7. Під владою Австрії та Австро–Угорщини (1772 -1914рр.). Червоногород – сільська садиба.

Після першого поділу Польщі (1772 р.) Червоногородський повіт (по р. Збруч), у тому числі і Нагоряни, відійшли до Австрії. Правда, з 1809 р. на п’ять років Заліщанщина попадає під владу Росії. А з літа 1815 року знову переходить під Австрію і в складі Австрійської (згодом Австро–Угорської) імперії наш край був аж до 1 листопада 1918 року.

Оскільки Австрія стала володаркою двох територій (Галичини і Буковини), то постало питання про докорінне поліпшення їх зв’язків. На цей час припадає активний розвиток міста Заліщики, яке знаходилося на переправі через Дністер до Буковини. Червоногород як адміністративний центр занепадає і перетворюється у затишний сільський маєток із старою назвою Червоногород і, зрозуміло, з фортецею-палацом, яку то руйнували, то відновлювали, залишаючись володінням то одного, то іншого власника. З 1774 року повітовим центром стають Заліщики.

Панорама Червоногорода в 30 –х роках ХХ століття.

Продовжується переселення людей на Заліщанщину і навпаки: наші люди через такі ж причини (гніт, напади ворогів і т.д.) покидають насиджені місця. Є документальні свідчення про те, що вже у першій чверті ХVІІІ століття в Нагоряни прибули по одній сім’ї переселенців із Галицької землі, з Покуття та Львівської землі, сім родин із Бурштина, Галича, Рогатина, одна родина з Подільської землі.

До Заліщиків були запрошені німці для роботи на щойно збудованій одній із найбільших у Галичині мануфактурі з виробництва тонкого сукна. Під кінець ХІХ століття на Заліщанщині проживали 64 німці, в тому числі 41 у Заліщиках.

В останній чверті ХVIII століття до заліщицьких сіл переселилось кільканадцять чоловік із Буковини російських старовірців, яких за приналежність до Московської держави називали москалями. У 1789 році за таким прізвищем проживала одна родина у Нагорянах.

Серед інонаціонального етносу найбільшими групами були євреї та поляки. Та все–таки головна заслуга у заселенні та господарському освоєнні багатостраждальної землі України, в тому числі і нашого краю, належить представникам корінної української нації та переселенцям з різних регіонів України.

Незважаючи на понесені в 1770 році втрати населення через російсько–турецьку війну і трирічну окупацію краю турками, а також холеру, про що засвідчують дані перепису (1785 - 1788 рр.), Заліщанщина виглядала густо заселеним краєм. У малих селах налічувалось 10 - 50, середніх - 100, а у великих селах - до 160 дворів. У Нагорянах у 1789 році проживало 106 родин. У 1820 р. - 95 родин, а в 1832р. у Нагорянах разом із Червоногородом проживало 492 людини.

Наш край після переходу його до Австрії був у тяжкому економічному й освітньому становищі, бо поляки на наших землях не хотіли мати освічених людей не тільки серед селян, але й серед духовенства. Австрійський уряд, очолений цесарівною Марією-Терезою, а потім її сином Йосифом II провели низку реформ щодо поліпшення суспільних відносин у Галичині і, в першу чергу, було приділено увагу обороні української культури та духовенства.

Зокрема, цісар зменшив привілеї магнатів, запровадив свободу релігії. Греко–католицьке духовенство зрівняв у правах з латинським і відкрив для нього в 1774 році духовну семінарію у Відні, запровадив нову систему освіти. У 1784 року було засновано Львівський університет.

До того часу у селі практично не було письменних людей, окрім священика, дяка, війта і євреїв, якщо вони були. З кінця XVIII століття по всій Галичині у селах виникали церковно–парафіяльні школи, де дяковчителі та священики вчили основ грамоти українською (руською, як її тоді називали) мовою.

У Заліщицькому повіті, за даними шематизму греко–католицької Львівської архидієцезії на 1853 рік, такі школи існували у 16 парохіях, в тому числі і в Ниркові. У наступні роки сітка шкіл була розширена. І вже в 1887 році у Нагорянах, за даними шематизму, діяла однокласна школа, в якій було 70 дітей.

Будівля школи у Нагорянах була там, де зараз сільський магазин. Це місце старші люди ще донедавна називали “на старій школі”. Поряд зі школою була корчма, толока для зібрань, молодіжних забав. У сільській школі дітей навчали писати, читати, рахувати. У ті часи та й у пізніші діти ходили по два роки в один клас. У Ниркові з початку ХХ століття була 4 – класна школа, куди ходили (за бажанням) діти з Нагорян.

