16. В “обіймах” колгоспного способу життя
Село, вимучене стражданнями (голод і холод, нестатки, знущання, втрата рідних та близьких), вступало у 1948 рік. У кінці 1947 року була проведена грошова реформа. Заговорили в селі про відновлення довоєнного колгоспу імені Кірова. У деяких інших селах колгоспи «відновлювалися» трохи раніше.
У Нагорянах активна робота з організації колгоспу розпочалася з літа 1948 року. Першим головою колгоспу ім. Кірова з осені 1948 року був Дмитро Николяк. Невдовзі його змінив Едуард Балан. А далі ще керували колгоспом Чемерис, Іванський, Шличок. Загалом організація колгоспів йшла з великим супротивом сільського населення. На людських сльозах і крові творився «колгоспний рай».
Безземельні, малоземельні селяни записувались у колгосп сміливіше. Заяви були заготовлені, залишалось лише підписати або поставити хрестик (для неписьменних). Заможніші селяни не хотіли вступати до колгоспу. Його потайки висміювали у прслівяї та анекдотах на зразок: “Ні корови, ні свині – лише Сталін на стіні”. Тих, хто опирався, кликали до сільради і там “агітували” з участю озброєного уповноваженого з району. Ним у селі був Петро Новохатній. Звідти вже виходили колгоспниками.
Від людей забирали коней, сільськогосподарський реманент, поле, обмежували користування присадибними ділянками. У кого було більше, то забирали і корів, овець. У стайнях Микити Дрозда організували ферму, у стодолі Олекси Зозуляка – зерносклад, у Адаська Забчука – конюшню. У Гриця Дрозда розібрали стодолу і використали весь матеріал та бляху для колгоспної комори. Для потреб нового колгоспу були використані ще кілька господарок.
Дивною була позиція (ідеологія) нової влади: добротне панське (фільварки, маєтки, господарські будівлі, навіть палаци) – руйнувати, а на порожньому місці будувати набагато гірше, але радянське! Хати, господарські будівлі виселених на Сибір господарів (Онищук, Підручняк, Онуляк, Забчук), використали під медпункт, молочарню, кузню, сільраду і т.д. Розбирали у людей добротні стодоли, обороги, мури. Матеріал забирали і вивозили на майбутній колгоспний двір. Щось використовували, а більше нищилось, розтягували.
Під осінь 1948 року вербування у колгосп дійшло до апогею. З одного боку - тиск йти до колгоспу під загрозою вивезення у Сибір, з другого – попередження від ОУН: хто перший запишеться, того чекає жорстока кара. У селах були жертви як від одних рук, так і від других. У всякому випадку фізичні знущання не обминуло багатьох нагорянських господарів.
Натерпівся з цього приводу селянин Проць Гнатюк. Він вважав, як про це твердила влада, що колективізація – це справді добровільна справа, і тому вперто не писав заяви до колгоспу. Тримав коня, не віддавав реманент. Прийша весна 1949 року. Гнатюкові такі умови створили, що й не мав де коня вигнати пасти, бо все стало колгоспним. За сім’єю закріпився надовго ярлик саботажника, ворога радянської влади і т. д. Податками, іншими заходами довели селянина до того, що сам змушений був ще й проситися до колгоспу. Куди було діватися!?
У Товстенському районі (23 населених пункти) за 1948 рік було створено лише 14 колгоспів. 1949 рік став роком суцільної колективізації не тільки у селі, але й у районі. Навесні 1949 року розпочалося будівництво колгоспного двору. Село (колгосп) було поділено на бригади, ланки.
З організацією колгоспу виникла потреба у керівних кадрах, у спеціалістах для нової системи господарювання. Спочатку це були звичайні сільські чоловіки та жінки, часто навіть без повної початкової освіти, тим більше- досвіду. Потім вони проходили відповідне навчання на різних курсах, які організовувала влада. Одночасно направлялися спеціалісти зі східних областей.
Агрономом став демобілізований інвалід війни Іван Львівський, який згодом закінчив заочно Заліщицький технікум. Ветеринарами на фермі працювали самоучки Петро Грицюк, Йосиф Дрозд, завідуючими фермою, бригадирами, заступниками голови колгоспу - Едурд Черешньовський, Степан Дрозд, Ілько Різник, Роман Львівський, Степан Онуляк, бухгалтерами Ольга Флентей, Степан Коханюк, Іван Николяк.
