15. Червоногородська трагедія
Описуючи події тих часів у Нагорянах не можна не згадати трагедію Червоного та його мешканців, яка сталася в ніч з 2 на 3 лютого 1945 року. Детальний опис цієї події у наш час зробив її очевидець та учасник, колишній житель Ниркова, Червоного Казимір Карасовський (проживає в Польщі) у своїх «Спогадах із заслання», виданих у 1998 та перевиданих у 2001 році польською мовою. Правда, вони написані з погляду і колишнього, і нинішнього поляка, громадянина Польської держави, який і досі вважає ці землі польськими «кресами».
На основі вивчення опублікованих матеріалів українсько–польських відносин варто нагадати, що у тисячолітній історії Польщі та України було чимало яскравих прикладів добросусідства й співробітництва. Однак польсько – українські взаємини впродовж віків не були позбавлені й складних проблем, трагічних сторінок. Чи не найбільшої гостроти вони досягли на Волині у 1943-44 роках. Їх треба розглядати в історичному контексті, а не поза часом і простором.
Ось як пояснює причини українсько–польської різанини автор «Історії України», виданої у Канаді і визнаної кращим популярним викладом історії України, професор Йоркського університету (Канада) українського походження Орест Субтельний: “УПА не лише виступала проти нацистів і більшовиків, а й ув’язла в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних українсько-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Незалежно від того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків із територій, де українці становили більшість.
У свою чергу, польська підпільна націоналістична Армія Крайова не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього стала кривава боротьба між українськими і польським силами за територію та за зведення давніх порахунків. І цю боротьбу підігрівали і використовували у своїх цілях і німці, і більшовики.
Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943–1944 рр. українці, й насамперед загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60 - 80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей.
Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 році, коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944 – 1945 роках серед безборонної меншості на захід від р. Сян. Так чи інакше очевидно, що польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління.”
Повернемось до подій у Червоногороді початку лютого 1945 року. На той час у цьому селі було до 80 будинків, у яких проживали в основному поляки, але було тут небагато й українських сімей. Всього тут мешкало до 400 осіб.
Розуміючи відносини ОУН, УПА і поляків, більшовики стали використовувати поляків у боротьбі з повстанцями. То в одному, то в іншому селі виникали серйозні сутички між збройними формуваннями: повстанцями та загонами польської самооборони і розправи над мирним населенням (Якубівка, Торське та ін.).
Для свого захисту у листопаді 1944 року поляки Червоного організували загін самооборони. Невдовзі до Товстенського гарнізону НКВС було приєднано 120 особовий відділ польської Армії Крайової. У Червоногороді їхня група налічувала 79 вояків і розквартировувалась у колишньому палаці князів Любомирських. Вояки Червоногорода залучались енкаведистами до облав на українських повстанців.
Польський комітет національного визволення та уряд УРСР 9 вересня 1944 року уклали угоду про переселення українців із Польщі, а поляків - із Західної України на їхню історичну батьківщину. Згідно з цією угодою українці, котрі проживали у 22 повітах тодішніх Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств, мали переїхати в Радянський Союз.
Акцію планувалося розпочати 15 жовтня 1944 р. і завершити 5 лютого 1945 р.. Та добровольців виявилось мало. Тимчасом активісти ОУН не забували нагадувати про терміни полякам, а польська Армія Крайова - українцям, що жили у Польщі.
У Нагорянах проживало небагато поляків. У Ниркові їх було значно більше (понад 100 сімей). Усі вони на початку лютого переїхали до Червоного, щоб наступного дня організовано виїхати до Львова.
Увечері 2 лютого 1945 року повстанські сотні «Сича», «Хмеля», «Бистрого», «Сірі вовки» здійснили напад на червоногородський гарнізон. В операції брали участь стрільці самооборонних кущових відділків із сіл Цапівці, Хмелева, Ворвулинці.
Бій розпочався опівночі і продовжувався до ранку. Палац було взято. Залишки гарнізонників із панського замку відступили до млина. Відійшли і повстанці. Вони втратили 7 чоловік убитими. Другого дня двох із них похоронили у Хмелеві.