Навчання було не обов’язковим, тому багато дітей до школи не ходило: треба було худобу пасти, менших дітей бавити… У Першу світову війну школа згоріла.

Та з часу приєднання краю до Австрії треба було ще півстоліття, щоб розбудити приспаний народ і вдихнути в нього національну свідомість. Будителем стала “Руська Трійця”(1833 р.) – перша демократично–просвітницька організація у Львові, що проголосила ідею єдності Західноукраїнських земель, які на той час входили до складу Австрійської імперії, з основною частиною України, яка перебувала у складі Росії. А також “Русалка Дністрова” (1837 р.) - перша книжка українською мовою в Галичині, яку видали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

Яків Головацький два роки жив і працював священиком у Хмелеві (1847-1848рр.). Під час революційних подій 1848 року священик їздить по селах Заліщанщини, виступає на селянських зборах. На хмелівському цвинтарі збереглася могила з хрестом, в якій захоронено 5-річного сина Головацького. Наприкінці 1848 року Якова Головацького запрошено викладати українську літературу в Львівському університеті.

Цісар поступово почав впроваджувати заходи щодо скасування кріпацтва, що відчули і селяни Нагорян. Землевласникам, наприклад, заборонялось вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень. А для найбідніших селян вона була ще меншою. Закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, право одружуватися без дозволу пана, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Важливим етапом національного пробудження наших краян став декрет від 16 травня 1848 року про скасування панщини. А ще - проголошення конституції в Австрії, заснування першої української політичної організації “Головної руської ради” та “Народної Гвардії”, скликання “Собору (з’їзду) руських учених” та участь українців у Слов’янському з’їзді у Празі в червні 1848 року.У роботі “Собору руських учених” брав участь греко–католицький священик о. Іван Кисілевський, який був парохом Ниркова, Нагорян до 1864 року. Після скасування панщини селяни стали рівноправними громадянами Австрійської імперії і мали право вільно переселятися, учитися ремесла і т.д. Але це не була в повному розумінні воля.
Кращі землі пани залишали собі, гірші давали за викуп селянам. Селянин отримав шматок землі і волю. Але в нього не було тягла, насіння, не було грошей, щоб все це купити. Тому селянин знову повинен був іти до пана працювати, але вже за платню. Якщо не було змоги обробляти землю, власник здавав її в оренду за половину або продавав.

На честь скасування панщини у центрі села Нагоряни (біля нинішнього магазину) був установлений хрест і посаджено липи. Встановленням і освяченням пам’ятних хрестів ця подія відзначалась у кожному селі. У часи розгулу комуністичного атеїзму (у 50–ті роки ХХ ст.) цей хрест у Нагорянах було знищено. Уже за незалежної України пам’ятку відновлено( на світлині).

У другій половині ХХ століття Австрія на своїх кордонах у Галичині, на теренах Надзбруччя і Придністров’я, почала будувати дороги. Це було також пов’язано з підготовкою Австрії до Кримської війни, в якій вона брала участь як союзниця Росії.
У 1854 – 1856 роках збудовано кам’яну цісарську (ще донедавна старі люди так називали гостинці тієї пори) дорогу з Бучача до Скали–Подільської, а в 1858 році закінчено будівництво дороги з Чорткова до Заліщиків. Будівництвом займалося австрійське військо.
Уже пізніше (у 30–ті роки 19 ст.) власники Червоногорода проклали кам’яну дорогу (гостинець) до Червоногорода північною окраїною села Нагоряни.

Шосе з Тернополя й Чорткова до Чернівців з’єднувало Галичину і Буковину в Заліщиках мостом через Дністер, який на той час вважався одним із найвищих у Східній Європі.

У 1867 році Австрійська монархія реформувалася у двоїсте державоутворення – Австро-Угорщину.

На межі століть була прокладена залізнична колія з Тернополя на Станіслав та Чернівці через Заліщики. Проект локальної залізниці Чортків–Заліщики було складено у Відні 1895 року. З Товстого дорогу розпочали прокладати у 1897 р. і завершили у Заліщиках 1901 року.

Залізниця будувалася одночасно у різних місцях, по частинах. Побудована в обхід Устечка, вона стала причиною остаточного занепаду містечка. Будівництво шосейних доріг та залізничних колій було потрібне державі для кращого сполучення її земель: Буковини і Галичини.

