворонського.

Читальня “Просвіти” у 20-30 –х роках стає центром просвітницького життя та місцем проведення молодіжних вечорів, особливо у неділі та свята. Тут для молоді читали і книжки та українські журнали.

Хоровий колектив “Просвіти” у с. Нагоряни.

Активною участю у культурно–освітніх заходах відзначалася тоді Параска Різник (1920 р.н.), яка перед війною закінчила Заліщицьку гімназію. Потім впродовж кількох років учителювала у Нагорянській, Нирківській школах як під час війни, так і в перші повоєнні роки. Тоді ж вступила в Чернівецький держуніверситет, де її 2 січня 1948 року арештували. А далі - тюрма. Після реабілітації і повернення додому П.Різник (Приймак) закінчила вуз і до пенсії працювала у Подільській середній школі Заліщицького району викладачем іноземної мови. Останні роки життя провела в Нагорянах, де й померла у 2005 році.

Утвердження української національної свідомості у селі, як і по всій Галичині, відбувалося у безкомпромісній боротьбі. Захопивши землі Галичини, поляки розпочали жорстокі репресії, офіційно назвавши їх “пацифікацією” (умиротворенням).

Основним змістом пацифікації було виявлення “непевних”, запідозрених громадян, особливо тих, які брали участь у керівних органах української влади, а також учасників українсько–польської війни, національних громадсько-політичних організацій. В читальні “Просвіти” поляки знищували українські книжки.

Параска Різник

На зразок соловецької тюрми в СРСР поляки побудували тюрму у Березі Картузькій (на території білоруського Полісся). Через польські Соловки перейшли тисячі українських патріотів, серед них - і мешканці села Нагоряни. Очевидці розповідають, що одного травневого дня 1939 року у Нагоряни на возі в’їхали польські поліцаї і по дорозі схопили у наручники Кіндрата Різника, Семена Мотринчука, Петра Підручняка, яких відправили у концтабір - Березу Картузьку.

Пацифікація не могла не викликати обурення серед українського населення. Активну роль у протестному русі відігравала ОУН. Серед громадських організацій на чолі цього процесу стояли, як уже згадувалося, “Просвіта”, стрілецькі ветеранські організації (чимало їх учасників жили в селі). Вони сміливо проповідували героїку Стрілецтва, збуджували юнацьку уяву про потоптану гідність та знищену поляками державність.У Нагорянах перед війною уже діяла ОУН, яка мала чималий загін своїх симпатиків серед молоді.

Як уже згадувалось, велику роль у збудженні та розвитку національної свідомості людей нашого краю відігравали священики греко–католицької церкви. У Нагорянах обслуговував парафію від часу закінчення Першої світової війни до кінця Другої світової отець Юліан Свістель (жив у Ниркові)

На світлині: активісти громадсько–політичних організацій, учасники художньої самодіяльності с. Нагоряни під час війни. У першому ряду зліва направо: Параска Різник, Параска Коник, Дмитро Онуляк, Ганна Тухлінович, Ганна Грицюк. У другому ряду зліва направо: Михайло Николяк, Петро Онуляк,Володимир Гнатюк, Семен Мотринчук, Йосип Грицюк, Михайло Мотринчук, Ілько Різник.

Пригадують представники старшого покоління Нагорян священика Свістеля на уроках релігії в Нагорянській школі, які велися українською мовою. Коли йому учні говорили, що вони русини (бо так нас називали поляки), він, обурюючись, питав: “Що ти рушив? Ти ж українець!” Як освічена людина, він бачив розвиток подій, що вели до розв’язання Другої світової війни, і з тривогою наголошував: “ Мапа Європи міняється!”

У повітрі розносився запах пороху Другої світової війни: гітлерівська Німеччина вже розгортала військові дії проти держав Європи.

У думках ми єдині з тобою

У думках ми єдині з тобою,
Рідний краю ти мій чарівний.
У далеких світах ти зі мною,
Чую батьківський голос я твій.

Лиш у небі побачу лелеки,
Як пливуть їх додому ключі.
Я тебе відчуваю здалека
У глибинах своєї душі.

Я серпанком травневим прилину
Небесами у рідні краї.
І ніколи я їх не покину,
Там дитинства джерела мої.

У моєму краї ластівки щебечуть,
Рано-вранці тьохка соловей в саду.
А тут на чужині я крізь сльози бачу
Як на Україні яблуні цвітуть.