Палали будинки у Червоному, над селом піднімалась червона заграва, що світилася у багатьох вікнах Ниркова та Нагорян. Від трасуючих куль загорілося кілька крайніх хат у Нагорянах. Під ранок до Червоного під’їхало кілька машин з гарнізонниками, які при підтримці поляків з Червоного пішли в атаку на бандерівців. Другого дня після тієї ночі мешканці, що залишились у Червоному, зібрали 50 трупів і не тільки тих, що були в самообороні, але й стариків, жінок, дітей. Список цих жертв подає К. Карасовський у згадуваній книжці. Серед них - 9 дітей до 10 років, 26 жінок. 14 особам було за 60 років. Усі вони були похоронені у спільній могилі біля костелу без трун і християнських почестей.
У наступні дні в Ниркові згоріло понад 150 хат, запалених озлобленими польськими самооборонцями. Білоденно разом із гарнізонниками ними була проведена облава в Нагорянах. Кого піймали на дорозі з дорослих (навіть ішли жінки з прала) – всіх погнали у Червоне і закрили у підвали. Потім після перевірки, допиту одних відпускали додому, підозрілих – у Товсте. Тиждень у НКВС допитували Володимира Онуляка, Михайла Дрозда та інших юнаків із Нагорян, яких було схоплено на вулиці у той час.
Під час такої облави 5 лютого був убитий Василь Пастушак (1923 р.н.), який направлявся з села до лісу в напрямі Кантимирівки. Гарнізонна погоня (зі слів очевидця) піймала сільську жінку, яка випадково їхала саньми вулицею села. Її примусили везти убитого до Червоного.
Практично до кінця війни усі мешканці Червоного, Нагорян, Ниркова, які вважалися поляками, виїхали до Польщі. У Перемишлі, на пересильному пункті вони затримувалися. А в той час уже (після капітуляції Берліна) з Німеччини поверталися ті, кого німці забрали при відступі.
При зустрічах переселенці розповідали про трагедію Червоного та інших польських поселень. І той, хто мав польське коріння, уже боявся повертатись у рідні місця. І відразу себе записував до репатріантів. Їх відправляли на західні землі Польщі, що після війни відійшли від Німеччини. З Нагорян таких було 7 чоловік, дружини і діти яких залишились у селі. Окремі згодом об’єднали свої сім’ї.
22 жовтня 2000 р. священики Михайло та Олександр (Нирків, Нагоряни) і ксьондз Станіслав із Заліщиків освятили хреста і відслужили панахиду по загиблих з 2 на 3 лютого 1945 року у Червоному.
Півстоліття про трагедію Червоного говорили хіба що потай у навколишніх селах. Та не заживала рана у душах тих, хто там втратив ні в чому не винних рідних. Карасовський, про якого ми згадували (його батько загинув у той час), у тому ж 45–му році був засуджений, відсидів у магаданських таборах і нині живе у Польщі. З його ініціативи та інших колишніх мешканців Червоного, що залишились живими, при сприянні нирківських та нагорянських людей, сільської влади (голова М. Гасин) у 2000 році біля костела, на місці захоронення їх родичів, був встановлений на триступінчатому постаменті залізний хрест. На хресті - табличка з написом польською та українською мовами: «У пам'ять тих, що тут загинули з 2 на 3 лютого 1945 року».
22 жовтня того року була відправлена панахида священиками трьох конфесій: римо–католицької, греко-католицької та православної Київського патріархату. Цю розповідь варто закінчити згадкою про подібну подію у Польщі. У травні 2006 року було відкрито пам’ятник – меморіал загиблим у 1945 році від польського підрозділу Армії Крайової 366 українцям у селі Павлокомі над Сяном, з яких 177 жінки, дівчата, діти.
На урочистостях були Президенти Польщі та України - Лєх Качинський та Віктор Ющенко. З уст Качинського прозвучали слова: ”Ми не можемо змінити минулого, але можемо зробити так, щоб воно не визначало майбутнього…”
На цьму завершимо розповідь про Червоногородську трагедію. Але продовжимо розповідь про трагедію Червоного. Цього поселення сьогодні немає на жодній карті світу, його немає і наяву.
