14. За тебе, свята Україно !

Збройні формування ОУН-УПА мали свою структуру. На території нинішнього району діяло два районні Проводи: Товстенський та Заліщицький.
У другій половині 1945 року курені були розформовані через велику кількість у них людей, і упівці діяли сотнями, а потім чотами, роями, боївками, окремими одиницями, які належали до Самооборонних кущових відділів. Один із таких відділів знаходився в Устечку, до якого належали підпільники Нагорян.

Після закінчення війни у Європі радянська влада активізувала свої дії проти бандерівців, використовуючи для цього озброєні загони регулярної армії, так звані гарнізони, які мали свої місця дислокації по селах.

За кожним селом для боротьби з підпіллям були розкріплені уповноважені з числа НКВС, РВ МДБ та іншого радянського активу. До сьогодні старожили пам’ятають жорстокі акції гарнізонників під керівництвом Мікадзе, Шалигіна, Шаріпи, які діяли у Нагорянах та сусідніх селах - Ниркові, Устечку. З місцевих молодих хлопців вони створювали в кожному селі винищувальні загони «стрибків». Був такий підрозділ і в Нагорянах. І хоч це були, як кажуть, свої люди, та, на жаль не всі.

Пам’ятають у Нагорянах про такий випадок. У надвечір’ї на вулиці, що веде до криниць На селі зустрівся нирківський стрілець УПА з нагорянським сільським стрибком М. Бекирою і забрав у нього карабіна. Той почав плакати, що його за втрату зброї покарають. Змилосердившись над ним, повстанець вийняв із магазину набої і віддав Бекирі гвинтівку, наказавши іти і нікому нічого не говорити. Відійшовши кільканадцять метрів Бекира повернувся і єдиним патроном, який випадково залишився у стволі карабіна, убив повстанця. За це Бекиру забрали на службу у районний відділ міліції. З тих пір його у селі ніхто не бачив.

На боротьбу з боївкарями УПА була спрямована державна, могутня партійно–пропагандистська, внутрішня репресивна машина НКВС, розгалужена система запроданців тощо. Заохочувалася добровільна здача бандерівців радянській владі. Таким дарували волю і залучали до боротьби з повстанцями.

Зрозуміло, що у простих людей не було симпатії до нових господарів, бо майже кожна сім’я, родина мала родичів серед бандерівців і всіляко сприяла їх нелегкій боротьбі. Та сили були нерівні. У цій боротьбі загинуло з Нагорян до 20 підпільників. З району – понад тисячу. Кого схопили живим, того чекали тортури і сибірська каторга.

Про смерть І.Бідочка ми уже згадували. Не про всіх відомі подробиці боротьби і загибелі. Час забирає свідків тих подій, але пам'ять залишається вічною. У ніч з 5 на 6 травня 1945 року три повстанці, серед яких були Іван Федорович Дрозд, 1924 р.н. (псевдо «Лис»), Іван Федорович Онуляк, 1927 р.н. (псевдо «Граб») йшли на певній віддалі один від одного із Нагорян до криївки, що знаходилась у лісі.

На околиці лісу повстанці попали у засідку. Дрозд та Онуляк були тяжко поранені, а третій повстанець добіг до Устечка і повідомив про це у відділку. Тієї ж ночі бойові побратими віднайшли смертельно пораненого Івана Дрозда і принесли у хату на околиці Устечка, де він, не прийшовши до пам’яті, помер, і під покровом ночі був похоронений на Устечківському цвинтарі.

Тяжко поранений Іван Онуляк, щоб не попасти живим у руки сатрапів, зробив останній постріл у підборіддя. Гарнізонники забрали його тіло у крайню хату Нагорян, а вранці везли вулицею села до Товстого, в НКВС, пропонуючи людям впізнати повстанця. Але таких не було.

Жила у селі сім’я Вінтонів. Їх оселя була чи не першою справа, якщо йти від криниць На селі до магазину. Старенька, під соломою, з високою призьбою хата. А в ній - вдова Петрунеля (Петруська, 1896 р. н., чоловік Михайло помер) з трьома синами: Василем, 1926р.н., Іваном, 1928 р.н., Дмитром, 1922 р.н. Сьогодні й сліду не залишилось від цього місця.

