12. Під тінню свастики (1941 – 1944 рр.)
У неділю, 22 червня 1941 року, віроломним нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз почалася німецько-радянська війна – другий етап Другої світової війни. Уже другого дня була оголошена мобілізація. Однак у нас вона не відбулася, бо, як стало відомо, всі шляхи на схід були розірвані, і не ходив транспорт.
Оскільки війна проходила десь далеко, не було чути ні вибухів бомб, ні тріскотні кулеметів, хіба що високо у небі проносились групами та поодинці літаки. Люди думали про хліб: на порозі були жнива. А ще про сіль, мило сірники та інші товари першої необхідності. У перших числах липня у краї з’явилися німці.
Активізувалась діяльність ОУН. 30 червня 1941 року у Львові були скликані Національні збори, на яких схвалено Акт, в якому йшлося, що “волею українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави”. Через кілька днів був сформований уряд на чолі з Я.Стецьком. ОУН почала організовувати масові маніфестації на честь Акта 30 червня. Такий мітинг відбувся і в Нагорянах.
Ось як про це згадує 82–річний житель села Михайло Пацанюк: “Це було у перших числах липня. Біля могили, що була висипана в центі села Нагоряни (нині магазин), зібралися люди. Були 2 священики, вони освятили могилу. З яскравою промовою виступив священик з Устечка Степан Малофій, який говорив, що «ми відновлюємо Українську державу, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України...». Був покладений вінок із тризубом. Сільські хористи виконували українські пісні. Могила простояла до приходу других більшовиків”.
Почали створюватись органи влади на місцях. В один із перших днів липня 1941 року у центрі села були зібрані мешканці Нагорян. Серед організаторів, як згадують старожили, було два чужих чоловіки, один із них у німецькій формі зі зброєю. Біля них - кілька знайомих односельців, серед яких - Степан Онуляк, Семен Мотринчук. Незнайомий оратор щось говорив про війну, про Україну і т.д., а потім сказав, що маємо обрати місцеву владу.
“Кого би ви хотіли бачити на посаді старости села?” – запитав незнайомець. Кілька голосів із гурту вигукнули : «Гриця Дрозда». І хоч я не погоджувався, - згадував Дрозд, - скаржився на здоров’я (катаракта ока), люди підняли руки. До виконання обов’язків я не приступав щонайменше з тиждень. Кілька разів підходили до мене сільські активісти із застереженням: “Грицю, не жартуйте, приступайте до роботи”. Я відчув, що дійсно гратися небезпечно.”
В ініціаторів висунення був мотив: будучи в італійському полоні майже чотири роки, новий керівник села розумів німецьку та деякі інші мови. Тоді ж було обрано і заступника (мужа довір’я) члена ОУН Семена Мотринчука, згодом ці обов’язки виконував Данило Николяк, а секретарем став Степан Онуляк – районний провідник, референт Служби безпеки ОУН, пізніше - Дмитро Онуляк.
Люди були розгублені. Але більшість усвідомлювала, що німці не принесуть для нас краще життя, не маючи якоїсь вигоди особисто для себе. Та й України не допустять. Це було видно хоча б із того, що уже 1 серпня 1941 року наш край став складовою дистрикту “Галіція” генеральної губернії Німеччини, куди ввійшли колишні польські, Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства. Дистрикт “Галичина” ділився на повітові староства. У Тернопільській окрузі було три староства. Нагоряни входили до Чортківського. Гміна була у Торському, в селі - сільська управа.
Через деякий час німці заарештували ініціаторів створення Української держави у Львові. Сільські активісти ОУН пішли у підпілля. За ними почалася гонитва.
Незважаючи на зміну прапора, важкий гніт і постійні нестатки в буденному житті, жорстоке ставлення до місцевих жителів з боку окупантів, національно–культурне життя, перерване у тридцять дев’ятому році, розпочало тепер набирати більшого розмаху.
По–справжньому ожила читальня “Просвіти”. Тепер тут частіше збиралася молодь, проходили репетиції, влаштовувалися вистави. Пішли у школу діти, яких навчала Параска Різник. Уперше у школі почали вчити історію України. Підручників, звичайно, не було. Хоч для вивчення української мови використовувались підручники, видані при радянській владі, але учителями вносились зміни.