Занепад Червоногорода у повоєнний час як поселення можна пояснити багатьма причинами, але кілька з них були доленосними. Випадок із Червоногородом – не унікальний. У світовій історії у різні часи зникали, пропадали, руйнувались ще не такі міста, населені пункти, а то й цілі держави. Зрозуміло, що це гірко усвідомлювати, але…
У Червоного було піднесення від поселення аж до Княжого міста і навпаки – його знищення. І якби не знаменита фортеця з відповідним палацом та збереженою протягом віків пам’яттю – матеріальними цінностями у вигляді пам’яток природи, історії, культури тощо - про нього, напевно, вже давно б забули, як про багато інших сіл чи присілків у нашому краї. Та скільки б не зникав Княжий, панський, селянський чи міський Червоногород, він по собі залишив вічну пам'ять. Це - наша історія, і ми не маємо права її забувати.
Але у кожного, хто знайомився з багатовіковою історією Червоногорода, виникає запитання: а де поділося село будинки, люди?
До речі, якщо не рахувати руїн фортеці, костелу, то тут залишилася одна–єдина хата із селянських осель тих давніх, ще довоєнних часів, господиня якої уже давно померла, а хата була успадкована нащадками.
Головного удару по Червоногороду як історичній місцевості зі всіма її принадами завдала Друга світова війна і всі політичні та соціально–економічні події, що з нею пов’язані. Восени 1939 року змінились господарі, змінилася влада у нашому краї. 17 вересня стало початком нової окупації краю. У попередніх господарів як і в наступних, радянських, були протилежні політичні та економічні основи суспільних відносин.
Силою, зброєю, тюрмами, смертями впроваджувалась комуністична ідеологія, носіями якої були перші більшовики. Їх ідеологія закладена у лозунгах: “Руйнуй усе, що паном звалось!”, ”Ми до основ усе зруйнуєм, а потім ми наш, ми новий світ збудуєм!”, ” Мир хатам – війна палацам!” І хоч миру та спокою не було, зате палаців не стало.
На фоні такої пролетарської (комуністичної) ідеології не тільки в Червоному, але й по всіх селах краю руйнувалися добротні будинки, фільварки (панські господарства), маєтки господарів, храми і т.д. І тут не має значення, хто їх руйнував - голови колгоспів чи прості люди, адже всьому цьому потурала держава. Вона і стала головним винуватцем знищення пам'яток історії, культури. Хто з цим не погоджувався, той був ворогом народу і його чекала незавидна доля.
Прихід німців ситуацію поглибив, йшла війна, а за нею- відомі результати політичних подій, у тому числі і події 2-3 лютого 1945 року в Червоному. Того року практично виїхали всі польські сім’ї з Червоного. Залишилось кілька українських сімей.
Починаючи з квітня 1945 року до Нагорян, Червоного та інших сіл почали прибувати депортовані сім’ї українців із Польщі, яких поселяли у будинки, де раніше жили поляки. У Нагорянах у ті роки поселилось кілька сімей переселенців: Попель, Лазарищак, Яроцький, Сиванич, Лаврик. Однак у Червоному переселенці довго не затримувались і переїжджали у більші села або й зовсім за межі області.
Людям, які у Червоному в цей час мешкали, було нелегко. Для вирішення багатьох життєвих проблем мешканцям Червоного треба було добиратися у Нагоряни, Нирків. Працював ту ще кілька років млин. Він був спочатку водяним, а на початку ХХ століття його перебудували на двотурбінний. До сьогодні залишились руїни каскаду бетонних басейнів, по яких частина води водоспаду направлялась на турбіни млина.
Повернення радянської влади, колективізація пішли за сценарієм, про який йдеться в інших розділах книжки. Каміння із багатьох палаців, маєтків йшло на спорудження ферм, у тому числі і з Червоногорода. Навіть святиню – костел - руйнували прості люди.
Про мешканців цього поселення ніхто не дбав. Проводилась державна політика по ліквідації хуторів, неперспективних сіл. Тому переселення людей з Червоного всіляко підштовхувалося, будівлі руйнувалися.