Згодом на посаду головного бухгалтера колгоспу був присланий Михайло Кузнецов, який переїхав разом з сім’єю, синами-шоферами. Уже пізніше в колгоспі «17 вересня» тривалий час головним бухгалтером працював Петро Черешньовський із Нагорян.
Перший рік довелося обробляти поле практично тим же реманентом, що був забраний у селян. Можна уявити, чим працювали люди першого літа, якщо районна газета «Більшовицьким шляхом» 12 червня 1949 року повідомляла, що “…у колгоспі готуються до жнив і відремонтували 60 кіс, 50 серпів, 40 вил, 3 бестарки, 40 ручних грабель”. У Кошилівську МТС (машинно- тракторна станція), що обслуговувала колгоспи Товстенського району з 1945 року, почала поступати техніка.
І якщо 1949 року в МТС було лише 8 тракторів, 5 молотарок і ні одного комбайна, то в 1952 році на полях Товстенського району працювало вже 49 тракторів, 18 комбайнів, 19 молотарок, 87 сівалок, 105 плугів, культиваторів, лущильників. Сільські хлопчаки тих років, як на чудо, дивилися на комбайни, які залишали за собою стерню до півметра.
Через МТС поступали у колгоспи дизельні електростанції. 7 грудня 1950 року района газета повідомляла, що у колгосп ім. Кірова і в побут нагорянських колгоспників поступила електроенергія від електростанції. Це була велика подія у житті села і його мешканців.
Одночасно колгоспники були позбавлені права мати паспорти, що перетворювало їх фактично на радянських кріпаків. Селянина, особливо молодь насильно прив’язували до землі, до ферми, до села, де умови праці і життя були набагато гіршими, ніж у місті. Мешканець села (колгоспник) міг виробити паспорт лише тоді, коли виїжджав на навчання або по вербуванням на шахти Донбасу чи інші «будови комунізму», які на той час були поширені.
Одними з перших по такому державному вербуванню з Нагорян у південні області України виїхало у 1949 році дві жінки – Катерина Гарвасюк і Юстина Львівська. Їм держава надала для цього відповідну грошову допомогу. У майбутньому така форма переселення наших краян продовжувалась. Як правило, вони там і залишались назавжди.
Мірилом праці колгоспника став трудодень (трудовий день). Старожили пам’ятають, як у перші роки колгоспної господарки на трудодень видавали по 100 інколи по 200 грамів будь–якого зерна і по 10-15 копійок. І цю оплату можна було отримати тільки двічі на рік: аванс за півріччя і розрахунок на початку наступного року.
У багатьох випадках на трудодень треба було працювати по 2–3 дні. Часто колгоспник приносив річний розрахунок на плечах у мішку, бо ще треба було заплатити за бика, за оранку города і т. д. На селі з’явилися нові для людей професії (спеціальності): тваринник, доярка, свинарка, телятниця, буряківниця, тракторист, механізатор та інші.
Провідною технічною культурою у колгоспі стає цукровий буряк, вирощення якого аж до ліквідації колгоспів вимагало тяжкої ручної праці, зокрема жіночої. Тільки встигла дівчина досягти повноліття - її уже записували у буряківничу ланку. Навантаження сягало до 2-3 гектарів на жінку.
У перші роки буряківниці вручну формували густоту рослин, копачами копали і чистили кожний корінь руками. Навантаживши вручну на машини, зверху сідали на буряк для супроводу та розвантаження на бурякопункті у Товстому.
Трудомісткою була праця на тваринницьких фермах, де щорічно відбувалось нарощення поголів’я худоби. За рахунок колгоспних прибутків, а також допомоги держави проводилось будівництво тваринницьких приміщень, інших господарських будівель. Процеси механізації робіт, як у буряківництві, так і в тваринництві відбувалися дуже повільно.
Жінки–колгоспниці від зорі до зорі трудилися у полі, на фермах, отруюючись дустом, дексахлораном, аміаком і випарами інших хімікатів та нечистот. Чимало з них від важкої фізичної праці та отрутохімікатів передчасно старіли, їх супроводжували хвороби.