Ім’я В. Вінтоніва (псевдо «Ясень») пов’язане з діяльністю друкарні крайового проводу ОУН «Поділля» ім. Я. Старуха (Стяга). Друкарня була організована у криївці під коморою Івана Мотички у Товстому і працювала з осені 1948 до травня 1951 року. Там безпосередньо працювало три-чотири повстанці. «Ясень» в основному друкував на друкарському апараті. Інші – на друкарських машинках, був свій художник. Тут, у підземеллі, масово випускались брошури, листівки, звернення до народу, які потім розповсюджувались серед людей.

7 травня 1951 року друкарню було викрито. А три герої - «Хмель», «Славко» та «Ясень» (Вінтонів) живими не здались. Молоді друзі проспівали гімн і пролунали три постріли. Коли ввійшли до криївки, повстанці лежали мертвими, обнявши один одного.

Сім’ю Мотичків (господаря, господиню та дочку) після катувань засудили кожного на 25 років позбавлення волі.

Про другого брата Івана Вінтоніва (1928 р.н.), стрільця УПА, розповідають, що незадовго до своєї загибелі він попав у складну ситуацію. Тієї зими під вечір Іван зайшов до крайньої хати у Нагорянах, де проживала мати з двома 12 – ти і 16- річними дочками, щоб зігрітися і висушити взуття, роззувся. А тим часом старша з дочок взяла відра і пішла по воду. По дорозі додому її наздогнало кілька гарнізонників і, пристаючи до неї, прийшли за дівчиною аж на подвір’я.

Коли Вінтонів почув гамір на подвір’ї, він не мав уже часу взутися, а відразу стрибнув на горище. Гарнізонники зайшли до хати і, як завжди, давай перевіряти, чи нема кого у хаті. Виставили шапку на багнеті карабіна на горище– спокійно, та коли по драбині виліз один із них, то посипалася автоматна черга і гарнізонник упав.

Вінтонів прорвав солом’яне накриття хати і побіг у напрямку лісу. За ним полетіли кулі, одна з них поранила повстанця. Знемагаючи від болю, він босим добіг до Поросячки. Там повстанець отримав першу допомогу, і на возі його відвезли в Устечко. Та невдовзі у новій сутичці з гарнізонниками Іван Вінтонів в Устечку загинув. Тоді ж загинув стрілець УПА з Нагорян Білінський Євген Іванович, 1928 р.н. Там повстанці і поховані.

А третього брата Дмитра Вінтоніва з матір’ю за співучасть у визвольній боротьбі вивезли у Сибір. Мати там померла, а Дмитро після звільнення один раз навідався в село.

За даними, зібраними у селі і поміщеними у книзі Н. Мизака «За тебе свята, Україно», та розповідями родичів долі інших учасників визвольної боротьби ОУН-УПА з села Нагорян були такими: Онуляк Степан Іванович, 1914 р.н., районний референт СБ, пс. «Вовк», після відходу німців включився в активну боротьбу з більшовиками та їх посібниками. Уже в травні 1944 року районна боївка СБ під керівництвом Степана Онуляка роззброїла гарнізон “стрибків” у селі Угриньківцях. До повстанців приєдналося шестеро “стрибків”. С. Онуляк загинув у 1945 році в одному з боїв з гарнізонниками біля села Блищанка. Сім’ю вислали на Сибір.

Підручняк Петро Іванович, 1927 р.н., підпільник, член ОУН, загинув у житловому будинку одного з побратимів Нагорян у 1945 році при необережному поводженні з гранатою.

Мотринчук Семен Іванович, 1910 р.н. організаційний референт районного Проводу ОУН, пропав безвісти у 1943-1944 рр., ймовірно, пішов на Волинь в УПА. Дружину і неповнолітнього сина вислали на Сибір.

Зазначимо, що велика кількість агентурних працівників НКВС під час відступу червоних улітку 1941 року залишилася на місцях з метою збору розвідданих про збройне підпілля ОУН. У Нагорянах залишився після більшовиків якийсь молодий утікач на прізвище Сютик. Він подружився з місцевими патріотами, увійшов до них у довір’я. З поверненням червоних у 1944 році Сютик об’явився лейтенантом НКВС. Від його кулі загинув Петро Подолюк, 1900 р.н., коли останній його вів до Червоного, де гніздилися польські “стрибки”. Його доноси вкоротили життя й іншим.

