6. Нагорянські святині

Після татаро-турецької неволі села і міста Придністров’я почали відроджуватися. Найкраще цей проце простежується на прикладі зведення й освячення зруйнованих турками церков. На цей час припадає активізація і в спорудженні костелів. За архівними даними Львівського музею українського мистецтва, у 1700-1724 роках було споруджено та відремонтовано церкви у 40 селах на території нинішнього району. Тут згадується і церква в селі Нагоряни.

Очевидно, мова йшла про її відновлення,, оскільки церква святого Миколая в Нагорянах є однією з найдавніших у нашому краї. За довідкою Тернопільського обласного управління архітектури, її спорудження відноситься до 1623 року. Про це засвідчує і пам’ятна дошка на дзвіниці. Треба мати на увазі, що перед нині збереженою, в Нагорянах була церква, і не одна. Але під час кожного нападу татари і турки в першу чергу нищили християнські святині, які на той час були дерев’яними і під солом’яними стріхами. Про останню, що була перед нині збереженою, згадується у документах Львівського національного музею.

Як відомо, Київська Русь, у тому числі і наш край, прийняла християнство від Константинополя у 988 році. Але так склалося, що західні землі України у ХІV столітті опинилися під владою Польщі, а східні – під владою Росії. Український народ протягом століть жив під різними не тільки національними, державними, але й релігійними впливами.

На основі Берестейської унії (1596 р.) у нашому краї діяла греко–католицька церква. Як і будь–які релігійні напрями, вона впроваджувалась поволі, з відповідним опором. Згодом стала пануючою у західних областях України і проіснувала до 1946 року, коли стала одним із перших об’єктів атаки радянської влади за те, що була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла головним чином як церква національна.

Нагорянська церква споруджувалася в епоху жорстоких татаро-турецьких навал у 17 столітті і за своєю первинною архітектурою мала оборонне значення. Таких церков у нашому краї залишилось небагато. Певні ознаки споруди оборонного типу й досі зберегла Тернопільська (у центрі міста) церква Різдва Христового, що споруджувалась наприкінці 16 – на початку 17 століть. Подібної архітектури стоїть (на містечку) церква-воїн у Касперівцях нашого району. Це старі православні святині. До речі, Тернопільська парафія вслід за Львовом, приймає Берестейську унію аж у 1700 році.

Про нагорянську церкву пише чотиритомник “Пам’ятники містобудування і архітектури УРСР”. Там же є фотографія і план кам’яної тричастної Миколаївської церкви. Біля храму – дзвіниця. Четверик на четверику. Перший ярус мурований, другий - із дерева, з традиційною для таких споруд відкритою аркадою. І церква, і дзвіниця датуються ХVII століттям, хоч другий поверх дзвіниці, твердить література, було надбудовано значно пізніше – у ХVIII столітті.

Зовнішній вигляд нинішньої церкви і її план до закриття.

Село Нагоряни було самостійною експозитурою парохії в Ниркові. У ній служили: до 1864 року (попередніх відомостей немає) о. Іван Кисілевський (учасник з’їзду “руських вчених” у 1848 році), священики Йосиф Гоцький, Євстахій Бурковський, А.Білінкевич, М.Бокащук, Іван Кудрикевич (до 1915р.), потім - отець Володимир Барнич.

За спогадами старожилів дяком у церкві до Першої світової війни був Михайло Іванович Грицюк. Після закінчення Першої світової війни і до закінчення Другої світової війни священиком був о.Юліан Свістель, заліщицький декан (1921 -1932 рр.). Мешкав у Ниркові.
Юліана Свістеля ще й до сьогодні пам’ятають старожили села. Це був високоосвічений духівник і патріот України, добрий порадник людей у всіх справах, активний громадський діяч. Завжди тримав руку на пульсі часу, був справжнім будителем українського духу і свободи, як і багато інших греко–католицьких священиків тієї пори.

Два сини Ю. Свістеля – Данило та Ярослав - у повоєнний час віддали своє життя у боротьбі за незалежність України. За розповідями людей, вирвавшись із рук німців при відступі, Ю. Свістель разом із дружиною доживав у Городенківському районі. З довоєнних років і до закриття церкви у Нагорянах дяками були Федір Дрозд, Іван Львівський, старшим братом - Микита Дрозд.