Багато з колгоспних буднів нині видаються дикими, коли наші люди, особливо жінки, поїхали за кордон і подивились, як живуть такі ж люди на гірших землях у європейських країнах…
Корову–годувальницю сім’ї на селі не було чим зимою годувати. Соломи не видавали зовсім. Уже з перших років існування колгоспів людей ставили в такі умови, за яких, якщо не вкрадеш, то не проживеш. Зло, яке на селі в усі часи було соромом, стало у колгоспі способом виживання.
Як не згадати ті часи (50–ті роки), коли зимовими ночами збирались люди (чоловіки і жінки) і йшли за 2-3 кілометри під Вишеньки чи на Горби з мішками, шнурками чи ряднами до скирди за соломою, щоб прогодувати корову, мати молоко для дітей і навіть для продажу державі. А за ними сільські, колгоспні чиновники часто з дільничним уповноваженим гналися з псами, на санях, а згодом і на машинах, стріляючи з рушниць, підпалюючи на спині цю тяжку своїми руками вирощену ношу…
Але і в ті часи люди не втрачали духу. Навіть під час короткого перепочинку на полі, жінки співали тужливих пісень, а молодь вечорами у вихідні забавлялась у клубі. У селі, хоч і небагаті, але відбувалися весілля, інші традиційні свята та обряди.
Породивши таке ганебне явище, як крадіжки, водночас влада запровадила жорстоку кару за те, що люди у безвиході, з голоду йшли на ці вчинки. Уже з перших років створення колгоспів у нашому краї став активно застосовуватись Закон СРСР, прийнятий у розгул голодомору 1932 року, так званий «закон про п’ять колосків». За ним часто засуджували селян, які збирали залишки колосків із колгоспного поля.
У Нагорянах літом 1950 року був організований показовий виїзний суд у школі над колгоспниками Іваном Винниченком та Едуардом Забчуком, які, працюючи їздовими на жнивах, взяли в опалку відро чи два зернових відходів (за їх твердженням) для коней. За це Винниченко отримав 7 років суворого режиму, а Забчук - 5 років. Останній, незважачи на свою молодість, у тюромі помер.
Здійснивши небачену у світі колективізацію на селі, держава вживала заходів для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. У МТС помітно зростала кількість техніки, посилено направлялись кадри зі східних областей України у колгоспи, сілськогосподарські організаціїї, а з райцентру чиновників, часто зовсім не
компетентних у сільському господарстві, направляли керувати колгоспами (так звані тисячники), заохочквалось навчання молоді у сільськогосподарських закладах, профтехучилищах.
Протягом першої половини 50–х років курси механізаторів, водіїв пройшли понад 30 в основному молодих хлопців із Нагорян. Збільшувалась кількість мінеральних добрив, запроваджувались нові сорти зернових, технічних культур. Усе це супроводжувалося організаційними, пропагандистськими та іншими заходами утвердження колгоспного ладу.
У цей час на пропагандистський клич більшовицької партії про оволодіння жінками, дівчатами механізаторською професією у Кошилівській МТС весною 1951 року була створена жіноча тракторна бригада. Однією з перших, пройшовши курс навчання, у районі стала трактористкою дівчина з Нагорян Фросина Гоменюк.
Згодом ці бригади розпалися. Застосовувались різні стимули до праці: від примусу до тих, хто не хотів (часом не міг) працювати, до заохочування моральними та матеріальними(пізніше) нагородами передовиків. Тих, хто не виробляв мінімуму трудоднів, позбавляли багатьох чинників соціального захисту (стажу, доплат і т.д.). У травні 1952 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР, в якому за одержання високих урожаїв цукрових буряків, кукурудзи і досягнення високих показників на збиранні та обмолоті зернових культур у 1951 році було нагороджено 44 колгоспниці району орденами і медалями.
З них орденом Трудового Червонного Прапора удостоєно ланкових із колгоспу ім. Кірова (Нагоряни) Марію Ільківну Казюк, Маланію Матвіївну Ленчинську, Параску Петрівну Мотринчук, Марію Гнатівну Палагнюк. А медаллю «За трудову доблесть» нагороджено Ганну Федорівну Зозуляк, Юстину Гнатівну Палагнюк, Єфросинію Михайлівну Львівську, Марію Стахівну Собко. Через рік ланкові Львівська Фросина та Палагнюк Марія їздили у Москву на Всесоюзну сільськогосподарську виставку.