Якщо культурне життя при новій владі, звичайно, без її підтримки, навіть пожвавилось, то господарські будні погіршувалися з кожним днем. Німецьким окупаційним режимом встановлювався жорстокий “новий порядок”. Усім дорослим мешканцям села були виготовлені посвідчення з фотографією.
Для забезпечення німецької держави продуктами харчування на початку 1942 року на базі фільварку і на його землях був створений “лігеншафт”. Тому в село приїхали поліцейські і “посприяли” повернути на фільварок усе, що було роздано біднякам у 1939 році. У цьому господарстві здійснювалася система примусових робіт.
Для селян були запроваджені високі податки: контингент (зерном, худобою, м’ясом), запломбовані млини. Люди ночами старались на жорнах змолоти муки хоча б для дітей.
Фотографія вєнних років. Хоровий колектив сільської самодіяльності.
Верхній ряд зліва на право: Йосиф Шабатура, Іван Вас. Онуляк, Ілько Різник, Йосип Грицюк, Василь Іван. Онуляк, Петро Фед. Онуляк, Петро Зозуляк, Тимко Пастушак, Іван Казюк, Йосиф Витрикуш. Дівчата – зліва направо: Стефанія Флентей, Маланка Львівська, Ганна Зозуляк, Фросина Коханюк, Ганна Гнатюк, Іван Шабатура, Ганна Николяк, Фросина Пастушак, Фросина Гнатюк, Ганна Грицюк. Сидять: Ганна Казюк, Йосиф Дрозд, Маланка Дроздінська.
Більшість цих молодих на той час хлопців і дівчат загинули в національно-визвольній боротьбі або відсиділи в тюрмах, на виселенні за зв'язки з ОУН. Ще інші воювали на фронтах війни або були забрані німцями.
У сорок другому році, щоб “навести порядок” з худобою, було проведене кульчикування корів, свиней та інших сільськогосподарських тварин. З того часу кожна тварина переставала бути власністю господаря, тому що він мав право її лише годувати. Молоко кожен день необхідно було здавати у державну молочарню.
За повну здачу контингенту видавали талони (бецугшайни), на які можна було отримати черевики з дерев’яною підошвою, два чи три метри матерії, мило та інші товари. Однак люди виходили з цього скрутного становища. Із шкір телят, вичинивши їх відповідно, виготовляли досить добрі чоботи та черевики. А з домашнього полотна, пофарбувавши його бузиною, вільхою, шили і сорочки, і штани.
Стоїть крайній справа Дмитро Онуляк.
Громадські організації, створювані українцями, допомагали людям у діяльності магазинів, зокрема організовували навчання книговодів (ведення книг обліку) для низових кооперативів. Курси діяли по кущах. Мешканець Нагорян Дмитро Онуляк навчався на таких короткочасних курсах у Цапівцях зимою 1943 року. У 1944 році його забрали німці в Німеччину, звідки він переїхав до США, де 1994 року помер.
Тим часом німецька влада спочатку висліджували активістів радянського довоєнного періоду, а потім і членів ОУН. Німці хотіли прибрати першого голову колгоспу Івана Винниченка, молодого хлопця (ніби активіста довоєнного часу) Петра Костюка. Якщо першого залишили у спокої, то Петра Костюка вдалось таки піймати і закрити у підвал з метою майбутньої розправи. Ключ поліцейським був переданий у сільську управу. Григорій Дрозд під покровом ночі випустив арештанта, пояснюючи другого дня, що той втік, за що староста отримав «нагороду»: кілька нагайок через спину.
Жахливим для місцевих жителів було насильне відправлення молоді до Німеччини. Добровольців майже не було. І тоді все частіше почали застосовуватись облави. До села приїжджала група німецьких поліцейських, вони непомітно оточували толоку чи вулицю, де саме тоді збиралася молодь, і, відкривши стрілянину, зненацька ловили всіх, хто потрапляв у руки. Керівники сільської влади, якщо їм вдавалось дізнатись завчасно, завжди старались потайки повідомити людей про подібні акції.
За час окупації добровільно і примусово на роботу до Німеччини з села було вивезено до 10 осіб. Інша справа, при відступі німці забрали з собою понад 50 чоловіків. Практично всі залишились здоровими, повернулись додому і, на відміну від більшовицьких жертв – сибірських виселенців, окремі дожили до отримання відповідної компенсації від нинішньої Німецької держави. Хто не хотів повертатися відразу, той уже пізніше боявся це зробити через репресії, яких не можна було б уникнути, і з- за океану надавав згодом відчутну допомогу своїм родичам.