Від часів скасування панщини почали з’являтися у селах, біля доріг шинки, корчми. Їх власниками були євреї. Була і в Нагорянах корчма, шинок, на фільварках у Нагорянах і Поросячці -- гуральні. Ще до тепер переповідають старі люди випадки, коли окремі селяни пропивали все до нитки. За кріпаччини не давали сільському населенню горілки ані інших одурманюючих напоїв, бо пани хотіли мати здорових і сильних робітників, тверезих і здатних до тяжкої праці.

У селі з’явилася гміна (сільська управа). Селом керував війт. Довгий час за Австрії у Нагорянах війтом був Василь Казюк.

Життя селян було важким, але зі своїм укладом, з радощами і болями, що їх супроводжували. Кожен двір мав номер, за яким священики реєстрували у книгах новонароджених, шлюби, смерті. Сільська управа за номерами вела облік своїх даних.

До Першої світової війни церковні книги велися латинською мовою. І тільки при наданні батьками дозволу на шлюб дітей цей запис в останній чверті ХІХ століття робили українською мовою.

Людей косили хвороби, епідемії, про що засвідчують дані хоча б кількох років останньої чверті ХІХ століття. Смертність була високою, особливо - дітей. Але й високою була народжуваність. На жаль, не за всі роки збереглися записи. При цьому треба мати на увазі, що ці дані стосуються мешканців села греко–католицького вірування. А в селі проживали ще й римо–католики (поляки) та іудеї (євреї). Їх чисельність подається далі.

Роки	Народилось дітей	Повінчалось пар	Померло всього	У  т.ч.  дітей
1874	Не відомо	8	38	15 (до 5 р,)
1875	53	7	36	30 (до 5 р., дифтерія)
1876	29	Не відомо	61	28 (до 5 р., дифтерія)
1885	36	6	30	18 (до 5р., диф.,кокл.
1887	Не відомо	12	54 (тиф)	40 (диф.)
1888	Не відомо	8	26	18 (до 5 р., коклюш)
1889	Не відомо	Не відомо	43	25  (епід.хвор.
1908	Не відомо	Не відомо	16	10 (до 3 р.)

За виданням “Заліщицька земля у спогадах емігрантів” (Тернопіль, 1993 рік) на Заліщанщині в 1900 році проживало 45147 українців, 9743 євреї, 7863 поляків і до трьох десятків інших національностей, а в 1921 році - 45286 греко-католиків (це – українці, які становили 75 %), 11369 римо-католиків (поляки - 19%), 4484 іудеї (євреї -5,9%). У Заліщиках діяла синагога, приміщення якої збереглось до наших днів.

У Нагорянах у 1900 році проживало 1115, а в 1910 році - 1148 мешканців. За австрійською статистикою, у 1900 р. у громаді було 896 греко-католиків (українців), 147 – римо-католиків (поляків), 17 іудеїв (євреїв), у тому числі на фільварку (у панському маєтку) працювало 8 греко-католиків, 45 римо-католиків, 2 євреї. У громаді 861 людина говорила українською мовою, для 199 мешканців села польська. мова була рідною. На фільварку 7 людей говорило українською, 48 – польською.

Незважаючи на Австрійську державу, влада на місцях належала полякам. Українців, яким із різних причин не можна було відмовити у праці в освітніх установах, поляки переводили працювати на західні польські землі, де вони, будучи відірваними від свого середовища, не могли своєю співучастю скріпляти український національний дух.

Тому українці змушені були організовувати свою власну соціально–економічну і культурну інфраструктуру: діяла система кооперативів, молочарень, гуртків “Сільського господаря”, які сприяли селянам у веденні господарки, збуті продукції. Ще до Першої світової війни виникали молодіжні організації “Луг”, “Союз Українок”, читальні “Просвіти” та ін.

У Заліщиках у 1899 році було відкрито чотирирічну учительську семінарію з двомовним навчанням. Але це - тільки на словах, бо практично все навчання перших п’ять років велося польською мовою. Однак це був успіх, бо селянські діти мали можливість вступити до середньої школи після двокласної і проходження відповідного підготовчого курсу.

Група учнів Заліщицької учительської семінарії (1908 р.) зі своїм катехитом о. Іваном Туркевичем ( у центрі). Сидить на лавці перший зліва Орест Онуляк з Нагорян.
Фото з книжки В.Вериги “Там , де Дністер круто в’ється”.

Першим учнем Заліщицької семінарії з Нагорян став Орест Онуляк, навчання в якій він завершив у 1910 році і був направлений учителем на Лемківщину. Орест Онуляк був членом самоосвітнього гуртка, який діяв у Заліщицький семінарії.