Того року по району було зібрано в межах 300 ц цукрових буряків із гектара. Нагороджені виростили дещо більше. Але не слід забувати, що комуністична пропаганда завищувала урожайність постійно. Хоча люди працювали сумлінно.
Та, незважаючи на це, рівень життя, побуту колгоспників, як і всіх людей, був дуже низьким. За винятком механізаторів, які дещо кращу мали оплату праці, буряківники, тваринники та інші категорії селян отримували мізерну платню. Гумові та кирзові робочі чоботи, валянки–бурки та гумові калоші, куфайки у переважної більшості сільських людей були і для буднів, і для свят.
Купівельна спроможність населення всього району, в т.ч. і Нагорян, була низькою. Районна газета «За перемогу комунізму» 19 листопада 1953 року писала, що в цьому році тудящі в районі купили 4 мотоцикли, 25 велосипедів, 44 швейних машинки, 9 радіоприймачів. У селі на той час був хіба що один мотоцикл «Мінськ», мопед і один велосипед. Про побутову техніку мови не могло бути.
На колгоспних полях району у 1953 році уже працювало 96 тракторів, 38 комбайнів, більше 250 різних сільськогосподарських машин. (7 листопада 1953р. районна газ. «За перемогу..»). На копанні солодких коренів уже працювали бурякові комбайни. А газета «Переможець» Кошилівської МТС 7 листопада 1953 року відзначала, що “комбайнер Степан Дрозд зібрав буряковим комбайном 70 гектарів цукрових буряків”.
У 1955 році в районі 4 літаки підживлювали озимину. Урожай зернових того року у колгоспі ім. Кірова склав 14 центнерів, цукрових буряків – 230 ц. З кожним роком зростала кількість механізаторів, які досконало володіли технікою. У 1955 році у тракторній бригаді від МТС на два села - Нирків, Нагоряни (бригадир Й. Джумак) - було понад 30 механізаторів. Серед них - уже досвідчені мешканці Нагорян: Василь Лаврик, Дмитро Зозуляк, Михайло Демида, Василь Підручняк, Богдан Коханюк, Павло Корчинський, водії Василь Сюсяйло, Юрій та Володимир Кузнецові та інші. Окремі з них згодом очолювали колгоспні тракторні бригади, займали інженерні посади. За сумлінну працю відзначалися відповідними нагородами.
Нелегкою була механізаторська праця у перші роки, коли не було мінімальних умов для утримання та ремонту техніки. Але час минав і вже у 70-80 – ті роки у всіх колгоспах, у тому числі і в господарстві «17 вересня» був спорудждений машинно–тракторний стан із відповідними майстернями та гаражами. Згодом під час роботи у полі почали забезпечувати механізаторів гарячим харчуванням.
Життя села Нагоряни, як і всієї сільської спільноти краю, України, було невіддільне від політичних, економічних змін у всьому СРСР. У 1953 році помер Сталін. Після нетривалих інтриг у системі верховної влади до керма партією і державою прийшов Микита Хрущов. Повіяло вітром перемін. У 1956 році було засуджено культ особи Сталіна.
Для мільйонів українців, ув’язнених у сибірських таборах, десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл повернутися додому. Отримали волю і десятки колишніх табірників та виселених із Нагорян, чиї імена уже називалися, хоча багатьом так і не дозволили повернутися до рідних домівок.
У 1957 році у Товстенській МТС було 37 бурякозбиральних комбайнів, використання яких значно полегшувало надважку працю: збирання цукрових буряків. Хоча вони лише викопували корені, а брати в руки і чистити треба було кожний з 80-100 тисяч на одному гектарі. Ще багато часу пройде поки з’являться бурякокомбайни, що збиратимуть в основному без ручної доочистки.
З 1952 року почали будувати Червоногородську ГЕС. У липні 1957 року ГЕС дала перший струм. Її потужність становила 386 кіловат. За повідомленням районної газети «За перемогу…» від 11 травня 1958 року, ГЕС уже подавала світло в 11 колгоспів району, в т.ч. у колгосп і село Нагоряни.
Важливим кроком для поліпшення справ у колгоспах стала реорганізація МТС і продаж їм сільськогосподарської техніки (з 1958 року). Із збільшенням техніки у колгоспах зростала потреба у механізаторських кадрах широкого профілю. Багато юнаків села навчалися у Товстенському та інших профтехучилищах, на курсах, освоюючи професію водія, механізатора, підвищуючи свою кваліфікацію.