Збройна боротьба повстанців отримувала підтримку в населення. До неї прилучалися десятки молодих хлопців та дівчат – зв’язкових, станичних та інших активістів, які допомагали харчуванням, одягом, виконували важливі оперативні доручення.

Вони під час допитів переносили жорстокі тортури і були покарані більшовицьким режимом. Понад 30 мешканців села Нагорян, в основному молодих дівчат та хлопців, були засуджені на великі терміни сибірської каторги у 1944 -1953 рр. Серед них - 16 дівчат та молодих жінок. Ось вони:

Грицюк Ганна	Підручняк Тетяна
Юріївна ,1926	Іванівна, 1922
Гомзяк Франко	Потапінський Михайло
Учитель,1915	Дмитрович,1921
Гоменюк Михайло	Пастушак Єфросинія
Іванович,1927	Петрівна, 1927
Пшик Михайло	Дрозд Михайло
Тимофійович,1915	Петрович,1921
Зозуляк Ганна	Флентей Степанія
Олексіївна, 1927	Марківна, 1928
Зозуляк Михайло	Різник Параска
Олексійович, 1929	Федорівна, 1920
Іванків Єфросинія	Різник Кіндрат
Андріївна, 1925	Степанович,1905
Іванків Левко	Тухлінович Софія
Лук’янович,1922	Василівна,1915
Казюк Марія	Юзвін Володимир
Федорівна,1927	Корнилович, 1915
Коханок Андрій	Чопик(Забчук)Єфросинія
Максимович,1898	Войтківна,1928

Та жорстокому більшовицькому режиму цих жертв було мало. Одночасно відбувалось виселення сімей, яких звинувачували у зв’язках з повстанським підпіллям чи за так зване «куркульство». І тут теж не обходилось без наклепів, зведення порахунків. У результаті й до нині окремі жертви або уже їх нащадки питають: ”А за що нас виселили на Сибір?”

Наймасовіші виселення розпочалися на Західній Україні, в тому числі і в нашому районі, з осені 1947 року. Ці акції продовжувались до початку 50–х років. За цей час із Нагорян було виселено на Сибір 38 осіб, із села Слобідки – 160, Садок – 122 , Ниркова – 89 осіб.

Акції виселення проводились таємно, як правило, під ранок. У село вночі приїжджала машина, або сільрадою замовлялись підводи у селян. На збори давали до двох годин часу.

Брати з собою можна було дещо з одягу і трохи їжі. Тому чимало сімей старалися завжди мати у запасі сухарі, але для багатьох ці акції були несподіваними. Ось як розповідають про ці події очевидці та люди, що повернулись через роки із заслання.

“На фірах сиділи діти та перестарілі, що не могли іти пішки. Обабіч дороги (у світлу пору дня) стояли односельці, а в повітрі було чути плач і стогін. Виїжджаючі махали руками, близькі та рідні кидались до фір, щоб попрощатись, але їх відганяли солдати, що супроводжували підводи. Коли усі були зібрані, колона рушала, а за нею ще довго йшли люди. Плакали одні і ридали другі.

Для багатьох це був останній погляд на родичів, на рідне село, аж поки воно не сховалось за горбами чи туманом. Виселенці доїжджали до Товстого, а потім до Копичинець, де сформованим із товарних вагонів ешелоном із усієї області везли людей у Сибір, на Далекий Схід. По дорозі гинули хворі, діти, яких викидали з вагонів…”

Все майно виселених конфісковували. Нижче подано список сімей, виселених із села на Сибір у ті роки.