Весною 1946 року неканонічний Львівський синод оголосив про скасування Берестейської унії, розрив із Римом і “возз’єднання” греко–католицької церкви з Російською православною церквою. На цьому силоміць зібраному синоді був присутній священик від Нирківської парафії (Нирків, Нагоряни, Солоне) Петро Маркевич, який тут служив з 1944 по 1950 рік. Після приїзду зі Львова він на богослужінні оголосив про перехід церкви до Московського патріархату.

Про якийсь відкритий спротив мови не могло бути. Хто із священників не переходив під опіку Московського патріархату чи не зрікався греко–католицького сану, піддавався репресіям.

Виписка з книги реєстрації смертей у Нагорянах за 1908 р.

Після о. П. Маркевича на парафії служив Степан Гунчак (до 1957 р.), потім - Валеріан Волоцький, який після закриття нагорянської церкви служив у Ниркові до 1977 року. Це був високоосвічений, старого загартування служитель культу, який знав кілька іноземних мов.

У 1920 році церква була реставрована. Ще раніше поряд було споруджено проборство, але ним не скористався практично жоден із духівників. Одне село не могло утримати священика, хоча у 1908 році село було окремою парохією, в якій служив отець Бокащук, про що засвідчує печатка і підпис, якими скріплено облік зареєстрованих смертей у цьому році в Нагорянах.

Згодом приміщення проборства стало читальнею, його добудували, а в радянські часи - клубом (до 1970 р.). Пізніше будівля стала аварійною і на початку нового століття її розібрали. Цеглу використали для спорудження православної церкви.

На початку 60–х років, у часи розгулу комуністичного атеїзму, церква була закрита і в ній зробили склад будівельних матеріалів, хоча практично нічого в приміщенні не зберігалося. Ніхто будівлю храму не підтримував і не мав права цього робити. Такою жорстокою була ідеологія тієї державно–партійної системи. Згодом покрівля храму прогнила і провалилася. Понад 30 років віруючі Нагорян ходили у нирківську церкву, яка не закривалася.

І тільки наприкінці 80–х років минулого століття, коли Україна наближалася до незалежності, а під тиском громадськості було дозволено відновлювати діяльність релігійних громад, мешканці села своїм коштом і силами відремонтували приміщення храму, який уже був в аварійному стані. Під час ремонту була проведена реконструкція будівлі. Але відремонтований храм практично не змінив свого старого історичного вигляду.
Залишено могутні контрфорси, які підтримували благенькі від старості стіни із західного боку.

Тепер апсида перекрита хрестовим склепінням, а притвор – пласким дерев’яним перекриттям, до входу прибудовано звичайну веранду. Впорядковано подвір’я. Замість колишніх мурів довкола покладено металеву огорожу, відновлено та встановлено нові пам’ятні знаки та фігури святих.

У 1989 році церкву було відкрито і вона обслуговувала віруючих єдиної православної громади села.

Такий вигляд має сьогодні стара церква св.Миколая і дзвіниця після реконструкції та ремонту.

З початку 90-х років релігійна громада села поділилась на греко-католицьку та православну Київського патріархату.

Церквою заволоділа греко–католицька громада.

На цьому ґрунті відбувалися суперечки за користування храмом аж до розгляду їх судами. І хоч рішення Вищого господарського суду було на стороні православної громади, будівлею храму користується більша за кількістю греко–католицька громада.

Незважаючи на післясудову тяганину, стало зрозумілим, що такі делікатні питання, як спір між громадами за користування храмом, судом вирішити неможливо. Законодавча база в державі з цих питань не врегульована. Порозуміння між громадами про об’єднання і перехід до однієї конфесії чи про спільне користування храмом обома громадами не вдалося досягти.

Процесія з Ниркова

Освячення церкви в Нагорянах , 1989 р.

Православна громада для задоволення своїх потреб збудувала при в’їзді в село у 1994 році капличку, а потім протягом чотирьох років за кошти віруючих і при активній організаторській роботі Михайла Забчука, Івана Казюка, Марії Мальованої, Павла Винничука та інших був споруджений у центрі села храм православної громади Київського Патріархату.