Підготовці механізаторських, технічних кадрів сприяла тоді підготовка і служба юнаків у Радянській армії. Окремі йшли в армію, набувши спеціальності водія через військкомати. Починаючи з 50-х років таку підготовку пройшли допризивники І.Попіль, О.Забчук, В.Кузнецов та багато інших.
Службу в Радянській армії пройшли сотні юнаків села. І які б сьогодні не були оцінки тієї армії, для більшості сільських хлопців це була велика школа змужніння, фізичного загартуваня, пізнання світу, набуття технічних спеціальностей, незважаючи на те, що СРСР був агресивною, мілітаристською державою.
Згадаймо вторгнення радянських військ в Угорщину (1956 р.), Чехословаччину (1968 р.), Афганістан (1979 р.) і жертви, в тому числі українських юнаків, з вини бездумних дій керівників партії і держави. На щастя, наше село за повоєнний час обійшлося без цинкових трун. Однак служба в армії майже у кожного чоловіка зайняла кілька років життя, які з біографії не викинеш.
У торговельній мережі зростає продаж товарів культурно-побутового призначення. У першому кварталі 1959 року магазинами Товстенського району було продано 205 годинників, 5 мотоциклів, 62 велосипеди, 60 радіоприймачів. Ці предмети та засоби пересування все більше з’являються у селян Нагорян.
Незважаючи на те, що колгоспи ледве дихали, партійно–радянській системі не давала спокою навіть найменша увага селян до свого підсобного господарства, з якого вони отримували основні продукти харчування та ще й державі продавали. У цей час (1958-59 рр.) було зініційовано компартійним режимом один експеримент, який починали з активу колгоспу: віддати власних корів у колгосп, а молоко отримувати з колгоспних ферм. Хто на цю приманку клюнув в окремих колгоспах, той позбувся і корови, і молока навіть для дітей.
Експерементам радянського режиму не було меж. Черговим із них стала ліквідація хуторів, малих неперспективних сіл. Ця доля у 50–х роках спіткала давню Поросячку і її мешканців. На той час там проживало більше десяти сімей. “Місцевою владою, - згадує старожил Поросячки Павло Безушко, - мешканців було попереджено, щоб розбирали хати, розвалювали господарки і забиралися. Ніякого ні забезпечення, ні компенсації. Хто не хотів цього зробити, до того приводили будівельників із ломами. Господарі опиралися, діти, жінки плакали, покидаючи насиджені оселі”.
І тільки через роки мешканці повернулися на руїни Поросячки і, живучи у сараях, землянках, своїми силами відбудовували хати. З інших хуторів людей насильно виселяли в кращому випадку в південні області України.
Це стосується і Червоного.
Через кілька років (1961р.) стане смішним ще один експеримент, що проводився під гаслом: «Нинішнє покоління житиме при комунізмі!» Було запроваджено навіть безплатне споживання хліба у закладах громадського харчування та інша видимість «рогу достатку». А вже через два роки у містах люди стояли у чергах за хлібом, який випікали з домішками кукрудзяної або горохової муки.
Невдачі в економічній політиці партійно–радянський режим прикривав всілякими організаційними та пропагандистськими заходами. Зокрема, за ініціативою верхніх ешелонів влади проводилися то укрупнення, то роз’єднання колгоспів, районів, сільських рад тощо.
15 серпня 1958 року відбулося спільне засідання Нагорянської та Нирківської сільських рад, на якій відбулося їх об’єднання з центром у Ниркові. Головами Нирківської сільської ради протягом останніх 40 років працювали, крім мешканців Ниркова (Бензар М. Й., Озимінська Н. М., Гасин М.І.), і нагорянські мешканці: Бензар П. М., Мальована М.О., Підручняк Д.Т. У даний час сільським головою працює вдруге обраний Безушко І. П. (з Ниркова), секретарем сільської ради – Кобилянська Г. П. (з Нагорян).
У грудні 1958 року перестав існувати окремий нагорянський колгосп, а село стало бригадою колгоспу «17 вересня» з конторою у Ниркові.