Німецька окупація Галичини тривала 42 місяці. «Хоч німці не називали себе «братами», та, незважаючи на воєнні вимоги та поневолення, - пише Василь Верига у книзі «Там, де Дністер круто в’ється», - в селі було далеко вільніше жити, ніж це було за большевиків. Навіть «татарські напади» німців на село, щоб здобути людей до Німеччини, не були такими безнадійними, як большевицькі вивожування на Сибір».
Під час однієї з облав 1943 року було виловлено кілька молодих нагорянців. До відправки у Німеччину їх утримували у Торському під вартою. Але не без участі активістів ОУН під покровом ночі їм вдалося утекти. І такий випадок був непоодинокий.
Будь–який опір діям, розпорядженням окупантів приводив до нових акцій чи смерті непокірних. Так, у результаті пострілу фашиста залишився без ноги селянин Грицюк. Посилені репресії і утиски окупантів не могли не викликати опору і ненависті до поневолювачів.
Під кінець зими 1944 року четверо підпільників із Нагорян вирішили роззброїти двох німецьких поліцаїв, що бешкетували у селі, але безуспішно. Іван Бідочко (1920 р.н.) мав обріз і крикнув: “Руки вгору!”. Поліцай підняв руки, а потім блискавично вистрелив із гвинтівки й убив Бідочка.
Хоча час був неспокійний, проте не стояв на місці. Наступав сорок четвертий рік. Село жило невизначеним тривожним життям. Доходили чутки, що німці терплять поразку за поразкою, що знову повертаються більшовики. Але в основному люди боялися говорити про такі події, а вірніше, давати їм оцінку.
Активнішою стала діяльність ОУН, її молодіжного крила. Представники Нагорян, зокрема Онуляк Степан, Мотринчук Семен, Подолюк Петро, ввійшли до районного керівного складу проводів ОУН –УПА ( у 1941 -1945 рр.).
Німецькі окупанти у своїх агресивних цілях використовували давні незгоди українців із поляками, залучаючи до співпраці частину польських підпільників. Поруч із агентурною діяльністю на службі гестапо польські імперіалісти додатково засновували організовані сили Армії Крайової (АК), у програмі якої планувалося шляхом збройної боротьби відновити колишню Річ Посполиту в кордонах старої держави по річці Збруч. На території району відбувалися збройні інциденти між силами ОУН і польськими прислужниками фашистів.
Уже спочатку 1944 року відчувалося повне безвладдя. У селі рідко з’являлися поліцаї. У великих придорожніх селах та в містах встановлений ритм життя ще продовжувався, але в таких, як Нагоряни, він немовби припинився. Не проводилися більше облави за молоддю до Німеччини, зменшились каральні акції за контингентами. Наступила тиша, мов перед великою бурею.
Але тепер активізувалось життя інше: понуре, злочинне, життя за законами безвладдя, хоча воно було і впродовж усієї окупації. У темряві ночі то тут, то там чулися постріли, спалахували пожежі, гинули люди. Десь це були наслідки колишньої ненависті, викликаної ще політикою польського уряду, десь через сусідські чи особисті непорозуміння, зведення порахунків, наклепи або й із політичних міркувань.
Так, в одну з ночей до сільського коваля Миколи Черешньовського постукали у вікно. Почувся знайомий голос односельця з проханням вийти. Нашвидку одягнувшись, чоловік вийшов. Йому запропонували піти разом (на Корниву) до Войтка Забчука. А коли підійшли до хати, сказали стукати у вікно і попросити господаря вийти. Той так і вчинив. Войтко, почувши знайомий голос Миколи, не роздумуючи, вийшов з хати. Що їм говорили і що думали вони у ці останні хвилини свого життя, ніхто не знає. Войтко і Микола пропали безслідно.
У селі пройшла чутка, що десь в Устечку пройшли партизани, що ніби кілька їх навіть було в Нагорянах. Але швидко це забулось: хтось вірив, хтось не вірив. Уже пізніше стало відомо, що це були партизани Ковпака. Під час збройної сутички двоє з них загинуло, їм за радянських часів у селі Устечко встановлено пам’ятник біля клубу.