На початку 50-х років життя в Червоному дещо пожвавилось у зв’язку з будівництвом, а потім і роботою ГЕС. Тут уже працювали люди, було відкрито магазин, у теплі вихідні дні збиралося чимало людей на водосховищі.
ГЕС була здана в експлуатацію в липні 1957 року. Її спорудження велось під керівництвом інженера-енергетика Миколи Остапця, який згодом очолив усю електромережу району. На будівництві ГЕС працювали люди з Нагорян, Ниркова. Під час будівництва від ураження електричним струмом загинув юнак–допризовник із Нагорян Павло Львівський.
Водосховище і гребля Червоногородської ГЕС, 1963 р.
Невдовзі розпочалося будівництво Касперівської ГЕС, яка дала перший струм 1964 року. Червоногородську треба було закривати, бо виявилась неперспективною, замулювалось водосховище. А вичищувати його вважали спеціалісти справою недоцільною. Після закриття ГЕС (на початку 60-х років) у Червоному життя знову затухло. Обладнання електростанції енергетиками було вивезено, а виробничі приміщення машинного залу руйнувались, водосховище зникло.
Тут була розміщена колгоспна пасіка, плодоносили у садах фруктові дерева, колгоспом оброблялась родюча земля. Під кінець 50–х років під час великого бурелому були викорчувані останні липи, дуби та інші віковічні дерева, що століттями прикрашали старовинний парк.
У 1970 році село Червоногород перестало офіційно існувати, а урочище залишило за собою назву Червоне з територією 72 гектари землі, що належить Нирківській сільській раді. Згодом службові приміщення енергетиків за кошти колгоспів було переобладнано, добудовано і використано під оздоровчий дитячий табір, який може прийняти в одну зміну до ста дітей. З того часу у літню пору Червоне наповнюється дитячим сміхом, музикою, піснями. Приїжджає сюди багато неорганізованих туристів.
Панорама Червоного у 50 –х роках ХХ ст.
Червогородський каньйон має сприятливі кліматичні та рекреаційні умови. Чисте небо, свіже повітря, річка, водоспад, долини і діброви, п’янкі запахи різнотрав’я – усе це благотворно впливає на організм людини, бадьорить і збуджує добрий настрій.
У довоєнні часи сюди на відпочинок приїжджали навіть дочки маршалка Пілсудського Ванда та Ядвіга. За своїми оздоровчими умовами тут міг би бути своєрідний подільський «Артек».
Під водоспадом..
Учені довели, що водяний пил водоспаду позитивно впливає на центральну нервову та серцево–судинну систему. Рекомендації медиків було взято за основу програми використання природних можливостей Червоного та околиць для спорудження тут великого оздоровчого комплексу сімейного відпочинку.
Ініціаторм цієї справи ще на початку 80-х років минулого століття був голова Тернопільської обласної ради профспілок В. С. Чернець. За фахом - високопрофесійний будівельник, він двічі спроваджував сюди повноважні комісіїї. Було розпочато проектування цього комплексу, до якого входила і реставрація стародавньої фортеці – палацу.
На жаль, В. Чернець передчасно пішов із життя, а з ним була похоронена його ідею щодо спорудження тут потужної здравниці. В останній час зацікавленість у використанні Червоногородського каньйону зростає не тільки у наших, але й у зарубіжних інвесторів.
Водограй
Я стою під водоспадом
В небесній райдузі краси.
Наді мною пада градом
Вода казково з висоти.
Червень-град, водограй.
Ти на кобзі заграй,
Хай кобзар за тобою не плаче,
Бо в історії ти
Залишив назавжди
Кров гарячу і серце козаче!
В Червонім диво-водоспад
Нас вабить всякої пори:
Коли там сонце, снігопад
Чи зорі падають згори...
Червень-град, водограй,
Ти прославив наш край
Чистим небом і срібним буянням.
П’янкий запах дібров
Кличе нас сюди знов
Поділитися вірним коханням!
У хаосі піни і грому
Вдихаємо водні пари,
Знімаємо ми свою втому
Й не чуєм жнивної жари.
Червень-град, водограй,
Ти завжди зустрічай
Людей щирих, душею багатих.
Хто тебе полюбив,
Назавжди подружив,
Той навіки почувся крилатим.