Нагорянською бригадою у різний час керували бригадири Петро Черешньовський, Федір Онуляк, Михайло Пацанюк, Іван Казюк, Володимир Юзвін, Іван Николяк, Микола Різник, Петро Казюк, Богдан Дрозд та інші. Ланковими у буряківництві у різні роки були Євгенія Винничук, Ганна Казюк, Єфгенія Черешньовська, Ганна Киб’юк та інші. До речі, остання, закінчивши партійну школу, згодом працювала головою сільської ради у Солоному.
Об’єднаним колгоспом (мав 2200 га землі) до 1962 року керував направлений партією з району колишній голова Товстенського райвиконкому Іван Стриєшин. У половині 70–х років до цього господарства було приєднано ще й устечківський колгосп, але згодом його від’єднали. Бо ці організаційні заходи часто були не на користь людям, хіба що на певний час відволікали їх увагу від колгоспних негараздів. Це ще один прояв командної системи, не кажучи уже про те, що диктували зверху, коли, де і що сіяти чи коли збирати і т.д.
А далі колгоспом керували К. Горбаль, В. Березовський, А. Білик, В. Торкот, Р. Солтис, О. Кокошко, Б. Бик, В. Самборський. Абсолютна більшість керівників господарства, особливо в останні десятиліття, були спеціалістами і працювали сумлінно. Господарство отримувало непогані результати, зокрема у 70–ті роки, про що ми ще скажемо. Однак тоталітарна командна система, партійно - державна машина не могла вже насильно утримати на плаву не тільки економіку, але й усю державу – СРСР, яка особливо у 80–ті роки тріщала, розпадалася без всякого зовнішнього втручання, з середини. Прискорив цей процес М. С. Горбачав, який 1985 року прийшов до влади в СРСР і проголосив перебудову і гласність. Та повернемось до 60–х років, коли про це ніхто й думати не міг.
У грудні 1962 року був ліквідований Товстенський район, а села приєднані до Заліщицького. Через рік і його було приєднано до Борщівського району. Це створювало неабиякі труднощі у зв’язку сіл, людей із райцентром і навпаки. Автобусного сполучення до села не було. Були й інші організаційно–територіальні маніпуляції, але вони нічого доброго не давали. А з січня 1965 року було відновлено Заліщицький район у його сьогоднішніх межах.
Початок 60–х років не був кращим для колгоспної господарки. Не вистачало кормів для громадського тваринництва. З колгоспів нашого району та й не тільки нашого машинами, тракторами возили солому для тварин аж із південних областей України: Херсонської, Миколаївської та інших. Тоді були зняті останні солом’яні крівлі з будівель у селі, аби врятувати від загибелі колгоспну худобу. Годувати не було чим, а скорочувати поголів’я не можна було.
Районні чиновники, особливо при Борщівському районі, здійснювали небачені методи керівництва, морального (а часом і кримінального) терору над кадрами колгоспів, шукаючи винних у провалах партійної політики щодо колгоспного виробництва.
Колгосп «17 вересня» не був у числі кращих господарств району. Найбільше доходів давало тваринництво. На той час у колгоспі утримувалося понад 400 корів. Однак собівартість продукції не покривала затрати на її виробництво. У 1970 році добовий надій на корову у колгоспі під кінець травня складав 4,5 л молока, що було набагато нижче середньорайонного показника і у два рази нижче, ніж у найкращому колгоспі (Лисівці).
Компартійна ідеологія пронизувала всі сторони господарського будівництва і життя людей. Час від часу розгортались кампанії боротьби з приватновласницькими інтересами селян та й не тільки. Стежили за людьми, які отримували посилки від родичів з-за кордону, цькували їх, особливо, якщо отримувачі посилок були представниками інтелігенції, зокрема вчителями.
“Яка різниця між ученими і комуністами?” – запитувалось в одному з анекдотів того часу. І відповідь: “А та, що вчені проводять досліди на тваринах, а більшовики - на людях”. Чинилися перешкоди колгоспникам, які хотіли виїхати на роботу до міста. І це давало можливість, незважаючи на мізерну плату у колгоспі, зберігати велику чисельність працюючих у селах. У загальній кількості трудових ресурсів колгоспу Нагоряни складали приблизно третину.
Так, у колгоспі «17 вересня», бригадним селом у якому були Нагоряни, кількість працюючих за десять років (1966 - 1976 рр.) зменшилась лише на 56 чоловік (з 1112 до 1056). Це в основному природній відхід та молодь, що пішла на навчання. Народжуваність ще була відносно високою.