А в 1909 -1910 роках він став керівником цього гуртка, завданням якого були національна самоосвіта, а згодом, організаційне, політичне виховання та боротьба за національні права в школі. Гурток організовував спротив польським намаганням надати семінарії виключно польський характер, не дивлячись на те, що вона законно була двомовною.

За спогадами окремих старожилів у ті роки у Чорткові вчилися два сини Якова Николяка, які виїхали за океан.

Пробудження національної свідомості у мешканців Нагорян відбувалося під впливом змін, які проходили в Заліщиках, Товстому. Те, що в першому десятилітті ХХ століття Заліщицький повіт, був покритий мережею читалень “Просвіти”, було у великій мірі заслугою і студентів та випускників Заліщицької вчительської семінарії. Вони їздили по селах повіту й організовували концерти та вистави, які пробуджували національну свідомість українського селянства.

Серед активістів–семінаристів у цій справі був і Орест Онуляк, який, крім інших сіл, багато уваги приділяв просвітницькій роботі у рідних Нагорянах.
Упродовж ХVIII століття червоногородський замок залишався у напівзруйнованому стані. У 1778 році Червоногород із містечком Устечко та селами Нирків, Нагоряни, Солоне австрійським урядом були продані князю Каролю Понінському. До речі, власники Устечка мали право перевозу через Дністер у всьому повіті.

У 1789 році в Червоногороді проживало 48 сімей (у Нагорянах - 106). У Заліщиках на той час налічувалось 347 сімей.

Князь Кароль Понінський, у володіння якого перейшов Червоногород, 1820 році наказав своїм підданим селянам навколишніх сіл, у тому числі і Нагорян, розібрати три крила будинку - фортеці, які вже руйнувалися. А крило та дві башти, що до нього прилягали, перетворив на палац у неоготичному стилі за проектом відомого львівського архітектора Юліана Захаревича.

Син Кароля, вважаючи оті дві башти занадто низькими, наказав розібрати їх до фундаментів та побудувати на їх місці нові, більші, в неоготичному стилі. Якщо придивитися уважно до башт, що збереглися до сьогодні, то вже здалеку видно, що вони за товщиною (діаметром) неоднакові. А коли підійти ближче чи походити руїнами будови, то можна побачити, що вони відрізняються і за своїм проектом.

Вид на палац із південного боку у 30-х роках ХХ ст.

За даними польських джерел, права вежа (якщо дивитися з боку костелу) за діаметром є меншою і майже на сторіччя старшою, давнішою. Вона (це видно здалека) уже має зверху тріщину. Башта, що стоїть зліва, набагато ширша і виглядає потужнішою, надійнішою. Вона споруджена уже в останню чергу тих перебудов (у XIX ст.), про які йшлося вище.

За задумами архітекторів, щоб зберегти її давній оборонний вигляд (хоч уже такої потреби не було), тут влаштовані віконні отвори у вигляді бійниць та подвійні стіни, між якими були викладені кругові сходи. По них можна було дійти аж до верхнього поверху і одночасно виходити у відкриті зали, що були влаштовані на поверхах башт.

Було важко впізнати замок, що пережив не одну ворожу навалу. Це була пишна будівля з новомодними кам’яними терасами, літніми салонами, балюстрадами та балконами. Кімнати були умебльовані скромно, але елегантно, про що свідчать світлини 30–х років ХХ століття. Широкі сходи вели до парадного входу повз клумби до прикрашеного фонтанами дивовижного парку, в якому росли реліктові дерева. Вода у фортецю та до фонтанів подавалась із водозабору, що зберігся і по нині на горі з північного боку за два кілометри.

Внутрішній вигляд однієї з кімнат палацу.

Говорячи про фортецю, згодом - палац, треба відзначити високу майстерність не тільки архітекторів, але й будівельників, техніку спорудження ними такої потужної і складної будови на непростому за рельєфом місці. Це викликає не тільки подив, але й захоплення. І сумніву немає, що значний тягар будови припадав на наших краян, селян, ремісників навколишніх сіл, у тому числі і Нагорян, які і податки платили, і брали безпосередню участь у будівельних роботах по спорудженню фортеці, палацу.

Після передчасної смерті своїх дітей княгиня Понінська спорудила величний мавзолей в їх пам’ять, який став родинним. Руїни його збереглися до наших днів (біля нирківського цвинтаря). Понінська встановила в мавзолеї надгробок, виконаний геніальним данцем Торвальдсеном. Цей надгробок нині зберігається у Львівському музеї.