	Николяк Марія Іванівна	1902		Онищук Василь Мих.	1897
	Витрикуш Ганна Гнатівна	1897 р.н.		Онищук Тетяна Іванівна	1907
	Витрикуш Василь Дмитрович	1934		Онищук  Михайло Вас.	1933
	Витрикуш Юрій Дмитрович	1931		Онуляк Марія Миколаївна	1921
	Витрикуш Параска Дмитрівна	1933		Онуляк Ірина Степанівна	1939
	Витрикуш Євгенія Михайлівна	1933		Онуляк Ганна Степанівна	1949
	Вінтонів Дмитро Михайлович	1922		Онуляк Параска  Федорівна	1922
	Вінтонів Петрунеля Кирилівна	1896		Онуляк Орест Павлович	1945
	Гуменюк Іван Михайлович	1894		Онуляк Федір Степанович	1929
	Гуменюк-Чопик Єфросинія  Іван.	1930		Онуляк Ганна Ільківна	1909
	Гуменюк Василь Іванович	1937		Онуляк Степан Федорович	1905
	Грицюк Юрій Федорович	1885		Пастушак Марія Романівна	1903
	Грицюк Варвара Тимофіїївна	1895		Пастушак Іван Петрович	1942
	Грицюк Йосип Юрійович	1921		Пастушак Тетяна  Василівна	1905
	Забчук Ганна Іванівна	1902		Пастушак  Меланія Данил.	1929
	Забчук Софія Войтківна	1934		Підручник Іван Семенович	1897
	Забчук Степан Войткович	1937		Підручняк Маланія Яківна	1903
	Мотринчук Ганна Ільківна	1921		Підручняк Марія Іванівна	1934
	Мотринчук Петро Семенович	1938

Разом із тим більшовики все більше сил і засобів направляли на знищення українського підпілля. До кінця 1946 року більшість нагорянських підпільників уже загинула, і тільки Дмитро Вінтонів протримався до 1950 року. Одночасно органи НКВС-НКДБ захоплювали тих, хто надавав допомогу повстанцям чи іншим чином був пов’язаний з національно–визвольним рухом. У катівнях НКВС–МДБ у Товстому відбувалися жорстокі допити. Сільського жителя Івана Львівського (та й не тільки його) так били і знущалися при допиті (за дочку), що його все тіло було чорним. А під кінець посадили на розпечену від вогню піч. Усі засоби катувань складно і перелічити.

Насиллю, яке здійснювали більшовицькі сатрапи у нашому краї, не було меж. Зимового дня 1946 року 20- річна сільська дівчина Тетяна Николяк везла саньми сільське молоко на пункт до Солоного. Побачивши уже під селом групу незнайомих людей, дівчина пришвидшила їзду. Та це не врятувало її. Гарнізонники наздогнали Тетяну і замордували її. Обуренню селян не було меж. Похорон сільської красуні перетворився на маніфестацію ненависті до ворогів.

1946 рік був неврожайним, насувався голод 1947 року. Це був черговий (після 1932-33 рр. у Радянській Україні) поголовний голод, організований Сталіним і його режимом. Від недоїдання пухли і вмирали дорослі і діти. Його використовували більшовики у боротьбі з повстанським рухом. Котингенти та податки супроводжувалися арештами та постійними залякуваннями селянства. Страх панував у кожному домі, сім’ї, у душах людей.
У Нагорянах, як і всюди, люди страждали від голоду. Звичним продуктом селян була кропива, лобода, засипана ложкою муки чи крупи, якщо така могла бути. По селах було багато жебраків. На щастя, масової загибелі від голодної смерті серед мешканців Нагорян не було. Але з голоду окремі люди пухли і , звичайно, дочасно йшли з життя. В Устечку від голоду загинуло понад 30 осіб. Допомоги ніхто не давав, хоч в селі працювала ґуральня, на подвір’ї якої було чимало награбованого збіжжя, буряків, з чого продукували спирт. Та його пильно охороняли жорстокі «стрибки».

Сумний спогад

Казковий скарб з далекого дитинства
До мене в снах приходить вже не раз.
Так мало нас лишилось товариства,
Що пережили той тривожний час.

Коли гриміли в небі канонади
І похоронки круками плили.
А ми зривали у полях снаряди,
Вони за нами смерть в собі несли.

Вночі у сінях жорна жорнували,
А ми чекали на кулак муки.
І всі боялись, щоб її не взяли
У сорок сьомому більшовики.

Голодний рік, а податей багато:
За курку, дерево чи за вівцю.
І ось вже сунуть посіпаки в хату -
Щоби поживність вимести усю.

І знову ніч обняла сільську хату,
Не знаєш, хто постукає в вікно.
На піч залізли діти–ластів’ята,
Вони не їли хліба вже давно.