Найбільшою группою працюючих у ті роки була категорія працівників, зайнятих на так званих кінно–ручних роботах у рослинництві – це майже 700 чоловік на два села. Вони були зайняті роботою в середньому 140 -160 робочих днів на рік, і середньомісячна оплата їх у 1966 -1978 роках становила 35 – 45 карбованців у місцевому колгоспі. Окрему группу складали жінок - буряківниці, яких тільки в Нагорянах було у різні роки 100 -150 осіб.
Великою группою працівників колгоспу, де використовувалась чоловіча праця, були механізатори, водії. З 1965 по 1980 роки їх кількість зросла з 70 до 110 чоловік, у тому числі нагорянських - 25 – 30 чоловік. Середньорічна зайнятість їх становила до 180-200 днів (для водіїв - трохи більше) із середньомісячною оплатою праці 80-90 карбованців, що було у півтора рази нижча, ніж у більшості господарств району.
Серед механізаторів і водіїв колгоспу (87чол.) у 1972 році чоловіки віком до 40 років складали 75 відсотків. Усі водії і кожен третій тракторист мали середню освіту.
Основна молочна ферма розміщувалася у Ниркові, але утримувалась певна кількість різного поголівя худоби, коней на фермі у Нагорянах. У колгоспі на двох фермах працювало у 1972 р. 36 доярок. За кожною було закріплено 10-12 корів. Середньомісячна зарплата цієї категорії сільських тудівників у 1960-70 роках становила 80-90 карованців.
А ще була категорія працівників ферми по догляду за молодняком та за тваринами на відгодівлі. Їх середньорічна чисельність по колгоспу становила у 1966 -1975 роках до 50 осіб, працювало 15 свинорок. Галузь обслуговувало 14 їздових, 1 механізатор. На нагорянській фермі у ті роки працювало 25 - 30 чоловік. Тривалий час тут трудилися Степан Гоменюк, Василь Казюк, Марія Гоменюк, Богдан Білінський, Йосип Онуляк, Петро Молодиня, Ксенія Музичка та багато інших.
А тим часом зростала кількість спеціалістів, адмінперсоналу. Вона сягала у колгоспі до 50 чоловік. Під кінець 70-х на кілька років об’єднане господарство (Нирків, Нагоряни, Устечко) спеціалізувалося на вирощуванні овець, кількість яких сягала до десяти тисяч голів. Це ще один експеримент так званої спеціалізації. Навіть для дитячого садка треба було молоко завозити. Це привело до певного порушення балансу застосування робочої сили.
З 1974 року почався процес паспортизації селян, який тривав до 1981 року. З одержанням паспорта молодь всіляко старалася виїхати до міста. Там було набагато легше. І, в першу чергу, можна було одержати безплатно квартиру. Тим часом у селі молода сім’я змушена була самостійно будувати житло за свої кошти. У кращому випадку колгосп міг забезпечити спеціаліста житлом.
Праця у колгоспі була основним джерелом (як тоді говорили) достатку селянина. Але було ще в селянина домашнє підсобне господарство, без якого, особливо у перші колгоспні роки, абсолютна більшість колгоспників вижити не змогла б.
І хоч влада, як ми уже згадували, всіляко обмежувала його розвиток, та з приходом до керівництва державою Л.Брежнєва з середини 60-х років ці обмеження частково були зняті. З початку 70-х років у колгоспах почали видавати в рахунок оплати (чи за плату) солому для худоби.
Були проведені реформи в оплаті праці, відмінені трудодні, з другої половини 1966 року колгоспників перевели на грошову гарантовану щомісячну оплату. При цьому слід відзначити, що всі працездатні колгоспники зобов’язані були працювати, а колгосп повинен був забезпечити їх роботою, а отже, і гарантованою оплатою: не менше 70 крб. на місяць.
З 1964 року на всіх колгоспників поширено було пенсійне забезпечення. Незважаючи на відчутне поліпшення життя на селі, з кожним роком з нього виїжджала молодь у міста. У багатьох колгоспах основну частину робочої сили складали старі і виснажені жінки.
Серед працівників ферм у колгоспі «17 вересня» (88 чол.) у 1972 році дві третини складали люди віком понад 45 років. З буряківництва щорічно йшли на пенсію 15 -17 відсотків жінок, а залучалися у цю галузь одиниці.