На початку ХХ століття Червоногород перейшов у руки князів Любомирських як центр “панства Червоногорода”, до якого і далі належали села Нирків, Устечко, Солоне, Нагоряни з фільварками.

У володінні М. Любомирської перед війною було 3045 гектарів земель у цих селах, які вона віддавала в оренду. Орендарем таких земель перед війною, зокрема у На горянах, був Жаровський. Віддаючи в оренду землю, княгиня ставила жорсткі умови щодо її ефективного використання.

Вид палацу з північного боку, від парку.

Для цього існувала відповідна служба, яка стежила за виконанням умов договору. Оскільки княгиня мешкала у Львові, замок залишався під опікою службовця маєтку, який звався “маршалком”.

Ось як згадує очевидець палацу, який відвідав його перед Першою світовою війною: “Всі кімнати мали історичну обстановку з тяжких нюрнбергських меблів, набір сакської порцеляни і кришталів та окрему кімнату із колекцією старовинної польської зброї, зокрема зброї польських гусарів із крильми…” (Заліщицька земля в спогадах емігрантів. Тернопіль, 1993).

У згаданому вище збірнику наводяться статистичні дані щодо кількості населення у Червоногороді на початку і в першій третині ХХ століття. Зокрема, населення: у 1900 р. - 437 чол., 1910 р. - 407 чол., 1921 р. - 368 чол., 1931 р. – 361 чоловік. За австрійською статистикою, у 1900 році в громаді (селі) було 85 греко–католиків, 259 римо–католиків, 5 іудеїв. У 1921 році у Червоногороді налічувалось 67, а в 1931 р. – 75 житлових будинків.

Окремо наводяться дані про двір, де було 22 греко–католики, 50 римо–католиків і 16 іудеїв (євреїв). І в громаді, і в дворі греко–католики говорили українською мовою, римо–католики і євреї – польською.

Населення жило в основному за рахунок праці в дворі. До 300 моргів землі мав костел, 346 га було двірської посілості. Великим благом для краю були ліси, які облягали і Нагоряни, і Червоногород із заходу, півдня та південного сходу. І хоча вони не належали людям, але можна було хоча б за плату (роботу) скористатися їх дарами.

Колись росли тут віковічні дуби, сосни та інші цінні породи дерев. Директором усіх лісів при Польщі з 20-х років був павел Санті, поляк із Наддніпрянщини італійського походження, а лісниками в Нагорянах були в ті роки Підгорецький, Шиманський. Лісове господарство –лісничівка – розташовувалось на Корниві, під лісом. Поряд, до південного схилу попід ліс, було закладено на кільканадцяти гектарах абрикосовий, черешневий, горіховий, сливовий сади. Їх залишки тут є до сьогодні.

Тоді ранні черешні, абрикоси, виноград, інші фрукти та ягоди з Нагорян, Червоного і багатьох населених пунктів Подністров’я возили у Варшаву, Краків та інші міста. У 20-30-х роках Заліщики, Червоногород вважалися відпочинковими місцями для польських вельмож. Для цього у літні місяці Заліщики були сполучені з Варшавою поспішним поїздом, що складався з трьох вагонів і звався “люксторпедою”.

Щодо використання лісових багатств діяли суворі закони. За все треба було платити: за збирання грибів, випас худоби, збір сіна, не кажучи про деревину. Однак пани не шкодували для себе і своїх статків лісової сировини.

”Княгиня Любомирська, - написано у збірнику “Заліщицька земля у спогадах емігрантів”, - продала львівським євреям 4-метрові відземки дубів без гудзів червоного подільського дуба за 200 мільйонів польських марок. Дубина пішла на форніри до вишуканих меблів, а купці за самі тріски вибрали вкладений капітал. Із чарівних наддністрянських дібров залишились голі зруби, на яких у цих місцях засаджено скоро ростучу грабину”. Такі “лісові акції” вчиняли і наступні господарі краю.

За Нагорянською дільницею Дорогичівського лісництва тепер рахується 494 гектари лісів. У повоєнний час лісниками працювали М.Семенюк, П.Стахира, І Кавулич та інші. А Іван Пастушак з Нагорян тривалий час був на керівній роботі у Дорогичівському лісництві. У 50–х роках між нагорянським цвинтарем і лісом колгоспом посаджено великий сад.

Червоногород. Селянські забудови, 30–ті роки ХХ ст.