Підготовчі роботи розпочато у 1998 році, закладено фундамент літом 2000 року. Тоді ж його освятили отці Олександр місцевої парафії та Василь з Касперівців. Всіляко сприяли розв’язанню конфлікту між громадами, а потім будівництву нової церкви Василь Дрозд, Богдан Николяк, Іван Дрозд, Василь Самборський та інші.

Закладено фундамент під нову православну церкву в с. Нагоряни (2000 р.).

Будівничі церкви сидять (зліва направо): Тимофій Підручняк, Богдан Дрозд, Микола Гоменюк, Іван Казюк, Павло Винничук, Микола Аналій, Іван Саливончик, Микола Лисак, Ярослав Виничук, Михайло Чемерис, Богдан Сиванич, Дмитро Пастушак. Стоять (зліва направо): Богдан Флентей, Йосип Костюк, Богдан Зозуляк, Йосиф Шабатура, Степан Гуменюк, Олександр Саливончик, Богдан Білінський, Ігор Вийванко, Ярослав Забчук, Василь Куцей, Іван Черешньовський.

Опріч уже згаданих, активну участь у спорудженні святині брали майстер кованих виробів Богдан Казюк та майстер різьби по дереву Павло Довганюк, який виготовив і подарував для церкви високохудожній виріб ручної роботи – іконостас. Практично не було прихожанина (сім’ї), які б не брали участі у будівництві та облаштуванні церкви. Допомогла коштами православна громада Ниркова. На спорудження храму одну тисячу гривень виділив тодішній депутат Верховної Ради України Ростислав Шиллер.

У грудні 2004 року за участю православних громад та священиків сусідніх сіл церкву було освячено владикою Тернопільської єпархії Василієм. Її назвали церквою святого Миколая.

З часу відновлення греко–католицької громади її обслуговує священик із Устечка Михайло Вітовський, а православну - священик із Ниркова Олександр Процишин. Між віруючими села відновились нормальні людські стосунки.

Цвинтар – місце вічного спочинку усіх мешканців з прадавніх віків. Ще півстоліття тому старожили говорили, що старий цвинтар дуже давній. Липа, яка росте посередині, такою запам’яталась їм ще з перших років минулого століття.

У ті давні часи на гробах ставили в основному дерев’яні хрести, яких давно немає. Новий цвинтар було освячено на початку 50–х років минулого століття.

Церква св.Миколая,2000-2004 рр.

Стоять в хрестах наші батьки,
Стоять в них прадіди й діди.
Стоять рядами, мов солдати,
Хрести, хрести, а на них дати.

То шлях життя людьми прожитий,
Сльозами й потом він обмитий.
Тут радість з сумом обнялись,
Що було в кожного колись.

Тут нині тиша.Сюди йдуть
І до могил вінки кладуть.
Листки життя перегортають
Й на цьому місці все прощають.

Лежать тут всі, хто прожив славно
І ті, хто помирав безславно.
Найвища правда є від Бога –
Для всіх сюди одна дорога.

Після проголошення незалежності України у центрі села на пам'ять про полеглих борців за волю України у 90–х роках сільською громадою було споруджено пам’ятник, ініціаторами та активними будівничими якого були Ілько Коханюк, Василь Сюсяйло, Степан Тухлінович, Богдан Улюхно, Данило Грицюк та інші.

Пам’ятник борцям за незалежність України в Нагорянах

Каплички св.Миколая в Нагорянах :

1890 р. Біля джерел

1994 р. На гостинці

Родинне тепло

Малу батьківщину вітаю
І серцем до неї горнусь.
У рідні краї поспішаю,
Тут пам’яті предків вклонюсь.

Спішу на Різдво і Великдень,
На Трійцю зелену спішу.
Спішу я на день чи на тиждень,
Знайомою стежкою йду.

І я не забуду ніколи
Дорогу різдвяну в снігу.
Макітру, що мак в ній мололи,
Й сімейну вечерю святу.

Спішу на святе Воскресіння,
На дзвони пасхальні вночі.
Яке ж бо це диво всесильне –
Холодний вогонь у руці !

На Трійцю стрічай мене, рідна,
Моя батьківщино мала.
Я в тебе візьму принагідно
Родинного жменьку тепла.

Західна околиця села