Тому й не дивно, що зростало навантаження на працівницю, бо у колгоспі про зменшення посіву буряка мови не могло бути. А це мало зворотний характер: кожна молода жінка старалася якомога далі втекти від цієї роботи. Вирощення цукрових буряків без ручної праці, як це має місце зараз і як це було давно за кордоном, на той час вважалося у колгоспі фантастикою.
Часто на допомогу колгоспам у напружені періоди польових робіт залучалися робітники та службовці міста. Наведені приклади, а вони були характерними для переважної більшості колгоспів, затьмарювали перспективу цієї форми господарювання на землі.
Зважаючи на труднощі у сільському господарстві, держава вживала заходів до підвищення ефективності колгоспного виробництва. Видавались кредити, стали стежити за своєчасною виплатою заробітної плати колгоспникам, яка в середньому між 1960 та 1970 рр. зросла в 1,8 раза. Це дало можливість розв’язувати деякі соціальні питання на селі за рахунок і держави, і коштів колгоспу, зокрема вимостити сільські вулиці, які в Нагорянах у дощову погоду перетворювались у місиво.
У 1964 - 1965 роках у Нагорянах за рахунок колгоспу було збудовано тверде покриття центральної дорги: від Гостинця і майже до цвинтаря та до магазину (бригадир дорожної бригади Ф.С. Онуляк).
На початку 90–х років було покрито асфальтом Гостинець і центральну дорогу до школи були вимощені, прошутровані дороги практично по всьому селу. Регулярно, тричі на день ходив автобус Заліщики - Нирків, вартість проїзду становила 30 - 40 копійок.
Механізатори господарства на посіві цукрових буряків.Перший зліва – бригадир М.В. Забчук, третій - тракторист І.Р.Львівський. Фото з газети «Колос» за 27 квітня 1991 р.
За рахунок держави та при допомозі колгоспу у 1969 році було здано в експлуатацію Нагорянську початкову школу. А в серпні 1990 року був відкритий у центрі села новий будинок культури.
У 1969 році відкрито нову початкову школу.
У половині 80–х років у колгоспі врожайність зернових досягла до 40 центнерів з гектара, цукрових буряків - до 400 і більше центнерів. У господарстві було 38 тракторів, 10 зернозбиральних комбайни, 34 автомашини та багато іншої техніки. Було механізовано чимало трудомістких процесів на фермах (водонапування, машинне доїння, гноєприбирання).
Однак ще було далеко до світових стандартів життя і праці селян. Низьким був рівень побутової культури на селі. Часто з трудом вдавалось придбати холодильник, пральну машину, килим чи інші предмети повсякденного вжитку, не кажучи про мотоцикл чи машину.
Всіляко заохочувалось заощадження людьми грошей на книжках. У результаті на час розпаду СРСР в Ощадбанку на майже 50 тисячах книжок у населення району було заморожено понад 130 мільйонів радянських рублів. У середньому - 2600 рублів на одного жителя.
З другої половини 60–х і в 70–ті роки активізувалося індивідуальне будівництво житла на селі. Якщо до цього часу в основному проводили перекриття старих хат, де хто будував нові, але з цегли–сирівки, то у згадані роки в основному будували нові будинки з цегли. Основним накриттям був шифер.
У цей час зникають останні не тільки житлові, але й господарські будівлі під солом’яним накриттям. До кінця 70-х років у Нагорянах було збудовано, капітально відремонтовано майже половину житлових будинків. У 60 – 70–ті роки в основному була забудована 20 новими будинками вулиця Гостинець. Намітилась її забудова аж до Поросячки, однак згодом припинилась.
У Нагорянах у 1969 році нараховувалось 276 господарств. У них проживало 992 людини, в тому числі від 16 до 25 років - 95 юнаків і дівчат. В селі працювало 16 чоловік з середньою спеціальною освітою, у вузах і технікумах навчалось 14 студентів.
У власності мешканців села на той час було 2 легкових автомобілі, 19 мотоциклів різних марок, понад 40 велосипедів, 150 радіоприймачів, 135 швейних машинок, 6 телевізорів. Почали входити в побут селян пральні машини ( 4 шт.), холодильники (3 шт.), газові печі (2 шт.) на зрідженому газу.
Сільська вулиця
